Чи є для України життя після COVID-19?

Кожний поважаючий себе експерт, незалежно від спеціалізації, сьогодні починає свій коментар зі слів «після COVID-19 світ більше не буде таким, яким він був до цього». Далі думки експертів різняться, але більшість сходиться на необхідності державного втручання в економіку з метою її регуляції, планування, стратегічного мислення і так далі.

В Україні прийнято шукати рецепти щастя у глибокому минулому, передусім у власному. Але оскільки українське минуле виявилося дуже специфічним та простим до примітивності, то його згодом «врівноважили» майбутнім – ще більш специфічним та дуже складним. Так всі експерти в Україні почали поділятися на два великих табори: оспівувачів козацької доби та космічних фантазерів і футурологів. Напевно тому, в нашій країні пропонується або повернутися до перевірених практик регуляції економіки дідуся Кейнса, або долучитися до Ілона Маска і полетіти на Марс.

Те що Україна після COVID-19 уже точно не буде як вона була до нього – зрозуміло. Але не всім зрозуміло, що після коронавірусу Україна може стати значно гіршою, якщо її громадяни не зрозуміють, що життя залежить не від розробки нових фантастичних теорій, концепцій та стратегій чи аналізу чужих, не пережитих ними, практик часів Великої депресії, а залежить від розв’язання реальних проблем та викриття базових протиріч життя. Працювати з минулим потрібно, але з тим, яке ми пережили (наголос на «ми» і на «пережили»). Працювати з майбутнім також потрібно, але не розуміючи теперішнього ніякого майбутнього ми отримаємо. І минуле, і теперішнє, і майбутнє мають вирішувати реальні проблеми і бажано не створенням нових незбалансованих базових протиріч. Старих вистачає.

Регуляція економіки та незбалансовані базові протиріччя

Межі економічної стійкості Заходу дозволяють йому не демонструвати сторонньому оку базових незбалансованих протиріч власної економіки і не заморочуватися з їх розв’язанням. Стійкість Заходу визначається потенціалом індустрії та можливістю використовувати країни третього світу у якості ресурсної бази. Потенціал західної індустрії є інерцією ідей минулого.

Макроекономіка, прогнози, ВВП, дозована інфляція, державні замовлення за емісійні гроші та інші кейнсіанські рецепти призначені для вирішення проблеми спаду виробництва після його стихійного неконтрольованого зростання. Важливо розуміти, що рецепти Кейнса були спрямовані на профілактику економічних криз, соціальних потрясінь, революцій та загрози приходу до влади комуністів, які активно практикували планування. Джон у такий спосіб рятував репутацію саморегулюючої невидимої руки ринку, але при цьому заклав базове протиріччя економіки Заходу, яке полягало у необхідності постійного лінійного зростання ВВП з одного боку та обмеженої купівельної спроможності – з іншого. Індустрія постійно потребувала стимуляції, тобто живих грошей, яких у населення було недостатньо.

До початку 70-х базове протиріччя вирішувалося дозованою інфляцією та дозованим втручанням держави в економіку. Якщо просто, то йдеться про державне замовлення, яке забезпечувалося емісійними грошима. Так, емісія, яка спричиняє інфляцію це податок на всіх, але замовлення від держави було корисне і потрібне суспільству. І головне – грамотне замовлення спрямовувалося до суб’єкта підприємницької діяльності, який міг його якісно виконати, а не склепати непотріб чи просто вкрасти гроші.

На початку 70-х років світ, спираючись на «закон Кейнса» про неможливість поєднання гіперінфляції з масовим безробіттям, передозував інфляцію і нарешті зрозумів на практиці, що батько макроекономіки помилявся. Після 70-х базове протиріччя перевиробництва почало вирішуватися переважно відтермінуванням платежів. Кредитування стимулювало виробництво товарів, але згодом ставало зрозуміло, що боржники не можуть розрахуватися за товари і індустрія зупинялася. Тоді уряди друкували гроші і віддавали їх виробникам: напряму або опосередковано через банки. В народі це назвали накачуванням економіки грошима.

Важливо розуміти, що центробанки друкували гроші за уже вироблені товари і віддавали фінансові ресурси не спекулянтам чи марнотратникам, а індустрії. Це не емісія грошей під проекти сумнівної перспективи чи під прозірки презентацій відморожених япі, у яких батони ростуть на деревах. І це навіть не класичне кейнсіанство у вигляді державного замовлення для розриву порочного кола. Накачування економіки грошима – це розрахунок урядів за неплатоспроможних громадян суб’єктам ринку, які довели свою спроможність генерувати адекватні ідеї і втілювати їх в економічне життя.

COVID-19 та нові протиріччя

Було б помилково вважати COVID-19 причиною рецесії чи приводом замаскувати існуюче базове незбалансоване протиріччя, тихо надрукувавши грошей для економіки виробництва. Вливання в економіку фінансів спокійно проводилися і до цього, без будь-яких ширм. Більше того, ці вливання представлялися як геніальні заходи боротьби з фінансовою кирзою.

Питання в іншому. Схоже, що у 2020-му за допомогою коронавірусу Захід хоче непомітно, в односторонньому порядку переглянути концепцію глобалізації. Не виключено, що і концепцію демократії, прав і свобод громадян. В усіх концепціях є незбалансовані протиріччя.

Ні, глобалізація залишиться, але залишиться для третіх країн з метою вільного доступу на їх ринки та викачування ресурсів аборигенів. Гроші також залишаться електронним сигналом як і в глобальному світі, але ринки головних гравців для чужих товарів непомітно закриватимуться. Не виключено, що тримачі капіталістичних смислів візьмуть курс на відмову від дешевої робочої сили з Азії, Африки, Східної Європи і частково згорнуть там виробництва. Неприємності, мабуть, чекатимуть на паразитів Заходу – країн зі слабкою індустрією, або країн, у яких невиробничий сектор домінує над виробничим. Наприклад, Греція, Португалія тощо. Їх відтиратимуть від годівниці.

Цього рано чи пізно слід було чекати. Оскільки, капіталізм – це не просто гроші. Гроші були завжди. Капіталізм – це система правил та обмежень, в ім’я капіталу та в ім’я політичного панування. Якщо у пошуках більшого прибутку ви вигадуєте концепцію глобалізму, але її реалізація починає створювати конкурентів на зразок Китаю та народжувати паразитів на зразок Греції, то треба щось вирішувати. Бажано – непомітно.

Демократія також залишиться, але вибори можна буде переносити на зручний період або просто скасовувати. Щодо прав і свобод, то тут все значно простіше. Права людини і вільне пересування англосаксів цікавили виключно як інструмент розвалу СРСР, а коли Радянський Союз впав, то США та Великобританія не просто вишикували в черги колишніх ідеологічних ворогів до дипломатичних представництв, але й дозволило собі без пояснень причин відмовляти у візах.

Примат фізичного життя, примат матеріального народили страх. Чіпування тварин ймовірно плавно перейде у чіпування людей.

Державне стимулювання економіки після COVID-19

Відчуття неминучих економічних проблем зовсім не є гарантією їх розуміння. Використанням рецептів кейнсіанства в Україні нічого не дадуть. Не тому що вони абсолютно погані. У нас ніяк не можуть зрозуміти, що Джон Кейнс пропонував втручатись в економіку. В Україні немає куди втручатися. Перукарні, ломбарди, туристичні агенції, агентства нерухомості, торговельні центри і навіть «Бритіш Американ Тобакко» – це не економіка. Це додаток до економіки. Економіка – це індустрія та замкнений цикл виробництва товарів, які дають можливість захищати країну, створювати засоби виробництва, вирощувати та збирати урожай тощо.

Кейнс втручався для того, аби вирішити проблему людей, які перестаралися з виробництвом. У чому перестаралися громадяни України? У заварюванні кави? Ми наварили багато кави і тепер на знаємо куди її подіти? І тепер думаємо кому дати грошей: підприємцям, щоб заварили ще чи «праздно шатающимся» вулицями, щоб випили і простимулювали попит?

Куди пропонують втручатися наші кейнсіанці? В роботу ломбардів, чи в роботу перукарень? Чи може в роботу підприємств, які працюють по два дні на тиждень і випускають непотрібну/неконкурентноздатну продукцію? Якщо так, тоді з якою метою? Чи може уряд збирається стимулювати роботу підприємств, робітники яких працюють на старому радянському обладнані і отримують мінімальну заробітну плату, оскільки їх власники весь прибуток вкладають у золоті злитки, замість того, щоб удосконалювати якість товарів та нарощувати виробництво?

Якщо наші кейнсіанці збираються втручатися у вивіз зерна з портів, то це інше втручання. Воно пов’язано з продовольчою безпекою і спрямоване не на стимуляцію виробництва, а на його пригнічення. Інколи так треба робити, але це не має відношення до кейнсіанства і стимулювання виробництва державою.

Держава це також не абстракція, а конкретні люди з інтелектом та життєвим досвідом. Ось яке замовлення може зробити українська держава в особі Зеленського чи Шмигаля? Замовити вакцину від коронавірусу і у такий спосіб запустити економіку? Питання навіть не у призовому фонді у мільйон доларів та у нерозумінні, що вакцина не вигадується, питання у її потрібності і для людей, і для економіки. У нас є вакцини від грипу. І? У світі менше постгрипозних пневмоній реєструється? Чи може пандемія «іспанки» зникла завдяки вакцині та вакцинації? Тільки не треба про віруси поліомієліту, гепатитів та вакцини від них.

Гаразд, залишимо віруси. Припустимо, що держава замовила будівництво і ремонт доріг. Перше питання: що з’єднуватимуть ці дороги і що по них возитимуть? Автобани з’єднуватимуть торговельно-розважальні центри та об’єкти відпочинку? По них мають їздити менеджери з продажу пилососів «Karcher» чи бюджетники для того, аби розвіятись від «важких» буднів? Яке це все має відношення до економіки, індустрії, виробництва товарів, захисту країни і так далі? Друге питання: хто будуватиме ці дороги і як їх збудують. У нас нова ділянка дороги Гайсин-Умань за прем’єрства Гройсмана не вистояла зиму 2018-2019 р.

Пора зупинитись і подумати над минулим, яке пережили ми

З юридичним оформленням незалежності у 90-х роках Україна отримала у спадок економіку, яка мала кілька принципових відмінностей від західної економіки. Ці відмінності донині залишаються неусвідомленими: відсутність перевиробництва; наявність дефіциту товарів, незважаючи на постійне планування; небажання споживачів купувати товари внаслідок їх поганої якості. Все сказане можна було б зарахувати до протиріч, але справжнім протиріччям радянської економіки була публічна повага до людини праці на офіційному рівні та одночасне приховане презирство до робітника. Цього немає на Заході.

Отже, радянська економіка, м’яко кажучи, не страждала від перевиробництва. Але економіка була.

Ідеологом українських економічних реформ 90-х був Віктор Пинзеник – вітчизняний Чубайс, Гайдар чи Бальцерович, кому хто ближчий. Віктор Михайлович чомусь вирішив, що проблема виготовлення промислового непотребу та дефіциту товарів вирішується зміною форми власності з передачею засобів виробництва людям, котрі хочуть купити собі «Майбах» та збудувати хату на чотири поверхи вверх та два поверхи донизу.

Після передачі підприємств у приватні руки з’ясувалося, що мотивація прибутком і перспектива привласнення доданої вартості не є стимулом для виробничої діяльності. Але цього ніхто не визнав. Коли Наташу Вітренко 1998 року у телестудії запитали, якими будуть її перші кроки в економіці у випадку приходу до влади, то прогресивна соціалістка під єхидне підсмішкування колеги по партії Володимира Марченка сказала, що насамперед вона відправить працювати Віктора Пинзеника слюсарем на завод для того, щоб він нарешті зрозумів мотивацію роботи робітника і власника підприємства.

Того вечора Наташа була невблаганною і добивалася відповіді на питання від українського гайдара з якою метою той проводив ваучерну приватизацію. Віктор Михайлович настільки заплутано пояснював, що товариш Вітренко відповіла за нього: з метою пошуку ефективного власника та підвищення мотивації до праці найманих працівників: «Скажіть, будь ласка, пане Вікторе, ви досягнули поставленої мети? Ви знайшли ефективних власників? Чи може робочий клас став більше вмотивованим?» - добила вона опонента.

Нерозуміння суспільством «метафізичних» причин неефективності радянської економіки закінчилося тим, що на сьогодні ми не маємо економіки спроможної виробляти навіть неякісні товари (не треба прикладів про запорізькі мокасини). Ми віддали засоби виробництва в руки людей, котрі були носіями культури презирства до праці. Їх орієнтацію на легку наживу у нас переплутали з творчим поривом, бажанням чесного отримання прибутку за створення якісного і потрібного з подальшим використанням цього прибутку для розвитку науки, людини, індустрії. В результаті нові власники отримали швидкий разовий профіт внаслідок продажу засобів виробництва, або внаслідок тупого «доїдання» успадкованого промислового потенціалу, використовуючи при цьому державний протекціонізм бюджетні гроші, встромивши отриманий профіт «псові в зуби». Наш економічний потенціал «закопаний» на берегах Дніпра у намитий пісок.

Презирство до праці дуже складний феномен чужої культури і є самим важким спадком російського комуністичного проекту. Обидва прикметники є важливими, оскільки цей феномен асоційований не лише з комунізмом. Питання чому нащадки козацького роду так легко стали реципієнтами цієї культури.

«Цінність» презирства до праці лежить в основі тотального посередництва української економіки. В Україні сформований кластер паразитів – прошарку, який або невпинно відтворює мережу посередників між справжнім виробником та споживачем, або володіючи засобами виробництва вбивають індустрію.

Сьогодні головними носіями культури презирства до праці є спецслужби, правоохоронні органи і, звичайно, податкова. Свою згубну паразитичну сутність для економіки ці люди реалізують спочатку перебуваючи на державній службі, а після виходу на пенсію у складі керівництва підприємствами чи посередницькими компаніями. Поцікавтесь, будь ласка, долею молодих пенсіонерів і зайдете собі питання, що ці люди роблять в економіці. При цьому врахуйте різницю якості підготовки та виховання радянських силовиків і українських. До цього слід додати сотні навчальних закладів, які готують для економіки країни армію паразитів.

Олексій Арестович просуває поняття семантичної війни. Ми воюємо з Росією, але чомусь продовжуємо називати частину нашої залізниці Південно-західною. Справедливе питання: по відношенню до кого вона є південно-західною? Як ми збираємося виграти війну у Росії, якщо вважаємо себе південно-західною частиною Московії? Аналогічне запитання: про яку економіку після COVID-19 ми говоримо, якщо наша влада постійно веде діалог з бізнесом? З яким бізнесом? Чому у наших головах економіка це не індустрія, як на Заході, а бізнес – слово, яке має торгівельну конотацію. З цього слова починається орієнтація на посередництво та паразитичне існування уже зі школи. Хто вніс нам у голову думку, що епоха індустріалізації в минулому і це вчорашній день? Хто нам засунув у свідомість, що ми живемо у постіндустріальну епоху, і наша доля – підмивати італійські дупи? Все, італійські дупи закінчилися. Яка тепер епоха?

Замість висновків

Наш досвід для нас є більш цінним, ніж досвід американців часів Великої депресії. Радянська держава насправді була неефективною. Але не власником неефективним, а неефективним господарником. Власником вона була нормальним: і створювала власність, і відбирала і охороняла її чудово. Російські комуністи були поганими господарниками, але вони могли створювати індустрію. Тому що у них була ідея. Нехай помилкова, нехай дурнувата. Але добре жити і смачно їсти – це не ідея. Це свиняча справа.

На сьогодні Україна зіштовхнулася з надзвичайно складним викликом – залишки пострадянської економіки незалежно від форми власності переважно знаходяться в руках паразитів. На сьогодні приватизація підприємств має такі самі нікчемні перспективи, як і їх націоналізація. В Україні безсилі теорії Кейнса з одного боку та Хаєка з іншого, тому що немає сенсу передавати засоби виробництва з рук одних паразитів у руки інших паразитів.

У нас є люди здатні економічний прорив, збудувавши нову індустрію. Але як їх віднайти і як передати їм власність та засоби виробництва. Як їх привести потрібних до влади, щоб саме вони зробили замовлення для економіки, нехай навіть за емісійні гроші?

Україна донині перебуває у парадигмі філософії паразитів. Продаж землі – це також ідея разового отримання прибутку від продажу «засобів виробництва». Засоби виробництва є дефіцитним соціальним ресурсом, їх створення вимагає надзусиль і жертв цілого покоління і часто є невідтворюваним активом.

Відродження української економіки можливе лише після відсічення СБУ, поліції, прокуратури судів від економіки. Для України це і буде роз’єднання бізнесу і влади. Потрібна нова освіта зі школи, нові моделі поведінки публічних осіб, нові бекграунди політиків, нові практики та приклади.

Ми знаходимося у стані, коли криза автоматично не запустить процесів оздоровлення. Паразитичне життя, кредити МВФ нас сильно розбестили, ми уже не можемо збудувати міст через пересохлу річку в провінційному місті. Є велика ймовірність, що після COVID-19 ми можемо здохнути як сільський кіт у якого померла хазяйка, котра годувала кота молоком. А мишей він ловити не вмів. Випадок з реального життя. «Мусів здохнути» – сказали сусіди. Колись так скажуть і про нас наші сусіди, якщо ми не почнемо крутити гайки на тракторному заводі.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------

Рекомендуем к просмотру беседу Юрия Романенко с Анатолием Якименко о вызовах перед Украиной в контексте пандемии.

Подписывайтесь на страницу Анатолія Якименко в Facebook, канал Анатолія Якименко в Youtube, канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, страницу «Хвилі» в Instagram.