Сьогодні можна знайти в Інтернеті та ЗМІ безліч пояснень дій Росії: від суто емоційних (Путін з’їхав з глузду або йде екзистенційна війна світу свободи проти сил тоталітаризму) до суто раціональних (економіка та геополітика). Не менше різноманіття пояснень дій решти великих та дрібних гравців у геополітику. У більшості пояснень є певний елемент істини, однак, навіть уся сукупність таких пояснень не дає можливості адекватно уявити собі всю картину в цілому. Ми спробуємо запропонувати спрощену модель, але достатньо функціональну модель, яка дозволила б в загальних рисах зрозуміти механізми значних соціальних зсувів у минулому і теперішньому та визначитися з бажаними діями України у майбутньому.

Викладаючи багато років, я розповідаю студентам про необхідність дотримуватися наукової етики, що є запорукою довіри держави, бізнесу і громадян до науки та її представників. При цьому я пояснюю, що без цієї довіри неможна сподіватися на пристойне фінансування науки, бо ніхто не захоче платити за наукові дослідження, результати яких без суттєвих додаткових витрат на перевірку не можна використати, наприклад, при розробці нової технології. Також я пояснюю, що не може розвиватися (і фінансуватися) наука там, де на неї немає попиту, як в Україні. У нас бізнес небезпідставно не довіряє державі і намагається одержувати швидкі прибутки на тіньових чи корупційних схемах та відразу виводити їх з-під юрисдикції нашої держави, яка є лише промисловою базою для еліти специфічного типу. Такий промисловий тип еліти досі панує на більшій частині території колишньої Російської імперії і продовжує «славну» традицію варягів, що ставилися до землі та населення, які утримували силою, лише як до ресурсу. Вони приїздили до слов’ян спочатку за хутром для його наступного продажу у більш цивілізованих краях, а як хутряний ресурс було вичерпано, то почали торгувати аборигенами на невільничих ринках Європи, зробивши саме слово слов’янин терміном, який досі означає раба (slave). Західні слов’яни, які не потрапили під тисячолітній гніт спочатку варягів, а потім монголо-татар, Московії та наступних реінкарнацій Орди, включно з сучасною Росією, не мають відповідного досвіду перебування у неволі, а ми його досі відхаркуємо з кров’ю на шляху до відповідальної свободи кожного громадянина (росіяни, навпаки, у більшості своїй радо йдуть у зворотному напрямі).

Це не емоційний відступ від викладання нашої моделі, а необхідний коментар, який висвітлює природу відразу двох сьогоднішніх загроз для України: зовнішньої у вигляді Росії, яка за своєю імперською природою не може полишити спроб демонстрації сили та розширення для забезпечення внутрішньої стабільності, а за типом еліти не може при цьому керуватися жодними загальнолюдськими цінностями, та внутрішньої у вигляді української еліти промислового типу, яка зараз заважає ефективно воювати та становитиме найбільшу загрозу у післявоєнний час (не дивлячись на рішучість окремих керівників держави з нею боротися). Вона, як будь-яка олігархічна еліта, довіряє своєму народові менше, ніж відверто сумнівним домовленостям з найстрашнішим ворогом (згадаймо хоча б «мінські перемоги» Порошенко). Тому вона боїться озброювати народ і завжди зраджує його інтереси, керуючись лише власними. Також цей аналіз показує вразливе місце таких еліт – це наявність у їх представників якорів в більш цивілізованих країнах. Отже, найбільш болісним ударом по таким «пастухам народів» є перерубування майнових та фінансових канатів, що поєднують їх з цими якорями. Тут мається на увазі не лише конфіскація майна і грошей, а й перекриття розвинутими країнами каналів виводу нечистих «промислових» прибутків та виїзду самих «промисловиків» та їх сімей за кордони їх промислових територій. І робити це потрібно вже сьогодні як з російськими, так і з українськими представниками «еліт». В самій Україні сьогодні будь-які статки, що виходять за межі офіційних доходів, мають конфіскуватися на користь держави, а відповідні люди – люструватися та іти на фронт або у тюрму. Мої слова про внутрішню загрозу є також свідченням непереборної недовіри з боку громадян до представників промислової еліти (на це також вказує й обрання Зеленського у президенти).

Повернемося до моделі. З викладеного вище можна зробити висновок, що довіра є ключовим фактором при формуванні орієнтованих на інтереси широкого загалу політики, економіки і навіть науки. Наведу ще один показовий приклад, який не так давно вичитав у Харарі і який ще більше поширює принцип довіри на усі людські відносини. Харарі наголошує на майже нульовій цінності матеріальних та інформаційних носіїв універсального товару – грошей. Тобто ракушки, папірці, електронні схеми та навіть золото практично не мають безпосередньої цінності (ними ні піч розпалити, ні землю зорати неможна). Цінності вони набувають лише після того, як ми домовляємося між собою про правила і гарантії їх обміну на товари чи послуги, а далі – завдяки нашій спільній вірі в те, що за ці «фантики» інші люди нададуть нам товари або послуги. Ця загальна віра й формує цінність грошей, а її втрата миттєво призводить до знецінювання грошей (до інфляції). Те ж саме можна сказати про довіру серед бізнесменів (коли достатньо лише слова, щоб укласти ділову угоду) та між бізнесом і наукою (бізнес має вірити, що вкладання грошей у науку принесе йому прибуток), а також про взаємну довіру в решті сфер діяльності людини.

Отже, суспільна довіра – це колективний ефект, що базується на позитивних обернених зв’язках та уможливлює зростання масштабу та/або складності будь-яких процесів, в яких задіяні великі маси людей. Цей феномен ми і закладатимемо в основу нашої моделі, за допомогою якої ми спробуємо пояснити складні еволюції позицій різних крупних геополітичних гравців щодо України. Наприклад, чому США, Франція і Німеччина, маючи спільний інтерес в рамках НАТО, по-різному відносилися (і досі відносяться) до дій Росії, яку позицію займає Китай, і власне чим керується Росія, і що з цим усім робити Україні?

Почнемо з Франції. За часів буржуазних революцій Франція стала країною, яка підняла на прапор й досі дуже актуальне гасло свободи, рівності, братерства. Ці загальнолюдські цінності були сприйняті настільки схвально усіма верствами населення Європи, окрім консервативної частини родової аристократії, що Наполеон, хоч і реставрував монархію, але сприймався багатьма завойованими ним народами як визволитель від феодальних відносин. Масова пропаганда цих цінностей, а також репутація непереможного полководця дозволили йому відносно легко захопити більшу частину Європи. Навіть російська аристократія не дуже прагнула чинити йому опір, на відміну від темного російського кріпака, який був пограбований спочатку власною армією, а потім і французькою, але був готовий вмирати за віру, царя та свою кріпацьку батьківщину. Скрізь, де вже встигла хоч якось стати на ноги буржуазія (Росія до таких країн не відносилася), правління наполеонівської Франції залишило по собі кардинальні і позитивні зміни. Складені разом революційні ідеали та сила віри у здатність об’єднаної Наполеоном Франції (він фактично створив французьку націю) настояти на власних інтересах змінили світ, навіть не дивлячись на значну шкоду цьому процесові, заподіяну численними прикладами відстоювання Наполеоном його особистих інтересів (світ тоді ще погано уявляв інші практики). З тих часів Франція неухильно втрачала і втрачає довіру до себе на міжнародній арені через її пасіонарне вигорання.

Воєнна сила разом з «тягарем білої людини» і випереджаючим стартом промислової революції виявилися також достатніми для підтримки віри в обраність Великої Британії та дозволили їй простягнутися так, що сонце не заходило над її землями. Але ідея розповсюдження (включно з силовим сценарієм) здобутків європейської цивілізації виявилася обмеженою у часі і недостатньо загальною, щоб дозволити Англії після засвоєння або відторгнення її колоніями основ європейськості утримати завойоване. Сьогодні Англія хоч і прагне повернення на перші позиції, але погано виконала домашнє завдання щодо аналізу своєї минулої поразки.

Ще більш обмежена в плані широкої застосовності ідея переваги арійської нації над іншими, не дивлячись на потужну підтримку з боку брутальної фашистської пропаганди та значної технічної переваги у промисловості та військовій сфері, не змогла забезпечити Німеччині навіть створення власної імперії. Сьогодні Німеччина робить певні кроки у відновленні свого військового потенціалу, а до формування ідейного підґрунтя свого світового лідерства вона і не приступала (якщо не вважати гасло «економіка передусім» за таку ідею).

США ж вдало підхопили прапор, що випав з рук Франції, та почали пропонувати світу дещо урізане її гасло – свободу і демократію. В період Другої світової війни на фоні руйнації усіх європейських економік у США з’явилася й необхідна для формування віри в них економічна та військова сила. Після війни на фоні гонки озброєнь США почали активно поширювати на весь світ не лише власні економічні інтереси, а й власні цінності. В основі економічних інтересів США досі знаходиться контроль за енергоносіями та іншими стратегічними корисними копалинами. А супутнім товаром ідуть свобода і демократія, які виявилися доволі універсальними ідеями. Витрати на їх інформаційну (включно з кінематографом), військову та економічну підтримку стали дуже вдалим вкладанням коштів, знов таки, не дивлячись на очевидне відстоювання США переважно власних економічних та політичних інтересів.

Створений за десятиліття образ світового жандарма, який хоч і не чистий на руку, але здатний жорстко підтримувати більш-менш задовільний порядок, сприяв росту довіри до США по усьому світу, як до країни, що свого не упустить, не цураючись забруднити руки у крові. Така довіра до країни мала наслідком зростання довіри й до валюти цієї країни. Коли люди з інших країн обирають у якій валюті надійніше зберігати накопичення, укладати угоди, проводити розрахунки тощо, вони, в першу чергу, згадують про долар США. Цим вони підносять його на недосяжну для інших валют висоту – на рівень міжнародної валюти. При цьому такі люди власною працею забезпечують купівельну спроможність долара, ще більше укріплюючи його та дозволяючи США випускати значно більше доларів, ніж здатна забезпечити товарами і послугами їх власна економіка, а це, у свою чергу, дозволяє США тривалий час підтримувати величезні витрати у військовій сфері.

Іншим ефектом такої довіри стало фактичне визнання англійської мови мовою міжнародного спілкування, а американської поп-культури та науки – культурним і науковим орієнтирами. Крім того, США набули великого досвіду впровадження свого набору загальнолюдських цінностей в найтоксичніших щодо США соціумах. Так, продумана культурна експансія разом з наративом провини, військовою та ефективною економічною політикою дозволили денацифікувати та економічно підняти Німеччину і Японію, а також розвалити СРСР, точніше, і це важливо, послабити Ординську імперію, яка змінюючи кожного разу назву, неодмінно зберігала свою сутність тюрми народів.

Звісно, ситуація, коли США могли спокійно знімати вершки зі світової економіки, не могла тривати вічно. Постійна емісія грошей, які забезпечуються голою довірою до них, створила гігантські фінансові бульбашки. І коли у 2008 році вони почали масово спливати і лопатися, весь світ здригнувся від економічної кризи. Політичні еліти багатьох розвинених країн почали розуміти, що уся світова економіка є заручником фінансової політики США. Крім того, економіки багатьох країн у цей час вже виросли з дитячих штанців, колись відведених їм США, і почали прагнути самостійно вирішувати питання щодо власного майбутнього. Однак, інтелектуально та емоційно такі країни-бунтівники (перед усім Франція і Німеччина) починають дорослішати лише зараз (і дуже повільно). Вони прагнули одночасно залишатися під безпековою парасолькою НАТО, дозволяючи США нести найбільший фінансовий тягар по підтримці цієї парасольки, і бути фінансово незалежними, використовуючи власні бюджети переважно на власний економічний розвиток. Для реалізації таких суперечливих бажань вони пішли на неформальну підтримку, як їм здавалося, слабкого геополітичного гравця – Росії, яка сама визвалася виконувати роль провокатора, який намагався би показати всьому світові, що США вже не є ефективним міжнародним жандармом, і тому не варті довіри, яку звичайні люди все ще продовжують по інерції відчувати до Америки та її валюти. Цю гру Росії підтримав і Китай, у якого окрім претензій фінансово-економічного характеру до США, були ще й геополітичні мотиви (ідея повернення Тайваню з його доступом до критичних для Китаю високих технологій). При цьому пряма конфронтація Китаю з Америкою надійно блокується гігантським товарообігом між цими країнами.

Усі названі вище країни-бунтарі, окрім Росії, в повній мірі не розуміли (і досі ще не розуміють) природи домінації США. Вони хотіли лише чужими руками (російськими) позбавити США довіри значної кількості людей по усьому світу і отримати певний простір для реалізації власних амбіцій. При цьому вони не продемонстрували світу, а ні власний набір привабливих загальнолюдських цінностей, а ні свою рішучість будь-якою ціною відстоювати ці цінності (звісно, прикриваючи ними власні економічні та політичні інтереси). Європейський ідол – толерантність не може бути віднесена до таких цінностей, оскільки входить у протиріччя з умовою її відстоювання навіть із застосуванням сили (проявляючи нетерпимість). Тобто ці країни навіть не намагалися (і за великим рахунком і не намагаються) закласти підґрунтя зростання у світі довіри до них, а тому усі їх хитрощі можуть нашкодити США, але не здатні допомогти самим цим інфантильним та/або нерозумним «повстанцям». Єдиний хто міг виграти від цього – це Росія, у пастку якої потрапив увесь світ. Останній сьогодні під тиском США у паніці намагається вирватися з інформаційної та економічної пастки, навіть відкусивши собі лапу (вводячи санкції).

Популярні новини зараз

В Україні почали діяти нові правила купівлі валюти: як тепер обміняти долари

Зеленський підписав закон про позбавлення держнагород за пропаганду країни-агресора

Українцям оприлюднили тариф на газ з 1 грудня: скільки коштуватиме один кубометр

Водіям нагадали важливе правило руху на авто: їхати без цього не можна

Показати ще

Росія, ймовірно, від самого початку усвідомлювала інформаційну природу довіри, механізми її формування та підживлення, та її роль у забезпеченні світової домінації США. Саме тому Росія відразу після послаблення довіри до США внаслідок кризи 2008 р. розпочала компанію по дискредитації США, як світового жандарма (війни в Грузії, Сирії, підкорення Вірменії, Білорусі, Казахстану, війни в Україні у 2014 р. і сьогодні). Паралельно почалася по усьому світу шалена пропаганда військової сили та рішучості Росії відстоювати власні інтереси. При цьому орієнтація на рядового споживача не вимагала від Росії майже нічого, окрім яскравої та вражаючої картинки, навіть необов’язково пов’язаної з реальним життям.

Успіх віртуальної Росії був шаленим. Не будемо казати про тих, хто не має змоги побачити на власні очі відмінності між картинками на екрані телевізора і у власному вікні. Згадаємо лише про багатьох українців, які досі дивлячись у власні вікна і спостерігаючи війну не можуть її сприйняти як факт агресії Росії, оскільки російська альтернативна реальність заступає будь-які картинки у їх очах, а коли війна торкається безпосередньо їх і ігнорувати її стає неможливо, то винною все одно залишається Україна, оскільки вона «8 років бомбила Донбас» і відразу не здалася, якщо не 8 років тому, то хоча б зраз. Однак не лише задурені прості люди по усьому світу, а й багато країн, невдоволених монополією США на світову валюту, більш-менш відкрито підтримували і не дуже приховано підтримують й зараз Росію. Окрім вище вже названих країн-бунтарів, тут варто згадати ще країни BRICS. Росія почала також масштабні інформаційні впливи на західні країни, щоб вбити між ними клин, позбавити їх здатності адекватно сприймати дійсність, та нав’язувати їм зсередини вигідну Росії внутрішню і зовнішню політику. Так, Росія вплинула на результати брекзиту (вибила Великобританію з Євросоюзу), привела до влади в США президента Трампа, який наполягав на ізоляціонізмі США, не розуміючи, що могутність Америки тримається саме на її ролі міжнародного жандарма, корумпувала вищі чини багатьох західних країн та/або підсадила самі країни на її енергетичну «голку».

Тут варто зазначити, що мотиви Росії є більш складними, ніж у переважної більшості західних та східних її прихильників. Вона прагне не лише посунути США з їх міжнародних позицій, а й зайняти звільнене місце. Більше того, повний провал, через промисловий характер її еліти, будь-яких спроб модернізації економіки Росії примушує її активно пручатися світовим трендам на перехід до 6 і наступних технологічних укладів, які характеризуються суттєвою децентралізацією не лише ресурсів та засобів виробництва, а й політико-соціального життя громадян (що смертельно для імперій), та на пов’язану із цим відмову від широкого використання викопних енергоресурсів (та інших корисних копалин, що є основою економіки Росії) за рахунок переходу до (знову більш локальних) сонячної, вітрової, водневої енергетики, термоядерного синтезу тощо. Для цього Росії потрібно зруйнувати доволі тонке налаштування соціальних, економічних та політичних відносин в розвинених країнах, які забезпечують швидкий технологічний та соціальний прогрес. Звідси організація Росією хвиль біженців до Європи (сірійських, українських), масових заворушень в США, а також перманентне озвучування паралізуючих волю та дієздатність колективного Заходу погроз щодо ядерної світової війни.

Багато хто сьогодні вважає, що основною помилкою Росії є її недооцінка сили та характеру українського народу, а також здатності США вправити мізки європейським «партнерам». Звісно, це так. Але це тактичний прорахунок, який можна намагатися виправити навіть по ходу війни, що Росія і намагається зараз робити шляхом заміни точкових ударів килимовими бомбардуваннями, прихованої мобілізації і залучення резервів, кадрових змін, спробами використання збройних формувань підконтрольних їй країн, військових, економічних та технологічних домовленостей з Китаєм тощо. Однак мають місце й більш глибокі та невиправні недоліки самої стратегії Росії. Їй здавалося, що вона добре засвоїла не лише способи зменшення довіри до попереднього жандарма, а й уроки Франції часів Наполеона та Німеччини часів Гітлера щодо підвищення міжнародного рівня довіри до обраної країни. Рецепт, дійсно, виглядає простим: беремо якусь об’єднуючу власний народ ідею, додаємо внутрішньої і зовнішньої пропаганди щодо непереможності армії, розповідаємо усім про визвольну місію (від феодалізму, комунізму, нацизму) та демонструємо рішучість у застосуванні сили для відстоювання власних інтересів і загальних гасел, і починає формуватися довіра, яка й забезпечує профіт на міжнародній арені. І тут злий жарт з Росією зіграла її внутрішня організація (промислова еліта, кримінальна олігархія) більше схильна до німецької моделі тоталітаризму, який базується на дуже вузьконаправленій ідеї національного (німецького або руського) світу, а не на загальнолюдських цінностях, які хоча б формально відстоював Наполеон. Отже, світова підтримка Росії, як нового жандарма, у будь-якому випадку була для неї недосяжною. Більше того, Росія, як тоталітарно-олігархічна країна, що чітко визначила свій шлях проти стріли соціального часу, тобто у «світле» минуле, не може бути суперником для більш соціально, економічно та технологічно складних суспільств, які рухаються у децентралізоване на усіх рівнях майбутнє. Якщо Росії не дати шанс тривалий час тероризувати Захід, то її спроби дезорганізувати процеси, що забезпечують цей рух, можуть призвести лише до тимчасових уповільнень прогресу, але не до його зупинки (оскільки навіть ядерна війна за наявного технологічного відставання Росії не несе в собі катастрофічних загроз Заходу). На жаль, сьогодні є й проблема нездатності колективного Заходу усвідомити, що третя світова війна вже давно почалася (триває з початку 2000 років) і логіка дій Росії неминуче поширить її на території країн-членів НАТО, а можливість закінчити її переважно на території України може бути упущена Заходом.

У зв’язку з цим потрібно розуміти, що без розпаду Ординської імперії, а ні сама Росія, а ні країни НАТО, а ні Україна, не мають близької перспективи жити в мирі, який є необхідною умовою тільки для самоускладнювальної з часом соціально-економічної еволюції, а не для спрощувальної деградації. Тому Україна заради майбутнього свого і світу має йти на кроки, які сприятимуть загостренню конфлікту з Росією до стадії залучення НАТО до війни з наступним розпадом Росії. При цьому українцям теж варто дорослішати, а не лише закликати до цього Захід. Так, нам слід визначитися нарешті, що таке для нас перемога у цій війні, чи маємо ми під час неї обмежуватися власними кордонами, чи маємо нищити ворога й на його території до повної його капітуляції (на жаль, за доступної інформації, сьогодні можна вести мову лише про диверсійну війну умовних російських «повстанців» в тилу ворога, які прямо в російських воєнторгах закупили вибухівку та інші знаряддя своєї малопомітної праці)? Також маємо дати собі чітку відповідь на питання, чи є для нас застосування зброї масового знищення (у т.ч. ядерної, хімічної, бактеріологічної) стримуючим фактором, чи ми озброюємо усіх, хто може тримати зброю у руках, і далі ніщо нас вже не має стримувати?

Зазначимо, що відмова помічати світову війну має витоки не лише у зниженні когнітивних здібностей колективного Заходу через штучне пригнічення навичок широкого мислення найбільш інтелектуальних його частин, і не лише інфантелізм є причиною нерішучості Заходу, слід також враховувати, що зараз йде інтенсивна гра на усій геополітичній шахівниці. Хоча у різних великих гравців (зокрема США, Франції, Німеччини, Китаю) уявлення про війну Росії на знищення України різні, але вони переважно зацікавлені у збереженні Росії в її олігархічному стані. Саме промисловий тип еліти дозволяє їм використовувати 1/6 суші для відвертого грабунку її природних ресурсів, без побоювання економічної конкуренції. Усі гравці також зацікавлені у збереженні імперської суті (тобто цілісності) Росії, але суттєво послабленої у військовому плані, щоб використовувати її як малий важіль при знаходженні багатосторонніх геополітичних рівноваг (переважно між Китаєм і США). Тому Байден відверто каже про бажаний для Америки тривалий перебіг конфлікту, не дивлячись на значний тиск на нього з середини його країни, спричинений тим, що він у своїх промовах намагається обмежити жандармську роль США у справі збереженні свободи і демократії у світі лише територією країн-членів НАТО, тобто власноруч руйнує довіру світу до США. Європейські країни-бунтівники, зацікавлені у швидкому припиненні війни на умовах, за яких Росія збереже здатність грати проти США та Китаю. При цьому вони вже зрозуміли, що слід більше грошей вкладати у власну оборону, але ще не зрозуміли, що виклик США вони мусять кинути самі, а не через посередника, оскільки лише так зможуть примножити власний капітал довіри, без якого неможливо грати серйозну геополітичну роль. Певним виключенням з цього ряду західних країн є Великобританія, яка, здається, добре розуміє механізми формування міжнародної довіри, тому зайняла жорстку антиросійську позицію і наввипередки з США намагається відновити свій міжнародний авторитет. Однак вона не наважується вступати у протистояння з Росією, маючи підтримку лише Польщі та прибалтійських країн. Крім того, нової загальної ідеї вона не пропонує, а стара вже давно себе вичерпала. Китай, з одного боку, має найменшу серед інших ядерних країн зацікавленість в імперському статусі Росії через її близькість до своїх границь, а з іншого боку, йому теж потрібен провокатор, який може ризикнути своєю економікою для послаблення авторитету США та створення прецеденту вирішення територіальних, політичних і економічних питань за рахунок ядерного шантажу, але й він не буде форсувати події. Він зробив крок у напрямі виключення Росії з числа вагомих геополітичних гравців, запропонувавши США поділити світ лише на двох, і тепер чекає реакції Америки, яка, як ми вже казали, поки що не має цього на меті. І допоки Китай не висуне привабливу для багатьох у світі власну цивілізаційну ідею, США не будуть його сприймати як гідного політичного конкурента (лише економічного). Найбільш складна ситуація у самої Росії, яка внаслідок своєї військової авантюри та за нашої допомоги майже зруйнувала міф про непереможність її армії, одержала послаблюючі економіку і ВПК санкції та миттєву реакцію на ці події у вигляді спроби перетворити її з суб’єкту на об’єкт геополітики.

Ми вже знаємо, що для того, хто прагне бути суб’єктом геополітики, найбільш суттєвими є репутаційні здобутки і втрати, які визначають степінь довіри. За умов, що склалися вже на кінець першого тижня війни, стало зрозуміло, що поле для маневру у Росії стрімко звужується. Це штовхатиме її до підвищення ставок, внаслідок чого зростатиме ймовірність застосування зброї масового знищення, включно з ядерною. Реалізується чи ні ядерна фаза війни, але Росія від самого початку не мала шансів на світове лідерство, а сьогодні тим паче, оскільки її міфічна армія втратила ореол нездоланності, а компенсувати цю втрату за рахунок перемог у віртуальному просторі неможна, бо більша частина її потужної пропагандистської машини замкнена лише на внутрішню аудиторію.

На жаль, жодна інша впливова країна сьогодні не здатна в повній мірі осмислити ту світову кризу довіри, яку викликали дії Росії впродовж останніх 20 років. Звісно, можна поширити провину за цю кризу й на інших геополітичних гравців – вони самі дозволили Росії розіграти сценарій їхньої інтелектуальної деградації, що врешті-решт спричинило їх силову імпотенцію та безвідповідальність за власну пасивність. Вони всі в цьому плані схожі і немає серед них нікого, хто спроможний був би замінити сучасних фаворитів та їх непрацюючі безпекові та «загальнолюдські» принципи на нові.

Ми бачимо, що криза довіри охопила весь світ. Це є однією з багатьох ознак фазового переходу до нового світового порядку. Багато гравців намагаються сьогодні грати свої власні ігри, сподіваючись, що навіть слабкий гравець зможе за умов значних соціальних флуктуацій нав’язати усьому світу власну модель взаємодії між людьми та між малими і великими соціальними групами. Фактична нездатність більш-менш крупних геополітичних гравців наполягти на своїх уявленнях про світ майбутнього свідчить не просто про їх інтелектуальну та/або фізичну безсилість, а й про відсутність у просторі пропонованих ними сенсів для майбутніх соціальних укладів чогось хоча б віддалено схожого на наявний суспільний запит. Той факт, що промови українського президента знаходять більший відгук у громадян багатьох країн, ніж у політиків цих країн, теж є ілюстрацією всесвітньої тенденції до невідповідності уявлень еліт більшості країн реальним настроям їх народів. І тут мова йде не про допомогу Україні, а про загальні цінності, які пропагували еліти серед народних мас з метою перетворення останніх в бездіяльні стада. Так, популярна сьогодні на Заході релігія під назвою толерантність, як будь-яка інша релігія, тим глибше сприймається, чим далі ми віддаляємося від тих, хто її насаджує. А це означає, що і порушення релігійних принципів простими громадянами сприймаються значно глибше, ніж формально віруючими можновладцями. Тому у світі є попит на відповідність декларацій влади її діям, який не здатна задовольнити жодна ієрархічна система управління суспільством, через неминучий розрив у світосприйнятті (хоча б через різний доступ до інформації) між представниками різних соціально-економічних сходинок.

Сьогодні Україна довела усьому світу, що її суспільство може бути єдиним, що вона має силу і рішучість відстоювати власні інтереси навіть перед найбільш агресивною ядерною державою, що її інформаційна активність, направлена безпосередньо на громадян різних країн, здатна впливати на політику малих і великих держав, що вона відстоює загальнолюдські цінності: право на життя, на самовизначення, на чесність і довіру у відносинах між людьми та між ними і державами. Це не що інше, як передумови виходу України на рівень суб’єкта геополітики та, не побоюсь цих слів, зародку формування нових цивілізаційних суспільних відносин у світі після фазового переходу. Звісно, сьогодні казати про здатність України самостійно відстоювати ці цінності хоча б для себе, поки що зарано. Щоб вийти на міжнародний рівень Україні потрібно, по-перше, вистояти у цій війні та позбутися кривавого сусіда – імперської Росії (хоч і через ядерну війну), по-друге, не відкотитися у минуле після перемоги через повернення до влади старої «еліти» (варіант здачі інтересів України на перемовинах з Росією відношу одночасно до обох цих небажаних подій). Потрібно також буде самим розбудувати нові суспільні відносини з мінімальною ієрархічністю (приєднуйтесь до їх обговорення тут) і новітню наукоємну економіку, відновити збройні сили та узаконити володіння кожним відповідальним громадянином зброєю (і не лише стрілецькою) через загальну військову повинність та службу у міліції, відновити довіру до судів через участь громадян у судах присяжних, до законодавчої та виконавчої влади шляхом введення норм прямої демократії. І головне, не потрібно втрачати єдності та довіри один до одного, чітко визначаючи межу толерантності для тих внутрішніх та зовнішніх агентів минулого, які намагатимуться руйнувати тонко налаштовані горизонтальні мережеві зв’язки між людьми, між ними і державою та між державами, тобто слід вчитися вільно, критично і складно мислити.