2020 рік став медіаною фазового переходу в українській політиці

Якщо з’єднати точки, як «заповідав» Стів Джобс, то ми зауважимо, що цьогорічні місцеві вибори стали продовженням процесу фазового переходу від кулуарної олігархічної політики одноразових транзакцій з виборцями, яку започатковано за часів Леоніда Кучми, до політики сталих стосунків між політиками та виборцями, в якій перші – надають послуги з трансформації країни у бажаний її стан, а другі – виступають в ролі замовника цих змін.

Першою точкою була «Помаранчева Революція», коли виборці виборювали перемогу Віктора Ющенка, якого інтуїтивно обирали на роль того, хто наведе лад в країні.

Другою точкою була «Революція Гідності», під-час якої громадяни відстоювали право незгоди з діями влади, власну гідність та проєвропейський вектор розвитку України. На відміну від попередньої революції, велика кількість громадян в цьому випадку розуміла, що сліпо покладатись на політиків не можна, розуміючі, що потрібно давати їм завдання та контролювати його виконання. До цього призвело розчарування від помаранчевих політиків.

Третьою точкою була «Електоральна революція», нехай так вона увійде в історію. Багатьом політикам та їх спонсорам було важко збагнути феномен перемоги Володимира Зеленського на виборах Президента України. Так само як і безпрецедентну, до неї, перемогу партії «Слуга Народу» на парламентських виборах. Хоча відповідь на питання «чому?» лежала на поверхні… Все просто – це була електоральна революція!

Українці втомились від безкінечного «дня бабака», коли всі ми, як герої відомої кінострічки, після кожних наступних виборів переживаємо те ж саме зачароване коло подій. І коли авторській склад міні-серіалу «Слуга Народу» продемонстрував, що бачить в чому ж проблема і причину того, чому ходимо по зачарованому колу, та пропонує романтичний сценарій простих змін на краще, в якому суспільство нарешті отримує героя, який вирішить всі наболілі проблеми, громадяни радо схопили соломинку надії, яку подарував великій кількості наших співвітчизників своїм висуненням на роль президента Володимир Зеленський.

Якби за чотири місяці з крихтою до тієї новорічної ночі, на День Незалежності, висунув свою кандидатуру на пост Президента України Святослав Вакарчук, то ми б отримали президента-співака.

Виборці, які голосували за Зеленського в першому турі, голосували не за нього, а проти всього політичного класу, який себе дискредитував. Ці люди втомились, що їм постійно брешуть, обіцяють зміни та не втілюють їх у життя, тому вирішили обрати абсолютно нового кандидата, від якого очікували політику, яку здійснював Голобородько. Вони не знали чи буде Володимир Олександрович, відмінно від попередників, іншим, але проголосували за шанс що він виявиться таким, так само, як вони це робили раніше.

Якщо подивитись в ретроспективі, то виявимо, що ці ж виборці в різний час, в залежності від регіону власного проживання, голосували перед тим за Народний фронт, Самопоміч, Громадянську позицію, УДАР, Свободу, Сильну Україну, Народний Фронт, Нашу Україну, Пора-ПРП, а перед тим за Озиме покоління.

Цих виборців легко побачити, коли вони говорять. Вони не шукають собі вождів, а поволі артикулюють для себе власні інтереси, розглядаючи політиків як тих, хто задовольнятиме їх. Обравши політика, вони стежать за його діями, вимагають постійного зворотного зв’язку та прагнуть бути долученими до напрацювання політик, які торкаються інтересів цих виборців.

Їх особливістю є те, що розчарувавшись в політику, якого обрали, вони більше за нього не голосуватимуть.

Після перебування при владі політиків, які здобули цю владу після «Помаранчевої революції», ці виборці дійшли висновку, що потрібно не просто обирати тих, хто обіцяє бажаний сценарій, а й контролювати виконання обраними політиками даних нам обіцянок.

Після перебування при владі політиків, які здобули цю владу після «Революції Гідності», ці виборці збагнули, що не існує своїх та чужих політиків, а є лиш ті, хто виконує обіцяне та не виконує, і останніх треба викидати на смітник політичної історії.

Після отримання «моновлади» політиками, в результаті «Електоральної революції», ці виборці збагнули, що нові автоматично не означає інші і що потрібно шукати інших лише з-поміж тих, хто вже продемонстрував свою ефективність в інших сферах.

Та частина цих виборців, яка розчарувалась у Володимиру Зеленському, шукала на цьогорічних місцевих виборах нову надію, ґрунтуючись на висновках з попередніх трьох абзаців.

Четвертою точкою була «Єдина Альтернатива» в Чернівцях. Для широкого загалу місцеві вибори в Чернівцях могли пройти повз увагу. Але цілком дарма, адже тут взяла початок наступна революція, яка триватиме доти, доки громадяни, нарешті, повністю візьмуть відповідальність на себе.

Будучи керівником виборчої кампанії буковинської локальної політичної сили, при аналізі електорального поля, мені було очевидно, що за умов обмеженого часу та відсутності рейтингового політичного бренду можливо перемогти лише на цій електоральній ніші.

Проблемою, з одного боку, була велика кількість розчарувань, яку пережив цей виборець, але в моїх клієнтів була конкурентна перевага – вони самі належали до числа подібних виборців, то ж ми почали будувати, як сказали б Чан Кім та Рене Моборн, стратегію завоювання блакитного електорального океану.

Ми підняли на прапор те, що не могли б не побачити ці виборці – заклик спільно наводити лад в місті. Єдиною альтернативою патерналістичним гаслам стало – взяти відповідальність на себе! І ми взялись справами демонструвати, що «Єдина Альтернатива» справді інша. Ми спільно з мешканцями міста розробили візію, якими б хотіли бачити Чернівці. Спільно розробили стратегію, як зробити Чернівці таким містом. І шляхом «праймеріз» обрали кандидатів, які боролись на місцевих виборах за перемогу, аби втілити все це в життя.

Де-факто, виборча кампанія тривала 3 місяці. Вже за місяць під прапором «Єдиної Альтернативи» зібралась потужна команда, яку підтримувала понад 10% мешканців міста. У вересні команда висунула своїх кандидатів для участі у місцевих виборах, які пішли у двори спілкуватись з мешканцями. А ще через місяць, за результатами першого туру місцевих виборів, було зафіксовано, що альтернативна команда на блакитному електоральному полі здобула трохи більше 20% голосів виборців, а їх кандидат в мери Роман Клічук зайшов в другий тур з першого місця, отримавши понад 27%, де переміг опонента, який був орієнтований на патерналістичний електорат з пропорцією 60% на 40% на користь Клічука.

З цього слідує, що в Україні є величезна електоральна ніша, яка не шукає собі месії, а має стійкий запит на позитивні зміни в країні та в кожній конкретній громаді, і політики для неї є лиш архітекторами майбутнього, які програмують і втілюють ці позитивні зміни в життя.

Вибори в Чернівцях продемонстрували, що політики, які хочуть представляти інтереси виборців, а не піклуватись про них, нарешті можуть бути впевнені у наявності відповідної електоральної ніші. Більше того, ці виборці готові не просто голосувати за таких політиків, а й агітувати своїх близьких за них, фінансувати їх виборчі фонди, а також долучатись до команди таких політиків. Але вони мусять бути свідомі того, що цей виборець надзвичайно вимогливий, якщо розчаруєш його – втратиш на завжди!

З усього вищенаведеного я роблю висновок, що 2020 рик став медіаною фазового переходу в українській політиці. В майбутньому електоральна ніша блакитного океану буде зростати. Дедалі більше політиків буде намагатись завойовувати цю електоральну нішу. Почнуть з’являтися ті, що не розчаровуватимуть цих виборців. Від так, почнуть вибудовуватись сталі стосунки між такими політиками та вимогливими виборцями. Ці виборці підтримуватимуть таких політиків, агітуватимуть за них, фінансуватимуть їх виборчі кампанії та долучатимуться до команди. І з часом це стане новою політикою «as usual». Так завершиться цей фазовий перехід.

Руслан Рохов, керуючій партнер компанії PGR Consulting Group LLC, розробник та керівник виборчої кампанії Політичної партії «Єдина Альтернатива» на місцевих виборах 2020 року в Чернівцях