Четвертий день в Казахстані триває абсурдний і нещадний бунт. Ті, хто ще встиг почитати Пушкіна в оригіналі, пам’ятає, що безсмертна фраза про «бессмысленный и беспощадный русский бунт» — з повісті «Капитанская дочь», дія якої відбувається в Оренбурзькому краї на кордоні з сучасним Казахстаном. З Оренбургу до міста Актобе, одного з центру нинішніх заворушень в Казахстані, менше 300 км. Від 1920 до 1925 року Оренбург був навіть столицею Киргизької АРСР, яка – за іронією радянського новоязу – була казахською національною автономією у складі Російської Федерації. Але наразі не про історію, а про те, що Пушкін найбільш влучно й лаконічно описав сутність нинішніх заворушень у найбільшій державі Середньої Азії.
Стихійний, без будь-яких чітко сформульованих вимог, без лідерів, з якими можна про щось домовлятися, і надзвичайно жорстокий бунт безумовно ллє воду на млин автократів. Бо коли світ бачить переповнений трупами морг, десятки спалених автівок на вулицях казахських міст, розкурочені банкомати, пожежу в урядових будівлях, захоплений невідомо для чого аеропорт Алмаати чи грейдер, на якому вриваються до зачиненого відділення банку, навряд чи це викличе у когось симпатію чи співчуття. Хіба що радість у Кремлі, оскільки вчергове доводить світу: тільки Москва може бути справжнім гарантом стабільності у пострадянському регіоні.
До речі, українським можновладцям варто повчитись у президента Казахстану Токаєва витискати максимум з несприятливих, навіть критичних для нього обставин. Казахстанський лідер, на відміну від Януковича у 2013-му, дуже швидко відреагував на вимоги повсталих: ціни на газ зафіксовані на рівні минулого року, уряд відправлено у відставку, врешті-решт «старий» (тобто Назарбаєв) залишив посаду очільника Ради національної безпеки, з якої контролював силовиків і зберігав контроль над країною. Цим самим Токаєв по суті делегітимізував протест. Ба більше, скориставшись заколотом, він перебрав на себе реальні важелі в лади від клану Назарбаєва. Бо у критичні моменти опиратися хаосу та консолідувати націю може тільки лідер з сильним мандатом.
Врешті-решт після огидних сцен вуличного насильства, грабунків та мародерства, чинний президент Казахстану може стати справжнім народним героєм, якщо поверне в країну безпеку, стабільність та передбачуваність. Згадайте Алієва-старшого чи Путіна, які подарували своїм народам відчуття безпеки і відносного добробуту після непевних 1990-х. І останнє. Заклик до ОДКБ увести до Казахстану війська – дуже далекоглядний хід, який нейтралізує можливий удар у спину. Olaf Clemensen правильно зауважив, що в такий спосіб Токаєв убезпечив себе від сценарію створення в північному Казахстані ЛНР/ДНР на захист російськомовного населення.
Для України це загалом погані новини. Казахські повстанці дуже швидко перетворились на мародерів та заколотників, чим делегітимізують саму ідею революції як інструменту позитивних змін. Росія (і автократи в цілому) вдруге після української поразки 2014-го виграють важливий матч на пострадянському просторі. Кремль нагадує Заходу, що тільки він може забезпечити на цьому просторі безпеку та стабільність. Багатовекторність Казахстану, схоже, канула в Лету – так само як багатовекторність Вірменії трохи більше року тому. ОДКБ та Євразійський економічний союз отримали новий імпульс до інтеграції, а Росія – нові важелі впливу на свого багатого на ресурси сусіда, з яким у неї найдовший суходільний кордон.
Добре, хоч український дипломатії стало розуму не підтримувати казахстанські заворушення, а обмежитись «глибокою стурбованістю» та піклуванням про безпеку українських громадян.
Боюсь, казахські події – погана прелюдія до перемовин Росія-США-НАТО одразу після різдвяних свят. Принаймні якщо дивитись на них з української дзвінниці…
