Криза в Судані: пост-авторитарний транзит у нестабільному середовищі

Суть нинішньої кризи в Судані, що вибухнула збройними зіткненнями 15 квітня, складається з кількох значних історичних, соціальних, особистісних та політичних чинників, що вплинули на стабільність та цілісність держави, і безпосередньо залежить від загального регіонального та внутрішньополітичного фону.

Генерали та варлорди

Ця криза — це насамперед наслідок внутрішньої боротьби за владу між двома генералами: головою Суверенної ради Судану (де-факто військова хунта) Абдель-Фаттахом аль-Бурханом та його заступником, командувачем підрозділів « Сил оперативної підтримки» (RSF) Мухаммедом Хамданом Дакло, відомим також під своєю прізвисько «Хемедті».

Між ними завжди існувала ціла дірка у світогляді, освіті, поглядах на внутрішній устрій Судану, суспільство та культуру.

Абдель-Фаттах аль-Бурхан родом із північного Судану, належить до нубійської сім'ї суданських арабів, який все життя присвятив службі в армії: військове училище в Шанді, військова академія в Хартумі, офіцерські курси та навчання в Єгипті та Йорданії, командування регулярними військами в Дарфурі, Південному Судані, Ємені, робота в Генштабі та штабі сухопутних військ.

Мухаммед Хамдан Дакло родом із південно-західного регіону Дарфур, народився у бідній родині чадських іммігрантів, погоничів верблюдів. Вся його освіта – три класи початкової сільської школи. Далі — торгівля верблюдами, водіння караванів, участь у різних міжплемінних сутичках у різних ополченнях та воєнізованих угрупованнях.

Він не навчався у військовій академії та не закінчував жодних офіцерських курсів. Свій бойовий досвід Дакло отримував на практиці, беручи участь у збройних конфліктах у Дарфурі та Чаді у складі ополчень, які стали відомі як «Джанджавід», а пізніше були легітимізовані як «Сили оперативної підтримки» (RSF).

По суті, Дакло — класичний варлорд, який став політичним суб'єктом із протекції різних суданських політичних діячів, які використовували його та його «хлопців з великої дороги» для виконання різноманітних брудних справ.

Відносини між дарфурцями та суданцями-сіверянами завжди були напруженими. Північні суданці вважають мешканців Дарфура малограмотними, неосвіченими бідняками, які не можуть нічого знати про управління державою.

Таке зневажливе ставлення закономірно викликало ресентимент і агресивність дарфурців, поступово кристалізуючись в антиелітарні настрої, які поділяв Мухаммед Хамдан Дакло, з якими він також ріс і розвивався у своєму соціальному середовищі. В якомусь сенсі це було схоже на те, як більшовики, що вийшли з бідних провінційних верств, сприймали стару царську військову аристократію та офіцерство.

Я думаю, що це ставлення найкраще можна передати словами одного відомого героя із не менш відомого твору Булгакова: «Ми в університетах не навчалися. У квартирах по 15 кімнат із ванними не жили. Час би це залишити. Нині кожен має своє право».

Не дивно, що як тільки обидва генерали залишилися єдиними сторонами політичного процесу, між ними тут же почалася боротьба, яка переросла в їхню особисту війну. Абдель-Фаттах аль-Бурхан хотів підпорядкувати RSF регулярної армії протягом 2 років, справедливо вважаючи, що силовий центр у країні має бути один, і це офіційні Збройні сили.

А Мухаммед Хамдан Дакло вважав, що RSF кров'ю і потом заслужили почесне окреме місце у військовій ієрархії, і їхня автономія в системі була своєрідною «винагородою» за десятки років вірної служби на благо батьківщини.

Підкорятися будь-яким кар'єрним штабістам, які, на думку Дакло, не мали стосунку до придушення незліченних повстань на півдні, було неприйнятно.

Зрозуміло, підпорядкування означало втрату не тільки політичної автономії, а й контролю над фінансовими потоками в Дарфурі, відмова від особистих амбіцій самого Дакло, який у свої 48 років не збирається закінчувати свою кар'єру і йти на другий план, поступаючись першістю 63-річному Аль-Бурхану .

Єдине, що об'єднувало обох генералів, — це спільний покровитель. Вони обидва зробили свою кар'єру за президента Омара аль-Башира, який правив Суданом з 1989 року. І вони обидва брали участь у його поваленні у квітні 2019 року на тлі масштабних антиурядових заворушень через соціально-економічні проблеми.

Щоправда, кожен бачив переворот по-своєму. Аль-Бурхан вважав, що потрібно перезавантажити політичну систему, залишивши її основи недоторканими. Для нього правління Аль-Башира не було суворим злом і мороком, а скоріше прикладом неефективного управління.

Президент став надто токсичним і надто впертим, щоб домовлятися із зовнішніми силами. Він втратив довіру своїх близьких союзників у регіоні, а тому мав піти на спокій.

У свою чергу Мухаммед Хамдан Дакло бачив у перевороті завершення епохи правління цілого покоління суданських лідерів, до яких належав і Аль-Бурхан. Зрештою, для Дакло Омар аль-Башир та Абдель-Фаттах аль-Бурхан – одного поля ягоди.

І той, і інший, жителі півночі, з одного арабізованого племені джаалін, майже з одного регіону, навчалися в престижних військових академіях і на курсах за кордоном. Обидва уособлювали епоху старих генералів, які, на думку дарфурця Дакло, недостатньо уваги приділяли племенам на півдні та молодим офіцерам із RSF.

Після перевороту 2019 року Аль-Бурхан заручився підтримкою частини функціонерів старого режиму та, спираючись на них, спробував зберегти фундамент системи Аль-Башира. А Дакло, навпаки, бачив у цьому своєрідну загрозу реваншу старих сил, старих правил, у межах яких йому не було місця в цьому середовищі, і його амбіції було б зруйновано.

Схід сонця над Дарфуром

Сходження RSF та таких варлордів, як Мухаммед Хамдан Дакло, історично було наслідком кількох складних процесів.

Насамперед, це розвал громадського порядку та дисбаланс у Дарфурі, що призвів до формування місцевими племенами власних воєнізованих угруповань.

Погані стосунки з центральним урядом у Хартумі, посуха в Сахелі та наступний голод, міграція величезної кількості людей з Чаду до Дарфуру, загострення конфлікту між мусульманською північчю та християнським півднем Судану посилили тенденцію до мілітаризації Дарфура.

Вперше, дарфурські племена (до якого належить командувач RSF) почали отримувати зброю в середині 1960-х років, коли їхній рідний Дарфур активно використовувався як перевалочна та тренувальна база для арабомовних мусульман, які брали участь у громадянських війнах у сусідньому Чаді.

Величезну роль у перетворенні Дарфура на такий збройовий хаб зіграв Муаммар Каддафі, який воював із Чадом руками місцевих ісламістів та арабів. Багато дарфурців було завербовано в його «ісламські арабські легіони», які він використовував як свої регіональні проксі у боротьбі проти суперників, за якими часто стояли США та/або Франція.

Після їх поразки в 1988 році, багато бійців повернулися в Дарфур, вже маючи зброю і бойовий досвід, який вони почали застосовувати у війнах і конфліктах на території самого Судану.

У міру загострення конфліктів між північним і південним Суданом, арабомовні племена в Дарфурі дедалі більше втягувалися у вир боїв. Уряд у Хартумі з 1970-х років активно постачав їх як природних союзників у боротьбі з християнським суданським півднем.

Розгром комуністів у Судані в 1980-х ще більше посилив позиції ісламістів, і їхній вплив на дарфурські арабомовні угруповання, які згодом сформували проурядові ополчення «Джанджавід», до лав яких влився і молодий Мухаммед Хамдан Дакло.

У ядрі «Джанджавід» були араби-мусульмани з племінних груп махарійя та махамід, які займалися перегоном верблюдів на територіях Чаду, Лівії та Дарфура. Згодом, «Джанджавід» кооптували до своїх лав та представників інших народів, необов'язково суданських арабів.

Після 1989 року Омар аль-Башир активно використовував дарфурські «Джанджавід» для боротьби з опонентами, придушення повстань у Дарфурі та Кордофані та як противагу регулярної армії. Відкрите заступництво з боку центру та участь у силових операціях у ключових (і багатих) регіонах країни поступово посилювало позиції ополчення «Джанджавід».

Мухаммед Хамдан Дакло почав різко підніматися в ієрархії польових командирів саме у цей період, зокрема під час війни у ​​Дарфурі у 2003-2005 роках. Тоді ж він і отримав свій неформальний титул «генерал» за командування загонами ополчення.

У 2007-2008 роках, невдоволений тим, що уряд не надає належної уваги і фінансової підтримки, він уклав союз з дарфурськими повстанцями і підняв заколот, погрожуючи взяти в облогу суданський військовий гарнізон у місті Ньяла, адміністративному центрі Дарфура.

У результаті сторони домовилися, і президент Аль-Башир вирішив інтегрувати молодих і гарячих ополченців до армійських структур, розуміючи їхню цінність в управлінні цим проблемним регіоном.

В обмін на підтримку ополченців у протистоянні Аль-Башира з південно-суданськими повстанцями, Дакло отримав формальний титул «генерала», гарний військовий оклад, а уряд узяв на себе виплати зарплат його бійцям та сім'ям загиблих та поранених. Іншими словами, "Джанджавід" фактично стали ще однією офіційною військовою структурою, визнаною з боку Хартума.

Розділ Судану на дві держави у 2011 році призвів до процвітання у Дарфурі золотовидобування. На ці потоки «сіли» ополченці з «Джанджавід», які на той час мали значний вплив у регіоні як один із основних силових центрів.

У вересні 2013 року, коли в Судані почалися протести у зв'язку зі скасуванням урядом субсидій на паливо та запровадженням заходів жорсткої економії, Омар аль-Башир вирішив формалізувати статус «Джанджавід».

У відповідь на загрозу з боку вулиці він прийняв рішення створити на базі ополчення підрозділу Сил оперативної підтримки (RSF), поставивши їх під контроль військової розвідки. І в подальші роки RSF виправдали довіру, завдавши відчутної поразки повстанцям у Дарфурі та витіснивши їх з міста Ньяла у квітні 2015 року, а також придушуючи демонстрації у Хартумі та інших містах.

Таким чином, до середини 2010-х років дарфурські варлорди отримали практично все, що потрібно, для власної політичної суб'єктивізації: фінансову подушку у сферах видобутку золота та контрабанди, стабільні поставки з Хартуму, політичну підтримку президента Аль-Башира, кормову та соціальну базу Дарфурі та інших регіонах, бойовий досвід після участі у конфліктах на півдні та заході Судану, на сході Чаду та в Ємені після вторгнення туди Саудівської Аравії у 2015 році.

Останнє зіграло особливо важливу роль, оскільки дало Мухаммеду Хамдану Дакло додаткове джерело «кешу», яким розплачувалися його бійцями саудівці. У 2017 році RSF монополізували контроль над золотовидобуванням у Дарфурі, захопивши найбільшу в регіоні золоту шахту Джабаль Амер. У тому році 40% експорту Судану припадало на золото.

Бійці RSF охоче продавали здобуте в їх регіоні золото уряду за цінами вищими за ринкові, або контрабандою «сплавляли» до сусіднього Чаду, де обмінювали на зброю та пікапи для своїх потреб.

Після втрати нафтових родовищ через відділення Південного Судану, поява золотих шахт стала для Хартума порятунком, а тому Омар аль-Башир готовий був упокоритися з присутністю там RSF, на яких можна було покластися, і які забезпечували Судану потік валюти. «Хемедті» тоді ж заснував свій власний конгломерат Al-Junaid Company, який займається нині великим регіональним бізнесом у різних сферах: видобуток, транспорт, оренда автомашин, залізо і сталь.

Природно, довкола такої компанії миттєво виросли потужні клієнтістські сітки, що обплутали Дарфур і не тільки.

Зрештою, у тому ж 2017 році відбулася ще одна подія, яка довершила сходження Мухаммеда Хамдана Дакло до вершини влади. Муса Хіляль, його колишній наставник і ментор, лідер ополчення «Джанджавід», що стояв біля його витоків, впав у немилість до Аль-Башира, підняв проти нього бунт, і був заарештований. Таким чином, у "Хемедті" не залишилося конкурентів, і він зміг підім'яти RSF під себе.

Приблизно водночас RSF отримує ще один цінний функціонал, який конвертується в політичний вплив: прикордонна сила, здатна зупиняти потоки африканських біженців із субсахарської Африки у бік Лівії. Програми, спрямовані на зупинку біженців, щедро фінансувалися Європейським союзом.

Зліт RSF – класичний приклад державного найманства, яке вийшло з-під контролю його покровителів. Оскільки RSF займалися практично всіма складними справами в країні за вказівкою президента, суданська армія животіла у своїй рутині, деградувала і поступово слабшала, продовжуючи при цьому отримувати бюджети на купівлю красивої техніки, яку вони дуже рідко використовували.

Раптом RSF стало тісно, ​​а генерал Дакло зрозумів, що лише відхід Омара аль-Башира — цієї постаті згасаючої епохи — гарантував реалізацію його особистих політичних амбіцій. Тож не дивно, що у 2019 році RSF не стали заважати відстороненню Омара аль-Башира від влади, і навіть підтримали переворот проти свого шефа.

Взаємна недовіра між Хартумом і Дарфуром має глибоке історичне коріння. Хартумом майже завжди правили вихідці з півночі, з районів річки Ніл, тоді як дарфурці вважалися чужинцями з півдня. Лише одного разу, наприкінці ХІХ століття, дарфурський вождь Халіфа Абдаллахи Таїші зумів захопити владу у Хартумі.

Досі його правління вважають тиранічним та страшним, і тому суданський істеблішмент боїться ділити владу з дарфурцями. А «Хемедті» вважається, ні багато, ні мало, першим за 120 років представником неістеблішменту, що опинився так близько до вершини влади в Судані.

З іншого боку, саме політика багатьох урядів незалежного Судану, спрямована на використання місцевих дарфурців у регіональних міжусобних війнах для управління регіоном, призвела до вирощування цього монстра під назвою RSF, який сьогодні підняв заколот проти істеблішменту.

«Парад переворотів» та початок транзиту влади в Судані

Безумовно, з політичної точки зору нинішня криза — прямий наслідок провалу перших поставторитарних трансформацій у Судані 2019-2022 років. Розгром президентської вертикалі Омара аль-Башира у квітні 2019 року не призвів до демонтажу його політичної системи і тим більше не міг гарантувати процес демократизації країни.

Сам собою перехід від законсервованої персональної автократії до демократії — це досить складний, різноманітний, нестабільний і, часто, кривавий процес. Не існує магії «демократичної хвилі», яка сама собою породжує функціональну демократію на руїнах старої, неефективної автократії, що глибоко вкорінилася, та ще й у регіоні, для якого ідея західної моделі демократії є чужою, невідомою і неосмисленою.

Протестна хвиля у Судані у 2018-2019 роках мала соціально-економічну, а не ідеологічну основу. Іншими словами, люди втомилися від Омара аль-Башира через умови життя, що погіршуються, а не тому, що у них народилося нове бачення альтернативного, демократичного Судану. Громадянська опозиція, яка осідлала протестну хвилю у 2019 році, була дуже різноманітною, і не мала цілісного бачення подальших реформ держави.

До опозиційної коаліції входили студенти, політичні активісти лівого спрямування, помірні ісламісти, чиновники-технократи, середній бізнес, групи етно-релігійних та соціальних меншин, вуличні маніфестанти, старі політичні опозиціонери, політемігранти тощо.

Їх поєднувало бажання скинути Аль-Башира, чого вони досягли за рахунок втручання військових. Далі з'явилися проблеми з цілепокладанням та чітким розумінням своїх подальших дій.

Спочатку було ясно, що мотивації військових та громадянських опозиційних лідерів були різними. Армія, прибираючи Аль-Башира, вважала, що позбавляється токсичного президента, заодно стабілізуючи місце Судану в регіональних та міжнародних процесах, але не більше.

У цьому плані їхні дії були схожі на дії їхніх колег в Алжирі в тому ж квітні 2019 року: військові розгромили президентську вертикаль Абдель-Азіза Бутефлікі, нейтралізували його близьке оточення та спецслужбу, провели косметичні зміни, перерозподілили владу та потоки та залишили систему незмінною.

Суданська опозиція ж бачила в цьому швидкий перелом усієї системи та вирішення цілої низки питань, різних за своїм характером та пріоритетністю. Для одних важливим було розширення прав племінних меншин на півдні та сході, для інших — царювання прозахідної світської демократії, що дорівнює всім, для третіх — повернення поміркованого політичного ісламу, для четвертих достатньо було прорвати дипломатичну ізоляцію Судану.

Проте все це були спільні ідеї: абстрактні, наче емоційні пориви, які працювали доти, доки влада не впала їм у руки. Зіткнувшись із політичною реальністю, ці ідеї не були розвинені, і зменшилися до банальної боротьби за владу та портфелі, що розколола опозицію.

Насамперед, почався переділ політичного впливу, що спровокував гостру боротьбу за владу: всередині армії, всередині громадянської опозиції та між військовими та опозицією. У квітні військові ділять владу між собою. До серпня вони намагаються її утримати у своїх руках і не хочуть домовлятися з опозиціонерами.

Однак під зовнішнім тиском погоджуються, і у результаті формують Суверенну раду для управління державою, куди входять представники армії, RSF та громадянської опозиційної коаліції «Сили за свободу та зміни» (FFC). Згідно з початковими домовленостями, транзит влади в Судані мав завершитися через 3 роки. 2023-го року мали пройти загальні вибори, а потім військові остаточно передають владу цивільному уряду.

Проте вже до 2020 року стало зрозуміло, що військові та цивільні не зможуть домовитися і не хочуть йти на поступки один одному. Вони сварилися з низки питань, починаючи від видачі Омара аль-Башира Міжнародному кримінальному суду і закінчуючи реформою силового апарату.

Дестабілізація тристоронньої Суверенної ради відбулася остаточно в лютому 2021 року, у розпал пандемії COVID-19, яка вдарила по економіці Судану, коли до складу Ради увійшли представники повстанських угруповань з півдня та заходу, з якими влада півроку раніше підписала історичну мирну угоду.

Провал переговорів між військовими та цивільними закінчується тим, що армія та RSF вирішують позбутися цивільних міністрів та членів Ради.

У жовтні 2021 року вони здійснюють безкровний переворот, і в Судані встановлюється фактичне військове двовладдя. RSF і регулярна армія (Мухаммед Хамдан Дакло і Абдель-Фаттах аль-Бурхан відповідно) цілий рік намагаються налагодити відносини і керувати країною, але в результаті їм не вдалося уникнути конфліктів з тих самих питань: майбутнє Судану і роль у ньому двох генералів та їх структур.

За великим рахунком, бої в Судані є наслідком періоду перших пост-баширівських пост-авторитарних трансформацій 2019-2023 років, які сміливо можна вважати проваленими. Внутрішні політичні суб'єкти, які брали участь у цьому процесі, не змогли знайти компроміс та запустити зміну системи. Зовнішні гравці не змогли направити їх у потрібне русло, а в якийсь момент взагалі перестали звертати увагу на ситуацію в Судані.

Як зазначає у своїй статті відомий дослідник Судану Алекс де Вааль, останніми роками дипломатична активність навколо Судану помітно зменшилася та погіршилася якісно.

Попередні спалахи конфлікту на території сучасних Судану та Південного Судану успішно купувалися скоординованими зусиллями експертів ООН та Африканського Союзу, а також особистою дипломатією регіональних важкоатлетів, таких як Табо Мбекі (екс-президент ПАР), Абдель-Салям Абубакар (екс-президент Нігерії), П'єр Буйоя (екс-президент Бурунді), Хайле Менкеріос (еритрейський дипломат в ООН), Прінстон Ліман (спецпредставник США) та Мелес Зенаві (екс-прем'єр-міністр Ефіопії).

Нинішні посередники явно не справляються із суданською ситуацією та показали слабкість під час подій 2019-2023 років.

Зовнішньополітичні імпровізовані танці

На мій погляд, зовнішньополітичний чинник у нинішньому збройному конфлікті у Судані є другорядним. Інші країни багато в чому імпровізують і намагаються сформулювати свою позицію щодо Судану в ході розвитку конфлікту.

Ніхто не хотів перетворення Судану на чергову «гарячу точку», оскільки регіон і так переживає одну з найбільших гуманітарних криз у світі. Втім, небажання великої війни не означає, що різні зовнішні гравці не мають своїх інтересів у цьому конфлікті.

Міжнародні гравці здебільшого самоусунулися від подій у Судані, і поки що намагаються загасити пожежу чи хоча б її локалізувати.

США кілька разів намагалися умовити сторони конфлікту сісти за стіл переговорів. Держсекретар США Ентоні Блінкен двічі домовлявся про гуманітарне перемир'я, але щоразу воно зривалося.

Ще з часів адміністрації Д. Трампа, Вашингтон віддав регіон Африканського Рогу на аутсорс своїм союзникам у регіоні - Ізраїлю, Єгипту та аравійським монархіям Затоки. Адміністрація Дж. Байдена, зважаючи на все, продовжує рухатися в цій же логіці. Єдине, що їх цікавить в Судані — це ослаблення залишків позиції РФ і недопущення домінування Китаю.

Перше досягається за рахунок ослаблення позицій суданських генералів (що вже відбувається), а друге — за рахунок протидії спробам КНР втрутитись у політичний процес чи виступити посередником.

У Китаї поки що не визначилися з позицією. Точніше, не визначилися, чи варто виявляти зайву активність, чи треба розпорошаться на спроби вирішити другорядний для них конфлікт. Пекіну не важливо, яка з військових фракцій переможе.

Більше того, навіть посилення різноманітної громадянської опозиції цілком влаштує китайців, які готові працювати з будь-яким урядом, адже останній потребуватиме додаткових капіталовкладень після війни.

У Європейському Союзі займаються евакуацією своїх громадян та закликами до перемир'я, але суттєвої активності не спостерігається. У період холодної війни ФРН була особливо активною на суданському напрямку. Зокрема, основу суданського національного ВПК заклав саме Берлін, забезпечуючи зброєю суданську армію та будуючи ним перші збройові заводи та бази.

Але зараз вплив європейців на Судан різко зменшився, особливо на тлі війни в Україні, яка забирає у них велику долю часу та ресурсів. Єдиний аспект війни в Судані, який непокоїть ЄС, — біженці. Гуманітарна ситуація у Східній Африці і без того складна через конфлікти в Ефіопії, Південному Судані, Еритреї, Сомалі та Мозамбіку.

Регіональні держави більш активно залучені до суданських справ, проте теж намагаються швидше підлаштовуватися під ситуацію, а не керувати нею.

Єгипет відкрито підтримує генерала Аль-Бурхана та регулярну армію. У президента Єгипту Абдель-Фаттаха ас-Сісі добрі стосунки зі своїм суданським колегою. Вони мають схожі стилі правління, загальний погляд на регіон і світ, загальний багатовекторний підхід до зовнішньої політики, спільні регіональні партнери (Ізраїль, Саудія, ОАЕ).

Крім того, суданський генералітет є близьким до єгипетського, завдяки чому офіційний Каїр вважає, що може зберігати свій вплив на Судан, у тому числі в контексті свого суперництва з Ефіопією. Нарешті, Єгипет став Абдель-Фаттаха аль-Бурхана якимось політичним місточком у світ.

Деякі колишні функціонери режиму Аль-Башира живуть у Каїрі, і, за деякими даними, допомагали Аль-Бурхану наводити зв'язки в регіоні та з Вашингтоном, зокрема колишній голова баширівських спецслужб Салах Гош.

Зі свого боку, Ефіопія поки що має формальний нейтралітет. В цілому, їм вигідно ослаблення обох сторін конфлікту, оскільки це призведе до послаблення суданського військового потенціалу, і таким чином виведе з гри одного з суперників Ефіопії у регіоні та союзника Єгипту.

Можна припустити, що Аддіс-Абеба не дуже засмутиться, якщо конфлікт у Судані затягнеться. Не виключено, що Ефіопія може таємно підтримати «Сили оперативної підтримки» (RSF) на противагу регулярній армії, оскільки остання вважається близькою до Єгипту.

У сусідньому із Суданом Чаді навпаки: не хочуть посилення «Хемедті» та його RSF. Чад занадто часто страждав від участі бійців RSF у їхніх конфліктах, і вважає Мухаммеда Хамдана Дакло та його варлордів у Дарфурі загрозою.

З цієї причини перемога регулярної армії бачиться там як перемога більш конструктивного, передбачуваного суб'єкта, з яким можна буде залагодити двосторонні розбіжності та посилити контроль над сусіднім Дарфуром.

Лівія виявилася розколотою. Протурецький уряд Абдель-Хаміда Дбейби в Тріполі та східнолівійський уряд Фатхі Башагі в Тобруку закликають тримати дистанцію і де-факто підтримують регулярну армію.

Однак Халіфа Хафтар, командувач східної «Лівійської національної армії», симпатизує силам RSF, хоча офіційно спростовує будь-яку допомогу зі свого боку. Хафтар вважається близьким до ОАЕ, і якщо Емірати підтримують «Хемедті», саме сили Хафтара можуть стати логістичним містком для постачання їх зброєю.

Саудівська Аравія має тісні відносини з усіма політичними силами в Судані, і вважається однією із зовнішніх сил, яка опікувалася переворотом 2019 року.

Тим не менш, у саудівців склалися тісні та опрацьовані зв'язки з колишніми функціонерами режиму Аль-Башира, включаючи військові кола. Хоча саудівці тримають формально нейтральну позицію, можна припустити, що вони схилятимуться до підтримки Аль-Бурхана та регулярної армії, вважаючи сили RSF надто токсичними та непередбачуваними.

ОАЕ, навпаки, схиляються ближче до «Хемедті» та його підрозділів RSF. Емірати є одним із хабів, через які із Судану вивозиться золото. А золотовидобуток – бізнес, який кришують саме RSF. Сам командир RSF, генерал Хемедті, має активи в ОАЕ, такі як нерухомість в Дубай, а свої гроші він зберігає на рахунках еміратських банків.

Президент ОАЕ Мухаммед бін Зайд — єдиний із трьох світових лідерів, який особисто зустрічався з Мухаммедом Дакло (решта — це президенти Еритреї та Чаду).

Особистим другом генерала Дакло в Еміратах називають рідного брата правителя ОАЕ, власника британського ФК Manchester City Мансура бін Зайда Аль Нахайяна. Втім, неясно, як ці зв'язки зіграють у цій ситуації. Емірати люблять хеджувати ризики, і їм, як і саудівцям, не принципово, хто переможе в цьому протистоянні, оскільки вони мають зв'язки і з одними, і з іншими.

Судан: інтереси України

На даний момент результат конфлікту в Судані невідомий. Однак на базовому рівні можна сформулювати сценарій, який був би максимально наближеним до інтересів України.

Зрозуміло, я не говорю про прямі інтереси України, пов'язані з конкретними проектами, інвестиціями, політичними зв'язками в Хартумі, оскільки таких в України немає і ніколи не було через нашу жахливу пасивність на цьому напрямі. Все, що нам залишається, це припустити, який результат війни був би вигіднішим за Україну в контексті нашої нинішньої геополітичної ситуації.

Найбільш сприятливими сценаріями є два.

Перший — перемога Збройних сил Судану, після якої військові, швидше за все, дискредитовані після кількох тижнів кривавих боїв у столиці, у стислі терміни передають владу цивільному уряду під тиском і наглядом зовнішніх гравців .

У такому разі ризик «забронзовування» нового військового режиму зменшується, як і вплив генералів, які мають зв'язки з Росією (а отже, можуть надати РФ ресурси, логістику, політичну підтримку та військово-морську базу на узбережжі Червоного моря).

При цьому стабілізація Судану через збереження цілісності суданської армії є важливою для України, оскільки хаос у стратегічному регіоні Африканського Рогу внаслідок краху Збройних сил або післяконфліктного розброду гратиме лише на користь нашого супротивника.

Анархія в Судані і, як наслідок, дестабілізація цілого регіону, який і так є найбільшою гуманітарною кризою у світі, створить безліч вразливих точок, через які Росія (та інші країни) зможуть проектувати свою силу чи вплив, тим самим загострюючи суперництво на міжнародному рівні між Заходом та не-Заходом.

У такому разі Судан буде закритий для України як партнер і країна, з якою ми можемо і повинні мати добрі та стабільні відносини, де ми збиралися відкривати посольство та розгортати економічну діяльність.

Другий — військовий глухий кут, внаслідок якого відбувається договірна передача влади від військових до цивільних партій через неможливість перемоги однієї зі сторін та дискредитацію обох генералів. Цей сценарій також передбачає, що Судан повернеться на етап політичного транзиту і спробує зробити його вдруге.

У разі успіху, знову ж таки, суданська політична система перетвориться, стане більш різноманітною і відкритою зовнішньому світу, що саме собою сприятиме здоровій конкуренції різних країн, і дозволить заходити в країну для просування своїх інтересів і товарів, у тому числі й українських в середній та довгостроковій перспективі.

Обидва сценарії цілком ймовірні, але залежать від перебігу бойових дій (на які ми не впливаємо) та ефективності зовнішньої дипломатії (у роботі якої ми не беремо участі).

Для України важливо, щоб в основі будь-якого врегулювання в Судані лежала ідея стабілізації політичної системи, навіть якщо це передбачає черговий «договірняк» про поділ влади між різними політичними суб'єктами в цій країні, і навіть якщо в цих домовленостях братимуть участь військові (наївно виходити з того, що для нас стабілізація та врегулювання - це ВИКЛЮЧНО повна маргіналізація армії, такий сценарій не очевидний і не гарантований).

Однак другорядна роль генералів, зумовлена ​​погіршенням їхнього іміджу через постійні бойові дії в містах, сприятиме підвищенню конкуренції в політичній системі Судану та підвищить шанси проведення транзиту влади та переформулювання суспільного договору.

А це, у свою чергу, дозволить Україні налагодити відносини з владою Судану і продовжувати свою роботу в цій країні та регіоні без зайвих ризиків.