Цинізм, самозаспокоєння та віроломство Заходу

Минуло п’ять тижнів від початку російсько-української війни. П’ять кривавих тижнів, сповнених людського горя, безмежних незворотних втрат та надприродного героїзму українського народу. Україна платить величезну ціну за те, що просто постукала у двері розвинутого світу. І вона змушена тягти важелезний хрест розплати за цей «зухвалий вчинок» сама, смертями тисяч своїх синів і дочок. Війна показала, хто є хто. І якщо жорстокість Путіна та божевільні бравади його стосорокамільйонного кодла були очікуваними, то цинічний покер у виконанні Заходу став величезним розчаруванням. Україну не просто залишили сам-на-сам з екзистенційною загрозою. На нашому горі ще й намагаються нажитися.

Зараз спливають цікаві факти. За словами посла України в Німеччині Андрія Мельника, після вторгнення путінських військ до України міністр фінансів Німеччини Крістіан Лінднер заявив, що «Україні залишилося кілька годин… Постачання зброї або відключення Росії від SWIFT безглузді». Очевидно, що Захід не очікував, що Україна вистоїть у борні з кремлівським ведмедем. Тоді навіщо Шольц, Макрон, Блінкен і ще кілька високопосадовців літали в Москву перед початком війни? Щоб поділити «сфери впливу», розчленити тіло ще живої України, щоб поласувати ресурсним десертом? Цей архаїчний спосіб мислення притаманний Путіну, але невже й західні лідери грали під його дудку? Якщо так, то ми недооцінюємо провину Заходу в тому, що відбувається.

На третій день війни США запропонували Зеленському безпечно евакуювати його з України. Чи означає це, що для Сполучених Штатів результат війни теж бачився наперед вирішеним не на користь України? Тоді вони вже на момент її початку обговорили з Росією уклад нашого життя після «успішного бліцкригу». І те, що там було озвучено, мабуть, шокувало б українців. Якби бодай один із лідерів західних країн, що до війни зустрічалися з Путіним, озвучив йому вартий довіри достатньо жорсткий перелік кроків у відповідь на потенційну агресію Кремля, війна б не почалася. Путін би просто здрейфив. Але таких кроків просто не було. То чому вони всі туди літали? Ділили Україну?

Якщо міністр фінансів Німеччини висловився про «безглуздість» допомоги Україні – а він це робив, очевидно, не від свого імені, а виходячи з позиції більшості країн ЄС, про яку він не міг не знати, – то який сценарій розвитку подій був базовим для Євросоюзу? Вони там думали, що Путін швиденько захопить Україну, а вони вдадуть, що нічого не сталося? Серйозно? І це все після Революції гідності та всіх тих дій, якими українці постійно доводили свою відданість європейським цінностям та курсу євроатлантичної інтеграції? Якщо так, то це не просто вершина цинізму, а зрада українців та європейських цінностей. Зрада, яка залишилася нерозкритою лише тому, що Україна вистояла. Невже після такого ми й надалі мріятимемо інтегруватися з цими віроломами й лицемірами?

Якщо Європа й США були готові на входження принаймні частини України у «сферу впливу» Росії, то це не просто наївність, зумовлена незнанням ситуації між двома сторонами війни. Це абсолютно недалекоглядний самовбивчий ідіотизм. Не треба бути великим істориком чи провидцем, щоби це зрозуміти. Досить зіставити кілька фактів. По-перше, межі Росії закінчуються там, де їй дають по зубах. Цей мемом цілком поділяє кремлівський м’ясник, бо він доводить це діями. По-друге, попередня фраза справедлива не тільки у просторовому, але й у часовому вимірі. Росія буде сунутися доти, доки їй не дадуть по зубах. Вона напала на Грузію – Захід не відреагував. Вона напала на Україну й анексувала Крим – Захід проковтнув. Тепер є всі підстави вважати, що Захід був готовим до швидкої поразки України та її переходу до «сфери впливу» Росії. Що далі? По-третє, Кремль живе минулим, намагається його відновити, зокрема територіальні розміри СРСР, тому він ішов би далі. Тобто тут вибір очевидний: або Кремлю дають по зубах, або він іде далі. Оскільки давати по зубах все одно доведеться, то чи не варто було б це зробити в Україні, подалі від кордонів ЄС?

Якщо США та Європа були готові до поразки України, то чи означає це, що вони припускали й толерували навіть найменшу можливість ведення гарячої війни на території країн Балтії, Польщі, Румунії, Словаччини, Чехії, Угорщини, які теж свого часу були «територіями впливу» Кремля й за якими б той у будь-якому разі прийшов у разі падіння України? Очевидно, що так, припускали й толерували. Такий висновок очевидно випливає із наведених трьох фактів. Доказ – збільшення чисельності військ на східних кордонах НАТО. Тоді це не просто віроломство, а зрада своїх же громадян, навіть якщо вони бідніші чи «меншовартісні», ніж ті, хто мешкає у Брюсселі, Парижі, Берліні чи Вашингтоні. Навіть якщо ймовірність такого сценарію становить якихось кілька відсотків – а у випадку швидкої поразки України вона би зростала по експоненті – НАТО мав би негайно вступити в цю війну, щоб усунути будь-яку можливість його реалізації. Він цього не зробив, хоча й допускав успішність «бліцкригу». Це або надмірна самовпевненість, або підступне віроломство.

Україна вистояла. Спочатку кілька годин, потім кілька днів, а тепер кілька тижнів. Це подвиг, кожна хвилина якого коштує життів українців. І що роблять європейці та американці, спостерігаючи за цим? Вони плескають у долоні. Так, немовби йдеться про перегляд якось блокбастера, жуючи попкорн у кінотеатрі. У нас помирають люди. А вони плескають у долоні замість того, щоби робити все можливе й неможливе, щоб зупинити кровопролиття. І їхні лідери наввипередки жнивують політичні дивіденди у формі зростання рейтингів. Вони роблять усе, щоб зупинити кровопролиття? Ні, вони просто піаряться, щодня говорячи про Україну, але не роблячи достатньо, щоб вона перестала страждати. Їм подобається купатися в інформаційних хвилях українського героїзму, він заряджає й надихає їх та їхніх виборців, але діяти вони не готові. Останні днів десять градус військових дій знизився, героїзму поменшало, ефект несподіванки від його появи випарувався – і ось тема російсько-української війни уже не така гостра в Європі та США. Заходу подавай новий блокбастер. Тимчасом в Україні продовжують гинути люди.

В Україні хвалять європейців та американців за те, що вони постачають нам зброю та гуманітарну допомогу. Але називаймо речі своїми іменами. Поки Захід не вірив, що Україна вистоїть – він за винятком кількох країн, які постачали скромні обсяги озброєнь ще до війни, намагався зекономити. Це випливає з вищенаведених слів міністра фінансів Німеччини. Коли війна перетворилася з очікуваного Заходом майже мирного переходу України під контроль Кремля на криваве місиво, ЄС, США, НАТО побачили, що кровожерливість Путіна не має меж. Вони просто злякалися й тепер постачаннями зброї та гуманітарки намагаються відкупитися від ризиків продовження наступу Кремля на «території впливу» колишнього СРСР. Вони виборюють свій спокій руками українців. Чи робить це їм багато честі? Якби ці поставки були системними ще до війни, то можна було б так вважати. Але зараз – ні.

Захід виділяє Україні мільярди доларів – цим викликає слова вдячності та захвату в багатьох українців. Але як можна захоплюватися такими діями, коли якщо Україна впаде, Захід втратить набагато більше? І не тільки грошима, а й людськими життями, які, подейкують, там є найвищою цінністю. То хіба це великодушність чи холодний розрахунок власних вигід? Європа та США вже отримали від України чотири мільйони біженців. Це величезний трудовий ресурс, особлива цінність якого полягає в тому, що на нинішній фазі економічного циклу в переважній більшості країн Заходу наявний дефіцит робочої сили, який із кожним місяцем стає дедалі гострішим. Досвід українських заробітчан останніх двох десятиліть показує, що, на відміну від сирійців, українці доволі легко вписуються в ті суспільства, до яких приїжджають працювати, а їхня працьовитість цілковито розкривається в умовах, коли добре платять за добру роботу. Якою б не була допомога Заходу, на сьогодні її замало, щоби зупинити кровопролиття, а тим більше щоб Україна виграла війну. Тому потік зброї та гуманітарки – це не намагання принципово допомогти нам вирішити наші проблеми, а лише цинічна спроба відкупитися від реалій і загроз. Кожна вантажівка, яка приїжджає в Україну із західною допомогою, по дорозі назад везе на цвинтар кілька трупів українських солдатів і мирних мешканців, а потім підвозить до ЄС десятки біженців, які, можливо, ніколи не повернуться на Батьківщину. Занадто дорого вона обходиться Україні.

Зараз Заходу не вигідно, щоб Росія просувалася в Україні, бо у кремлівського карлика не на жарт розігрався апетит – і він може зазіхнути на більше. Тому США та Європа роблять усе, щоб цього просування не було, але вони не готові дати йому по зубах. Вони бояться, а страх для кремлівського блазня – це як червона ганчірка для бика. Він підвищуватиме ставки, і Україна далі платитиме за це життями своїх громадян. Наші життя – це плата за їхній страх. Якби Захід заговорив із Росією із позиції сили, цього всього можна було б уникнути.

Санкції, запроваджені Заходом проти Росії, - це приємно. Але будьмо відверті: ті, хто їх запроваджував, або прилетіли з Марса, або намагаються в цій війні відстояти власний інтерес. Щоб це зрозуміти, досить відповісти на кілька питань. По-перше, чи призвели санкції до припинення вогню? Ні. Є чимало чуток про те, що Путін був дуже розлюченим, коли зрозумів, що цивілізований світ зробив те, чого не очікували кремлівські аналітики. Але це не має ані найменшого значення, поки в Україні гинуть люди. По-друге, чи призведуть санкції до припинення вогню в майбутньому? Сумнівно. Росіяни родом із СРСР, а там жилося важче. Вони до цього готові. З іншого боку, як і більшість санкцій, запроваджених проти Росії після анексії Криму, ці також можна обійти, і зараз Росія займається тим, щоб знайти прийнятні обхідні шляхи. Нарешті, історія Ірану свідчить, що країна може жити в економічній ізоляції десятиліттями: досить це правильно подати електорату та пересадити чи випустити за кордон усіх незгодних. По-третє, ці санкції повністю пройшли повз саму суть кремлівського режиму. Ось уже 800 років він збирає данину. Не сіє, не жне, не гарує, а міняє тимчасову свободу від страху своїх жертв на їхні гроші. Тільки на самих початках це робилося з використанням військової сили, а останніми десятиліттями – із застосуванням ринкових механізмів. Тому закриття виробництв у Росії, обмеження імпорту та експорту – це для нього дрібниці. Поки Кремль практично без зусиль і зайвої конкуренції контролюватиме грошовий потік за те, продаючи що, він може викручувати руки цивілізованому світові, то буде почуватися в нормі. Поки кремлівський м’ясник матиме інструменти для збирання дані – він буде на коні. Тому навіть якщо ці санкції колись змусять Путіна припинити вогонь – а ймовірність цього вкрай низька з огляду на характеристики кремлівського м’ясника та його світогляд, підтверджений його текстами та справами, – за цей час кількість жертв серед українців може стати величезною. Якщо це не було зрозуміло Заходу раніше, то має стати зрозумілим зараз. А якщо було, то, значить, США та ЄС свідомо грають у свою гру, серед цілей якої зовсім не стоїть мир і спокій в Україні.

Нинішні санкції вдарили по Росії в тому сенсі, що призвели до доволі глибокої кризи в російській економіці. Але економічні кризи – це звичний елемент капіталізму, який переживають всі без винятку країни, а тому всі до цього звикли. Поки Кремль контролюватиме значний потік нафтодоларів, немає жодних передумов для того, щоб він відмовився від своїх цілей в Україні. Бо при нинішніх санкціях все зубожіння ляже на плечі простих, затурканих, звиклих до болотного життя росіян, а оточення Путіна житиме «при комунізмі» в найбільш споживацькому значенні цього слова. Досвід Радянського Союзу не забутий, його спокійно візьме на озброєння кремлівська банда.

Захід каже, що робитиме санкції жорсткішими із кожним днем тривання війни. Це просто вершина цинізму: скільки загиблих, скільки поранених коштує чергова дія США та Європи? Щоб надломити російську економіку, потрібне повне ембарго на енергоносії та іншу продукцію, що її експортує РФ, а також жорстке переслідування країн, які допомагатимуть Кремлеві обходити ці заборони. Але хіба готовий до цього Захід, якщо це додасть десять відсоткових пунктів до європейської та американської інфляції? Виходить, що американські та європейські оплески настільки ж дешеві, наскільки слово Росії, включно з її гарантіями безпеки, наданими Україні відповідно до Будапештського меморандуму? Між підтримкою України, зумовленою захватом від її героїчного протистояння російській агресії, та доларом чи євро у кишенях американців та європейців Захід обирає друге. І цим показує, що шлунок перемагає серце. Це не просто зрада ідеалів цивілізованого світу. Бо «коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб». Автор цих слів Степан Бандера ніколи б не міг подумати, що колись вони стосуватимуться Європи та США.

Запровадженням нинішніх санкцій проти Росії Захід розгорнув економічну війну сумнівної ефективності. По-перше, вона не призвела до відновлення миру в Україні, недостатньо покарала його порушників. Це дозволяє поставити питання, чи взагалі мир в Україні був серед основних її цілей, чи йшлося просто про самозаспокоєння, вмивання рук або відстоювання корпоративних інтересів? По-друге, сама по собі економічна війна не завдає прямих, негайних і масштабних збитків, бо дія закону попиту та пропозиції завжди амортизує частину удару, який для багатших верств населення взагалі може виявитися малопомітним. Тож чи правильний інструмент обрав Захід, якщо він справді хотів зупинити кровопролиття в Україні? По-третє, США та ЄС почали війну, до якої були неповністю готові. Європі треба рік-два, щоби відмовитися від російських енергоносіїв та інших природних ресурсів, ще більше часу знадобиться, щоби з російських активів назбирати достатню кількість коштів на відновлення України, а багато західних корпорацій, схоже, взагалі не збираються згортати бізнес у Росії, хоча тепер він де-факто фінансує кровопролиття. Можливо, через це Захід обрав стратегію поступового нарощування санкцій. Але якої ефективності тоді можна очікувати від їх запровадження? Поки товстий всохне, тонкий здохне. Тож наразі санкції Заходу більше скидаються на акт самозаспокоєння, мовляв ми щось робимо, ніж на дієві спроби допомогти Україні вирішити наші проблеми. Така стратегія не може викликати схвалення.

Дії Путіна – це антихристовий похід проти цінностей цивілізованого світу. Його ініціатори мають бути знищені. Якщо не можуть бути знищені – їх треба ізолювати. Тому міжнародна ізоляція Росії не може мати відтінків, а повинна бути повною, безумовною й негайною. Тобто не лише економічною. Це принципово, бо лише такий підхід відповідає цінностям, на яких був збудований світовий устрій після Другої світової війни та за які гинуть українці. Не буває зла наполовину, тому не можна компромісно ставитися до його проявів, інакше воно бере в заручники й розростається. А поки Захід вдається до половинчастих дій, він несе значну частину відповідальності за те, що відбувається в Україні, і йому доведеться пояснювати родичам кожного загиблого й пораненого українця, чому він робить недостатньо для припинення війни.

Щоб відступити, Путін повинен побачити повну рішучість Заходу у своїх діях. Він має зрозуміти, що розвинені країни готові повсякчасно жертвувати матеріальними благами заради вічних, непохитних цінностей. Тільки так стане зрозуміло, що розвинений світ готовий іти до кінця, тільки тоді Кремль почне задкувати, як полохливий пес. А поки цього немає, в Україні продовжуватимуть гинути люди, а Захід справедливо заслуговуватиме на критику, навіть на зневагу, із якою до нього ставиться Путін, але ніяк не на захват чи часточку героїзму, продемонстрованого українським народом.