Колись я написав пост про те, що Порошенко мав шанс стати українським «Петром Першим», який рішуче пориває з минулим і прорубає вікно у нову добу. Але, на жаль, він обрав роль «Петра Останнього», який завершує епоху, що відходить, але не відкриває нову.
Дивним чином російськомовний у побуті Петро Олексійович, який народився та виріс у багатонаціональній Бессарабії, що ніколи не страждала на український націоналізм, колишній член політбюро СДПУ(о), співзасновник Партії Регіонів, міністр закордонних справ у другому уряді Юлії Тимошенко та міністр економічного розвитку та торгівлі в уряді Азарова, таки реалізував програмну установку Хвильового «Геть від Москви!». Це доконаний факт: наразі 69% мешканців України пишаються своїм українським громадянством, 63% вважають, що російська мова не повинна мати в Україні жодного спеціального статусу, стільки ж вважають Росію державою-агресором і лише 9% українців виступають за входження нашої держави до ЄвраЗЕС. Острівець, на якому відносна більшість досі прагне двомовності, не вважає Росію державою-агресором та мріє про вступ до Митного союзу з РФ, стиснувся до Харківської, Одеської та контрольованих київським урядом частин Донецької і Луганської областей.
Томос став лише символічним актом остаточного перерізання духовно-культурного пуповиння, що тримало нас в орбіті «русского мира». Звичайно рецидиви малоросійства та совка ще довго даватимуться взнаки, але вони вже ніколи не визначатимуть магістральний вектор розвитку України. Ментально український корабель остаточно відчалив від російського материка. Наразі повернути його в «імперську гавань» може тільки внутрішня колотнеча та розбрат команди, яка узяла до рук стерно.
Але ані Томос, ані Петро Олексійович так і не відповіли, що далі. Чим належить наповнити здобуту такою дорогою ціною свободу. Яким буде майбутній український світ. «Геть від Москви!» більше не працює. Потрібно давати відповідь, не від чого тікаємо, а куди йдемо. Не які кайдани скидаємо, а який дім прагнемо збудувати.
Чи перетвориться Україна на «європейську Америку», простір свободи та можливостей для кожного, хто сподівається насамперед на власні руки, розум та працьовитість і вірить, що є господарем власної долі та ковалем власного щастя, а чи залишиться місцем, де успіх людини визначатимуть насамперед належність до стану, клану, прізвище, покровителі та батьки? Чи запанує в Україні справедливість, а чи і надалі працюватиме правило «друзям – все, ворогам – закон»? Чи ми в майбутній Україні цінуватимемо та плекатимемо наше розмаїття, а чи всі, хто 1 січня не святкує день народження Бандери, сприйматимуться як несправжні українці та потенційні запроданці?
Чи стане новостворена ПЦУ інституцією, в якій шукають насамперед святості, а вже потім – патріотизму? І якщо так, чи спробує новостворена церква стати моральним камертоном нації, дистанціювавшись від надто щільних обіймів можновладців, аби нагадувати останнім про євангельські істини та їхні гріхи, чи перетвориться на «школу патріотичного виховання» під неусипним патронатом Банкової, такий собі український аналог РПЦ?
Мовчить у відповідь Петро Олексійович. Бо ані «Геть від Москви», ані «Армія, мова, культура», ані Томос нічого не говорять про те, як ми будемо «жити по-новому» поза «русским миром» та без московського налигача. Як не відповідає на це ключове запитання і закріплення в Конституції курсу до НАТО та ЄС. Бо ЄС – це і відкрита до мігрантів Німеччина і Польща, яка навідріз відмовляється приймати біженців. Це і перша в індексі демократії Норвегія і авторитарна Угорщина, яка в цьому індексі сусідить з Малайзією та Лесото. Це і Данія, одна з найменш корумпованих у світі країн, і Греція, корумпованіша за Кубу, Руанду та Сенегал. Це і Фінляндія з одними з найефективніших у світі урядів та державною бюрократією, і Італія, в якій (згідно з дослідженнями Світового економічного форуму) неефективність цих інституцій поступається хіба що Венесуелі. В НАТО амплітуда розбіжностей між країнами ще більша: достатньо лише пригадати, що після вступу до цієї поважної організації у 1952 році Туреччина пережила чотири військових перевороти, а Греція – семирічне правління військової хунти, що не завадило їм обом знаходитись у клубі, який згідно з Преамбулою Північноатлантичного договору, був сторений аби «захистити свободу, спільну спадщину своїх народів і їхню цивілізацію, засновану на принципах демократії, свободи особистості і верховенства права».
Отже, ким ми бачимо себе в ЄС та НАТО, якщо навіть припустити, що станеться чудо і нас туди приймуть. Умовною другою Фінляндією чи другою Італією, другою Данією чи другою Грецією, другою Німеччиною чи другою Польщею? До речі, «геть від Москви» не наближає автоматично ані до ЄС, ані навіть до НАТО. Аби не згадувати всує Віктора Орбана, обмежусь нагадуванням про Північний поток-2, проросійського президента Чехії Мілоша Земана чи турецького лідера Реджепа Ердогана, з яким Путін ділить Сирію, відкриває Турецький потік і зустрічається частіше аніж з будь-яким іншим главою держави.
Отже, епоха «геть від Москви!» добігає кінця. Mission accomplished. Петро Олексійович виконав своє історичне завдання. І тому прийдешні вибори не про те, як нам і надалі втікати з імперського полону – вони про те, яка «своя правда, і сила, і воля» має бути у своїй хаті, як має виглядати майбутній український дім поза «русским миром», чим змістовно наповнити нашу здобуту такою дорогою ціною свободу.
Той хто спробує дати відповіді на ці питання чи бодай започаткувати серйозну суспільну дискусію на ці теми і має стати наступним очільником України.
Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook.
