Як будують державу

Можна до хрипоти сперечатися, на що варто робити ставку для економічного ривка — на малий і середній бізнес чи на великі вітчизняні ФПГ. Можна без кінця обговорювати, яка армія нам потрібна: як в США чи як у Швейцарії. Можна роками дискутувати, варто нам будувати систему охорони здоров’я за Бісмарком чи за Беверіджем. Але якщо ви не науковець-теоретик, і не любитель потеревеніти, це просто марнування часу в державі, яка нагадує євангельського розслабленого. Немає сенсу сперечатись про політики, якщо відсутній ефективний інструмент їхньої імплементації. Така держава може лише проїдати свою спадщину, а не ефективно структурувати і направляти суспільне життя.

Якщо держава не може забезпечити виконання законів, хіба так вже важливо, що в тих законах записано? Важливо тільки те, чиї губи найближче до вуха президента, чиї люди контролюють потоки, кому насправді служать силовики, і хто володіє засобами масової маніпуляції. Закони в такій системі — димова завіса. Хіба держава, яка неспроможна забезпечити елементарне дотримання ПДР на дорогах, зможе забезпечити ефективне функціонування ринку землі? Вона радше нагадуватиме партрулі ОБСЄ на Донбасі, які в кращому разі фіксують порушення (і то поки на вулиці світло), але ніяк не можуть їм запобігти.

Вочевидь, після Зеленського нам прийдеться відбудовувати руїну державності, до якої долучились чи не всі очільники України, які вірили, що «Україна — це вони», а не Res Publica — спільна справа. І тут нам точно стане в нагоді ще один американський урок.

Перший внутрішній податок, який запровадив федеральний уряд США невдовзі після свого створення, був податок на віскі. Він мав на меті поступово погасити державний борг, який утворився впродовж років Війни за незалежність (війна — завжди справа недешева: впродовж революції центральний уряд заборгував $25 млн і уряди штатів — ще $54 млн — на той час величезна сума).

Чому саме віскі? На той час в США це була друга (неформальна) валюта після долара, особливо на далеких західних фронтірах. Нею нерідко розплачувались за роботу. Нею розраховувались за товари. І головне — західні поселенці переробляли у віскі надлишки городини та збіжжя, оскільки віскі було набагато легше і зручніше везти на продаж у багаті приморські міста.

Закон не був надто справедливий. Оскільки він провадив дві опції для власників ґуралень: платити податок з галону напою чи фіксовану суму на рік, його норми суттєво дискримінували малі далекі ґуральні. За деякими підрахунками, великі виробники, що гнали віскі цілорічно, платили фіксований податок, що в перерахунку виходило близько 6 центів з галона, а ті, для кого це було сезонне заняття, — мусили платити погалонно, що виходило в півтори рази більше.

Закон про оподаткування ґуралень набрав чинності в березні 1791 року, того ж року адміністрація Вашингтона розділила країну на податкові округи, призначила перших податківців і вирішила, що перший дедлайн зі сплати податку — листопад. У західних поселеннях, особливо на заході Пенсильванії, цей закон викликав явне незадоволення. Збирачів податку не пускали в маєтки, їм відмовлялись здавати в оренду житло і навіть не поселяли у заїздах та в готелях. Іноді відкривали попереджувальний вогонь.

Колоністи ще добре пам’ятали, що Американська революція почалась з руху опору несправедливим податкам, які призначав парламент у далекому Лондоні. І хоча до Філадельфії (тодішньої столиці США), де засідав Конгрес, було значно ближче, але 300 і більше миль, які відділяли її від західних кордонів новоствореної федерації, також створювали відчуття, що це далекий зарозумілий уряд, який зазіхає на права громадян, що зовсім нещодавно вдалось вибороти такою великою ціною. Поселенці діяли так, як часто діяли впродовж Американської революції, коли «повстання проти тиранії уряду» вважалось боротьбою за свободу, а не заколотом.

Якщо у 1791-93 роках тривав радше саботаж оподаткування, сполучений з петиціями центральному уряду та нечастими спалахами насильства, то в 1794 році у західній Філадельфії вибухнуло справжнє повстання. Повстанці оточили і узяли штурмом дім ветерана війни за незалежність генерала Джона Невілла, який був головним податківцем у регіоні. Під час штурму дому був смертельно поранений ватажок повстанців — теж ветеран визвольних змагань майор Мак Фарлен. Похорон майора перетворився на масові заворушення. Повстанці навіть пограбували поштовий офіс в Пітсбурзі і навіть закликали відділятись від США.

У відповідь на збройні заворушення Вашингтон зібрав свій кабінет, члени якого майже одноголосно вирішили, що межу перейдено і заколот належить придушити силою. Потім він послав запит до Верховного суду, який підтвердив, що заворушення сягнули рівня заколоту проти федерального уряду. Тоді президент став збирати військо для придушення заколотників. Втім геній Вашингтона підказав йому, що палка та пряник завжди ефективніші за саму палку. Тому поки Нью Джерзі, Меріленд, Вірджинія і Пенсильванія збирали вояків, до повстанців вирушили посланці президента, які обіцяли амністію тим, хто добровільно відмовиться від заколоту і визнає зверхність федеральних законів.

Восени 1794 року на придушення заколоту вирушило майже 13-тисячне військо, яке очолив особисто Вашингтон (до речі, єдиний випадок в історії США, коли чинний президент особисто командував національною армією). В той час у Західній Пенсильванії, де спалахнув «віскі-бунт», проживало всього близько 17 тисяч колоністів. Абсолютна перевага федеральних військ призвела до того, що заколот завершився без єдиного бою: найбільш активні заколотники втекли на Захід, решта розійшлись по домівках.

Ще раз геній Вашингтона проявився, коли він не став жорстоко карати повстанців. Тільки 24 особам висунули звинувачення. Перед судом постали лише десять. З них лише дві були засуджені до страти за спалення будинку збирача податків та пограбування пошти в Пітсбурзі, але обох Вашингтон помилував своїм указом.

Це був великий урок для американців. По-перше, стало зрозуміло, що нова держава народилась не лише на папері: федерація спроможна не лише формувати свою політику, але й має достатньо засобів і волі, аби імплементувати її. По-друге, громадяни зрозуміли, що коли їм не подобаються якісь закони, потрібно готуватись до наступних виборів, а не вчиняти заколот, хапатись за рушницю чи тихо саботувати їх виконання.

Цей урок американці засвоїли. Невдовзі (1800 року) опоненти сильної централізованої влади, серед яких було чимало бунтівників проти податку на віскі, проголосували за республіканців Джефферсона, відмовивши у підтримці федералістам. Вже надругий рік президентства Джефферсона Конгрес скасував податок на віскі і загалом відмовився від внутрішніх федеральних податків — скарбницю справно наповнювали імпортні мита, які — завдяки, зокрема, і непопулярному договору Джея з Британською імперією — росли наче дріжджах.

Це повчальна історія про те, як США стали державою. Державою, яка вміє не тільки відстояти свою незалежність від зовнішніх зазіхань, а й ствердити свій суверенітет у взаєминах із власними громадянами. Створити правила гри і змусити власних громадян грати за цими правилами. Переконати їх, що якщо не подобається політика уряду, треба за встановленою процедурою змінювати уряд, а не повставати проти нього. Втім і уряд має грати за правилами: звідси і вичікувальна позиція Вашингтона впродовж перших років дії закону, і запит до суду, і гуманне ставлення до заколотників щойно президент переконався, що вони засвоїли урок.

У нас все це ще попереду. Після перетворення України з приватизованої держави на справжню Res Publica. Але вчитися будувати державу потрібно вже зараз…

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook