Взимку війна піде на спад. І навіть не через американські вибори. Бо якщо їх виграє Камала Гарріс, у політиці США щодо України нічого радикально не зміниться. Хіба що емоційна прив'язка нового американського лідера (точніше лідерки) до України суттєво зменшиться. Бо для Камали з огляду на її бекграунд пріоритетом явно стане не Європа, не "faraway country" під назвою Україна, а Азійсько-Тихоокеанський регіон. У разі повернення до Білого Дому Трампа, буде цікаво подивитись, як і на яких умовах він завершить нашу війну "за 24 години". Але боюсь, peace deal буде здебільшого коштом України...
Втім навіть поза фактором американських виборів, війна взимку піде на спад. Бо і в України, і в Росії закінчуються охочі вбивати і вмирати на фронті. А без солдатів фронти не рухаються вперед. Тільки за офіційною статистикою Офісу Генерального прокурора наразі щодо кожного 14-го українського військовослужбовця розслідується справа за самовільне залишення частини чи дезертирство. Насправді за відгуками з полів (див. зокрема цікавий аналіз даних та конкретних прикладів журналіста-військовослужбовця Володимира Бойка) таких щонайменше удвічі більше.
У Московії справи не кращі. Попри збільшення в рази грошового заохочення воювати в Україні, охочих все менше й менше. Тому або обидві країни кардинально збільшать роль примусу (а щодо України – також радикально зменшать роль корупції) в мобілізації особового складу, або вже взимку масово воювати не буде ким. Якщо до того часу владний режим у жодній з ворогуючих країн не зазнає колапсу (який наразі виглядає маловірогідним), лінія фронту відносно стабілізується, а війна зосередиться на знищенні критичної інфраструктури засобами далекобійного ураження. Але й це навряд чи призведе до колапсу влади в Україні чи Росії.
Оскільки ракетно-дронова війна в тилу б'є насамперед по цивільному населенню та його комфорту, запит на мирні перемовини зросте в обох країнах. Тим паче, що тягар війни все більше переноситься з плечей іноземних на плечі вітчизняних платників податків та вітчизняного бізнесу. За умов кричущої соціальної несправедливості та вкрай корумпованої правоохоронної системи, запит на справедливість поступово почне переважати над запитом на безпеку. Тим паче, якщо активність бойових дій піде суттєво на спад.
І тут почнеться найцікавіше. Зеленський, легітимність якого наразі тримається майже виключно на війні та неможливості проведення виборів під час дії воєнного стану, постане перед засадничою дилемою: підписувати перемир'я та проводити вибори чи продовжувати війну на виснаження, яка потребуватиме неабиякого закручування гайок в тилу та все більш посутнісного уподібнення до путінської Росії.
Якщо Зеленський спокуситься другим варіантом і стане очевидно, що війна зайшла в глухий кут, Україна все більше нагадуватиме Південну Корею 1953-1960 років, єдиною чеснотою якої була належність до антикомуністичного табору (кому цікаво – почитайте про часи правління Юн Бо Сона). І у військових, особливо у командирів нової генерації, які виросли на російсько-українській війні, все сильнішою ставатиме спокуса "навести в країні лад". А запит на справедливість, що зашкалюватиме, відкриватиме перед ними широке вікно можливостей. Бо прикладів – хоч греблю гати: Пак Чон Хі, Чан Кайші, Ататюрк, Франко, Піночет...
І за часів нової холодної війни, яка на наших очах розгортається між колективним Заходом та автократіями під проводом Китаю, це абсолютно вірогідний сценарій. Тому я б тримав у полі зору не тільки лідера рейтингів Валерія Залужного, а й молодих, амбітних та набагато більш пасіонарних полковників та генералів.
Повторюсь, якщо Зеленський зловживатиме війною як легітимацією свого пролонгованого президентства, коли стане очевидним, що війна зайшла у глухий кут, то чим більш кричущими будуть соціальна несправедливість та корупція в українському суспільстві, тим вірогіднішим ставатиме прихід до влади "українського Пак Чон Хі".
До речі, останньому вистачило лише кілька тисяч вірних жовнірів, аби взяти Сеул і відправити легітимного Юн Бо Сона на звалище історії за повного ігнорування чи потурання американців.
