Робота над помилками

Понад 30 років українці блукають у мареві сподівань на фахову, патріотичну і чесну владу. А її немає. Натомість є гібридна система, за якої всяка влада з янгола перевтілюється у диявола. Унікальність системи в тому, що вона має статус неформальної кастової структури, яка зароджується у формально демократичному середовищі. В залежності від економічних, політичних, соціальних і воєнних обставин ця структура обирає відповідний курс на фінансове збагачення і політичне панування. Система і структура існують в часі і в просторі незалежно від того - хто, коли і яким чином опинився на вершині владної піраміди. Пояснюється це тим, що на виборах міняються мандатами і посадами посланці кланів фінансової «еліти». При цьому меркантильні інтереси переможців і так званої опозиції абсолютно ідентичні. Різниця в тому, що персонам з владного олімпу дістаються більші статки, а опозиціонерам менші. Періодично вони міняються місцями. Загалом перші і другі поселяються в Росії, в Європі, в США та Ізраїлі. Електорат залишається в Україні. Арена політичного цирку працює в режимі 24/7 за будь-якої погоди.

Середня ланка службовців обслуговує чергову владну команду. Враховуючи те, що обрані нами особи безпорадні в проблемах управління економікою і країною, то вони опираються на авторитет, знання і досвід державного апарату. А це системно зростаючі кошти на його утримання, які беруться виключно з гаманців електорату. Крім того у чиновників, правоохоронців і банкірів є інші фінансові інтереси, які превалюють над інтересами громадян і держави. В таких умовах виборцям нічого доброго не світить від будь-якої влади. Тож робимо висновок, що наша виборча система та інститути державотворення потребують принципових змін.

Щоби вийти з кола фінансово-економічного і політичного безладу, виборці мають усвідомити свої помилки в минулих політичних процесах. Першою помилкою є корупція власної свідомості, тобто продаж права голосу за хабар: гроші, гречку, новий паркан, дитячу площадку і т.п. Це явище панує в селах і в містечках, в районних і в обласних центрах, в столиці і у військових частинах. Монетизація виборів прижилась в середовищі президентських адміністрацій, парламенту, кабінету міністрів, політичних партій, правоохоронних структур, прокурорів, суддів, активістів, журналістів, соціологів, політологів і членів виборчих комісій. Зрозуміло, що тотальна залежність результатів виборів від щедрот претендентів на владу немає нічого спільного з принципами демократії і верховенства права.

Другою помилкою українців є сподівання на «месію»: президента, партію і депутата. Воно базується на політичному нігілізмі та консерватизмі мислення. Ми оцінюємо політиків по зовнішнім ознакам: гарний вигляд, ласі обіцянки, рекламні буклети і стильні програми. А мова про рентабельність депутатсько-чиновницького апарату і розвиток країни. Тому головним принципом громадян повинна стати абсолютна недовіра до «глянцевих» кандидатів і партій. Програми такого штибу мають множитись на нуль , якщо не існує доказової бази щодо їх реалізації. Тож замість обіцянок лідери партій і кандидати на посаду президента можуть презентувати електорату плани розвитку, оборони і безпеки країни на період політичної каденції. Реально?

Абсолютно. Внесення в практику політичної конкуренції такої вимоги різко посилить рівень інтелектуальної і моральної відповідальності претендентів на владу. Загалом політичним діячам пора вийти з концепції фразеології і перейти до практики наукового обґрунтування своїх програм. Це дозволяє підняти їх політичний рейтинг. Крім того: всі претенденти на державну діяльність мають звітувати про особистий вклад в оборону і безпеку України.

Третя помилка електорату в тому, що в період між виборчими кампаніями його політична свідомість і соціальна активність знаходилась у «сплячому» режимі. Ми «проспали» той час, коли політичні спекулянти наживались на розпродажі державного (народного) майна, в тому числі військових об’єктів, бойової техніки, оборонних підприємств, аеродромів, полігонів, флоту та всього іншого. Також «проспали» урядову «приватизацію» і формування кланів чиновницько-олігархічного типу. Одночасно своєю пасивністю ми сприяли президентській, парламентській, банківській, партійній, судовій, прокурорській, міліцейській (поліцейській), податковій, митній та всякій іншій корупції.

Тема «сплячого» режиму електорату потребує пояснення. Зрозуміло, що мільйонні маси людей не можуть безперервно мітингувати і протестувати. У них є буденні справи: сім’я, навчання, робота, бізнес, творчість і т.п. Але провідники революції 2004-2005 років мали би завершити це дійство прийняттям резолюції про створення Громадської Ради України (ГРУ), як самоврядного органу громадян і суспільних організацій поза парламентом. На Майдані потрібно було обрати керівний склад такої Ради і проголосувати за її повноваження. Тим самим започаткувати процес суспільного народовладдя. З цими повноваженнями ГРУ могла виконувати важливі функції.

Перша – це народний контроль за діями уряду, президента, парламенту, податкової інспекції, митної служби, правоохоронних органів та інших державних установ.

Друга – арбітраж у конфліктах між владою і протестувальниками при вирішенні внутрішніх локальних проблем.

Третя - участь в відборі кадрів для урядових структур. Особлива функція полягала у проведенні Всеукраїнського Установчого з’їзду суспільних організацій, який міг ініціювати введення ГРУ в правове поле країни.

Тобто, такий мандат від революційного Майдану мав би закласти ментальні і юридичні основи переходу держави від адміністративно-олігархічної моделі управління до моделі народовладдя. В тому є смисл і логіка трансформації революційних ідей в еволюційний процес. Перед Майданом 2013-2014 року така задача не стояла. Він не міг це зробити в умовах жорсткого протистояння з владою та окупацією військами РФ Автономної Республіки Крим.

Четвертою помилкою є ілюзорні сподівання на атрибути чиновницької демократії: партії, парламент, уряд, суди і антикорупційні структури. Як ми бачимо, ніким неконтрольована монопольна діяльність владних структур формує в їх середовищі умови для розкрадання країни і державної зради. Згадуючи історію парламентських партій після проголошення незалежності України, ми бачимо, що то були суто комерційні проекти. Вони створювались як бізнесові структури депутатів, чиновників і олігархів. Чи мало це фатальні наслідки для нації і держави? Мало: і це нам відомо з 2014 року по 2023 рік.

П’ятою помилкою є те, що українці за 30 років не ініціювали прийняття закону про громадські мандатні комісії, які мали би повноваження оцінки фахових, фінансових, фізичних і морально-психологічних даних претендентів на державну діяльність. Дивно, що така тема «не модерна» для обговорення в суспільстві і в засобах масової інформації. Відповідно немає ні принципів, ні критеріїв, ні правил публічного тестування кандидатів на державні посади. А тому конституційний лад, громадяни, економіка і безпека країни знаходяться у вічному стані хаосу і державного безладу. Останній приклад - зліт і падіння партії Регіонів, четвертого президента і опозиційної платформи «За життя». Коли люди ігнорують вибори, голосують всліпу або за гроші, то мають користь, гординю і жорстокість влади. Таке явище ми бачимо в Білорусії і в Росії. Що стосується українських політиків, то вони також хворі на користь і гординю. Такий параліч совісті стається у багатьох людей, в тому числі президентів, прем’єрів, депутатів, банкірів, правоохоронців, суддів, прокурорів та інших вельмож. Відповідно до рівня їх знань, фаху, порядності (і непорядності) ми маємо хаос вірусних, фінансово-економічних, політичних, господарських, воєнних та інших катаклізмів. Тож поки до влади приходять корисливі особи, доти країна буде плестись на узбіччі цивілізаційного світу.

Висновок:

1.Помилок електорату значно більше. Не усвідомивши їх, ми не доберемось до помилок суспільства і влади.

2.Конституція визначає, що єдиним джерелом влади в Україні є український народ. Відповідно до цього електорат має позбутись ролі статиста виборів і взяти на себе повноваження суб’єкта політичних, правових, економічних, оборонних, соціальних та інших процесів. Для цього достатньо усвідомлення, що так звана представницька форма демократії організаційно застаріла і відстала від потреб часу. Пошуки нової державної конструкції потребують колективного розуму і самоорганізації суспільства більш високого порядку.