«…Що робить нас українцями та об’єднує як націю? Чим ми пишаємося? Чого прагнемо?»

Подібні опитування щорічно з’являються в наших ЗМІ напередодні Дня Незалежності або Дня Соборності. Зазвичай святковий привід спонукає спікерів згадувати позитивні моменти – від спортивних перемог або культурних досягнень до здатності об’єднуватися проти авторитарної влади чи зовнішнього агресора.

Поряд з цим зустрічаються й самовизначення «від зворотного» – відлуння колись популярної формули «Україна – не Росія». З цілком зрозумілих причин проведення ціннісних, ментальних, культурних та, зрештою, світоглядних кордонів з «північним сусідом» сьогодні набуває особливого значення для української самоідентифікації.

Ще один важливий маркер: «Ми – європейці». Цивілізаційна ідентичність у цьому випадку не витісняє національну, а, навпаки, зміцнює її ядро.

Наявність цих та багатьох інших визначень не відміняє того, що питання про національну ідентичність українців досі залишається відкритим. І породжує не тільки цілком конструктивні дебати, але й безліч політичних спекуляцій. Часто – руйнівних для національної єдності.

Під керівництвом справних маніпуляторів суперечки про те, хто є «справжнім патріотом», досить легко перетворюються на таврування «несправжніх українців». Звісно, спрацьовує це й в інший бік, внаслідок чого з’являється, приміром, міфічний «народ Донбасу».

Не дивно, що «розмитість» національної ідентичності є спокусою для втручання у внутрішні справи України із-зовні.

Згадаємо хоча б так званий «мюнхенський прецедент», коли на сайті щорічної Мюнхенської конференції з питань європейської безпеки був оприлюднений «План із 12 кроків щодо припинення війни в Україні». Дванадцятий пункт «мюнхенського плану» безпосередньо стосувався національної ідентичності та передбачав «запуск загальноукраїнського загальнонаціонального діалогу щодо визначення нової ідентичності України, яка врахує погляди сусідів України, включно з Росією»...

Деякі українські експерти, політологи та «публічні інтелектуали» вважають, що панацеєю є ставка на розбудову виключно політичної ідентичності, коли українцями нас робить громадянство. Мовляв, у європейських країнах процеси націєтворення відбулися кілька століть тому – ми же живемо у 21 сторіччі, тож можемо проскочити ці «сходинки».

Попри видиму прогресивність такого підходу, насправді він також є досить конфліктогенним, оскільки для значної частини суспільства винесення за дужки етнокультурного компоненту ідентичності є неприйнятним.

Для того, щоб відшукати «третій шлях», потрібно змінити саму оптику. Адже сучасні дослідники відмовляються від абсолютизації та протиставлення окремих аспектів ідентичності.

Тривалий час вважалося, що національна ідентичність може бути, умовно, двох типів - етнокультурною та політичною або громадянською. Основними компонентами етнокультурної ідентичності визнавалися спільність походження/традицій, мови, місця проживання, релігії, звичаїв, історії. Натомість складові політичної національної ідентичності – це наявність у громадян розвинутої політичної свідомості, спільної системи цінностей та визнання рівності всіх перед законом.

Наприкінці 1990-х років виник новий напрям аналізу, який переосмислив класичну дихотомію.

Популярні новини зараз

Як отримати тисячу Зеленського на картку "Національного кешбеку": детальна відеоінструкція

В Україну увірветься тепло до +20, але є нюанс: Діденко розповіла про погоду на початку листопада

В Україні знизилися ціни на рибу: свіжа вартість коропа, оселедця та скумбрії

Помер народний депутат України

Показати ще

Запропонований дослідниками вихід за рамки стандарту Civil / Ethnic National Identity ґрунтується на визнанні ідеї про складність та багатомірність структури національних ідентичностей.

Більш того, сама ця структура не є «жорсткою». Це динамічна та еволюційна конструкція, яка постійно «переосмислює» себе у відповідь на зміни домінуючих геостратегічних, культурно-цивілізаційних та соціально-політичних обставин і трендів.

Пошук формули національної ідентичності – це, насамперед, конструювання та запровадження системної соціальної інновації, яка забезпечує інтеграцію або синтез двох типів ідентичності - громадянської та етнокультурної.

Чи здатна сьогоднішня Україна на таку соціальну інновацію, покаже майбутнє. Натомість дискусію доцільно розпочати вже сьогодні. Адже для досягнення суспільного консенсусу щодо української формули «інтегральної» національної ідентичності потрібні час та політична воля.

Натомість вже сьогодні доцільно звернутися до поняття та практик «соціальної згуртованості», які широко використовуються в країнах ЄС. Це аж ніяк не знімає необхідності у «переформатуванні» української національної ідентичності, але дозволяє уникнути ідеологізованих дебатів та перефокусувати увагу суспільства і політиків на розвиток довіри, мирне співіснування та здатність до солідарних дій.

Соціальна згуртованість передбачає акцент на розвитку:

  • іклюзивності або залучення замість традиційної пропаганди патріотизму та «декретоманії» («впровадження» нової національної ідентичності законами і декретами),
  • відчутті «приналежності до українського громадянства» замість спроб світоглядної уніфікації;
  • «громадянської солідарності» задля успішного реагування на спільні ризики та виклики, з якими стикаються українське суспільство і держава. Передумова для цього - дерегуляція сектору громадянського активізму та створення умов для розвитку соціальних інновацій;
  • «проєктної ідентичності», яка опирається, в першу чергу, на образ майбутнього, а не «провалюється» у пошук та відродження «золотого віку».

Ідеї людської гідності, свободи вибору, соціальної справедливості, побудови суспільства відкритого доступу здатні об’єднати країну набагато надійніше, ніж загальні гасла або мантра «Єдність, Злагода, Порозуміння.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, страницу «Хвилі» в Instagram.