Хвора людина Євразії

Щоб краще зрозуміти Росію та передбачити її майбутню життєву траєкторію, західні вчені вже давно намагаються знайти історичні аналогії російської імперської експансії.

Не дивно, що вони часто відчувають спокусу звернутися до європейської історії. Часто Росію порівнюють із європейськими колоніальними імперіями. Іноді – із США. Я навіть чув, як проводили аналогії з імперією Габсбургів.

Однак усі ці порівняння в кращому разі дуже натягнуті, а то й зовсім вводять в оману. Тому що за своєю суттю Росія ніколи не була європейською. За своїм державним устроєм, політичним традиціям, способам ведення війни вона була наступницею Золотої Орди, монгольської держави, що виникла на заході Євразії після розпаду імперії Чингісхана. Найголовніше, що її основний міф був скоріше азіатським за своєю суттю. Тому, якщо ми хочемо знайти історичні аналогії, їх слід шукати в історії Близького Сходу та Азії.

Відмінним чинником Росії було те, що вона була експансіоністською азіатською державою, яка проникла глибоко в Європу і в процесі свого розширення зазнала впливу її культури та технологічних досягнень, хоча, як ми побачимо, цей вплив залишився поверховим. В історії є ще один подібний приклад - Османська імперія.

Подібності між Росією та Османською імперією

Пильний погляд на історію Росії, особливо у світлі поточних подій, виявляє в неї багато спільного з імперією Османа. Росія (включаючи різні її втілення) йшла схожою траєкторією, хоча й із затримкою приблизно на 1-2 століття, яка, проте, через прискорення темпів розвитку в сучасному світі то, можливо сильно скорочена.

Для того щоб зрозуміти життєвий цикл російської держави, логіку її розширення та еволюції, її відносини з європейськими державами і, що важливіше, з високим ступенем ймовірності передбачити його майбутню траєкторію, необхідно звернутися до турецької історії, точніше до історії Османської імперії, а не шукати історичні аналогії у Європі.

Справді, подібність між московитсько-російською та османською державами вражає навіть у деяких дрібницях. Обидва вони починали свій шлях як незначні князівства на периферії інших, раніше існуючих держав, обидві з яких були роздроблені і занепали після монгольських навал.

Османське князівство виникло на північно-західній периферії Малої Азії як одне з численних тюркських удільних князівств ("бейликів") після того, як його попередник Румський султанат припинив своє існування в результаті монгольської навали. Аналогічно, Велике князівство Московське - попередник майбутньої Росії - виникло як васал Золотої Орди на північно-східній периферії Східної Європи як одне з багатьох князівств, після того, як їх попередник, Київська Русь, також була знищена монгольською навалою.

Обидві вони починали як слабкі та незначні периферійні держави. Але завдяки поєднанню вдалого географічного положення, оточення слабкими сусідами, хитрою дипломатією їхніх правителів і, по суті, простого везіння, викликаного певними історичними обставинами, вони поступово накопичували землі та ресурси, що зрештою дозволило їм піднятися над своїми сусідами. І після певного переломного моменту вони перетворилися на великі держави, таким чином розкривши весь свій потенціал, що накопичується десятиліттями.

Дуже важливою особливістю, що об'єднує ці дві середньовічні держави, було те, що їхня ідентичність, яка також служила керівним принципом їхньої експансії, була месіанською за своєю природою і, отже, ґрунтувалася на поширенні віровчення - ісламу у разі турків-османів та православного християнства у разі росіян-московитів.

Обидва вони пройшли через процеси європеїзації і завдяки своїм завоюванням у Європі включили до своїх кордонів значну кількість європейців, які, у свою чергу, стали головними цивілізаторами цих держав і чиї зусилля відіграли вирішальну роль у їх перетворенні на великі держави.

У 15-16 століттях Османська імперія придбала як своїх підданих велику кількість греків і південних слов'ян, які грали важливу роль у державному управлінні та армії, і чиї зусилля відіграли вирішальну роль у перетворенні її на найбільшу військову державу Європи того часу. Також пізніше, в 19 столітті, імперія Османа прагнула до модернізації, щоб мати можливість конкурувати з провідними європейськими державами. З цією метою до країни були запрошені різні фахівці з Європи.

Московія, у свою чергу, вступила на шлях європеїзації у XVII столітті з придбанням України з її витонченими релігійними мислителями, філософами та ремісниками, які стали вихователями московитів-росіян та принесли із собою західну освіту та технічні досягнення. Пізніше, починаючи з правління Петра I, протягом 18-го та 19-го століть до Росії прибував величезний потік німецьких переселенців, які ще більше поглибили процес європеїзації та затвердили її як одну з провідних європейських держав.

Однак для обох імперій ці процеси європеїзації залишилися зрештою поверхневими і не призвели до фундаментальної зміни базових структур та цінностей їх відповідних суспільств. Основна відмінність між ними полягала у масштабах, у яких вони проводилися. Процес європеїзації, що відбувається в Росії, був більш широкомасштабним, ніж у Османської імперії, але, зрештою, і там і там все це залишилося на поверхні. Незважаючи на це завдяки більш масштабному характеру процесу європеїзації, що відбувався в Росії, у західних людей склалося хибне враження про те, що вона є європейською країною і належить до європейської цивілізації.

Причина занепаду і, зрештою, загибелі імперії Османа полягала в тому, що в міру ослаблення її експансіоністського пориву і військової могутності їй більше не було чого запропонувати в культурно-цивілізаційному плані. Рухаючий нею етос не мав місця в європейській сучасності, і вона не могла йти в ногу з культурним та технологічним прогресом Європи. Подібна доля чекає і на Росію.

Траєкторія дезінтеграції Росії

Оскільки, як ми бачимо, у своєму виникненні, розширенні та взаємодії із Заходом Росія наслідувала дуже схожу схему, що й Османська імперія, то розумно припустити, що її розпад та дезінтеграція також відбуватимуться за аналогічним сценарієм.

Розмірковуючи про можливу дезінтеграцію та кінцевий розпад Росії, більшість людей припускають певний сценарій "великого вибуху" - тобто, що одного моменту Росія миттєво розпадеться на частини, і на її території відразу виникнуть різні незалежні держави. Така хибна передумова веде до заперечення самої ідеї розпаду Росії взагалі.

Проте найімовірніший сценарій у тому, що це процес може розтягнутися багато десятиліття і саме процесом, а чи не одноразовим подією. Росія продовжуватиме втрачати території, і поступово, одна за одною, різні області та національні республіки будуть набувати своєї незалежності.

Якщо уявити це таким чином, то ідея розпаду Росії не здається такою вже малоймовірною і вписується у загальні історичні закономірності. Знову ж таки, в цьому плані буде корисно звернутися до історії Османської імперії.

Османська імперія не впала відразу. Фактично, її відступ з Європи продовжувався протягом більш ніж двох століть, починаючи з невдалої спроби захопити Відень в 1683 році і Великої турецької війни (1683-1699), що послідувала за нею, в ході якої коаліція європейських держав витіснила османів з Центральної Європи. Ця серія воєн закінчилася Карловицьким договором (1699), в якому імперія Османа вперше зазнала великих територіальних втрат і вступила на шлях довгого багатовікового занепаду. У ході цього процесу різні народи, які перебували під її багатовіковим ярмом, поступово набували своєї незалежності - Сербія в 1817 році, Греція в 1830 році, Болгарія в 1878 році. Пізніше, внаслідок Балканських воєн на початку 20 століття, османи поступилися ще частиною територій цих країн. В той же час,

Разом з цим необхідно мати на увазі, що з 1917 року територія Росії теж поступово скорочується. Після Першої світової війни вона остаточно втратила Фінляндію та Польщу.

Після 1991 року вона втратила всі нинішні пострадянські республіки. Таким чином, немає жодних підстав вважати, що цей процес якимось чином зупиниться.

У зв'язку з цим привабливо провести історичні паралелі між облогою Відня у 1683 році та невдалою спробою Росії захопити Київ у лютому-березні минулого року. Спроба захоплення Відня, по суті, була останнім зітханням імперії Османа. На той час вона вже втратила свій експансивний запал і вступила у фазу занепаду. У цій останній, зрештою невдалої, спробі вона витратила всю свою енергію на завоювання.

Аналогічно, ще до свого вторгнення в Україну Росія вже давно втратила здатність вести скільки-небудь серйозну повномасштабну війну. Захоплення територій, які їй вдалося відторгнути у 2014 та 2022 роках від України, від країни, яка до минулого року була практично беззахисною і перебувала в процесі хворобливого відновлення та державного будівництва, - це максимум, на що Росія здатна нині. Тому її нинішня повномасштабна війна проти України, найімовірніше, вичерпає останні залишки її варварської експансіоністської енергії.
Таким чином, невдала облога Києва може стати для Росії свого роду "облогою Відня". А героїчну українську оборону, за якою послідував контрнаступ за підтримки західних партнерів по коаліції, можна порівняти з війною Священної ліги, яка цілком може ознаменувати наступний історичний етап відступу та великих територіальних втрат для Росії. При цьому відділення національних республік, таких як Татарстан, Башкортостан та Ічкерія (Чечня), а також периферійних регіонів з етнічною "російською" більшістю, таких як Інгрия, Новгород, Псков і Калінінград (Кенігсберг), наприклад, може стати наступною фазою "стиснення" території Російської імперії після 1991 року.

Понад те, теперішні ідеологічні конвульсії Росії, включаючи всякі концепції, створені задля обгрунтування її цілісності, також нагадують пізню Османську імперію. У другій половині XIX століття виникла концепція "османізму" та османської ідентичності, що пропагується прихильниками збереження імперії. Вона повинна була залучити і об'єднати всі різні етнічні та релігійні групи, що входили в цю державу, що розвалюється. Очевидно, що османська ідентичність була абсолютно штучною і безпідставною вигадкою, створеною у відчайдушній спробі запобігти неминучому розпаду імперії. Не дивно, що вона не знайшла визнання серед її підданих.
І так само, нинішня концепція "російського світу", якою Росія обґрунтовує свою імперську сутність та подальшу експансію, сильно нагадує те безпідставне поняття, яке називається "османізмом". Вона, як і останнє, апелює до різних народів, які різко відрізняються один від одного (як культурно, так і етнічно) і не хочуть мати нічого спільного з унітарною російською державою.

Так само, як ідея "османізму" була штучною і апелювала до дуже різнорідного населення, що складається з турків, греків, сербів, болгар, албанців, вірмен, арабів та інших, "російська" ідентичність аналогічним чином прагне утримати разом (і навіть насильно об'єднати , як ми бачимо на прикладі ставлення Росії до України) народи та спільноти сильно відрізняються один від одного, з різними етнічними складами, історичною пам'яттю, регіональною культурою та інтересами.

Понад те, як " російська " ідентичність є штучної, і навіть сам етнонім " російська " насправді не відповідає змісту що йому приписується в стандартно-науковому розумінні цього терміна. Справа в тому, що всередині Росії існують непримиренні відмінності не тільки між т.зв. "етнічними російськими" та представниками інших національностей, які в даний час є громадянами Російської Федерації (наприклад, татарами, башкирами, чеченцями, дагестанцами тощо), але і між тими, кого вважають "етнічними російськими". Наприклад, "росіяни" Санкт-Петербурга, Новгорода, Пскова або Смоленська сильно відрізняються від "російських" Уралу або Сибіру. Хоча вони розмовляють однією мовою та ідентифікують себе з одним і тим самим етнонімом, за всіма ознаками вони є різні етноси/нації з різними інтересами. Це означає, що їхнє подальше співіснування в рамках єдиної держави є штучною ситуацією, подібно до того, як співіснування під крилом Османської імперії турків, греків, сербів, болгар, вірмен та інших виявилося у результаті неможливим у 19 столітті.

Захід не був зацікавлений у розпаді імперії Османа

Важливо відзначити, що весь процес розкладання та розпаду Османської держави протягом багатьох десятиліть супроводжувався небажанням західних держав, таких як Великобританія та Франція, прискорити його і, фактично, їх небажанням його здійснення. Навпаки, протягом більшої частини 19 століття вони робили все, щоб запобігти такому результату.

У XIX столітті Османська імперія вважалася "хворою людиною Європи" і трималася виключно завдяки політиці рівноваги, яку проводили великі європейські держави. Вони вважали, що подальше існування Османської імперії було необхідним для збереження наявного на той час балансу сил у Європі. Її головна роль полягала в тому, щоб служити оплотом проти Росії та стримувати її експансіоністські устремління до південних морів.

Тому, хоча Османська держава вже в XIX столітті була на межі розпаду, Великобританія та Франція тривалий час прагнули не допустити такого результату. Задля цього вони навіть не забули безпосередньо вступити у війну на її боці - Кримська війна 1853-1856 років проти Росії.

Також, у російсько-турецькій війні 1877-1878 років лише загроза безпосередньої участі Великобританії за Османської імперії не дозволила Росії захопити Константинополь, що, зрозуміло, призвело б до розпаду Османської імперії вже наприкінці ХІХ століття.

Потрібно, звичайно, визнати, що вони допомагали, наприклад, сербським і грецьким революціонерам у їх боротьбі за незалежність, але тільки постфактум. Після того як греки та серби вразили всю Європу своєю мужністю та самовідданістю, і таким чином стало ясно, що врешті-решт вони здобудуть перемогу. У зв'язку з цим згадується аналогічне небажання Заходу допомогти Україні у перші тижні та місяці повномасштабного російського вторгнення. Не кажучи вже про те, що Захід залишав її на милість загарбників з 2014 року, коли Росія, власне, розпочала свою агресію. Як греки та серби у 19 столітті, українці з їхньою доблестю, завзятістю та бойовими навичками просто не залишили іншого вибору для будь-якої порядної людини, окрім як допомогти їм у їхній боротьбі.

Західні держави махнули на Османську імперію тільки на рубежі 20-го століття, коли стало остаточно ясно, що ця архаїчна освіта перебуває вже в безнадійному стані і коли її подальше існування перестало відповідати їхнім інтересам. Змінилося те, що в Європі з'явився новий і більш потужний противник, а саме Німеччина. У цій новій реальності Росія раптово перетворилася з противника на корисного союзника, який мав стримувати Німеччину. Крім того, Османська імперія поступово почала йти у сферу впливу Німеччини, внаслідок чого всяка користь від неї зникла остаточна.

Незабаром після цього, як відомо, було підписано союз між Великобританією, Францією та Росією у 1907 році, який започаткував Антанту. З цього моменту протягом усього 20-го століття і до сьогодні західні держави були зацікавлені в збереженні Росії, а не в її розвалі.

Росія вижила у 20 столітті лише завдяки допомозі Заходу

Росія йде стопами Османської імперії. Як останню в 19 столітті охрестили "хворою людиною Європи", так і Росія в даний час є "хворою людиною Євразії" - цивілізаційною глушиною продовжує своє безглузде існування. І, як Османська імперія 19-го століття, Росія тримається на плаву виключно завдяки підтримці західних країн та їхньому завзятому небажанню змиритися з її розпадом.

Насправді Росія знаходиться в цьому стані "хворої людини" аж з 1917 року і могла б бути добита вже в 20 столітті. Але щоразу західні держави приходили їй на допомогу.

Всупереч твердженням російських імперських шовіністів та їхніх маріонеток на Заході про те, що "злі глобалісти" нібито замишляють розпад Росії, насправді, протягом усього 20-го століття, щоразу, коли Росія ось-ось мала рухнути, західні держави приходили їй на допомогу, таким чином утримуючи це потьомкінське село розміром з Євразію на плаву.

Росія опинилася на межі краху у 1917 році. Німеччина на той час могла б легко завдати Росії останній смертельний удар, якби не була обтяжена війною на західному фронті, наступною поразкою у Першій світовій війні та жорстоким Версальським договором нав'язаним їй переможцями, який, крім іншого, передбачав повне знищення німецької армії.

Після захоплення влади більшовиками Німеччина планувала направити військову експедицію до Росії, щоб у зародку припинити це чудовисько, що народжується. Але цьому не судилося бути. Держави Антанти швидше були зайняті зведенням рахунків з Німеччиною та її приниженням, яку в той час вони вважали своїм головним ворогом та історичним суперником, ніж передбаченням небезпеки, що походить від російсько-радянської потворності, що зароджується на Сході. Внаслідок чого більшовицька революція увінчалася успіхом.

Пізніше, під час Громадянської війни в Росії (1918-1921 рр.) і після неї, США та західноєвропейські держави надали Росії значну матеріальну допомогу, що дало більшовикам настільки необхідний перепочинок, щоб зосередитися на відновленні Російської імперії шляхом завоювання незалежних республік, що виникли після неї розпаду (наприклад, України, Грузії, Азербайджану, Вірменії тощо), та упокорення національних рухів за незалежність усередині Росії (наприклад, башкир, татар).

Окрім надання матеріальної допомоги під час Громадянської війни та після неї, Сполучені Штати також відіграли вирішальну роль в індустріалізації Радянського Союзу у 1920-х та 1930-х роках. В основному саме американські компанії проводили таку хвалену індустріалізацію в сталінську епоху.

Американські інженери та бізнесмени будували заводи та розвивали інфраструктуру країни. Виникненням багатьох галузей промисловості країна була зобов'язана зусиллям американців.

Пізніше, під час Другої світової війни Радянський Союз отримав значну допомогу від Сполучених Штатів за програмою ленд-лізу. Вона включала величезну кількість військового обладнання, транспортних засобів і продовольства. Без цієї допомоги Радянський Союз був би легко розгромлений технологічно більш розвиненою та ефективною Німеччиною і був остаточно добитий. Однак ленд-ліз зіграв вирішальну роль у відмінюванні шальки терезів у бік Радянського Союзу.

На рубежі 80-х і 90-х років, коли розпадався Радянський Союз, Сполучені Штати, по суті, спочатку намагалися запобігти його розпаду. Тодішній президент Джордж Буш-старший їздив до України та переконував уряд не проголошувати незалежність. Захід на той час побоювався непередбачуваних наслідків, до яких міг призвести розпад Радянського Союзу, зокрема поширення ядерної зброї. З цієї причини Сполучені Штати пізніше чинили тиск на молоду українську республіку, щоб вона відмовилася від свого ядерного арсеналу, третього у світі на той момент, і передала Росії свою ядерну зброю та стандартні крилаті ракети, які потенційно здатні нести ядерний заряд. Ті самі крилаті ракети, якими Росія сьогодні бомбардує українські міста!

Понад те, тут зіграла роль звичайна людська психологія. Захід волів зберегти статус-кво з "вестернізованим" та "демократизованим" Радянським Союзом, який, як вони думали, буде легко включити у світовий порядок.

Крім того, у 90-ті роки США та європейські країни надали значну фінансову допомогу Росії, у той час коли вона знову опинилася на межі повного розпаду. Як і 70 років тому, країна знову страждала від нестачі продовольства та інших предметів першої потреби. Захід знову прийшов на допомогу у найкритичніший момент. Серед іншого ця підтримка включала і продовольчу допомогу з боку США - знамениті "ніжки Буша". Крім фінансової та матеріальної підтримки, західні країни надали Росії та технологічну допомогу, щоб допомогти їй відбудуватись та створити сучасну економіку. Таким чином, Росія знову була врятована. І, як і в 1920-30-х роках, допомога та сприяння, надані Заходом, згодом, як виявилося, дозволили Росії закласти основу свого наступного етапу агресії.

Настав час покінчити з "хворою людиною Євразії"

Як ми бачимо, протягом 20-го століття великі західні держави, такі як США та Великобританія, були зацікавлені у збереженні цілісності Росії та запобіганні її розпаду. Унітарна і сильна російська держава була необхідною їм для використання проти Німеччини, яку вони почали розглядати як свого головного противника з початку 20-го століття. Це аналогічно тому, як у XIX столітті Великобританія була зацікавлена ​​в цілісності імперії Османа і продовженні її існування, щоб її можна було використовувати проти Росії, яка в той час розглядалася як головний противник.

На рубежі XIX і XX століть сталося те, що Росія змінилася місцями з імперією Османа в геополітичних розрахунках західних держав. У міру того, як Османська імперія дедалі ближче рухалася у сферу впливу Німеччини, що згодом призвело до їхнього повноцінного військового союзу, необхідність у ній для західних держав повністю відпала. Тому що для них змінився головний супротивник.

Ми вже більше десятиліття перебуваємо в аналогічній ситуації. На Заході Росія довгий час розглядалася як головна оплот проти Китаю - нової підростаючої потенційної супердержави, яка все частіше розглядається як головний і найгрізніший противник Заходу в 21 столітті. Крім того, унітарна та стабільна Росія була необхідна західним країнам для забезпечення єдиного надійного координаційного центру для їх інвестицій та отримання природних ресурсів.

Внаслідок чого робилися постійні спроби в надії повністю і безповоротно повернути Росію в лоно західного світу. Заради цього, крім усього іншого, Захід постійно заплющував очі на неодноразові провини і навіть кричущі злочини з боку Росії - наприклад, агресію проти Молдови в 1992 році, дві чеченські війни (1994-1996 і 1999 роках), агресію проти Грузії в 2008 та проти України у 2014 році.

Але, як показали подальші події, все це було марно. Наразі всім уже має бути зрозумілим, що Росія в її нинішній унітарній імперській формі ніколи не стане союзником Заходу. Вона просякнута ненавистю до Заходу та всього європейського. Тому у разі конфронтації вона швидше стане на бік Китаю або будь-якої іншої антизахідної держави. І, власне, після постійних загравань, що передували цьому, Росія вже незворотно рухається до повноцінного союзу з Китаєм.

З урахуванням цієї очевидної реальності розпад Росії буде набагато вигіднішим для Заходу, ніж її збереження в нинішній унітарно-імперській формі. Він принесе із собою величезні вигоди в геополітичному і навіть глибшому метаісторичному плані. Нові незалежні держави на постросійському просторі, завдяки здобуттю нової ідентичності та етосу, майже гарантовано будуть дружні та вдячні Заходу. При такому повороті подій західна цивілізація набуде нових членів у свою сім'ю або принаймні надійних союзників. І саме вони, а не унітарна імперська Росія, будуть оплотом проти китайського експансіонізму і, найімовірніше, займуть бік Заходу у разі прямої конфронтації з Китаєм.

У Першої світової війни сама Османська імперія приєдналася до Центральних держав. Але держави, які здобули незалежність від неї раніше, такі як Сербія та Греція, наприклад, воювали на боці Антанти. І їхній внесок у кінцеву перемогу сил Антанти був дуже значним. Або візьмемо, наприклад, національне пробудження серед арабів, що призвело до їх повстання проти імперії Османа в Першій світовій війні, внаслідок чого вони билися на боці Британії на близькосхідному театрі військових дій.

Відповідно, у мисленні західних політичних кіл щодо Росії має відбутися такий самий перелом, який стався на рубежі 20-го століття щодо Османської імперії. Захід повинен упокоритися з тим, що унітарна імперська Росія завжди буде його одвічним ворогом і що її подальше збереження не обіцяє йому нічого доброго. Навпаки, її розпад принесе набагато більше користі порівняно з можливими тимчасовими витратами чи потрясіннями, які б виникнути внаслідок цього процесу.

Тому Сполучені Штати та Європа повинні, нарешті, відмовитися від ідеї унітарної Росії і натомість зосередити свої зусилля на підтримці національних та регіональних рухів, що зароджуються всередині неї, за незалежність. І їм варто поквапитися зі встановленням тісніших зв'язків із цими предтечами майбутніх незалежних постросійських держав, щоб закріпити їх як надійні союзники проти Китаю.

Нарешті, розпад імперської Росії слід розглядати не як руйнування якоїсь природної функціональної одиниці, а скоріше як збирання її частин в інше, природніше і функціональне ціле. Виникнення різних незалежних держав на колись російській території обернеться величезним виграшем для Заходу у всіх мислимих відносинах, не в останню чергу тому, що це розширить ареал європейської цивілізації, по-перше, за рахунок повернення до її складу її природних членів, які в різні періоди історії були насильно відірвані від неї Московією та її наступницею Росією, яка за своєю суттю була ворожою Європі, і, по-друге, шляхом створення абсолютно нових держав в Євразії, які з великою ймовірністю стануть надійними союзниками Заходу.

Настав час покінчити з "хворою людиною Євразії". Це антикультурне, антицивілізаційне чудовисько, що виникло в Середні віки і з тих пір насильно втягує всіх навколо себе у своє похмуре царство, позбавлене будь-якої значущої позитивної ідентичності, має бути, нарешті, відправлено на звалище історії. Росія ніколи не приєднається до західного світу як єдине ціле. Але ця бажана мета може бути нарешті досягнута шляхом інтеграції в західний світ того самого євразійського простору по окремих частинах.

Джеміль Керімоглу. Генетик-нейробіолог, професор біологічних наук. Блоггер, який цікавиться Україною, Росією та Східною Європою в цілому.
Блог: https://cemilk.substack.com/
Телеграм: https://t.me/baltic_black_sea
Фейсбук: https://www.facebook.com/cemil.kerimoglu.1/
Твіттер: https://twitter.com/cemk_cemil