На грані: війна та промислова криза в Луганській області

Ще до 2014 року, коли російські війська та сепаратисти захопили 80% міст Луганщини, область вже була депресивним регіоном. Основи промислової економіки на підконтрольних уряду територіях невпинно продовжували руйнуватись протягом наступних чотирьох років збройного конфлікту та торговельної війни з Росією

Промисловий експорт з Луганської області складає лише 6% рівня 2013 року. Видобуток вугілля впав до третини довоєнних об’ємів, тоді як виробництво сталі ­– до однієї восьмої. Протягом перших трьох років війни деякі шахти та заводи на контрольованих сепаратистами територіях продовжували сплачувати податки в Київ і експортували свою продукцію через Україну, але цей нетривкий економічний зв’язок різко обірвався у 2017 році, коли Київ підтримав неофіційну торговельну блокаду ветеранів української армії.^[1] У відповідь сепаратистська влада «націоналізувала» всі підприємства, що залишились на її території.

Через розірвані економічні зв’язки всередині країни та між Україною і Росією зупинились всі три підприємства, що забезпечували три чверті довоєнного ВВП області. Найбільший у Європі металургійний завод опинився ізольованим від світових ринків у підконтрольному сепаратистам Алчевську і наразі використовує лише частину виробничих потужностей. Сєвєродонецький хімічний комбінат «Азов» та Лисичанський нафтопереробний завод на підконтрольних уряду територіях майже зупинились після припинення поставок російської нафти та газу.

Навіть якби ці промислові гіганти повернулись від простою до виробництва, обласна система електропостачання не змогла б їх підтримувати. Сьогодні на область працює лише одна пошкоджена війною електростанція, що розташована прямо на лінії фронту, а енергетична компанія настільки загрузла у боргах, що незрозуміло, чи зможе вона забезпечити електроенергією місцевих жителів.

Умови на підконтрольних уряду територіях жахливі. Втім, у іншій половині області під сепаратистами, у т.зв. «Луганській Народній Республіці», ситуація ще гірша. Навіть такі симпатики, як просепаратистський журналіст Сергій Сакадинський^[2] не бачать особливих перспектив для відродження підприємств і шахт на окупованих територіях з огляду на економічну ізоляцію, військові збитки, безгосподарність нових власників і поширене мародерство.

Але підконтрольні уряду території Луганської області далеко не можна назвати прикладом економічного відновлення, як би цього не хотілось владі, і в цьому Київ теж частково винен. Українська влада не має відповідної до масштабів кризи стратегії, а широкий спектр різноманітних заходів лише погіршив ситуацію.

Серед загальної гнітючості трапляються окремі проблиски – невеликі динамічні підприємства, що пристосувались до економічних умов воєнного часу. Але їх не можна полишати сам-на-сам із глибинною кризою.

Сєвєродонецьк: обірвані зв’язки

До війни сєвєродонецький завод із виробництва добрив «Азот» був складовою надприбуткової газової імперії олігарха Дмитра Фірташа. Але сьогодні Фірташ переховується від влади України та США у Відні, а його газові угоди з Росією – просто шматок паперу. Український сектор хімдобрив, який він майже монополізував, сьогодні балансує на грані колапсу.

Закриття заводу «Азот» вимальовує похмурі перспективи для Сєвєродонецька,^[3] який тепер є новим адміністративним центром Луганської області, поки сам Луганськ окуповано. Мешканці «міста хіміків» побоюються, що підприємству залишилось небагато часу, і з тривогою спостерігають за повними металолому вантажівками, що стали кінцем стількох підприємств Донбасу.

Сотні інженерів та робітників покидають місто на очах у Валерія Черниша, голови виробничої профспілки, в основному їдучи на хімзаводи Росії та Казахстану, або просто стаючи частиною величезної низькокваліфікованої трудової міграції з України. Він поділився зі мною побоюваннями, що відтік спеціалістів є настільки масштабним, що в разі покращення умов виробництво може вже не відновитись.[4]

Доля сєвєродонецького «Азоту» з його 7000 робочих місць великою мірою залежить від того, що вибере Київ між економічними та політичними інтересами.[5] З одного боку, є хімічна промисловість, що вимагає протекціоністських тарифів для захисту від російських виробників добрив, яких Росія субсидує дешевим природним газом. З іншого боку, є фермери, що критично потребують дешевих добрив, навіть якщо їх постачає східний агресор. Чотири роки Київ коливався між ними, що cпричинило нестабільність як у сільському господарстві, так і в промисловості, призвело до врожайних втрат, призупинення роботи і скорочень на сєвєродонецькому «Азоті».

У 2018 році прем’єр-міністр Гройсман рішуче став на бік промисловців, підвищивши ввізні мита,[6] хоча згодом Росія виграла справу у СОТ щодо їх зниження.[7] Але у довгостроковій перспективі протекціонізм не врятує хімічні заводи, такі як «Азот«, без доступного заміщення російського газу. Чимало експертів закликають Київ постачати субсидований газ державного видобутку через «Нафтогаз», тоді як інші, наприклад, депутат ліберальних поглядів Сергій Лещенко, засуджують[8] це як субсидування олігарха Фірташа. Так чи інакше, ймовірно, він використає отримані з цього прибутки, щоб виплатити кредити російським банкам, що фінансували його бізнес-імперію. Це обурює українців, що вірили у справжню деолігархізацію економіки після Євромайдану 2014 року.

Прекрасне в малому

Індустріальні гіганти, такі як «Азот», намагаються знайти політичне вирішення своїх економічних негараздів. Проте у Сєвєродонецьку і сусідньому Рубіжному малі та середні підприємства не мають такої розкоші і вимушені демонструвати неабияку гнучкість та інноваційність, щоб утриматись на плаву.[9] Багато з них вже довели свою стійкість за таких складних умов. Наприклад, полімерна компанія «Тана», що відкрила два нових об’єкти виробництва, на фоні зупиненого війною «Азоту». «Тана» переорієнтувалась із довоєнних ринків збуту у Росії, і тепер, як з гордістю зазначає директор Олександр Литвинов, деякі полімерні деталі підприємство постачає для німецького Volkswagen.[10]

Ці малі підприємства дозволяють не впасти у остаточний песимізм щодо регіону. Але для пришвидшення їхнього зростання і компенсації

 відтоку робітників з таких вмираючих гігантів, як «Азот», потрібно працювати зі структурними перешкодами. Вони також полягають у тому, що в Луганській області найдорожче та найбільш ненадійне електропостачання в Україні, а також найгірші дороги[11] і майже цілковита недоступність банківських кредитів через непевність ситуації всього за 30 км від лінії фронту.

Лисичанськ: від колиски до могили?

У сусідньому Лисичанську, який називають «колискою Донбасу» через перші в Російській імперії вугільні шахти, промисловий колапс почався задовго до війни. Становище міста показує складність довоєнних економічних відносин між українським Донбасом та Росією, в яких поєднувались взаємозалежність ще радянських часів із безжальною конкуренцією.

Напередодні Євромайдану у 2013 році, у Лисичанську відбулись протести через закриття багато з головних промислових об’єктів міста.[12] Протестувальники покладали вину на російських олігархів, які, на їх думку, скупили місцеві заводи, щоб їх закрити і таким чином зменшити конкуренцію. Наприклад, історичний Лисичанський содовий завод буквально підірвали за вказівкою чеченського бізнесмена, якому також належать заводи із виробництва кальцинованої соди у Росії. Іншим болючим місцем став викуплений «Роснафтою» у 2000 році Лисичанський нафтопереробний завод, який 10 років працював на сибірській сировині, але раптово зупинився у 2012 році.

Невдоволення також спрямувалось на політиків правлячої Партії регіонів, наприклад, на колишнього губернатора Олександра Єфремова, зараз підсудного за звинуваченнями у сепаратизмі[13], який нібито довів до банкрутства ряд підприємств, змушуючи їх закуповувати газ у державних монополістів за завищеними цінами і потім конфісковуючи їхнє майно для покриття боргів.

Один журналіст писав, що місто «на грані революції».[14] Цікаво, що одними з найбільш активних протестувальників проти російських олігархів і місцевих проросійських політиків у Лисичанську були комуністи, які лише за шість місяців по тому з ентузіазмом братимуть участь у підтримуваному Росією сепаратистському повстанні пліч-о-пліч з чеченськими найманцями.

Сьогодні єдиним промисловим гігантом у місті, що продовжує функціонувати, є державне підприємство «Лисичанськвугілля», що залишилось після приватизації найбільш прибуткових шахт у 2000-них, а у 2014 було захоплене сепаратистами. Лише одна з чотирьох шахт компанії працює в нормальному режимі, тоді як інші «повернулись до кам’яної доби», розповів інженер, що попросив не розкривати свого імені: «Ми добуваємо вугілля відбійними молотками, як у 1930-тих роках».

Згідно з дослідженням, профінансованим USAID,[15] вартість видобутку тонни вугілля з надр Лисичанська є втричі вищою за ринкову. Державні шахти в Україні критично залежать від субсидій, і багато хто гадає, чи не «оптимізує» Київ (тобто закриє) «Лисичанськвугілля». Росія провела таку саму оптимізацію на своїй частині донбаського вугільного басейну у 2000-них, соціальні наслідки чого досі виливаються у протести шахтарів і голодування.[16] Такі виступи вже трапляються у Лисичанську.[17]

Проблиском надії для «Лисичанськвугілля» може стати рішення влади надати пріоритет електростанціям, що перейдуть з антрацитового вугілля, що видобувається на непідконтрольних територіях, на буре вугілля, покладів якого більш ніж достатньо на підконтрольних уряду шахтах. Безумовно, це питання національної безпеки: Росія стала країною походження для 78% імпорту антрациту в Україну з тих пір, як Київ ввів у 2017 році торговельну блокаду щодо контрольованих сепаратистами територій.[18]

Спроби Кабінету міністрів доручити перехід на буре вугілля постійно зупинялися політичними маневрами. Остання така спроба була заблокована, коли представники енергетичних дистрибуторів, що є у власності Росії, не з’явились на засідання Ради Оптового ринку електричної енергії і таким чином не забезпечили кворуму, необхідного для схвалення нової політики.[19] Ця обурлива ситуація чітко показує, як багато важелів впливу досі зберігає Росія у сфері економічної політики в Україні.

Зараз намагаються не допустити перетворення іще одного історичного заводу на металолом. Депутат міської ради Лисичанська та ветеран війни Віталій Шведов успішно звернувся до центральної влади щодо розірвання договору, завдяки якому місцеві впливові політики довели державний склозавод «Пролетар» до банкрутства.[20] Тепер під керівництвом кризових менеджерів з Міністерства економіки і торгівлі завод проходить через ретельну інвентаризацію у підготовці до нового керівництва.

Шведов розповів, що власник заводу, український уряд, повинен зробити першу інвестицію, щоб відродити завод.[21] Це суперечитиме духу часу (Zeitgeist) постреволюційного Києва, з притаманним йому неолібералізмом та скороченням держвидатків; невтішний досвід субсидування збиткового «Лисичанськвугілля» слугує застереженням. Лисичанськ занепадає, та чи готовий Київ розглядати більш конкретні заходи?

Попасна: в очікуванні поїздів

Коли я вперше відвідав невелике вузлове місто Попасна у березні 2015 року, його жителі тільки виходили із підвалів та погребів після чотирьох місяців інтенсивних обстрілів. Цілі квартали були без вікон, а багато житлових будинків та приватних осель стали мішенню прицільних обстрілів з важкої артилерії.

Через три роки Попасна виглядає впорядкованою та добре відбудованою, але окраїни міста досі час від часу стають об’єктами обстрілів. У травні у сім’ї з чотирьох людей двоє загинули, а решта потрапили до реанімації внаслідок обстрілів сусіднього села.[22]

Дивним чином саме в цьому прифронтовому місті розташоване одне з небагатьох великих підприємств, які все ще працюють на підконтрольних урядові територіях – Попаснянський вагоноремонтний завод (ПВРЗ).

До початку війни ПВРЗ майже повністю концентрувався на величезному російському ринку, але у 2012 році Росія запровадила політику заміщення імпорту та зменшила об’єми закупівель з України до десятої частини попереднього рівня. Коли Москва розпочала війну у 2014 році, вона анулювала ліцензії всіх українських вагонних виробників, за якими їх продукція допускалась на російські залізниці. Це також де-факто виключило українських виробників із пов’язаних ринків у Співдружності Незалежних Держав.

Російські чиновники заявили директорові ПВРЗ Анатолію Нетюхайлу: «Ми б з радістю надали ліцензію вашому заводу, якби тільки він був у «Луганській Народній Республіці». Але російські ліцензії не допомогли Стахановському вагонобудівному заводу, що розташований за 25 кілометрів на підконтрольній сепаратистам території. Сьогодні він не працює, як і багато інших заводів, які швидко засвоїли, що Росія не лібералізує торгівлю з «народними республіками» Луганська та Донецька.

Коли близько 50 снарядів впали на ПВРЗ та навколишній території під час найзапекліших боїв у 2014-2015 роках, його штат скоротився з 2300 до кістяка із 800 працівників. «Вони врятували наш завод», — розповідає Нетюхайло у своєму кабінеті в Попасній.[23] Директор ніколи не перешкоджав працівникам, якщо ті хотіли втекти, але багато з них призвичаїлось до чередування конвеєра та бомбосховища.

Сьогодні ПВРЗ налічує 1200 працівників у місті з населенням не більше 15 000 жителів. Завод повністю переорієнтувався на внутрішній ринок та на повну потужність ремонтує вагони, але випускає нових вагонів лише на третину можливостей. Як каже директор: «Контракти з «Укрзалізницею» нам потрібні, мов кисень».

Але притік контрактів на ПВРЗ та подібні підприємства по всій Україні залежить від того, як Київ скерує політичну волю та гроші на модернізацію вантажного складу «Укрзалізниці». Близько третини українських вантажних вагонів лишились заблокованими в Криму та на окупованих територіях Донбасу,[24] а за власними оцінками залізниці близько 90% вантажних вагонів скоро остаточно стануть непридатними для використання. Металургійна промисловість та виробники зерна скаржаться на великі труднощі з транспортуванням, що стримує виробництво та експорт.[25]

Після двох років плачевно малих закупівель «Укрзалізниця» зробила кілька великих замовлень на вантажні вагони у 2017 році. ПВРЗ випустив 250 напіввагонів для державної залізничної компанії і наразі виконує замовлення для приватних транспортних компаній. Директор заводу Нетюхайло висловлює стриманий оптимізм щодо майбутніх державних контрактів та описує плани виходу на європейський ринок як постачальник компонентів.

 Але такий новий перспективний напрям вимагає значних інвестицій, а Попасна з банківськими кредитами чи приватними інвесторами навіть важче, ніж Лисичанську. Нетюхайло зазначає, що ПВРЗ пристосувався до екстремальних ринкових умов, яких не знає більшість конкурентів (тимчасова окупація, обстріли та майже цілковитий колапс логістики) і є рятівним колом для постраждалого від війни міста, але Київ не звертає на Попасну особливу увагу у вигляді преференцій на укладення контрактів, субсидуючих кредитів або фінансування розвитку.

Щастя: світло досі горить

В енергетичному секторі Луганської області наслідки зміни політики Києва помітні, як ніде більше.

Електроенергія стала дорогим і нормованим товаром відколи після тяжких боїв у 2014 році були обірвані лінії електропередач, що з’єднують область з національною енергетичною мережею, і серйозно пошкоджена єдина в регіоні електростанція, розташована на лінії фронту у Щасті[26]. Торговельна блокада, накладена в 2017 році, поглибила кризу, оскільки електростанція залежить від антрацитного вугілля, яке зараз недоступне на законних підставах на окупованих територіях.

Великі заводи, такі як «Азот» та Лисичанський нафтопереробний завод, могли б легко завантажити роботою електростанцію, якби вони відновили виробництво. Але через чотири роки кризи влада досі не закінчила спорудження єдиної лінії електропередач, яка знову з’єднає цю область з національною енергосистемою через сусідню Харківщину.

Вершиною цього є ще більш абсурдна політика. Електроенергія, вироблена в Щасті, продається державній енергетичній компанії, яка в свою чергу продає її приватизованому Луганському енергетичному об’єднанню (ЛЕО) для дистрибуції домогосподарствам та підприємствам. У 2014 році Кабінет Міністрів з гуманітарних міркувань заборонив ЛЕО відключати електроенергію для Луганська та інших окупованих міст, але не запропонував жодної компенсації приватній компанії. ЛЕО змогло отримати лише близько 10 відсотків платежів за електроенергію з окупованих територій. Незабаром компанія виявила, що навіть заводи та шахти з українськими власниками, а також компанії на підконтрольних територіях, що забезпечують водою Луганськ, ухиляються від платежів.

Директор ЛЕО Володимир Грицай назвав цю політику «оплатою комунізму у «Луганській Народній Республіці».[27] Україна надає безкоштовну електроенергію сепаратистам, які у свою чергу збирають комунальні платежі з населення. Низькі ціни на комунальні послуги, як у радянські часи, були одним з головних елементів пропаганди «Луганської Народної Республіки», тоді як електроенергія в Луганській області на підукраїнській частині зараз є найдорожчою в країні.

Після введення торговельної блокади в 2017 році Київ зрештою відключив окуповані території від електропостачання, яке тепер поступає сюди з Росії.[28] Але, незважаючи на численні звернення, Київ не визнав, що скрутне становище, в якому опинилося ЛЕО, є прямим наслідком державної політики, і заборгованість компанії перед державою сягнула понад 200 млн. доларів.[29]

Грицай розповів, що компанія перевела усіх співробітників на триденний робочий тиждень, і чимало з них отримують менше за мінімальну заробітну плату (близько 134 доларів на місяць). Понад 700 працівників покинули ЛЕО, відтак, складна робота з обслуговування пошкодженої війною електромережі Луганської області лягла на плечі деморалізованого і недооплачуваного колективу тих працівників, що лишилися і використовують в роботі засоби безпеки, надані Міжнародним Червоним Хрестом. Вони пікетували офіси компаній-боржників[30] та відключали від електропостачання державні водопостачальні компанії та заводи на підконтрольних уряду територіях, які не платять за електроенергію[31]. За це віце-губернатор області назвав компанію «терористами»[32].

Цілком незрозуміло, як центральна влада може так довго ігнорувати надзвичайно складну стратегічну катастрофу в найбільш вразливому і відчуженому куточку України.

Висновки

Києву потрібно вирішити структурні проблеми, що заважають розвиватись промисловості Луганської області, і розробити реалістичний план економічного виживання до того часу, поки не повернеться бодай видимість нормальної ринкової ситуації.

Першим кроком є розв’язання абсурдної, самогубної енергетичної кризи шляхом замороження боргів, накопичених обласною енергетичною компанією внаслідок невиплат з окупованих територій. Підключення Луганської області до національної енергосистеми має відбутись якомога швидше, і слід серйозно дослідити можливість переведення електростанції Щастя з російського антрациту на місцеве буре вугілля.

У довгостроковій перспективі Київ повинен інвестувати в диверсифікацію виробництва електроенергії в регіоні, скориставшись матеріально-технічною допомогою, яку надають такі країни, як Данія[33], для розвитку альтернативних джерел енергії. Область могла б генерувати 25 відсотків своєї електроенергії лише з сільськогосподарських відходів.

Уряд повинен зібрати стратегічний інвестиційний фонд, який допоможе компенсувати побоювання більшості українських банків працювати у охопленій конфліктом Луганській області. Цей фонд може надавати кредити зі зниженими процентними ставками та на подовжені часові терміни для малих та середніх підприємств, що продемонстрували найбільшу гнучкість та потенціал для зростання, але яким гостро не вистачає грошових ресурсів. Керівники багатьох таких підприємств стверджують, що за умови наявності кредитів вони могли б здійснити інвестиції, необхідні для пристосування до нових економічних умов та диверсифікації своїх ринків.[34]

Але потрібно значно більше, ніж просто гроші, починати треба зі зміни ментальності. В Україні багато говорять про «деполітизацію» економіки та лібералізацію ринкових механізмів через анулювання антиринкових субсидій та приватизацію державних підприємств. У багатьох випадках цей підхід можна схвалювати, але незрозуміло, чи політика laissez-faire підходить для регіону в стані шокової економічної кризи та абсолютно неприродних ринкових умов.

Якби для Донбасу була створена справжня промислова стратегія, можна було б спрямувати ряд заходів для підтримки підприємств, що опинилися під тиском війни та економічного колапсу, включно з преференціями у державних контрактах (наприклад, із вагонами у Попасній) або наданням субсидованого українського газу. Така стратегія, як мінімум, могла б не допустити повторення колишніх катастрофічних умов, на кшталт торговельних блокад чи електроенергетичних криз, які шкодять самій Україні.

Не кожен традиційний сектор промисловості можна врятувати. Проте мешканців цієї спустошеної війною області не можна звинувачувати за те, що вони вважають, що їхній уряд навіть не намагається щось вдіяти. Принаймні, досі.

Джерело: Центр Вільсона 

Фото: Юрія Романенко, «Хвиля»

[1] Christian Neef, “Little Russia. Pro-Russian Separatists Harden Split from Ukraine,” Spiegel Online, July 28, 2017,

http://www.spiegel.de/international/world/little-russia-pro-russian-separatists-harden-split-from-ukraine-a-1159642.html.

[2] Александр Чаленко, »Сергей Сакадынский: Идея объединения Донецка и Луганска воспринимается луганчанами негативно.” Ukraina.ru, 9 августа, 2017, https://ukraina.ru/exclusive/20170809/1019010921.html.

[3] Brian Milakovsky, “A Frontline Factory, an Embattled Oligarch and Ukraine’s Industrial Drift,” openDemocracy Russia, May 2, 2018, https://www.opendemocracy.net/od-russia/brian-milakovsky/a-frontline-fac….

[4] Особисте інтерв’ю з Валерієм Чернишем, Сєвєродонецьк, 10 квітня 2018.

[5] Brian Milakovsky, “A Frontline Factory, an Embattled Oligarch and Ukraine’s Industrial Drift,” openDemocracy Russia, May 2, 2018, https://www.opendemocracy.net/od-russia/brian-milakovsky/a-frontline-fac….

[6] “Кабмин запретил ввоз удобрений из РФ» Украинская Правда, 14 марта,” Ukrainska Pravda, 14 марта, 2018, https://www.pravda.com.ua/rus/news/2018/03/14/7174563/.

[7]  “СМИ: Украина в рамках ВТО проиграла спор России об удобрениях,” Kommersant, 18 мая, 2018, https://www.kommersant.ru/doc/3634312.

[8] “Мита на добрива з РФ дозволяють Ostchem підтримувати завищені ціни на українському ринку, — нардеп,” RBC-Ukraine, 12 июня, 2017, https://www.rbc.ua/ukr/news/rade-prosyat-proverit-zakonnost-antidempingo….

[9] Олексій Виноградов, “Новые рынки, старые дороги и отсутствие инвестиций. Как живёт промышленность свободной части Луганщины?” Radio Svoboda, 11 июня, 2018, https://www.radiosvoboda.org/a/donbass-realii/29284014.html.

[10] Особисте інтерв’ю з Олександром Литвиновим, Сєвєродонецьк, 5 лютого 2018.

[11] “Дороги в Луганской области — худшие в Украине,” Pervaya Polosa, 19 августа, 2018, http://1polosa.net/news/dorogi-v-luganskoy-oblasti-khudshie-v-ukraine/.

[12] Станислав Кметь, “Реалии «покращення». Лисичанск на грани революции,” Ostro, 13 июня, 2013, https://www.ostro.org/general/politics/articles/420724/.

[13] Anastasia Vlasova, “Court Arrests Ex-Yanukovych Ally Suspected of Separatism for Two Months,” Kyiv Post, August 1, 2016, https://www.kyivpost.com/multimedia/photo/efremov-trial-420016.

[14] Станислав Кметь, “Реалии «покращення». Лисичанск на грани революции,” Ostro, 13 июня, 2013, https://www.ostro.org/general/politics/articles/420724/.

[15] Тарас Ткачук, Роман Ницович, Сергей Логвин, “»Черные дыры» страны: зачем дотировать госшахты,” Ekonomichna Pravda, 10 января, 2018, https://www.epravda.com.ua/rus/publications/2018/01/10/632715/.

[16] Анна АртемьеваЕлена Костюченко, “«Мы не рабы, не рабы!» Гуковские шахтеры отказались от «подачки» ростовского губернатора и продолжают голодовку,” Novaya Gazeta, 25 августа, 2016, https://www.novayagazeta.ru/articles/2016/08/25/69680-my-ne-raby-ne-raby.

[17] Vitalii Atanasov, “Undermined: How the State is Selling Out Ukraine’s Coal Workers,” openDemocracy Russia, December 19, 2016, https://www.opendemocracy.net/od-russia/vitalii-atanasov/faded-glory-ukr….

[18] “Almost 79 Percent of Ukraine’s Coal Imports in 2017 Came from Russia,” 112 International, April 12, 2018, https://112.international/finance/almost-79-percent-of-ukraines-anthraci….

[19] Виталий Кулик, “Гибридный антрацит: как Россия укрепляет позиции в энергетике Украины,” Hvylya, 1 июня, 2018, http://hvylya.net/analytics/economics/gibridnyiy-antratsit-kak-rossiya-u….

[20] “Лисичанский стеклозавод «Пролетарий»: очередной пациент Дунаева практически мертв,” Vostochniy Reporter, 22 апреля, 2016, http://v-reporter.com.ua/lisichanskij-steklozavod-proletarij-ocherednoj-….

[21] Особисте інтерв’ю з Віталієм Шведовим, Сєвєродонецьк, 15 червня 2018.

[22] Oksana Grytsenko, “Two Civilians Killed, Two Wounded Overnight by Shelling in Luhansk Oblast,” Kyiv Post, May 18, 2018, https://www.kyivpost.com/ukraine-politics/three-civilians-killed-overnight-shelling-luhansk-oblast.html.

[23] Особисте інтерв’ю з Анатолієм Нетюхайлом, Попасна, 8 липня 2018.

[24]  “»Укрзализныця» в 2018г. намерена построить на собственных мощностях около 4,2 тыс. ед. грузового подвижного состава,” Interfax Ukraine, 24 октября, 2018, http://interfax.com.ua/news/economic/456949.html.

[25] “Критическая ситуация с грузовыми вагонами «Укрзализныци» бьет по металлургам и по курсу гривни,” Sevodnya, 13 октября, 2017, https://www.segodnya.ua/economics/transport/kriticheskaya-situaciya-s-gr….

[26] “В результате артобстрела Луганская ТЭС частично прекратила работу,” Vesti, 8 октября, 2014, https://vesti-ukr.com/donbass/72599-v-rezultate-artobstrela-luganskaja-t….

[27] Владимир Грицай, “Почему украинцы оплачивают коммунизм для «ЛНР» и еще несколько вопросов к Президенту Украины,” Censor, 8 июня, 2018,https://censor.net.ua/blogs/3070415/pochemu_ukraintsy_oplachivayut_kommu….

[28] Анна Трунина, “Луганск отключили от электричества,” RBC, 25 апреля, 2018, https://www.rbc.ru/politics/25/04/2017/58fe7e5e9a79471d4bcc8113.

[29] Там же.

[30] “«ЛЭО» начало пикеты предприятий-должников,” Comments.ua, February 6 февраля, 2018, https://donbass.comments.ua/news/134853-leo-nachalo-piketi-predpriyatiy-….

[31] “ЛЭО оставило без воды более 47 тыс. жителей Лисичанска и Боровского,” O6452.com.ua, 23 апреля, 2018, https://www.06452.com.ua/news/2019750.

[32] Марьяна Дейкун, “Клименко назвал «ЛЭО» террористами: появилась реакция энергокомпании-монополиста,” V Chas Pik, 23 мая, 2018, http://vchaspik.ua/region/445923-klimenko-nazval-leo-terroristami-poyavi….

[33] Ukraine Denmark Energy Center, http://www.udec.org.ua/en/.

[34] Oleksiy Vinohradov, 2018.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.