«Часткова мобілізація», яку розпочало політичне керівництво РФ, завершила перший етап російсько-української війни. Очевидно, Україна його виграла. Росія не досягла жодної зі своїх стратегічних цілей. Країна-агресор втратила свої найбоєздатніші підрозділи та найкращу військову техніку і залишила значну частину окупованої території.

Зараз ми перейшли на новий етап війни, яку президент Ради з міжнародних відносин Річард Хаас влучно назвав «війною стійкості», війною на витривалість. Адже крім суто військового протистояння Україна стала безпосередньою учасницею тест-драйву двох моделей стійкості – демократичної (західної) та авторитарної (у її російському виконанні).

У кожної з них свої переваги та недоліки.

Демократична модель інколи буває повільною, бюрократизованою та орієнтованою на процедури. Водночас, вона гнучка та здатна адаптуватись до обставин, більш інклюзивна і спроможна генерувати інноваційні рішення та дії.

Авторитарна модель може швидше концентрувати наявні ресурси, але через дискримінаційний характер та нелюдське ставлення до своїх громадян позбавляє людей мотивації та ініціативи, помітно гірше реагує на зміну ситуації.

В Україні працює демократична модель стійкості. Весь світ став свідком, як на захист країни стали не лише військові, а й волонтери, бізнес, місцева влада та мільйони громадян.

Під час першого етапу війни ми довели, що демократична модель стійкості працює і здатна протистояти непрогнозованим загрозам та збройній агресії. Крім того, «диво на Дніпрі» на тлі невтішних прогнозів напередодні 24 лютого надихнуло та змусило «прокинутись» західні країни у розв’язанні питань, які стосуються їх власної безпеки.

Фактично спротив України «другій армії світу» не лише здивував світ, але й стимулював ревіталізацію демократичної моделі стійкості.

Але попереду – нові виклики, не менш серйозні, ніж попередні. За словами Володимира Зеленського, 90 днів зими вирішать більше, ніж 30 років незалежності.

Що нам потрібно зробити, щоб гідно пройти ці дні і перемогти у війні?

Одне з ключових завдань – позбутися практики «злочинної бездіяльності» та закривання очей на «каскадні ризики» та «складні загрози» для стійкості країни в умовах війни на витривалість. Україна потребує запровадження антикризової моделі управління, спеціального проактивного режиму функціонування органів влади і суспільства.

В умовах тотальної широкомасштабної війни нам критично не вистачає ресурсів. Дефіцит бюджету щомісяця – $3 млрд. Ми просто не можемо жити як раніше та прикриватись застарілими відомчими інструкціями, які не відповідають рівню загроз воєнного часу.

Зокрема, як раніше витрачати кошти на асфальтування прибудинкової території в той час, коли волонтери збирають на авто чи тепловізори для фронту. Або сидіти і чекати поки грім вдарить, як це було з імпортом пального навесні. Чи пустити на самоплив питання релокації підприємств, як і питання налагодження державного оборонного замовлення та запуск виробництва хоча б частини необхідного озброєння.

Популярні новини зараз

Відключення світла призвели до підвищення ціни на пальне

В Україні з 1 грудня збільшать один із видів пенсії

Качинський закликав віддати ракети Patriot Україні

Українцям доведеться платити за "зайві" квадратні метри

Показати ще

Прикладів безліч. Вони свідчать, що ми досі не завершили перехід на рейки воєнного часу і продовжуємо працювати на адреналіні та енергії українського народу. А це ризик і виклик для нашої стійкості.

По-друге, і влада, і суспільство мають скористатись досвідом та винести уроки із національного спротиву в період російського бліцкригу в лютому та березні 2022 року.

Україні необхідно форсувати ухвалення інноваційних рішень у відповідь на процес мобілізації, який розпочався в РФ. Зокрема, влада повинна знайти адекватний формат озброєння власних громадян. Потрібно повернутись до повноцінної реалізації ідеї «Української Національної Оборони», яка передбачає розподіл на Базову (територіальна оборона) та Оперативну (ЗСУ – професійна армія) Оборону та долучає, в умовах критичної загрози, до оборони держави всіх громадян.

По-третє, сьогодні знову на порядку денному безпечна реінтеграція деокупованих територій.

Внаслідок блискавичного контрнаступу на Харківщині виникла потреба у стабілізації ситуації у звільнених населених пунктах та подальша реінтеграція деокупованих територій. Забезпеченні хоча б умовної безпеки на цих територіях. Подачі електроенергії, води, тепла, наданні медичної допомоги, виплати пенсій і соціальної допомоги. А там де потрібно – евакуації у тилові регіони.

Окреме питання – притягнення до відповідальності колаборантів. Запит суспільства полягає у тому, що прислужники країни-агресора повинні відповісти за свої вчинки перед законом. Всі – від мерів до вчителів. Закривати очі на розвал справ у судах, як це було у 2014-2015 роках, ніхто не має права.

Ще один виклик – втримати баланс між централізацією та децентралізацією. З одного боку, протидія російській агресії вимагає централізації та мобілізації ресурсів та можливостей держави та країни. З іншого боку, необхідно зберегти умови для нарощування та використання потенціалу місцевих громад та місцевих ініціатив.

Поки що нам вдається зберігати крихку рівновага та солідарність між діями центру та регіонами. Водночас, нам ще далеко до синергії між центральними органами виконавчої влади та Асоціаціями, які представляють регіони, міста та ОТГ. Але зараз точно не час для зведення міжособистісних рахунків. І місцевий егоїзм, і апетити окремих представників корумпованої бюрократії однаково шкідливі для країни, яка прагне вистояти та перемогти у війні на витривалість.

Розробка ефективних та реалістичних Програм та планів економічного відновлення потребує широкого залучення місцевих громад до процесу оцінки потреб та розробки планів реалізації державної стратегії. Представники самоврядування добре розуміють реальні потреби людей і здатні швидко реагувати на ситуацію. Ініціативи з місць мають бути не лише почуті. Успішні практики та інноваційні рішення, які виникають на рівні громад, міст та регіонів мають отримати підтримку з боку Уряду. Система державного управління має і може вчитися на ходу – Україні потрібен запуск механізму їх масштабування в національному масштабі.

Також варто подумати про відновлення, можливою з допомогою наших партнерів, фінансування Державного фонду регіонального розвитку як інструменту фінансування місцевих ініціатив та проектів, спрямованих на посилення стійкості та згуртованості в регіонах. Наша сила якраз у балансі та синергії дій влади на національному та регіональному рівнях.

Автор - співзасновник Національної платформи стійкості та згуртованості