З огляду на безпрецедентне напруження у взаєминах України та Росії, яке триває останніми тижнями, Україні слід не намагатися шантажувати Захід наданням ПДЧ чи чіткої перспективи вступу до ЄС, а спробувати засвоїти фінські уроки 1939-45 років. Бо ставлення сталінського СРСР до маленької Фінляндії до болю нагадує ставлення путінської Росії до не такої вже маленької України.
Як тоді Сталін, так наразі Путін вважають історичним непорозумінням незалежність наших країн. Як тоді Фінляндія та СРСР були членами Ліги націй, статут якої гарантував територіальну цілісність її членів та ненапад один на одного, так і зараз Україна та РФ є членами (і навіть засновниками) ООН, статут якої містить аналогічні положення. Як тоді Договір про ненапад і про мирне врегулювання конфліктів між Фінляндією та СРСР, так і зараз Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією виявилися не вартими паперу, на якому вони написані. Як тоді, так і зараз Кремль обґрунтовує свою агресію потребою забезпечити власну безпеку. Як тоді, так і зараз Захід відверто неготовий воювати за територіальну цілісність та незалежність сусідів агресивної Москви.
Однак є й кардинальна відмінність – на чолі молодої фінської держави на той час стояла справжня національна еліта. Яка ставила національні інтереси понад усе і тверезо дивилась на навколишній світ. І саме ця патріотична, але прагматична еліта дозволила спочатку вистояти незалежній Фінляндії, а згодом уникнути долі решти її сусідів, не перетворившись на підконтрольний Москві маріонетковий квазінезалежний режим.
Перед вирішальними для України прийдешнім тижнем (чи двома) самий раз пригадати чому (і як) Фінляндії вдалося. Насамперед офіційне Гельсінкі чудово розуміло, що у тотальній війні Фінляндія з її менш як чотиримільйонним населенням не має жодного шансу проти 170-мільйонного СРСР. Але фінський уряд і фінський народ це не змусило опустити руки і чекати катастрофи. Навпаки, блискавичний розділ Польщі спонукав фінів зробити все, аби підготуватися до тривалої оборони проти вірогідного агресора.
Цікаво, що під час перемовин Гельсінкі та Москви восени 1939 року Маннергейм був прихильником поступок СРСР, пропонуючи замість стратегічного півострова Ханко (який контролює вхід до Фінської затоки і який вимагала у 30-річну оренду Москва) віддати "совєтам" острів Юссарі неподалік. Головний переговірник від Фінляндії Юго Паасіківі –майбутній президент Фінляндії – до останнього вірив, що з Кремлем можна буде домовитись. Але тверезий погляд на неспівмірні сили сторін і щире бажання досягнути компромісу (навіть шляхом поступок Москві) не заважали фінським лідерам зміцнювати армію, укріпляти лінію Маннергейма та готуватись до війни проти радянської військової армади.
Врешті-решт, попри значні втрати, Сталін досяг свого: Фінляндія втратила близько десятої частини території своєї держави і приблизно стільки ж своїх економічних потужностей. На південному сході новий кордон забрав важливий промисловий регіон долини Вуоксі і перетнув канал Саймаа, що поєднував водні шляхи країни з Фінською затокою. Виборг, друге за величиною місто країни, та міста Сортавала і Какісалмі (тепер Приозерськ) залишились по той бік нового кордону. Фінляндія була змушена віддати в оренду півострів Ханко строком на 30 років. Але завдяки своєму героїчному спротиву фіни втратили території, але зберегли незалежність. Замість створеного в Терійокі маріонеткового "народного уряду" на чолі з комуністом Отто Віллє Куусіненом, Фінляндією продовжував правити легітимна, обрана у демократичний спосіб влада на чолі з Рісто Рюті, Карлом Маннергеймом та Вяйньо Таннером.
Навіть коли історичні обставини склались так, що Фінляндія – аби уникнути долі решти західних сусідів СРСР – мусила покарати своїх героїв (прем'єр-міністри Рюті та Таннер отримали тривалі тюремні строки "за розв'язування та ведення агресивної війни" проти СРСР) та уникати будь-якої критики свого східного сусіди, фінські лідери пам'ятали, що політика – це мистецтво можливого. Що я маю на увазі?
З одного боку, фіни були напевно найбільш лояльним до СРСР представником "колективного Заходу", що дозволило не стати добровільно-примусовим членом соціалістичного табору. З іншого, щоразу демонструючи свою лояльність, дружбу та шану до радянської Москви, нейтральні фіни запровадили обов'язковий військовий обов'язок для всіх повнолітніх чоловіків і добровільний – для жінок. Попри те, що служба у війську триває лише рік, ті, хто відслужив, мають проходити перепідготовку на зборах резервістів що п’ять років. Наразі "резервна армія" США (або якщо завгодно загони тероборони) складають 15% фінського населення (всього населення!!!). При тому, що зараз у фінів чудові взаємини з усіма їхніми сусідами...
Україні потрібно навчитися фінського прагматизму. Якщо ми в озорій перспективі нездатні повернути тимчасово окуповані території, не варто волати про повернення Криму і Донбасу за кожної нагоди і без – краще тихо розбудовувати свою військову та безпекову спроможності і терпеливо чекати вікна можливостей, аби повернути свої землі. Не варто молитись на НАТО, який – як це не прикро визнавати – точно не є панацеєю від російського нападу (будь-який фахівець підтвердить Вам, що Росія здатна захопити країни Балтії ДО того, як Північно-Атлантичний Альянс бодай оформить усі дозволи на транспортування своїх військ європейськими країнами).
Треба усвідомити, що "географія – це доля" і Росія нікуди не подінеться з наших східних кордонів ані сьогодні, ані завтра, ані в озорій перспективі. І що наша державність набагато більш крихка, аніж російська. Що міжнародна політика будується не так на силі права, як на праві сильного. І це стосується Вашингтона не меншою мірою, аніж Москви. Врешті-решт потрібно затямити раз і назавжди, що альянси – це добре і треба множити своїх союзників та партнерів, але завжди слід покладатись насамперед на власні сили. Бо американські, турецькі, французькі чи німецькі лідери насамперед дбатимуть про власні національні інтереси.
З Росією можна і потрібно говорити. Але перш, ніж почати серйозну розмову, потрібно довести власну суб'єктність. Оскільки Кремль наразі бачить в офіційному Києві проксі Вашингтона так само, як ми бачимо в ЛДНР проксі Москви. Саме тому українську кризу розрулюють Путін і Байден, а не Путін і Зеленський. І в цьому разюча відмінність від радянсько-фінського конфлікту: і 1939-го року, і 1944-го Сталін особисто вів перемовини з фінською делегацією на чолі з Паасіківі, розуміючи що рішення, як діятиме Фінляндія, ухвалюють у Гельсінкі, а не в Стокгольмі, Парижі, Берліні, Лондоні чи деінде
Оскільки в перемовинах ми, громадяни України, участі не беремо, наразі нам залишається тільки зберігати спокій, чистити зброю та готувати для північно-східного сусіди сучасну "лінію Маннергейма". А також шукати лідерів, які ухвалюватимуть доленосні для України рішення в Києві (а не деінде) і будуть спроможні переконати в цьому як Москву, так і Вашингтон.
Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook
