Інституційна деформація росії як фактор війни. Перевага України – громадянськість

У людства достатньо проблем, гуманітарних та екологічних, які потребують вирішення, проте ядерний Герострат – це занадто радикальний та примітивний спосіб переходу у «нову якість» людської взаємодії. Сірник піднесений до кремлівського «бікфордова шнура» вже призвів до трагічних подій в Україні. Запобігання подальшій грі в насильство в масштабах країн – виклик для держав, де життя людини є цінністю.

Спільними зусиллями вищого політичного керівництва України, ЗСУ і громадськістю проводиться щоденна робота, щоб зберегти життя українців і забезпечити суб’єктність держави. Кремль використовує ж війну і напад на Україну як прикриття для вирішення своїх політичних завдань, які в свою чергу є засобом збереження свого владного становища і монопольного доступу до ресурсної бази частини континенту Євразія. Україна гідно захищає свою суб’єктність з усіма пов’язаними з цією політико-правовою спроможністю обставинами.

Державна суб’єктність як узагальнена суб’єктність її громадян відображає ступінь розвиненості громадянського суспільства і якості правового «інструментарію» для співжиття людей і розвитку території проживання тієї чи іншої спільноти. Іншими словами «суспільний договір» та ліберальний порядок в тому значенні, яким його наділили класики політичної думки (Т. Гоббс, Дж. Локк) без належного нормативного поля деформується і перетворюється на фантом або юридичною мовою нікчемний правочин. І чим довше така деформація триває, тим більше спільнота втрачає правоздатність, віддаючи себе на поталу колу клептократів чи харизматів з девіантними нахилами (тиранів, диктаторів та їх клік).

Очевидно, що деформація «суспільного договору» або реалізація своїх психологічно-емоційних забаганок за рахунок «договору» інших спільнот є кроком назад у розвитку людства. Якщо хребет прадавньої людини вирівнявся, щоб покращити функціональну спроможність тіла людини, то формування правового устрою має не менше значення в еволюції людини як соціальної істоти. Шантаж війною, а тим паче ядерною, потурання агресії та садизму перекреслює цивілізаційні практики і свідчить про глобальні хвороби (від недієздатності міжнародних інституцій до «антропологічного регресу» певних людських спільнот, в даному випадку громадян багатонаціональної РФ). То ж така симптоматика потребує негайних ліків, і правильного діагнозу, щоб боротися не з наслідками, а впливати на причини.

Для аналізу процесів і формування стратегії перемоги України як довгострокового фактору, а не лише на полі бою, який обходиться дорогою ціною, важливо застосовувати неоінституціоналізм як міждисциплінарний підхід до вивчення і конструювання соціальної дійсності і формування дієздатних структур. Відкриття в науці останніх десятиліть, які безпосередньо стосуються управлінської галузі спираються на фундаментальні дослідження у сфері математичного аналізу (популярна «теорія ігор» Джона фон Неймана і Оскара Моргенштерна), економіки і психології, що знайшли своє застосування в праві і політології. Зокрема, на початку 90-х років Рональд Коуз, Дуглас Норт, Джон Неш отримали Нобелівські премії за дослідження інституційних факторів економічного розвитку і визнання на той час вже відомої «рівноваги». Тим самим був проведений публічний водорозділ результатів академічної роботи, що проводилася у ХХ столітті. Більшість присуджених Нобелівських премій з економіки відображають методологічний потенціал для досліджень інститутів у суспільних науках, наприклад внесок Джеймса Бьюкенена в теорію суспільного вибору, роботи Джеймса Мірлі і Вільяма Вікрі з асиметричної інформації і дослідження Яна Тінберга про інструменти економічної політики [1]. Поступово поняття інститутів як «правил гри», трансакційних витрат, усунення невизначеності, логіки колективної дії і т.п., активно увійшли в публіцистичний дискурс.

Нагородження Нобелівськими преміями має цілком практичний ефект. Адже це не просто символічна дія, а відзначення важливості того чи іншого відкриття для вирішення завдань, які спрямовані на підвищення якості життя людей – чи йдеться про біологічні засоби боротьби із раком, вдосконалення механізму аукціонів, прийоми поведінкової економіки чи поліпшення управління кліматичними ризиками.

Арсенал засобів інституційного аналізу досі залишається незатребуваним реформаторами в питаннях стратегій, державного будівництва і законодавчої роботи в Україні. Неузгодженість структурних елементів форми правління, фрагментарність нормативно-правових актів, їх часто суперечливий характер та недосформованність органів влади є ланками одного ланцюга. Потреба в модернізації держави як комплексу інститутів та організацій досі залишається нагальною, що потребує окремого розгляду.

Якщо з інституційним дизайном Україна й досі має перелік відкритих питань, то головною перевагою, яка дозволяє політичній системі бути функціональною є громадянськість як набір якостей (правосвідомість) і активної позиції громадян, що визначають свою роль як рушіїв суспільних змін, «акціонерів» держави і одночасно споживачів її послуг. Постійна увага до політичних процесів, громадський контроль та вправність з якою громадяни підміняють державу там, де є вакуум, як це наприклад робить волонтерський рух, є здобутком і особливістю України, яка позитивно дивує світ.

Залишаються проблемними ситуації, коли адміністративний апарат чи політичні групи у владі перетворюючись на окрему силу і протидіють громадянам, що є наслідком інституційних дисфункцій чи зміщенням фокусу в суспільних комунікаціях. За останні роки наповнене культурологічним змістом поняття «ідентичність» стало медійно популярним, в тому числі і як інструмент політтехнологій націоналістичного і імперського штибу. Тому питання ефективності реалізації конституційних норм (декларативність багатьох положень Конституції не є секретом) зводилося до поверхових суперечок на ток-шоу. Повернення до конструктивності політичних дискусій потребує рівноваги, ґрунтовної роботи над нормативно-правовою базою і сприйняття громадянськості як фактору модернізаційних змін. Це в свою чергу буде посилювати якість державно-приватного партнерства, запобігати віддаленості людей, що потрапляють до влади і перестають чути запити громадян, втрачають здатність до артикулювання інтересів виборців і діють як приховані лобісти чи застосовують більшовицькі підходи до державної політики, як наприклад у питаннях податків та інш.

В питаннях державного будівництва і ролі громадянства ситуація в Росії з 90-х років мала свої особливості, так як колишня радянська республіка була правонаступником значної території з обтяженою «колією залежності» (Path Dependence) від минулого і так званим «ресурсним прокляттям». За останні 30 років багата сировинна база дозволила сформувати в РФ вертикаль більш ніж заможної бюрократії і прошарок олігархів-мільярдерів, а не власників патентів на інновації з відповідним виробництвом, що могли б конкурувати з провідними світовими брендами як Apple та інш.

«Формальне конструювання пострадянських макроінститутів – головний результат на завершені 90-х років «перехідного періоду від радянського тоталітаризму до демократії і ринкової економіки». Проте консолідація демократії наштовхнулися на дефіцит самоорганізації і людської солідарності як сфери буття громадянського суспільства, на нерозвинутість політичного суспільства як області інституційного контролю над державною владою, на неефективність державного апарату і на недостатність законоправності, що виражені в конституціоналізмі і сучасній правовій культурі», – зазначали російські вчені-політологи у середині 2000х років [2]. Використовуючи таке інституційне тло, нівелювання громадянськості стало цілеспрямованою стратегією автократів РФ, які по суті скористалися специфікою пострадянського устрою і фізичним параметром – великою територією країни, що стала перешкодою для розвитку практик соцієтальності в умовах посиленої централізації.

Закріпивши у 2000-х років свій політичний статус для необмежених соціальних експериментів, зокрема системного задіяння інформаційно психологічних операцій і маніпулювання, активно використовуючи аргумент «масштабу» (у 90-х роках російський генерал О.Лєбедь характеризував психологічний стан росіян як «ушибленность размерами») і відповідного ідеологічного контролю над ЗМІ і системою освіти, з корпоратизацією адміністративного апарату, путінський режим запустив руйнацію основ права як системи забезпечення справедливості в суспільстві, перетворюючи громадянську рівноправність, яка була передбачена в конституції РФ на фактичну систему страт: спецслужби, генералітет, силовики, ФПГ, сировинні монополії, бюрократія і населення.

В той час як Європейська Хартія громадянськості (European Charter of active citizenship), яка є продовженням Європейської конвенції про права і основні свободи (1950 р.), Європейської конвенції про громадянство (1997 р.) і Хартії основних прав Європейського Союзу (2000 р.), якість її застосування в Україні і РФ, які є членами Ради Європи і входять до ПАРЄ – відрізняється за низкою параметрів. Це помітно було по результатам виборчого процесу і формату залученості громадськості у політичні процеси. Очевидно, що находження при владі однієї групи осіб в продовж десятиліть і кількість випадків фізичного усунення їх опонентів, як це відбувалося в Росії, суперечить принципам демократичного устрою, а значить знижує потенціал громадянськості в масштабах країни.

«Один і той же інститут може давати різні результати залежно від контексту. Вибори дають різний результат у суспільстві з відкритою політичної конкуренцією і в суспільстві з обмеженнями на політичними конкуренцію. Інститут виборів сам собою ще не гарантує демократії», – для цієї тези Дугласа Норта є достатньо ілюстрацій не тільки в РФ. Так, у другій половині 20 ст., коли частина країн офіційно позбулася колоніального положення і намагалася вибудувати свою державність, моделі вестернізації не спрацювали саме через доволі спрощений підхід реформаторів до функціонування політичної «інфраструктури».

Розгалужені організації є індикатором за яким можна визначити чи належить держава до суспільств відкритого доступу чи все ж залишається на рівні природної (первісної), незважаючи на наявність демократичних атрибутів у вигляді парламенту, партій та інш. Норт відносив сучасну Росію саме до природних держав.

«На відміну від інститутів, організації складаються з конкретних груп індивідів, які переслідують сукупність колективних та індивідуальних цілей, частково координуючи заради цього свою поведінку…Завдяки цьому більшість організацій мають власну внутрішню інституційну структуру: правила, норми та спільні уявлення, – і все це впливає на поведінку індивідів у межах організації» [3]. Це важливий аспект, котрий фіксує значення організацій і якості норм для стимулювання громадянської поведінки і розвитку суспільств відкритого доступу. Відповідно можливості створення організацій і спосіб встановлення контролю над застосуванням насильства (як монопольної функції держави) і можливостями контролювати це насилля, як на внутрішньому полі, так і на зовнішньому, дозволяє визначити в якому стані знаходиться «суспільний договір» тієї чи іншої країни, і якого наповнення потребують комунікації і пріоритети.

Відповідно шлях для подолання політичної архаїки Д.Норт, Дж.Волліс, Б.Вайнґест вбачають у можливості створювати організації, що можуть провадити різноманітну економічну, політичну і соціальну діяльність, і це право надано великій кількості індивідів. Принциповий момент, щоб це право надавалося довгостроково і безособово, незалежно від індивідуальної ідентичності членів, так як рівність неможлива без безособовості. Звичайно, параметри громадянського суспільства у політичних науках давно з’ясовані, проте зв'язок між якістю державних інституцій і можливостями активної громадянськості потребує належної уваги з боку політичних груп орієнтованих на принцип «Демократія через право».

Очевидно, що показник громадянськості в Росії знаходиться на нижньому порозі, адже визнання «іноземними агентами» правозахисних організацій («Меморіал» та інш.) та незалежних ЗМІ, з паралельним посиленням репресивного апарату є перешкодою для розвитку громадянських практик. Як наслідок у частин росіян вони атрофовані, недаремно з боку українців звучать оцінки їх статусу як кріпосних, рабів та підданих, а не громадян.

Проблематика якості інституцій, підходів до їх конструювання і їх впливу є багаторівневою й актуальною як для України, так і для країни-агресора. Адже після війни потрібно буде вирішувати перелік питань – від притягнення до відповідальності військових злочинців, сплати репарацій, оцінки міждержавних договорів в сфері енергетики до контролю над кордонами і сусідніми регіонами. В минулі десятиліття через специфіку політичної еліти не було як стратегії взаємовідносин України з РФ, так і зовнішньої інформаційної політики, зокрема впливу на найбільшу у світі українську діаспору в межах однієї країни (близько 5 млн. осіб), яка могла б бути гіпотетично внутрішнім союзником і ядром протестного електорату.

Перелік відомих прізвищ та стоси напрацювань не вмістити в одну статтю, можливі лише обриси. Поки здобутки інституціональної парадигми не використовуються в достатній мірі як методологія і експертиза державних рішень, що є однією з причин слабкості державного менеджменту. Перспективи України залежать від ефективності організаційних форм, підтримки і стимулювання потенціалу громадянськості. Маємо враховувати, що суб’єктність і національна безпека потребують дієвої і функціональної держави, а зовнішня політика як продовження державної передбачає знання слабких і сильних сторін інституційної матриці як своєї, так і сторін яких треба перемагати, контролювати чи взаємодіяти.

1. Экономические концепции для общественных наук / Сэндлер Тодд – М.: Издательство «Весь Мир», 2006. – 376 с.
2. Институциональная политология: современный институционализм и политическая трансформация России / Под редакцией. С.В.Патрушева. - М.: ИСП РАН, 2006. – 590 с.
3. Насильство та суспільні порядки. Основні чинники, які вплинули на хід історії / Дуґлас Норт, Джон Волліс, Баррі Вайнґест – К.: Наш формат, 2017. – 352 с.