Проблеми демократії

Кожен з нас відчуває, що насправді гілок влад в Україні значно більше, ніж нас у цьому переконують з телевізора чи з університетських кафедр. Окрім законодавчої, виконавчої, судової, місцевої є влада на робочому місці. Пропоную назвати її «влада робочого місця». У кожного своя. У найманого працівника це директор приватної «контори» і купа його родичів та знайомих, розставлених на різних посадах і обов’язково в бухгалтерії, у медика це головний лікар, начмед, завідувач відділенням, у педагога – завуч та директор школи, у військового – командир взводу, роти, батальйону, у віруючих – духовний наставник, у парламентаря – керівник фракції, у судді – голова суду і так далі. Більшість з нас незадоволені цією владою.

Солдата мало гріє той факт, що армія побудована за принципом єдиноначальності. Рядового цікавить відповідь на запитання: яким чином дебіл, котрий шмалить «дурь» і молодший на півроку за призивом став командиром взводу і знущається над такими самими як він строковиками? Найманого працівника також мало цікавить той факт, що він працює у приватній корпорації. Його цікавить відповідь на запитання: яким чином двадцятисемирічна блондинка з заочним дипломом «інституту Поплавського» керує інженерами на фірмі з розробки проектів з утеплення фасадів будинків?

Про лікарні, школи, університет взагалі годі говорити. Нам усім не зрозуміло чому місцева влада міняється хоч раз у п’ять років, а головний лікар не міняється ніколи. Начмед і завідувач так само. Або чому деякі ректори університетів, незважаючи на зміну міністрів в міністерствах у середньому раз на рік, давно перевершили рекорди свого перебування на посаді керівників навчальних закладів самого генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва? Про священика у селі, який має реальну владу та вплив на значну кількість жителів також варто було б згадати. Так само як і про районних суддів, прокурорів та керівників поліції на місцях.

Всіх цих людей ми не обирали. Більше того, претензій до цих людей у нас куди більше, ніж до президента чи голови Верховної Ради. З іншого боку ми розуміємо, що механізм виборів в нашій країні не вирішує нічого. У 2014 році ми обрали президентом Петра Порошенка, потім обрали до парламенту Арсенія Яценюка, а у 2019 «наобирали» Зеленського та його «народних слуг». Тобто кожні вибори дають все гірший результат.

Можна було б усе списати на українців та Україну, мовляв, ми не вміємо обирати і треба просто навчитися. Але про проблеми демократії заговорили скрізь, і не де-небудь в Іраку чи Лівії, а у суспільствах, які пройшли всю еволюцію народовладдя від обмеженого виборчого права у полісах Греції до загального виборчого права з середини минулого століття у Європі. Відсоток фриків та паяців у парламентах демократичних країн невпинно зростає.

Робити вигляд, що нічого не відбувається з демократією – неможливо. На сьогодні більшість українських проблем ми продовжуємо планувати вирішувати саме завдяки розширенню народовладдя. Це стосується і виборності певних суддів, і керівників поліції на місцях, а також виборів керівництва різних колективів. Ми плануємо перезасновувати країну з залученням громадян до референдуму з нової Конституції. Водночас продовжуємо говорити про відмови від загального виборчого права і навіть про кінець демократії, оскільки вона є неефективною – виводить на верхівку соціальної піраміди гірших.

Гасу у вогонь підливають докори різного роду експертів та лідерів громадської думки, котрі стверджують, що в усьому винні самі люди, які обрали собі погану владу. І водночас ті самі експерти мусолять цитату Черчилля, яка ніби як йому і не належить: «Демократія, звичайно, погана форма правління, але нічого кращого люди поки що не вигадали». Поєднання цих двох суперечливих тез відбувається настільки наполегливо і настільки давно, що наводить на думку у намаганні переконати нас, що обирати це добре і потрібно, але результат завжди буде поганим, оскільки народ зажди дурний і безвідповідальний, особливо український.

Реакція на такий підхід не забарилася. Поряд з пропозиціями обирати шерифів та суддів все більше і більше лунає закликів обмежити загальне виборче право. Тут у нагоді прийшлися висловлення Аристотеля про «демократія це вироджена політія» і нам потрібно повертатися до політії, коли воля більшості працює на загальне благо, а не заради інтересів носіїв влади. Найбільш радикальні говорять про меритократію, розуміючи під нею інститут призначень найкращих на керівні посади всупереч волі неосвічених мас.

Еволюція демократії

Було б дуже неправильним стверджувати про «кінець демократії» і робити кроки у будь-якому напрямку від загального виборчого права, попередньо не розібравшись чому Захід пройшовши через тисячоліття і прийняв рішення дозволити обирати та обиратися всім. А також надав можливість кожному бажаючому висловитись з того чи іншого приводу на референдумі. Також було б невірно не розібратися про що саме запитують у народу, хто запитує, з якою метою і чим голосують виборці: серцем чи розумом. Ну і робити якісь кроки від демократії бажано усвідомивши чого ми хотіли досягнути, запроваджуючи ті чи інші норми, на що хотіли вплинути і чому це не спрацювало.

Феномен демократії

Демократія не прийшла в Україну ні з Греції, ні з Франції, ні з Америки. Тому демократія для нас це не те саме що лібералізм чи постмодернізм і нам не потрібно розшифровувати неологізми у яких закладені чужі ідеї. А значить ми можемо, і навіть зобов’язані, дати власну відповідь на запитання: що таке демократія?

Демократію по Європі не поширювали місіонери з Греції так, як поширювалося християнство на Київщині чи Косівщині. Також в історії Європи не відмічено відкритих військових демократичних походів на зразок великих хрестових проти балтійських язичників. Тобто можна говорити про демократію як спонтанний порядок, нехай і встановлений під тиском народних мас. Межі цього спонтанного порядку, власне і визначають межі Європи, а згодом Західної цивілізації. Все це дає підстави говорити про особливості базової філософсько-антропологічної моделі європейця.

Фізикалісти (матеріалісти) завжди скажуть, що демократія пов’язана з секуляризацією, Галилео Галилеєм, просвітництвом, Французькою революцією, Юрієм Гагаріним і тому подібним. У них демократія це раціо, розум, логос, наука тощо. Розвиток у матеріаліста це розвиток мозку з метою адаптації людини до нових умов проживання. Мозок підріс, ускладнився, став більше знати, краще рахувати гроші у нього з’явилися біохімічні процеси, які забезпечили гідність, з’явилися права людини. У такого мозку, який зрозумів, що блискавка на небі це електричні розряди, а влада поділяється на три гілки можна щось і запитати на референдумі чи надати можливість обрати собі владу чи запропонувати себе до її складу.

У ідеалістів розвиток це завжди нематеріальні речі і він пов’язаний з душею, ідеями, відчуттями або просто з релігією. Розвиток у ідеаліста це не лише інтелект та освіта. І права людини, цінність людського життя у нього пов’язані не розвитком інтелекту, а здатністю відчувати. Наприклад, справедливість. Мабуть, ніхто не заперечуватиме, що справедливість нематеріальна і ненаукова. Її не можна виміряти і повторити. І саме з справедливості починається політика і політія. У нас також не прийнято вважати, що права людини і цінність людського життя виходять з християнського етики, а практики судочинства, якими ми користуємося сформовані у тому числі святою інквізицією, тобто церквою. У нас секуляризація це просто звільнення від релігійного впливу, тоді як насправді це перехід норм релігійного у світське, наприклад «моральный кодекс строителя коммунизма», який перейшов з Біблії.

Філософсько-антропологічна модель

Феномен демократії та еволюція народовладдя до загального виборчого права витікає з диспозицій (природних схильностей) європейця перетворювати зовнішній світ відповідно до власних відчуттів та намальованих в голові образів – робити проекцію внутрішнього на зовнішнє. Це принципово відрізняє природу європейця від, наприклад, китайця, який себе підлаштовує під зовнішні обставини. Філософсько-антропологічна модель визначає духовність, філософію, культуру, політичний устрій, форми організації суспільного життя. Розвиток емоційно-чуттєвої сфери індивіду для становлення демократії та продовження її до загального виборчого права є куди більш визначальним, ніж розвиток інтелектуальних здібностей особи.

Апеляція до народу під час виборів влади чи з’ясування ставлення до якось питання, наприклад, щодо землі, НАТО, кандидата у депутати Ляшка чи кандидата у президенти Зеленського це апеляція не до розуму та інтелекту, а апеляція до його емоційно-чуттєвої сфери з акцентом на «чуттєву». Ми запитуємо що громадянин відчуває з того чи іншого питання чи до тієї чи іншої персони, ми запитуємо наскільки це справедливо. Такий собі світський тест на духовність. Демократія – похідне метафізичного. Робочі місця, економіка, податки – це надбудова, а не базис демократії.

Якби нам потрібна була апеляція до розуму, то ми б зверталися до експертів, професорів, інтелектуалів. Але у тому й вся справа, що ми не можемо вирішити питання у такий спосіб і змушені звертатись до людей, які ніколи не будуть знати що таке НАТО, а ось відчувати будуть.

Морфологічні структури демократії, або до чого ми апелюємо

Часто можна почути, що ми не вміємо голосувати, тому що голосуємо ірраціонально серцем, а потрібно розумом. Але у тому й вся річ, що під час здійснення демократичних практик ми апелюємо не стільки до розуму, скільки до серця, розуміючи під серцем душу. Хоча все значно складніше, і серце (душа) є метафорою. Насправді ми так само апелюємо до центральної нервової системи, якщо уже шукати морфологічний субстрат демократії, але звертаємося не до нових нейрозв’язків, які утворилися між нейоронами внаслідок розвитку інтелектуальних здібностей, а до структур та клітин нервової тканини, які здатні до коливань та резонансу. Ці структури знаходиться не в головному мозку, а ближче до серця, це нервові сплетення. Тому в народі ми говоримо голосувати серцем. Вкладаючи чомусь у цей вислів негативне значення.

Суперечки щодо того чим виборець голосує випливають, як це не парадоксально звучить, з розбіжностей у трактуванні матерії в рамках «наукового матеріалізму». Емоції і почуття це не одне і теж. Справедливість – це не гормони, медіатори, синапси. Справедливість – це кванти і коливання. Є версія, що кванти і коливання замикаються на нейроглію. Клітини нейроглії, досить сильно відрізняються від нейронів і їх функція вивчена значно гірше ніж функція самих нейронів, про які ми теж знаємо не так багато. Загальна кількість глії в нервовій системі помітно перевищує кількість нейронів: їхнє співвідношення за масою дорівнює приблизно 3:1, а за кількістю — 50:1 на користь глії.

Отже, фізикалісти спираються на стару «матеріально-технічну» базу. Це по-перше. По-друге, визначаючись з межами демократії ми ніколи не зможемо опертися на науку. По-третє, у нас відбулися дуже серйозні розриви між природничими та суспільними/гуманітарними науками з одного боку та відрив матеріалістів від ідеалістів з іншого. Багато питань потребують перегляду, узгодження позицій.

У чому проблема

Скрипка, музика, картинні галереї, поезія, політика (справедливість), ідеї спасіння, царства небесного, божого суда для розвитку демократії є більш важливими у порівняні з законами Ньютона, правилом гвинта, теоремою Піфагора. Нематеріальні речі підвищували рівень свідомості, здатності відчувати. Це створювали соціальну базу демократії, її розширення та поглиблення. Окрім того, сама демократія, як вважали певні представники політичних еліт Заходу була здатна підтягувати і розвивати громадянина. Тобто процес був обопільний і він був спрямований на розвиток особистості, як би це не банально звучало. Тобто демократія визріла з розвитку, а потім демократією вирішили розвивати людей. Але відбувся збій.

Матеріально-технічний прогрес створив парниковий ефект. Тільки мова іде не про глобальне потепління. Мова іде про впевненість у завтрашньому дні. Здатність відчувати зникає в тепличних умовах стабільності. Душі переважної більшості європейців не створюють ніяких коливань. З емоційно-чуттєвої сфери зникли почуття, залишились емоції.

Парниковий ефект також вплинув на еліти. Пропали ідеї. З ними пропали контреліти – еліти, які не при владі, але прагнуть її отримати. Немає ідей – немає волі контреліт. Елітам ні з чим виходити до людей, нічим чіпляти почуття (квантові коливання мас викликаються такими самим коливаннями, які надходять від ідей ) – це з одного боку. З іншого боку сама основа соціальної піраміди деградована і розбещена, вона не здатна реагувати на ідеї. У неї немає почуттів, є лише емоції: страх, пристрасть, бажання, задоволення. Тому питання не у просвітництві мас, рівно як і просвітництві політичного істеблішменту, всі вони й так достатньо грамотні. Сьогоднішній випускник гімназії знає більше, ніж умовний Ейнтштейн. Питання у духовній дергарадації та розбещеності і мас, і еліт. Причім в українському суспільстві розбещеності досягнути було дуже легко, що можна пояснити низькою матеріально базою зі старту.

Україна

В Україні всі проблеми виражені найбільш яскраво. Передусім треба розуміти, що відбулося у 1991 році. Ми всі звикли до словосполучень «буржуазна революція», «соціалістична революція», «національно-визвольна революція» тощо. За теорією Парето політичні процеси та історія визначається волею еліт та контреліт (тому у нас давно кінець історії – нема ні тих, ні інших). Велике значення відіграють антиеліти – активні громадяни, які незадоволені владою, але ніколи цієї влади не прагнуть. Зміна влади може відбуватися революційно, або демократично. Тобто демократію використовують як інструмент для ротації еліт самі еліти.

В Україні у 1991 році відбулася паразитична революція, – антиеліти (націонал-демократи) на своєму горбові завели до влади не контреліту, якої в Україні немає і понині, а нееліту, іншими словами паразитів. Паразити це унікальний побічний продукт життєдіяльності комуністичної еліти. Ці люди створили економіку посередництва та виснаження успадкованої індустріальної бази.

Нееліта (пінчуки, коломойські, порошенки, ахметови) за означенням не може генерувати ніяких ідей і не може чіпляти почуття, якими володіють все менше і менше населення. Вони також не шукають способів оновлення еліт, бо є неелітою (паразитами). Тому базовими проблемами української демократії є: верхівка соціальної піраміди, яка складається з нееліт та основа соціальної піраміди. Однак проблеми основи соціальної піраміди полягають не стільки в частині духовності мас (там справи погані, але не критичні), а в частині відсутності контреліт. Ми традиційно залишаємося багатими на антиеліти, які в Україні сформували армію експертів, консультантів, політтехнологів, блогерів, журналістів, але бідними на бажаючих повоювати за владу. Що з цим робити ніхто не знає. Єдина надія на вичерпаність фінансових ресурсів у паразитів і вимушений перехід антиеліти до контреліти.

Чи варто обмежувати загальне виборче право

Проблему демократії в Україні традиційно актуалізує антиеліта, пропонуючи обмежити загальне виборче право. У цьому, звичайно, є певна логіка, оскільки демократія у нас до певної міри використовується для утримання влади паразитами, але у своєму пориві боротьби з неелітою інтелектуали, які не прагнуть влади спрямовують дискурс не у тому напрямку, так як не розуміють ідею демократію та її проблем. Тому і пропонується обмежити право голосу на користь освіченої маси населення. Тільки це нічого не дасть. Навпаки, буде лише гірше.

Є ще один момент, який залишається поза увагою. Емоційно-чуттєва природа демократії виконує надзвичайно важливу функцію для популяції людей з європейською філософсько-антропологічною моделлю – вона забезпечує емоційно-чуттєвий зв’язок і зшиває суспільство. Ми маємо дуже чітко розуміти, що в суспільстві завжди існує невідповідність між точками росту, у яких людина може вільно розвиватися, та кількістю людей, які наділенні потенційними можливостями для розвитку. Тому різного роду таланти, особи поціловані богом або персони, які потрапили в точки росту завдяки володінню дефіцитним соціальним ресурсом (влада, зв’язки, гроші), мають зобов’язання перед всіма, хто туди не потрапив. Це означає, що всі кому дано зобов’язані йти у народ, і не просто вчити як писати коди на «C Sharp» чи пояснювати як влаштований двигун внутрішнього згоряння, а піднімати рівень свідомості через духовність. Тобто не відокремлюватись від некультурних та безвідповідальних через обмеження загального виборчого права, а наближатися до дикунів. І навпаки – основа соціальної піраміди, яка наділена окрім емоцій почуттями зобов’язана нав’язувати свої почуття людям, котрі хочуть жити без них, комфортно та прагматично. Така ідея демократії. В Україні.

А той факт, що нееліта апелює до біохімії емоцій, експлуатуючи інстинкти, насправді не є проблемою. Проблема у підкупі виборців та відсутності волі покарати за цей підкуп.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook