Кожен рік, прожитий у самостійній країні, лише підкреслює просту істину: самостійність – це здатність дати собі раду. Якщо такої здатності нема, то ніяка територіальна цілісність, культурна самобутність чи нова набута ідентичність не дадуть ствердитися у самостійності.
Найяскравіше безпорадність проявляється зовсім не в економіці, тобто не у спроможності щось десь роздобути для фізичного виживання, з цим якраз не так все погано – десь позичили і не віддали, десь хитро надурили, десь просто вкрали й так далі. Найяскравіше безпорадність візуалізується у сферах, які вимагають забезпечення справедливості, створення та дотримання правил, застосування етичних норм тощо. Суди та охорона здоров’я є саме такими сферами, а нездатність десятиріччями створити власну правову та медичну системи – це наслідки ось цієї безпорадності внаслідок етичної неспроможності. Брак спеціальних знань, освітніх технологій, агентів змін чи політичної волі є другорядними проблемами, якщо такі є взагалі.
Днями Верховний суд визнав законним відстороненням дітей без щеплень від навчання. Суд не задовольнив позов мами однієї з учениць Запорізького академічного ліцею, яка вимагала дозволити її доньці відвідувати навчальний заклад без щеплень. Ця подія, без перебільшення, є надзвичайно важливим поворотом неписаного суспільного договору у питанні вакцинації між державою та громадянами, укладеного, орієнтовно, на початку нульових років. До 2020 року всі довідки про щеплення вимагалася формально, адміністрації навчальних закладів не дозволяли собі навіть погрожувати недопуском до занять, а батькам дітей не потрібно було звертатися до суду.
Формалізація (необов’язковість) виконання законів «Про санепідблагополуччя» та «Захист населення від інфекційних хвороб» пов’язана з масовими протестами батьків з-за численних ускладнень введення імунобіологічних препаратів, які почали фіксуватися з початку 2000-х років. Для того, аби вийти з ситуації держава запровадила такий напівюридичний документ як «інформована згода», тобто дозволила відмовлятися від щеплень у випадку небажання вакцинуватися. Таким чином вакцинація у країні набула добровільного характеру. Але, і це важливо розуміти, така добровільність зовсім не виходила з доброї волі держави, тренду емансипації, турботи про здоров’я чи легалізації «антиваксів» в рамках доктрини множинної ідентичності. Інститут «інформованої згоди» – це підпис держави під актом капітуляції з відмовою від успадкованих зобов’язань в сфері охорони здоров’я з визнанням небажання:
-
виробляти імунобіологічні препарати в Україні;
-
закуповувати для населення якісні вакцини та сироватки;
-
забезпечувати фінансування підготовки та утримання кваліфікованих медичних кадрів;
-
забезпечувати утримання компетентних органів контролю за діяльністю медиків;
-
забезпечувати відшкодування у разі завдання шкоди здоров’ю.
З появою COVID-19 та спровокованих ним нових глобальних соціальних трендів в Україні актуалізувалася проблема вакцинації, яку держава вирішила розв’язати через судову систему, раптом згадавши про пріоритет суспільних інтересів над приватними.
Ми звикли розглядати проблему суддівської влади крізь призму продажності та безвідповідальності. Але рішення Верховного суду відкриває нову проблему моральної та інтелектуальної деградації правової науки. Дуже складно сказати чим займаються теоретики права на юридичних кафедрах, але слабко виглядають не лише суддівські обґрунтування та роз’яснення – під сумнів можна ставити розуміння природи та філософії права, наявність раціонального мислення, адекватність, наявність мінімальних фонових знань, розуміння природи проблеми та зв’язок цієї проблеми з контекстом. З контексту варто й почати.
Законодавча база з визначенням декретованих груп населення та переліком обов’язкових щеплень сформована всередині 90-х. Фактично це радянська інерція, але без інституційної, матеріальної та ідеологічної бази. Інститути це не лише армія, антимонопольний комітет й таке інше. Інститут дуелі ХІХ ст. – це також інститут. Такі інститути є похідними нормативно-ціннісних комплексів.
Профілактична охорона здоров’я як інститут була побудована на патерналізмі та солідаризмі. Патерналізм не слід плутати з утриманством. Патерналізм – це нав’язування турботи сильного слабкому, а не очікування турботи слабкого від сильного. Турботу не можна підробити чи просто задекларувати в законах. У нашому випадку з вакцинами та сироватками важливо розуміти, що відкуповуватись 20 років від населення за неякісні імунобіологічні препарати, які викликають серйозні ускладнення «шнягами» про інформовану згоду – це не турбота політичної еліти про народ.
Олександр Усик вдруге переміг Тайсона Ф'юрі: подробиці бою
Українцям загрожують штрафи за валюту: хто може втратити 20% заощаджень
Пенсіонери отримають доплати: кому автоматично нарахують надбавки
Це найдурніша річ: Трамп висловився про війну та підтримку України
Також важливо розуміти, що примусити людей щеплюватися можна лише у тому випадку, якщо ви на 100% впевнені у якості виготовленого продукту. Така впевненість може бути лише тоді, коли імунобіологічний препарат виготовлений в межах власної юрисдикції, тобто стурбований здоров’ям громадян суверен сам «варить» вакцину на державному підприємстві, або може безперешкодно потрапити на приватне підприємство з метою перевірки. Імунобіологічні препарати це не хімічні молекули, перевірити їх якість значно важче. Якщо ж МОЗ видає накази, якими забороняє посадовим особам розповсюджувати будь-яку інформацію про закуплену вакцину, а парламент приймає закон про відмову від претензій до іноземних виробників, обіцяючи відшкодування за завдану шкоду здоров’ю, то це що завгодно, але не патерналізм і не турбота. Тим більше не турбота, якщо це робиться з метою отримання вакцин безкоштовно. Уряд, де-фато, віддає своїх громадян для дослідів.
Те саме стосується солідарності. Поняття колективного імунітету в СРСР може й існувало, але ніколи не піднімалося в якості мотивуючого гасла, на зразок: «Всі на формування колективного імунітету» чи «А ти записався добровольцем на вакцинацію?». В СРСР партійна номенклатура вакцинувалася в обов’язковому порядку тими самими вакцинами, що і простолюдини, а не виписувала собі довідки про протипокази для того, аби скористатися імунітетом сформованим колгоспним селянством та творчою інтелігенцією.
Треба також розуміти, що перелік обов’язкових щеплень витікає з турботи про громадян, а не з протиепідемічної доцільності та забезпечення примату суспільного над індивідуальним. Так особи, не щеплені від правця та гепатиту В, і навіть хворі на ці недуги, не є небезпечними для оточуючих. Щеплення від дифтерії у протиепідемічному плані також є дуже сумнівним, оскільки дифтерійний анатоксин ніяким чином не впливає на збудника дифтерії паличку Лефлера, а значить і не впливає на циркуляцію. Про це написано навіть у Вікіпедії: анатоксин не захищає від дифтерії, а нейтралізує токсин, що запобігає враженню серця та нирок. Тобто щеплення проти дифтерії є також актом турботи більше про індивіда, ніж про колектив.
Кір, краснуха, епідпаротіт, при всій повазі до можливих ускладнень від природного зараження не повинні бути обов’язковими щепленнями – це явний патерналізм.
Туберкульоз це окрема тема для розмови, але можна сміливо сказати, що патерналізм, якби він насправді був присутнім у державній політиці, мав би давно зробити непотрібним вакцинацію дітей БЦЖ, як у більшості розвинутих країн. Думаючі медики абсолютно справедливо задають питання: якщо вакцинація БЦЖ є ефективною, то чому за стільки років ми не досягнули колективного імунітету і чому у нас постійна епідемія туберкульозу?
Таким чином з усього списку обов’язкової вакцинації залишаються кашлюк, поліомієліт, гемофільна інфекція. Якби все зводилося до цих трьох хвороб, то досягнути порозуміння в суспільстві між прихильниками природного та вакцинального захисту було б набагато легше. А якщо врахувати, що реальних прихильників «природного відбору» не так уже й багато, а головна причина антивакцинальних настроїв погана якість вакцин, безвідповідальне ставлення медиків до протипоказів щеплення та бездушність держави до постраждалих, то проблема взагалі не проблема. Суспільного консенсусу можна було б досягнути і без самого чесного і гуманного Верховного суду України.
Але державі, схоже, мало переліку з десяти інфекцій, вакцинами від яких вона не може забезпечити населення, їй потрібно дописати одинадцяту – COVID-19. Це при тому, що ефективність вакцинації при респіраторних інфекціях є сумнівною, а ціна досягнення колективного імунітету вакцинацією є просто непідйомною для бюджету країни (300 млн доларів з розрахунку 10 доларів за дозу). До речі, уже відзначено, що за такі гроші можна запустити власне виробництво всіх імунобіологічних препаратів. Тому держава звертається за допомогою до судової системи і Верховний суд, заходячи до коронавірусного питання з боку давнього офіційного переліку обов’язкових вакцинацій –де-юре, прикриваючись пріоритетом суспільних інтересів над приватними, де-факто, приймає рішення примусити громадян вірити у безпечність та ефективність вакцин, які завозяться в Україну.
Раніше, від православних християн, нам було відомо, що віра починається зі слухання, але очевидно ми є свідками зародження нової світської релігії – де віра починається з рішення Верховного суду. Мабуть, це рішення суду якось пов’язано з сакралізацією вакцинальних антитіл командою Федора Лапія та визнання неканонічним імунітету набутого в результаті перенесеної хвороби. Напевно, це і соціальні інновації, на які ми так довго всі чекали.
Тобто занедбаність суддівської системи досягла такого рівня, що суди не просто не забезпечують справедливості, вони позбавляють права громадян недовіряти – недовіряти сертифікатам якості завезених товарів.
У буденному житті, принаймні поки, ми маємо право відмовитись від купівлі пляшки «кока-коли» для дітей, незважаючи на наявність сертифікату якості, вважаючи «кока-колу» хімією та отрутою, віддаючи перевагу компоту з яблук. Або з тих же причин ми можемо відмовитись від сертифікованого німецького аспірину на користь малинових патичків, нарізаних у себе в садку. Але з вакцинами ми так зробити не можемо. Це уже щось нове.
Більше того, Верховний суд України, з огляду на контекст, де-факто, примушує громадян прийняти участь у формуванні колективного імунітету, наражаючи їх на смертельну небезпеку без права бути записаним у пантеон героїв, які віддали свої життя за суспільне благо в рамках турботи про осіб, які за медичними показами не можуть вакцинуватися. А саме таким є одне з головних завдань колективного імунітету.
Суд нам нагадує, що громадяни несуть відповідальність не лише за своє життя, але і за життя кволих і нещасних. Суд чомусь досі вважає, що у ХХІ столітті він має право закликати громадянина відповідально ставитись до свого життя, але позиція гуманності та заклик до солідарності це насправді сильний аргумент. Тільки допомога слабкому у хворобі – це жертва здорових і сильних ресурсами (матеріальними і не лише), проте не власним життям, ще й без права отримання героя України посмертно. До такого навіть не додумалися за правління товариша Сталіна.
Загалом, з огляду на спроби політичної еліти або не приймати участь у формуванні колективного імунітету, записуючись або у важко хворі, або захищаючись від недуги в рамках програми індивідуального захисту вакцинами недоступними для звичайних громадян (вакцинація в кулуарах Верховної Ради, нелегально завезеною вакциною «Файзер» за 2500 євро), рішення Верховного суду виглядає особливо цинічним.
Смотрите также беседу Юрия Романенко с Анатолием Якименко о проблемах украинской медицинской системы в контексте медреформы и пандемии коронавируса:
Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, страницу «Хвилі» в Instagram.