Південнокорейські друзі переконали мене в тому, що для українця дуже корисно побувати в демілітаризованій зоні (ДМЗ), німому нагадуванні про найкровопролитнішу в історії держави війну, яка по 38 паралелі розділила Корейський півострів.
ДМЗ перетинає весь півострів лише за 24 кілометри від Сеула, завдовжки 241 кілометр, завширшки в 4 кілометри мінних полів, а з іншого боку кордону розгорнута четверта у світі за чисельністю північнокорейська армія з ядерною зброєю і балістичними ракетами. КНДР можна побачити просто з бінокля. Щось подібне я вже бачив у фільмах про Берлінську стіну.
Південнокорейці розповіли, що коли після виснажливої корейської війни, яка ледве не переросла в ядерну, після патової ситуації на фронті, американці почали зондаж про можливе припинення вогню. Почали навесні 1951 року. За підсумком, Нью-Йорк Таймс написав про найдовші мирні переговори в історії: було проведено 575 зустрічей і сказано 18 млн слів. І "сторони не довіряли одна одній, як ніколи у світі".
Військовий лідер Південної Кореї Лі Син Ман підписати припинення бойових дій відмовлявся, викриваючи американців у "новому Мюнхені". Не хотіли ставити підпис і його генерали. Мало того, коли американці остаточно домовилися — спецпідрозділ Лі Син Мана здійснив кілька диверсій і продовжив війну ще на два роки.
Формально, Лі Син Ман закликав до повної перемоги та виходу на кордони всього корейського півострова, а за фактом надто звик до абсолютної влади та крадіжки американської допомоги, що становила більш ніж половину дохідної частини бюджету країни.
У результаті, перемир'я 27 липня 1953 року підписали вже без південнокорейської сторони американський командувач Марк Кларк, північнокорейський маршал Кім Ір Сен і командир "китайських волонтерів" Пен Дехуай.
Доля самого Лі Син Мана склалася сумно. Почавши демократично обраним першим президентом Кореї, а потім і її безумовним військовим вождем, він деградував у корупційного диктатора, який нищив опозицію і боровся з будь-якими проявами інакомислення, тавруючи всіх своїх опонентів, як союзників ворога. Спочатку опозиціонерів просто судили на закритих судових засіданнях, потім вони почали безслідно зникати. Після відмови військових силою придушити заворушення Лі Син Ман втік з країни, писав мемуари про корейську війну і помер забутий у вигнанні.
Тепер південнокорейські друзі жартують, що після завершення правління їхні президенти зазвичай переїжджають одразу до в'язниці (після Лі Син Мана втекти вже не зміг жоден президент).
Сьогодні південні корейці пишаються своєю демократією. Саме вона, на думку моїх співрозмовників, а ще християнська етика праці та адаптація капіталізму до місцевих особливостей, дали змогу Південній Кореї здійснити такий потужний економічний прорив. Про війну майже не згадують (хоча формально вона ще триває), до північних сусідів ставляться, як до даності. Старше покоління про Північну Корею ще сумує, а ось молоді Північ уже байдужа, про війну нагадує ДМЗ з мінними полями та спільні маневри з американськими військовими.
А в Сеулі корейці живуть уже 70 років мирним життям, будують півкілометрові хмарочоси, проводять Олімпіади, і допомагають нашій славній Україні!
