Чому фашистам не подобається Стамбульська конвенція?

Ратифікація Стамбульської конвенції викликала дивний супротив у частини українського суспільства. На світ вилізло вже добре знайоме, хоч і трохи забуте мракобісся про те, як “ідеологія гендеру” зруйнує гетеросексуальну родину, а чоловіки обиратимуть жіночий гендер, щоб уникнути служби в армії. Причому такі міфи транслюють не тільки люди, що ніде поза межами свого населеного пункту не були, а й деякі політики і політикині, які мали можливість побачити своїми очима, що робить “ідеологія гендеру” за кордоном. Крім такої вибіркової сліпоти мене дивують ще два моменти. По-перше, щось у Стамбульській конвенції стало більш важливим за здоровий глузд. В сучасній ситуації, коли ми виборюємо європейську ідентифікацію, і коли наше життя і свобода напряму залежить від симпатії європейців, здатних надати чи не надати зброю, прагматична людина за 20 гаубиць для ЗСУ ратифікує хоч теорію плоскої Землі. Невже наші політики, яких не можна звинуватити у відсутності прагматизму (щоб не сказати цинізму), настільки злякалися епідемії гомосексуальності та інцесту? По-друге, українські діячі слово в слово повторюють міфи пропагандистів країни-агресора про “насильницьку ідеологію гендеру, що зруйнує традиційну українську родину та занапастить майбутнє дітей”[1].

У цій статті я не буду в черговий раз переконувати у тому, чому Стамбульська конвенція – це про захист уразливих груп від насильства, в першу чергу, жінок та дітей. Якщо людина хотіла розібратися у цьому питанні, то вона не могла пройти повз цієї інформації. Якщо людина транслює міфи про “наших дітей забирають: ЛГБТ не розмножується, тому їм потрібна нова кров і плоть”, “гендер зруйнує традиційну гетеросексуальну родину” та ін., то це – вибір, обумовлений певною користю.

Чому важко допустити, що противники Стамбульської конвенції дійсно бояться, що гендер позбавить майбутнього дітей, а то й взагалі приведе до знищення населення? Тому що вчинки свідчать про інше. По-перше, в такому випадку, противник ратифікації ніколи не купив би нерухомість в Європі. Відомо, що нерухомість купляють або, щоб в ній жити, або як інвестицію. Звичайно, щирий противник гендеру не зможе жити з родиною в країні “гендерного насильства”. Проте, і як інвестиція – це нелогічно: якщо населення через “розповсюдження гомосексуалізму” буде зменшуватися, то ціни на нерухомість будуть знижуватись. По-друге, у такому випадку, ніхто б не відправив в країни, що визнають більше 2 гендерів, найдорожче – своїх дітей. Між тим, ми знаємо, що багато з вищевказаних роблять і перше і друге, і ніхто не рветься рятувати своїх онуків від гендерних репресій та пропаганди гомосексуалізму. Навіть серед дітей російських пропагандистів, що в 2022 р. перебували за кордоном, ніхто не повернувся до вітчизни з доброї волі, всіх повернули санкції. Тому, я вважаю, що треба відкинути гіпотезу про щирість. Проте питання залишається: що викликає таке несприйняття? Пропоную розглянути гіпотезу про те, що противники ратифікації розуміють сутність Конвенції саме як захист від насильства вразливих верств населення, в основному жінок і дітей, і саме таке розуміння викликає супротив.

Для чистоти експерименту розглянемо країну, що Стамбульську конвенцію не ратифікувала і не збирається, - це РФ. Ця країна є дуже послідовною у відстоюванні права на здійснення насильства над вразливими групами, домашнє насильство є “скрєпою” і частиною ідеології. У 2017 р. в РФ було декриміналізовано домашнє насильство, а 2020 р. у відповідь на компанію #metoo за 10 днів було прийнято поправки, що вводять покарання за наклеп про сексуалізоване насильство. В РФ не прийнято закони про домагання на робочому місці та прийнято “закон Діми Яковлєва”, що позбавив можливості дітей з особливостями фізичного та розумового розвитку знайти батьків за кордоном. Супроводжується все це, як звичайно, риторикою збереження традиційних цінностей.

“Традиційні цінності” “руського міру” – це типовий міф, створений, за формулою Ролана Барта, за рахунок деформації відношення між концептом і смислом. Смисл традиційних цінностей – у приматі родини, яку створюють чоловік та жінка з метою народження та виховання дітей. Родина ця має жити згідно пануючої релігії. Передбачається, що жінка поступається кар’єрою, інтересами та соціальним життям для того, щоб обслуговувати емоційні та фізичні потреби сім’ї. При цьому чоловік має забезпечити жінку та дітей всім необхідним, соціум схвалює тих чоловіків, які добре забезпечують родину. В традиційному суспільстві є певний баланс. Суб’єктність жінки цінується менше, проте життя її – більше: з корабля, що тоне, перші шлюпки – для дітей та жінок. Збірки на кшталт “Домострою”[2], що здаються нам принизливими для жінок, цілком імовірно, не збільшували кількість насильства, а регламентували його у суспільстві, де жінка була безправною власністю чоловіка. Звичайно, що статистики домашнього насильства в той час ніхто не вів, тому відслідкувати, як вплинув цей звід правил, важко, але здоровий глузд і історія підказують, що, коли хтось кимось володіє, то застосування насильства буде правилом, а утримання від нього – виключенням. Тому рекомендації на кшталт не вбивати за пил на самоварі, а тільки побити, могли бути дуже прогресивними. Крім того, в традиційному суспільстві у жінки менше прав, але й менше відповідальності: наприклад, діти належать чоловіку і все забезпечення та піклування – на ньому.

Чи така ситуація в російському суспільстві? Жінка зобов’язана обслуговувати чоловіка емоційно і на рівні побуту, проте чоловік може забезпечувати, а може й ні. Чи піклується держава якимось чином про її права чи здоров’я? Якщо тільки вважати за таке обмеження професій для жінок та “материнський капітал”. Щодо останнього важко сказати, чи покращує він життя жінки чи дитини. Часто можливість його отримання тільки погіршує становище жінки, бо позбавляє її можливості прийняти виважене рішення, встати на ноги чи покинути агресора, наприклад, коли вирішується народити третю-четверту дитину, щоб віддати споживчий кредит. Великий сумнів викликає думка, що батьки, яких мотивувало виключно бажання отримати цей капітал, виховують дітей у любові та повазі. Тобто, те, на що материнський капітал точно впливає або задуманий впливати, це –арифметичне збільшення народжуваності. З цією ж метою, проводяться широкі рекламні кампанії, в яких жінок агітують заводити якомога більше дітей, засуджуються та обмежуються можливості для абортів, оточення створює репродуктивний тиск: бажання відкласти народження дітей задля кар’єри засуджується, а чайлд-фрі і сатанізм в пропагандистській риториці є майже синонімами.

Можливо, росіяни якось особливо люблять дітей та надзвичайно душевно до них ставляться? Крім вищеназваного “Закона Діми Яковлева”, згадуються ще два випадки. Перед останнім Новим роком “1 канал” подарував невиліковним дітям пусті коробки, виправдовуючись тим, що справжні подарки було вкрадено при доставці. Проте нових подарунків дітям не знайшлося. Другий відомий випадок: дітей з хоспісу вишикували літерою “z”.

Для того, щоб робити такі речі мало просто бути байдужими до дітей або просто їх не любити. Для цього треба дітей ненавидіти. Це могло нічого не значити, якщо б ці ситуації не відбувалися в публічному просторі і ця публічність не була неочікуваною. Відповідно, публічного засудження не передбачалося (і поза межами твітеру не відбулося), а значить у суспільстві є певне толерування такого ставлення до дітей, що не обговорюється, але про нього знають.

Життя матері поза народженням дитини цікавить державу і суспільство ще менше ніж дитяче. Правоохоронні органи не сприяють жертвам домашнього насильства, навіть навпаки. В численних випадках на звернення жінки про погрози з боку чоловіка чи партнера поліція реагує “Коли вб’ють, тоді викликайте”, що часто і закінчується вбивством. На рівні суспільства домашній насильник ніяк не засуджується, не “відміняється”, а навіть навпаки – розглядається як “справжній чоловік”. Жертва – навпаки, засуджується за “неправильну поведінку”, “неправильний одяг”, за те, що не стала мовчати. Жінка, що вимагає аліменти, це – корислива стерва, яка бажає жити за рахунок колишнього. Жінка, що вимагає чогось для дитини – це “яжемать”. Що можна говорити про пересічних росіян, коли голова РФ та наближені до нього чиновники не стидаються у публічній риториці принижувати жінок та робити натяки на зґвалтування, чим з самого верху дають сигнал про допустимість насильства?

Виходить, що для російського суспільства важливо тільки, щоб дітей було якомога більше і щоб вони з самого малку звикали до насильства, життя дитини чи матері поза арифметикою нікого особливо не цікавить. Стимулювати народжувати більше і не вкладати багато ресурсів в турботу про нащадків, як не дивно, є репродуктивною стратегією. Згідно дещо застарілої теорії МакАртура та Вілсона[3] існують дві репродуктивні стратегії, виходячи з того, що видові ресурси обмежені: народжувати якомога більше і не піклуватися про нащадків (r-стратегія або опортуністична стратегія) та народжувати менше, проте вкладати в дітей якомога більше (K-стратегія або конкурентна стратегія).

Якщо подивитись на політику РФ щодо жінок і дітей як на r-стратегию, то все стає логічним. Навіщо вкладати великі ресурси в навчання, виховання та лікування дітей і матерів, якщо досить невеликі вклади в пропаганду та материнський капітал зроблять кількісний результат. Також стає зрозумілим, чому держава, правова система та суспільна думка на боці ґвалтівника та насильника навіть у випадках, коли йдеться про зґвалтування дітей[4]. Ґвалтівник може наробити багато дітей, які в умовах репродуктивного насильства будуть народжені, тому репродуктивний потенціал ґвалтівника без принципів, без обмежувачів, без емпатії, який може зробити безкінечно багато дітей, для r-стратегії набагато вищий ніж життя однієї чи декількох жінок. Домашній агресор також є важливим для r-стратегії, тому що він обмежує інтереси, коло впливу і спілкуванні жінки, зосереджує її на собі, робить вразливою для тиску, чим збільшує уявлену ймовірність народження нових дітей.

Не зважаючи на моральну сумнівність, r-стратегія є ефективною, правда, в основному вона притаманна бактеріям, деяким водоростям, комахам та сміттєвим рослинам, а також головоногим і деяким ссавцям – особливо дрібним гризунам.

Виникає питання щодо мети кількісного збільшення населення в умовах сучасного світу, де природні ресурси зменшуються, а найбільші прибутки і перспективи пов’язані з високими технологіями. Адже молода людина після обов’язкового етапу освіти опиняється в російському соціумі, небагатому на соціальні ліфти та взагалі на можливості для самореалізації, а щоб досягти успіху за кордоном потрібно мати такі конкурентні переваги як освіта та природні здібності. Молодий чоловік, народжений під репродуктивним тиском релігії, держави та соціуму; ймовірно, вихований без підтримки батька; який часто знає на власному досвіді, що таке безпорадність перед домашнім насильством; в скрутному матеріальному стані, зустрічає воєнкома і дізнається, що є така професія “родину защищать”.

Важко сказати, чи планував уряд створити таку ситуацію, бо давно планував війну, чи це стало логічним результатом націонал-популізму, але домашнє насильство стало одним із найефективніших інструментів біополітики путінського уряду, спрямованої на арифметичне збільшення бідного і погано освіченого населення, в першу чергу, для того, щоб мати кадрові ресурси для армії.

Звернемося до останнього соціологічного опитування ВЦІОМ[5] щодо ролі жінки в суспільстві РФ Дослідження продемонстрували падіння популярності ідеї жінки-політика у порівнянні з 2016 р.: якщо у 2016 р. 31% громадян скоріше хотіли б бачити жінку на посту президента, то в 2022 р. таких залишилося 21%. В той же час, доля тих, хто скоріше не хотів би такого розвитку подій, збільшилася з 61% до 68%. На посту міністра оборони, генерального прокурора та міністра внутрішніх справ не хочуть бачити жінку 82% серед чоловіків та 83% серед жінок.

Ідея жінки-президента має більшу популярність у представників молодого покоління: у віковій групі з 18 до 24 років – 43% скоріше підтримують ідею, що в 2 рази більше ніж середнє по виборці 21%. Менше всього бажаючих бачити жінку президентом у віковій категорії 60+ (78% проти 68% по виборці в цілому). Ідею жінки-прем’єра підтримує 50% респондентів у віці від 18 до 24 років і 38% - в категорії 24-34 р. (середнє по виборці – 31% прибічників). Протилежний тренд демонструє група 60+. На посту міністра охорони здоров’я, соціального забезпечення, освіти жінку підтримує 81% молоді.

Частіше хочуть бачити жінку на посту президента (32%) чи прем’єр-міністра (40%) жителі Москви та Санкт-Петербурга. Цікаво те, що відношення до жінки-політика змінюється залежно від рівня матеріального стану. Найнижчий рівень підтримки жінки-президента спостерігається серед найбільш успішних в матеріальному плані – 19% відносно 21% в середньому.

Ці тренди мають кореляцію з трендами підтримки війни з Україною. Загальний рівень підтримки на кінець травня за результатами ВЦІОМ[6] - 72%. На сайті ВЦІОМ не оприлюднено результати підтримки серед вікових груп, тому далі наведені дані дослідження іншої агенції[7]. Менше всього підтримки виявилося у віковій групі від 18 до 29 років – 42%, з віком кількість прибічників зростає. Також зростає підтримка війни по мірі росту матеріального становища: більше третини найменш забезпечених респондентів – за завершення війни. Найвищий відсоток тих, хто не підтримує війну зафіксовано в Москві (38% при 48% прибічників).

Таким чином, виходить, що в цілому, 68% росіян не хоче бачити президентом жінку-президента, 72% підтримує війну; найбільша підтримка жінки-президента серед молоді – 43%, що також відповідає найменший підтримці війни – 42%; ідея жінки-президента найменш популярна у матеріально-забезпечених, натомість у них користується популярністю війна. Найвищий відсоток тих, хто не підтримують війну – в Москві (38%), де 32% готові бачити жінку-президента, що також вище за середній відсоток. Тобто небажання бачити жінок на найвищих політичних позиціях та підтримка війни співпадають у таких трендах: 1.Із зростанням віку зменшується підтримка жінок і збільшується підтримка війни; 2. Із зростанням статків зменшується підтримка жінок і збільшується підтримка війни; 3. В Москві та Санкт-Петербурзі серед усіх регіонів найбільше підтримують ідею жінок на найвищих постах та засуджують спецоперацію. Отже, між цими тенденціями є певна кореляція.

Звичайно, не можна без спеціальних досліджень однозначно сказати, що обумовлює ці тренди, проте інтуїтивно зрозуміло, що люди старшого покоління[8] та жителі невеликих міст частіше ідентифікують себе як прибічників традиційних та консервативних цінностей. Забезпечені люди в РФ в публічному просторі кон’юнктурно позиціонують себе як людей традиційних цінностей і не зацікавлені у зміні вигідної для себе ситуації.

Як ми вже помітили, до традиційних цінностей в РФ включено все те, що стосується домашнього насильства і представлень про жінку як таку, що поваги не заслуговує.

Насильство не може бути наріжним каменем для побудови жодної релігії, суспільства чи цивілізації крім нацистського/фашистського суспільства. Про насильство як основу фашизму писали Е. Фром, Ж. Батай, М. Фуко, Ж. Делез та Ф. Гваттарі (три останніх додавали, що це насильство, в першу чергу, було звернено на самих фашистів) та ін. Проте ми розглянемо роботу Клауса Тевеляйта “Чоловічі фантазії”, в якій дослідник проаналізував особові матеріали (справи, щоденники, записи та ін.) німецьких нацистів та дійшов до висновку, що крім насильства заради насильства нацистів об’єднувала ненависть до жінок.

Увагу Тевеляйта привернули 1919-1920 рр., коли в Німеччині проходили демонстрації проти політики СДПН (на той момент це була партія більшості). Згідно умовам Версальського мирного договору Німеччина не могла мати регулярну армію, а тому влада вдавалася до допомоги загонів найманців. Ці найманці буквально забили революцію, вони розганяли демонстрантів, в тому числі і жінок, з нелюдською жорстокістю, яку дослідники не могли пояснити. Ця немотивована жорстокість і стала головною темою роботи.

Учасники загонів найманців в 1930-ті роки, коли влада була вже у націонал-соціалістичної партії, стали “першими солдатами” Третього рейху. Клаус Тевеляйт в інтерв’ю каже, що ці чоловіки ніколи не приходили на прийом до лікаря чи терапевта, вони вважали себе абсолютно нормальними, а весь інший світ – хворим.

Аналізуючи матеріали, Тевеляйт звернув увагу, що всі ці чоловіки дуже дивно описували жінок. Вони писали про бабів зі зброєю, що очолювали демонстрації робітників. Деякі писали навіть, що такі баби кастрували їхніх друзів. Однак в реальності таких жінок не існувало. При цьому згадувань про реальних жінок – дружин, матерів, сестер, наречених – майже не зустрічається. Хтось вказував, що одружений, проте не називав імені дружини, залишаючи її безвісною, такою, що не має жодного значення. Жінки у майбутніх нацистів поділялися на небезпечних, так званих “червоних жінок”, до яких відносилися єврейки, комуністки, проститутки; та “білих жінок” – дружин, яких потім стали називати “залізними матерями”, тому що вони з радістю та гордістю відправляли синів на війну. Тут не можна не пригадати сучасних російських солдатських матерів, які не цікавляться своїми синами в полоні, а на похоронах власних дітей кажуть, що війна була необхідна. Така поведінка дивує навіть голову Комітету солдатських матерів РФ, яка бачила багато війн, в тому числі і Чеченську, в якій матері їхали за дітьми в саму гущу бойових дій.

Тевеляйн приходить до висновку, що, застосовуючи силу, ці чоловіки намагалися заспокоїти страх втратити своє тіло: знищуючи демонстрантів, вони знищували внутрішній страх бути поглинутим землею. З точку зору психоаналізу важко не інтерпретувати страх поглинення землею як страх бути поглиненим матір’ю. Це підтверджує і звернення до міфології, де ми знаходимо трьох матерів: Пресвяту Богородицю, кровну матір, що прийняла муки народження та мати сиру землю[9]. Через те, що не трапилася повна сепарація від матері, та, цілком імовірно, через дитячі травми, пов’язані з насильством, насильство в дитинстві, образ цілісного тіла у таких чоловіків не було сформовано. Краще за все ці чоловіки відчували себе в військових формуваннях, де була чітка ієрархія, що допомагало цю цілісність відчути. Таку ж ієрархію вони хотіли бачити і в своєму особистому та соціальному житті. Тобто насильство було потрібно, щоб позбутися страху розпаду, дезінтеграції, а приниження слабших, щоб зберігати ієрархію необхідну для відчуття себе цілісним.

Неповага, презирство до жінок була притаманна не тільки німецьким нацистам, Тевеляйт наводить й інші приклади, як то Брейвік, що вважав жінок винними у допуску мігрантів в Норвегію, та взагалі право-радикальні рухи, наприклад Альт-райт в США. Автор робить висновок, що вищеназваним суб’єктам демократія не властива на рівні тіла, їхні тіла організовані анти-демократично.

Нацистський режим РФ, який має багато спільного із німецьким нацизмом, в т. ч. найголовніше – відверті експансивні наміри, свідомо будує Neuordnung на насильстві згідно настанов Гітлера, який вважав, що маси бажають перемоги сильного і знищення чи безумовної капітуляції слабкого. Звичайно, що в такому суспільстві Стамбульську конвенцію не буде ухвалено ніколи, доки керує цей уряд.

Ми бачили уродливі плоди цього “традиційного суспільства”: і двадцятирічних маньяків, що грабують, ґвалтують і вбивають; і “залізних матерів”, що більше цікавляться банківською карткою загиблого сина аніж самим фактом смерті; і представників влади, що транслюють тільки ненависть до людства та брехню. Всі ці наслідки – не випадковий і не побічний ефект, а пряме продовження політики насильства. З цього погляду досить дивно транслювати аргументи проти ратифікації Конвенції, яка обмежує насильство, тим більше, що ці аргументи – російські наративи. Наративи країни, яка зробила насильство скрєпою, інструментом людиноненависницької біополітики, наріжним каменем нацизму XXI ст. І а ні мракобісся на кшталт “ідеології гендеру” і “у наших дітей відбирають майбутнє”, а ні політичний опортунізм, щоб підібрати дрімучий електорат, підтримку фашизму ніяк не виправдовує, ні зараз, під час війни, ні в історичній перспективі.