Угода "щодо повного та всеосяжного припинення вогню на лінії розмежування", яка 27 липня вступила в дію, може стати найбільш далекосяжним рішенням Зеленського та його команди за весь час його Президенства. Чи стане - питання відкрите. Я спеціально не коментував його зопалу, оскільки емоційних оцінок і так не бракувало, а хотілось розібратись, куде нас може привести (чи завести?) чергове Мінське перемир'я.

Насамперед пригадаємо історію питання. Після Іловайського котла та відступу українського угрупування з Дебальцевого (що чудом не перетворився на Дебальцевський котел), українська влада пішла на підписання так званих Мінських угод: Мінського протоколу від 5 вересня 2014 року та Комплексу заходів щодо виконання Мінського протоколу від 12 лютого 2015 року. Другий документ впродовж тижня був "акцептований" лідерами Нормандської четвірки, які підписали "Декларацію на підтримку Комплексу заходів з виконання мінських угод" та схвалений Резолюцією Ради безпеки ООН 2202 (2015) від 17 лютого 2015, в додатках до якої наведено обидва документи.

Сторони Мінських угоди першим же пунктом зобов'язались (далі цитую мовою оригіналу):

- "1. Обеспечить немедленное двустороннее прекращение применения оружия." (Мінський протокол);

- "1. Незамедлительное и всеобъемлющее прекращение огня в отдельных районах Донецкой и Луганской областей Украины и его строгое выполнение начиная с 00 ч. 00 мин. (киевское время) 15 февраля 2015 года." (Комплекс заходів).

Добре відомо, що за весь час існування Мінських угод ці пункти виконувались максимум кілька днів. Сторони щоразу узгоджували та щоразу порушували нові й нові перемир'я, які іноді тривали лише декілька годин. Оскільки жодного надійного механізму моніторингу "всеосяжного припинення вогню" не існувало, як і реальних покарань за порушення перемир’я.

Кардинальна відмінність чинної Угоди "щодо повного та всеосяжного припинення вогню на лінії розмежування" - відповідні обов'язкові до виконання накази по ЗСУ та НЗФ, інститут спеціальних контролерів-верифікаторів припинення вогню у військах, а також механізм покарання (від дисциплінарного до кримінального) порушників угоди. Судячи з вісток, які долинають до Києва з фронту, українське командування має серйозний намір забезпечити виконання угоди: снайперські позиції залишені, диверсійні групи повернути в пункти тимчасової чи постійної дислокації, дрони не літають, до кожної бригади в ООС був відряджений генерал з Генштабу, уповноважений контролювати припинення вогню. Схоже, що перелік військовослужбовців, що брали участь у "Революції Гідності", також формувався, аби запобігти несанкціонованому вогню від найбільш ідейних.

Чи буде дотримано перемир'я і як довго ми наразі не знаємо. Величезна недовіра, накопичена сторонами конфлікту за півтора роки активної та 5 років позиційної війни, залишає небагато шансів. Але без рішучого і жорстко контрольованого припинення вогню про будь-який мир на сході України говорити марно.

А тепер спробуємо проаналізувати можливі наслідки чергового(?) перемир'я. Перше, для тих, хто послідовно вірив в можливість деокупації Донбасу (та Криму) насамперед військовими, переважно військовими чи зокрема військовими засобами, це звичайно "зрада зрадна". Як і для тих, кому в еротичних снах маряться не так красуні, як зруйнована Москва та парад українських військ на Червоній площі.

Втім тих, хто вважає, що на Донбасі треба вести війну до переможного кінця, в Україні традиційно не більше 20% і навіть серед прихильників найбільш войовничої (як показує соціологія та офіційна риторика партії) "ЄС" їх на кінець минулого року було менше половини. З такою підтримкою населення війну з регулярними військами РФ та їхніми проксі на Донбасі точно не виграєш. Це вам не Ізраїль, де в ЦАХАЛі служать майже 100% громадян і щиро пишаються цією службою.

Отже залишається замороження конфлікту та відкладення його розв'язання до кращих часів (варіант Кіпру) чи повернення "ЛДНР" до України на умовах, які влаштовують Росію і закріплені в Мінських угодах. А в них (Комплексі заходів) чорним по білому написано, зокрема, що сторони зобов’язуються (знову цитую мовою оригіналу):

"5. Обеспечить помилование и амнистию путем введения в силу закона, запрещающего преследование и наказание лиц в связи с событиями, имевшими место в отдельных районах Донецкой и Луганской областей Украины.

9. Восстановление полного контроля над государственной границей со стороны правительства Украины во всей зоне конфликта, которое должно начаться в первый день после местных выборов и завершиться после всеобъемлющего политического урегулирования (местные выборы в отдельных районах Донецкой и Луганской областей на основании Закона Украины и конституционной реформы) к концу 2015 года при условии выполнения пункта 11 – в консультациях и по согласованию с представителями отдельных районов Донецкой и Луганской областей в рамках Трехсторонней Контактной группы.

Популярні новини зараз

"Укренерого "оголосило два періоди відключень світла на 26 листопада

Битва двох найобок: чому українці повертаються на окуповані території

Від 33 гривень: АЗС опублікували нові ціни на бензин, дизель та автогаз

Ціни на пальне знову злетять: названо причини та терміни подорожчання

Показати ще

11. Проведение конституционной реформы в Украине со вступлением в силу к концу 2015 года новой конституции, предполагающей в качестве ключевого элемента децентрализацию (с учетом особенностей отдельных районов Донецкой и Луганской областей, согласованных с представителями этих районов), а также принятие постоянного законодательства об особом статусе отдельных районов Донецкой и Луганской областей в соответствии с мерами, указанными в примечании, до конца 2015 года."

Особливо цікаво звучить примітка до п. 11 Комплексу заходів (знову ж таки цитую мовою оригіналу):

"Такие меры в соответствии с Законом «Об особом порядке местного самоуправления в отдельных районах Донецкой и Луганской областей» включают следующее:

— освобождение от наказания, преследования и дискриминации лиц, связанных с событиями, имевшими место в отдельных районах Донецкой и Луганской областей;

— право на языковое самоопределение;

— участие органов местного самоуправления в назначении глав органов прокуратуры и судов в отдельных районах Донецкой и Луганской областей;

— возможность для центральных органов исполнительной власти заключать с соответствующими органами местного самоуправления соглашения относительно экономического, социального и культурного развития отдельных районов Донецкой и Луганской областей;

— государство оказывает поддержку социально-экономическому развитию отдельных районов Донецкой и Луганской областей;

— содействие со стороны центральных органов власти трансграничному сотрудничеству в отдельных районах Донецкой и Луганской областей с регионами Российской Федерации;

— создание отрядов народной милиции по решению местных советов с целью поддержания общественного порядка в отдельных районах Донецкой и Луганской областей;

— полномочия депутатов местных советов и должностных лиц, избранных на досрочных выборах, назначенных Верховной Радой Украины этим законом, не могут быть досрочно прекращены."

Зрозуміло, що повернення ОРДЛО до складу України на таких умовах - це контрольний постріл в скроню української державності. З такою раковою пухлиною в тілі України про реальну незалежність та суверенітет можна забути. Нагадаю, що за сумною іронією долі ці умови схвалив не Зеленський, не Янукович, не Кучма (чий підпис стоїть під ними), а п'ятий Президент України Петро Порошенко, який про них домовився в Мінську з Путіним за посередництва Меркель та Оланда і підписав "Декларацію президентів РФ, України, Франції та канцлера Німеччини на підтримку Комплексу заходів з виконання Мінських угод": http://kremlin.ru/supplement/4803 (не дивно, що цей текст опублікований на сайті Кремля і не опублікований на сайті Президента України, хоча його українську версію можна знайти в багатьох проукраїнських поважних ЗМУ). Смішно, коли адепти Петра Олексійовича на кшталт Бірюкова волають про зраду-зрадну, а його партія терміново організує мітинг проти капітуляції на Банковій, хоча насправді йдеться про виконання першого пункту схвалених Порошенком зобов'язань України.

Отже, з прийнятних для України варіантів розв'язання збройного конфлікту на Донбасі, спровокованого, спонсорованого та прямо підтриманого РФ, залишається тільки його замороження. Оскільки якщо перерахувати втрати ЗСУ у перерахунку на кілометри звільненої (зайнятої у сірій зоні) території за останні п'ять років, то вийде, що Жуков з Ватутіним (які декларували, що "русские бабы еще нарожают") витрачали на порядок менше бійців, аби відвоювати квадратний кілометр. І слід визнати, що перший крок до замороження будь-якого збройного конфлікту - це "всеохоплююче, стійке та безстрокове перемир’я", про яке сторони домовились у Мінську в рамках ТКГ 22 липня 2020 року. .

І тільки тепер ми доходимо до суті дилеми, перед якою поставив державу та суспільство Зеленський. Бо само по собі перемир'я може бути лише інструментом для досягнення протилежних за своїм змістом цілей.

Перший варіант. "Кіпрський сценарій". Конфлікт заморожується на невизначений час. Сторони визначають час (до одного року) для масової міграції прихильників України на підконтрольну уряду територію, а прихильників ЛДНР - на територію, де факто підконтрольну Росії. Гарантами незастосування зброї сторонами виступають РФ (щодо ЛДНР) та колективний ЄС та/чи США (щодо України). Майбутнє ЛДНР може бути вирішено тільки на референдумі, організованому та проведеному міжнародними інституціями на кшталт ООН, РЄ чи ОБСЄ. Можливо, згодом це призведе до парадоксальної ситуації, яка трапилась на Кіпрі 2004 року, коли турки-кіпріоти з невизнаного Північного Кіпру проголосували за возз’єднання країни (65%), а греки-кіпріоти – проти (69%).

Мінуси цього сценарію. Брак авторитетного міжнародного посередника, здатного забезпечити та проконтролювати припинення вогню та створення "зеленої зони" (на Кіпрі такими стали миротворці ООН). Демотивація найбільш боєздатної частини українських Збройних сил та інших воєнізованих підрозділів, які беруть участь в ООС. Особливо небезпечна перед можливим осіннім наступом РФ з метою "відвернення гуманітарної катастрофи в Криму" через безпрецедентний брак водних ресурсів на окупованому півострові. Можлива радикалізація радикально налаштованих патріотичних сил всередині країни, яка - через корумпованість та неефективність правоохоронних органів та наявність у ній значної частини ветеранів російсько-української війни - може вилитись у політичний терор та акції громадянської непокори. Неминучість зняття європейських санкцій, запроваджених ЄС.

Плюси. Задоволення суспільного запиту на припинення військових дій на Донбасі. Можливість зосередитись на модернізації країни, не виправдовуючи провали реформ російською агресією (див. чудовий приклад Фінляндії). Збільшення ресурсів для розвитку економіки під час глобальної економічної кризи. Суттєве зростання довіри до влади, якщо перемир'я протриває бодай кілька місяців, що знову ж таки оновить її мандат на проведення вкрай назрілих внутрішніх реформ. Можливість зосередитись на реформуванні армії за принципом "краще менше, але краще". Знову ж усі ці переваги умовні і потребують неабиякої політичної волі, аби втілитись у формулі "території в обмін на майбутнє". Яку чодово втілили свого часу Німеччина, Фінляндія, Японія чи той самий Кіпр.

Другий варіант. "Перший крок у виконанні Мінських угод". Це катастрофа для України. Бо слід визнати, що у вересні 2014-го та у лютому 2015-го Путіну вдалось нав'язати Україні міну уповільненої дії, що здатна зруйнувати слабку українську державу зсередини. Бо "безальтернативні" Мінські угоди - це Троянській кінь під стінами нашої української Трої. Тих, хто сумнівається, відсилаю ще раз до пунктів 5, 9, 11 та примітки до пункту 11 Комплексу заходів щодо виконання Мінського протоколу від 12 лютого 2015 року, які зацитовані вище.

Провести "дерусифікацію" та асиміляцію населення на тимчасово окупованих територіях Донбасу, на яких давно існувала своя субідентичність, яка за роки війни стала набагато ближчою до путінської Росії, аніж до України, Мінські угоди прямо забороняють. Уявити масову депортацію "сепаратистів" до Росії та реколонізацію Донецьких степів (як приміром поляки зі "Східних кресів" заселяли німецькі землі після завершення ІІ Світової війни і депортації німців чи вірмени "гомогенізували" населення Карабаха в кінці 1980-х - першій половині 1990-х) за нинішнього стану речей важко уявити.

Альтернатива "українському Нюрнбергу" - примирення за зразком Південної Африки після падіння апартеїду також в нинішніх умовах неможливе. Оскільки ані Україна, а тим паче ОРДЛО не пережили жодного катарсису і не готові каятись у скоєних гріхах (про військові злочини, скоєні з обох боків йдеться, зокрема у попередньому розслідуванні прокурорки Міжнародного кримінального суду, юрисдикцію якого Україна визнала ad hoc щодо збройного конфлікту на Донбасі). Повернення ЛДНР в тіло України на мінських умовах буде однозначно розглядатись як зрада українськими патріотами і як виправданість вже міфологізованого "народного повстання проти київської хунти" населенням окупованих територій. По суті, реінтеграція ЛДНР в Україну на умовах Мінська - це провокація в Україні справжньої громадянської війни. Тим паче, що рани по обидві сторони лінії розмежування ще не загоєні, а могили ще свіжі...

І тільки з позицій цієї дилеми: це шлях до визнання та легалізації статус кво чи крок до національної катастрофи варто аналізувати "всеохоплююче, стійке та безстрокове перемир’я", яке сьогодні опівночі почало діяти на Донбасі. Втім є велика вірогідність, що перемир'я - не стратегія, а тактика, спрямована на його швидке порушення, аби традиційно звинуватити іншу сторону у зриві досягнутих було домовленостей. Але тоді це вже добре відома історія, римейк якої не потребує на докладний аналіз...

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook