Мирна війна у Бейруті: вибори у Лівані у контексті геополітичного протистояння на Близькому Сході

Для Лівану 6 травня було незвичним днем. Відкрилися дільниці для голосування на парламентських виборах. Чимало громадян вже навіть почали відвикати від цієї процедури. Це перші вибори у Лівані за останні 9 років і перші після того, як завершилася політична криза, пов’язана з відсутністю в країні президента.

Починаючи з 2014 року, коли повноваження екс-президента Мішеля Сулеймана завершилися, парламент не зміг обрати йому заміну. Так тривало майже три роки. Парламент голосував за різні кандидатури на посаду президента 45 разів, і лише на 46-й зумів обрати компромісну для усіх фігуру – чинного президента Мішеля Ауна. Це дозволило розконсервувати частину державного бюрократичного апарату, який лишався паралізованим і не міг виконувати нормально свою роботу. Із новими парламентськими виборами має відновитися і робота парламенту та інших державних інституцій. Крім того, ці вибори пройшли за новим законом, який, як очікували деякі оглядачі, приведе до парламенту «нові обличчя» з числа представників громадянського суспільства. Політичний ландшафт Лівану, після ухвалення нового закону, став ще більше роздробленим, різноманітним і суперечливим одночасно. Абсолютно різні, навіть часом парадоксальні, політичні блоки формувалися напередодні виборів, намагаючись зайняти міцну позицію, щоб пройти до парламенту та долучитися до бюджетних фінансових потоків і брати участь у керуванні країною в надскладні для неї часи. Власне, про це й піде мова у статті: контекст виборів у Лівані та їхній результат, а також основні проблеми, які стоятимуть перед новою ліванською владою, незалежно від результату. Але перед цим – кілька базових речей для розуміння ситуації.

Як голосують у Лівані?

Парламент Лівану налічує 128 депутатів, яких обирають кожні 4 роки на базі «Закону більшості» 1960 року. Втім протягом останніх 9 років вибори в країні не проводилися через міжпартійні суперечки в парламенті та відсутність компромісу щодо нового закону про вибори. Відтак, у 2013 році, коли термін повноважень парламенту завершувався, депутати, замість призначення нових виборів, продовжили свій мандат для завершення дебатів щодо нового закону. Його, зрештою, ухвалили у 2017 році, хоча деякі спірні моменти так і лишилися неузгодженими. Тим не менше, парламентські вибори 6 травня пройшли саме за цим новим законом. Які ж нововведення він приніс у ліванське передвиборче життя?

Ліван був розподілений на 15 виборчих округів, кожен з яких складається з виборчих районів. Раніше округів було 23. Голосування проходить за пропорційною системою з можливістю віддати голос за «кандидата-фаворита» у списку. Іншими словами, ліванський виборець, коли приходить на дільницю, має поставити дві «галочки»: одну навпроти партії, за яку голосує, а другу навпроти конкретного політика з цієї партії, який є фаворитом для виборця. Виборчі округи, на які розподілили країну, нерівні за своїми розмірами. Крім того, збереглося квотне розподілення місць у парламенті за етно-релігійною ознакою у кожному з округів. Наприклад, виборчий округ Захле у долині Бекаа розподілений включає в себе 2 місця для кандидата від католиків-маронітів і по одному від сунітів, шиїтів, православних християн, вірмен. Повний список виборчих округів ви можете подивитися тут.

Розподілення Лівану на 15 виборчих округів, які у свою чергу розподілені по квотам за етно-релігійним принципом

Кількість депутатських мандатів у ліванському парламенті не змінилася і все ще складає 128 місць. Хоча дебати з цього приводу тривали кілька років, парламентарі не змогли домовитися ані про виділення квот для жінок. Також не внесли до нового закону положення про дозвіл голосувати військовослужбовцям, а відтак ліванська армія у виборах участі не брала. Втім, парламент дозволив голосувати ліванським громадянам закордоном, уперше в історії країни. Це принесло країні 82 тисячі додаткових голосів.

Відповідно до нового закону, партії мали формувати спільні списки (щось типу блоків), за які б голосували виборці. У списках мали бути представлені кандидати відповідно до етно-релігійного квотного розподілення місць у тому чи іншому окрузі. Наприклад, якщо в окрузі Баальбек-Хермель 3 місця закріплені за представниками шиїтів, то у списках мають бути представлені по троє шиїтів, які претендують на це місце у парламенті. Раніше виборці самі голосували за те, який кандидат від якої партії займе те чи інше місце у парламент від їхнього округу. Це призводило до того, що громадяни міксували під час голосування різних політиків з абсолютно різних партій. Зараз вони мають голосувати за цілий список, визначаючи при цьому, хто з цього списку для них найважливіший кандидат.

При цьому спискам треба ще подолати позначку у 10% голосів, щоб пройти до ліванського парламенту. Це змусило багато партій формувати між собою ситуативні альянси для висунення власних списків щоб пройти у парламент. Власне, саме тому на цих виборах ми побачили дуже дивні і місцями дикі союзи. Так, якщо в одному окрузі можна побачити спільний шиїтсько-сунітський список, то в іншому суніти та шиїти йдуть окремо, або в союзі з іншими релігійними спільнотами – вірменами або християнами. Якщо в одному окрузі, скажімо, шиїтська партія «Амаль» боролася проти сунітського руху «Аль-Мустакбаль», то в іншому окрузі вони вже формували спільний список, лише б подолати позначку 10% і пройти у парламент. Це ж стосувалося і незалежних кандидатів, які раніше йшли на вибори окремо. Зараз, оскільки вони не мають такої можливості, то змушені були приєднатися до списків партій. Загалом, до 6 травня ЦВК зареєструвала 77 партійних списків, які брали участь у виборах.

Змінилася і система підрахунку голосів. Раніше результати виборів рахувалися вручну. Зараз після ручного голосування одразу запускається електронне, і голоси звіряються між собою. Списки, які не набрали 10% голосів виборців у певному окрузі, автоматично вибувають з перегонів у цьому регіоні. Ці 10% рахують, розділивши загальну кількість громадян, які можуть голосувати, на кількість місць у кожному окрузі. Спершу ЦВК підбиває підсумки голосування за кожен список і розподіляє місця у парламенті відповідно до списків-переможців. Згодом рахуються ті самі голоси за «кандидатів-фаворитів» з кожного списку, і вже вони отримують свої місця у парламенті відповідно до квотного принципу.

Приміщення парламенту Лівану в Бейруті

Новий закон також створив і додатковий орган – Комісію з нагляду за виборами, яка моніторила процес голосування і слідкувала за тим, щоб підрахунок голосів вівся без порушення процедури. Комісію, правда, створювали не без скандалів. До її складу мав увійти представник від громадянського сектору, але напередодні виборів він покинув склад комісії, заявивши, що держава не виділила органу достатньо ресурсів для виконання своїх завдань.

Яка політична система у Лівані?

Після завершення кривавої і довготривалої громадянської війни у 1990 році, у Лівані зацементували політичну систему, засновану на принципах балансу сил між основними релігійними громадами, які проживають в країні: сунітами, шиїтами та християнами-маронітами. Фактично, політична структура у Лівані існує на базі конфесіоналізму – розподілення влади заради політичної стабільності між основними релігійними громадами в країні. Ця структура була закладена ще до громадянської війни у 1943 році, одразу після того, як Ліван отримав незалежність від Франції. Основні політико-релігійні сили у країні зібралися разом і усно домовилися про розподілення влади між собою. В історію ця домовленість увійшла під назвою «Національний пакт». Його основні пункти передбачали наступний розподіл вищих державних посад у Лівані:

• Президент Лівану – католик-мароніт (40,5% населення);
• Прем`єр-міністр Лівану – мусульманин-суніт (27% населення);
• Спікер парламенту Лівану – мусульманин-шиїт (27% населення);
• Заступник спікера парламенту та віце-прем`єр-міністр – православний християнин (40,5% населення);
• Начальник Генштабу ЗС Лівану – католик-мароніт;
• Командувач сухопутних військ – друз (5% населення);
• Християни мають перевагу за кількістю місць у парламенті над мусульманами;
• Мусульмани відмовляються від ідеї возз`єднання з сусідньою Сирією;
• Християни відмовляються від будь-яких спроб закликати до іноземної інтервенції з боку Заходу (читай – Франції).

Громадянська війна у Лівані 1975-1990 років дещо змінила цю систему. Зокрема, після її завершення позиції мусульман і християн у парламенті зрівняли, а повноваження президента обмежили.

Які основні сили представлені у ліванській політиці?

На сьогодні основні політичні сили у Лівані – це дев’ять партій, які на сьогодні представлені у парламенті та які отримали необхідний мінімум на виборах 6 травня.

«Вільний патріотичний рух». Найбільша християнська партія у Лівані та найбільша фракція у парламенті. Її очолює християнин-мароніт, міністр закордонних справ Джебран Жорж Бассіль. Партію пов’язують з чинним президентом Лівану Мішелем Ауном. Сам лідер партії Бассіль є племінником президента. Традиційний електорат цієї політичної сили – християнська маронітська громада, православні християни, а також частина мусульман-шиїтів. Через те, що «Вільний рух патріотів» грає на електоральному полі шиїтських партій, їхніми головними конкурентами є рух «Амаль» і партія «Хезболла». На виборах 6 травня «Вільний патріотичний рух» вступав у численні локальні союзи з іншими партіями, при чому не за релігійним принципом, а за клановим. У цьому, до речі, була головна «фішка» нової системи виборів. Новий закон змушував партії формувати незвичні союзи заради того, щоб пройти в парламент. Приклад політичної еквілібристики «Вільного патріотичного руху» яскраво віддзеркалює цей тренд.

Лідер «Вільного патріотичного руху», християнин-мароніт Джебран Бассіль

Наприклад, на півдні партія сформувала спільний список з головною сунітською партією «Аль-Мустакбаль». У долині Бекаа – традиційному оплоті шиїтських сил – «Вільний патріотичний рух» намагався сформувати альянс з колишнім спікером парламенту, шиїтом Хусейном Аль-Хусейні. Але під тиском «Хезболли», цей політик в останню мить зійшов з гонки. А от на півночі партнерами християн по списку стали ісламісти з партії «Джамаат Аль-Іслямійя», пов’язані з рухом «Брати-мусульмани».

Ідеологічна платформа партії «Вільний патріотичний рух» — націоналізм і лібералізм в економіці, а також прихильність світській формі правління. Це найбільша християнська політична сила, яка має підтримку не лише християн-католиків, але й православних, греко-католиків, вірмен і навіть друзів.

«Амаль». Одна з двох основних шиїтських політичних сил Лівану. Рух «Амаль» має найбільшу шиїтську фракцію у парламенті, яка налічує 13 депутатів, тоді як «Хезболла» має 12 місць.

Лідер партії та спікер парламенту Набіх Беррі є ветераном ліванської громадянської війни та багаторічним політиком, займаючи посади спікера п`ять разів поспіль. На виборах 6 травня рух «Амаль» сформував кілька списків з рухом «Хезболла» у більшості виборчих округах. У решті вони навіть спромоглися долучити до своїх списків і християнський «Вільний патріотичний рух» Мішеля Ауна. Саме це дозволило руху «Амаль» та їхнім союзникам з «Хезболли» отримати найбільше голосів на виборах.

Спікер ліванського парламенту, шиїт і колишній командир шиїтських збройних підрозділів «Амаль» Набіх Беррі

«Хезболла». Одна з двох основних шиїтських партій у Лівані. «Хезболла» є другою політичною фракцією у парламенті після руху «Амаль». Союз між двома політичними рухами став запорукою електорального успіху шиїтських політичних сил у Лівані. Останнім ударом, який приніс перемогу як руху «Амаль», так і «Хезболлі», став альянс з християнським «Вільним патріотичним рухом» у кількох ключових округах, включаючи Бейрут. На цих виборах «Хезболла» також висунула нових кандидатів, які ніколи раніше у політиці не брали участі.

Генеральний секретар руху «Хезболла» Хасан Насралла

«Аль-Мустакбаль». Це головний сунітський рух у Лівані. З арабської його назва перекладається як «Рух за майбутнє». Очолює партію прем’єр-міністр Лівану, про-саудівський політик Саад Харірі – син колишнього прем’єр-міністра Лівану Рафіка Харірі, убитого 2005 року. Партія, як і її лідер, тісно пов’язані з Саудівською Аравією. Вони є одними з основних критиків руху «Хезболла» та Ірану.

Втім, через нові правила виборів, це не завадило руху вступати в різноманітні альянси з іншими партіями, навіть попри політичні та релігійні розбіжності. На виборах 6 травня рух «Аль-Мустакбаль» зробив ставку на нові обличчя. 21 з 37 кандидатів, яких партія висунула на вибори на різних округах, вперше опинилися у політиці. Серед них були й відомі громадські активісти. У такий спосіб рух намагався завоювати більше голосів і прибрати з публічного простору різних токсичних політиків, а також старожилів, яких не сприймало суспільство. «Аль-Мустакбаль» втратив чимало позицій у політиці країни після низки соціально-політичних потрясінь. Більшість з них були пов’язані з діяльністю лідера руху – прем’єр-міністра Саада Харірі. Посилившись після вбивства його батька на хвилі підтримки з боку міжнародної спільноти, Саад Харірі, очолюючи політичний блок «Альянс 14 березня» на хвилі Кедрової революції 2005 року, добився виведення сирійських військ з Лівану після 29 років окупації. У 2009 році Харірі став прем’єр-міністром. Однак низка політичних скандалів, а також посилення внутрішньополітичної боротьби між християнсько-шиїтським альянсом і сунітами призвели до його відставки у 2011 році.

Лідер сунітського руху «Аль-Мустакбаль», прем’єр-міністр Лівану Саад Харірі

Саада Харірі вважають ставлеником Саудівської Аравії. Саме він є основним гравцем саудитів у Лівані в рамках регіональної війни з Іраном. Однак його вимушені альянси з «Хезболлою» та християнами в уряді зв`язують йому руки. Власне, саме колективна відставка з уряду міністрів від «Хезболли» призвела до падіння першого уряду Харірі у 2011 році. Крім того, політична криза наприкінці минулого року послабила зв’язок Харірі з Ер-Ріядом, а його репутація була підмочена цією подією, адже всі побачили, наскільки він є керованим з Саудівською Аравії. Це зіграло роль під час голосування 6 травня, коли рух «Аль-Мустакбаль» набрав менше голосів, аніж 2009 року. А сталося це тому, що рух не зміг сформувати спільний альянс на виборах з іншою партією-союзницею Саудівської Аравії – «Ліванськими силами» на чолі з Саміром Джаджаа. Після кількох тижнів переговорів обидва лідери не домовилися про формування спільного блоку на вибори. Джаджаа зіграв не останню роль у тому, щоб переконати саудівців змусити Харірі подати у відставку у листопаді 2017 року та розвалити уряд. Через це відносини між Джаджаа і Харірі суттєво погіршилися, адже сам прем’єр-міністр не хотів подавати у відставку.

«Ліванські сили». Основна анти-сирійська та анти-іранська християнська партія, яка виникла на базі християнських збройних загонів ополчення у роки громадянської війни, які воювали проти мусульман. У період сирійської окупації Лівану ця політична сила була заборонена. У 2005 році «Ліванські сили» були одними з найактивніших учасників Кедрової революції і входили до складу анти-сирійського «Альянсу 14 березня» разом з рухом «Аль-Мустакбаль» Саада Харірі.

«Ліванські сили» мають неоднозначну репутацію у Лівані. Саме ці збройні об`єднання у 1982 році вчинили страшну розправу над палестинськими мусульманами у таборах Сабра і Шатіла у західному Бейруті, в результаті якої загинули від 700 до 3,5 тисяч цивільних. Навіть коли всередині збройних загонів стався розкол, а у 1989 році вони перетворилися на партію, ця пляма на їхній репутації лишилася аж до сьогодні. Самір Джаджаа – лідер партії «Ліванські сили» — був одним з лідерів збройних загонів у часи громадянської війни і виступав за тісну військово-політичну співпрацю з Ізраїлем. Його єдиний шанс на перемогу у громадянській війні був втрачений, коли стався особистий конфлікт між Джаджаа та іншим християнським полководцем – генералом Мішелем Ауном.

Чимало з того, що трапилося 30 років тому, й досі тінню нависає над «Ліванськими силами» та самим Саміром Джаджаа. Так, у ході підготовки до виборів 6 травня він не зумів сформувати стійкого альянсу з Мішелем Ауном та його «Вільним патріотичним рухом», а також провалив спробу вступити в союз зі своїми нещодавнім другом – Саадом Харірі та його партією «Аль-Мустакбаль». Однак разом з Харірі, Самір Джаджаа лишається одним з основних союзників Саудівської Аравії та Ізраїлю серед ліванських християн.

Лідер християнської партії «Ліванські сили», колишній командир однойменних збройних загонів Самір Джаджаа

На виборах «Ліванські сили» зуміли зміцнити свої позиції, хоча особливого важелю впливу на уряд їм це не додало. Головною причиною їхнього успіху стала риторика Саміра Джаджаа, яка стоїть на принципах правого християнського націоналізму, мачизму та націонал-патріотизму. Джаджаа виступає за депортацію усіх сирійських біженців, стримування впливу Ірану та Сирії.

Прогресивна соціалістична партія. Основна друзька політична партія, одна з найстаріших у Лівані, заснована у 1949 році Камалем Джумблатом –  тодішнім головою друзької ліванської громади та батьком чинного лідера Валіда Джумблата. Прогресивна соціалістична партія виступає як головна опозиційна сила до чинної політичної системи Лівану. Однак із часом їхня позиція пом’якшала, і зараз соціалісти-друзи намагаються утримувати їхні місця на своїх виборчих округах. Новий закон про вибори 2017 року мало що змінив, і друзи, як і раніше, виставили 10 кандидатів від своєї партії. Більшість із них отримали свої місця по квоті. Але цього разу, вперше в історії партії та Лівану, Валід Джумблат не брав участі у виборах. У лютому 2017 року він символічно передав свою куфію (головний убір в арабських країнах) сину Таймуру, засвідчивши, що тепер він є главою клану та лідером партії. У більшості виборчих округах Прогресивна соціалістична партія вступала в спільні списки з сунітським рухом «Аль-Мустакбаль», на якого останнім часом робить ставку.

Лідер Прогресивної соціалістичної партії, голова друзької громади Лівану Валід Джумблат

«Аль-Азм». Невелика політична партія мусульман-сунітів, очолювана колишнім прем’єр-міністром Наджибом Мікаті. На цих виборах вона зуміла взяти два місця у парламенті через перемогу на окрузі в місті Тріполі. Ключем до перемоги став союз з рухом «Аль-Мустакбаль» Саада Харірі.

«Катаїб». Християнська політична партія, одна з найстаріших у Лівані, заснована ще у 1936 році. Відома також як Християнська фалангістська партія. Вона зіграла ключову роль у громадянській війні в Лівані. Її озброєні угруповання фалангістів були основною ударною силою християн у війні проти палестинських бойовиків. Але по мірі зменшення інтенсивності боїв у війні та після завершення конфлікту у 1990 році партія втратила популярність та свої позиції у парламенті. З того часу вона не змогла відновити свою репутацію, хоча у 2005 році навіть брала участь у формуванні «Альянсу 14 березня» під час Кедрової революції.

Партія стоїть на позиціях націоналізму та християнської демократії. Її очолює Самі Жмайєль – онук засновника партії і голови клану Жмайєль – П`єра, а також син колишнього президента Лівану Аміна П`єра Жмайєля. Він та його партія виступають за нейтралітет щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту, а також негативно ставляться до Сирії. Сам клан немало постраждав у роки війни. Старший брат лідера партії – П`єр Амін Жмайєль – був убитий невідомими у 2006 році. А його дядько – екс-президент Лівану Башир Жмайєль – загинув внаслідок теракту ще до вступу на посаду глави держави у 1982 році.

Лідер християнської фалангістської партії «Катаїб» Самі Жмайєль

На виборах 6 травня партія «Катаїб» здобула лише 3 місця, не зумівши підняти свій рейтинг серед християн-маронітів, які віддали перевагу їхнім конкурентам із менш токсичною репутацією та про-сирійською позицією – «Вільному патріотичному руху» на чолі з Мішелем Ауном.

«Марада». Ще одна християнська політична партія, створена на базі колишніх збройних загонів з однойменною назвою. У цієї партії так ж ситуація, як і у їхніх колег з руху «Катаїб». Їхня участь у громадянській війні погіршила їхню репутацію серед ліванських християн. Після війни їх затьмарили потужніші сили – «Вільний патріотичний рух» та «Хезболла». Партію «Марада» очолює Сулейман Франжьє-молодший – син екс-президента Лівану Сулеймана Франжьє у 1970-1976 роках. Клан Франжьє має негативну репутацію і через свої ймовірні зв’язки з кримінальним світом у Франції та Швейцарії. Партія «Марада» лишається союзною Сирії та Ірану. Особливо вороже ставиться до християнської партії «Ліванські сили», оскільки їхній лідер Самір Джаджаа у 1978 році командував загонами, які жорстоко вбили брата чинного лідера «Маради» — Тоні Франжьє і його родину.

Лідер християнської партії «Марада» Сулейман Франжьє-молодший

На виборах 6 травня партія набрала лише 3 місця, не зумівши піднятися на хвилі формування спільних списків.

Результат виборів: основні висновки

         Спостерігаючи за виборчим процесом у Лівані, я зробив для себе кілька важливих висновків:

1. Ці парламентські вибори не принесли кардинальних змін, на які очікувала частина суспільства. Зокрема, це стосується проходження у парламент «нових облич» з громадянського сектору. Умовна «вулиця» не змогла пробити собі дорогу через опір з боку традиційних еліт, заточених під кланові та релігійні зв’язки. Частину особливо енергійних та амбітних активістів затовкли у спільні списки з ветеранами-політиками, задовольнивши їхнє «Его», або давши надію на те, що вони зможуть щось змінити самотужки.
2. Сунітський блок був найслабшим на виборах. Прем`єр-міністр Саад Харірі не зумів консолідувати навколо себе мусульман-сунітів через свою суперечливу роль під час політичної кризи у листопаді 2017 року. Його особистий рейтинг впав за останні 2 роки, що зробило його слабшим відносно конкурентів, а також більш керованим з боку «Хезболли» та Мішеля Ауна.
3. Про-саудівські сили були занадто роздробленими для перемоги. Саудівська Аравія та Ізраїль намагалися змусити своїх протеже об`єднати зусилля для створення надійної противаги християнсько-шиїтському союзу. Однак, як я вже писав вище, спроба зближення Саада Харірі та християнина Саміра Джаджаа провалилася, а самі суніти лишилися при своїх неоднозначних поглядах на особистість прем’єр-міністра Харірі. Все це призвело до послаблення позицій умовного «Альянсу 14 березня», до якого входили всі анти-іранські та анти-сирійські політичні сили у 2005 році.
4. Це перемога про-іранських шиїтсько-християнських сил. Ліванські вибори стали непоганою новиною для Ірану. Всі три ключові для Тегерана політичні партії – шиїтський рух «Амаль», шиїтський рух «Хезболла» та християнський «Вільний патріотичний рух» — стали переможцями виборів і посилили свої позиції у парламенті. Їх навіть підтримала друзька Прогресивна соціалістична партія у деяких найбільших округах, наприклад у Бейруті. Це свідчить про договороспроможність друзів щодо ситуативних альянсів з про-іранськими силами у ліванському парламенті.

Основні ліванські лідери: спікер Набіх Беррі (ліворуч), президент Мішель Аун (по центру), прем’єр-міністр Саад Харірі (праворуч)

5. Це тріумф для «Хезболли». Шиїтський рух, який у деяких країнах Європи та у США вважається терористичною організацією, переміг у виборах, збільшивши кількість депутатських мандатів. Разом зі своїми союзниками, вони зараз контролюють 67 місць зі 128. Це рекорд для «Хезболли», враховуючи недвозначне ставлення до них з боку ліванського населення. Посилення «Хезболли» — це посилення Ірану та його контролю над президентом Мішелем Ауном, який в останній рік намагався вийти з-під занадто сильного тиску на нього Тегерана.
6. Спостерігається радикалізація частини ліванського суспільства. Через повільний хід реформ, високий рівень корупції та постійні політичні кризи у Лівані, частина виборців радикалізувалася і віддала перевагу силам, які виступають за демонтаж чинної політичної системи або за встановлення певної форми диктатури з особливостями правого мачизму. Саме тому спостерігався підйом підтримки «Ліванських сил» на чолі з Саміром Джаджаа. Подальші політичні чвари у Лівані можуть призвести до ще більшої радикалізації, особливо мусульманської частини населення.
7. У парламент вперше пройшли політики з «токсичним бекграундом». Це до тези про радикалізацію частини суспільства. До Лівану пройшли кілька політиків, які мають як мінімум суперечливий рейтинг. Наприклад, до парламенту пройшов Фейсал Карамі – син колишнього про-сирійського прем’єр-міністра Омара Карамі. Також своє місце у парламенті здобув і колишній начальник ліванських спецслужб, генерал Джаміль Ас-Сайєд, якого свого часу навіть підозрювали в організації вбивства прем’єр-міністра Рафіка Харірі у 2005 році. Іншим кандидатом, за якого віддали голоси, став Надім Жмайєль – син колишнього президента Башира Жмайєля з числа християн-фалангістів, якого вбили внаслідок теракту у 1982 році.

Масові анти-сирійські протести у Бейруті прихильників ісламістських течій

8. Ліванське суспільство втомилося від політики. Явка виборців цього року склала 49,2%, що на 6% менше за вибори 2009 року. Це свідчить про втому ліванців від традиційних еліт, а затяжна політична криза 2009-2016 років лише закріпила в них це переконання. Особливу пасивність виявила ліванська молодь. Саме через це, а також її масову міграцію до великих міст, або закордон рух «Хезболла», наприклад, втратив популярність у своїх традиційних оплотах – містах Баальбек і Біблос.
9. Міське населення підтримало шиїтсько-християнський альянс. Основні ліванські міста Бейрут, Сідон і Тріполі підтримали союз «Хезболли», руху «Амаль» та «Вільного патріотичного руху», тоді як провінція проголосувала за сунітську партію «Аль-Мустакбаль» чинного прем’єр-міністра та за радикальних християн «Ліванських сил» Саміра Джаджаа.
10. Традиційні еліти бояться позасистемних і незалежних кандидатів. Поява дуже великої кількості надзвичайно дивних спільних списків між різними партіями, навіть різними за ідеологією і релігією стали реакцією на ухвалення нового закону про вибори, який, як очікувалося, приведе у парламент багато нових людей з вулиці – активістів, журналістів, правозахисників, студентських лідерів. Ця реакція показала, що традиційні еліти вступили на шлях боротьби з цією тенденцією і будуть стояти до кінця, аби лише зберегти стару політичну систему, опираючись новим змінам.
11. Ліван після виборів ризикує стати полем битви між саудівсько-ізраїльським альянсом та Іраном, враховуючи тенденції у регіоні та перемогу шиїтів і християн-союзників Ірану.

Вибори у Лівані: подальші сценарії у контексті геополітичної ситуації у регіоні

         Нова влада в Лівані мало зміниться після виборів. Прем`єр-міністром залишиться Саад Харірі, оскільки іншої компромісною для усіх фігури політика-суніта в ході виборів не з`явилося. Крім того, послаблений внаслідок виборів Харірі, який до того ж втратив частину своїх контактів з Ер-Ріядом після провальної відставки у 2017 році – набагато бажаніший для його опонентів прем’єр, адже його легко контролювати, він прогнозований і є частиною системи. З високою імовірністю, спікером знову стане лідер шиїтського руху «Амаль» Набіх Беррі, або ж хтось з числа «Хезболли». Загалом, новий ліванський парламент стане більше про-сирійським, про-іранським та анти-ізраїльським. Однак перед ним стоятимуть кілька великих проблем, від вирішення яких залежатиме, що станеться з Ліваном до наступних виборів:

1. Боротьба з корупцією. Для Лівану – це центральна тема, яка об`єднує більшість громадян. Протягом останніх 4 років Ліван впевнено займав останні місця в щорічному Індексі боротьби з корупцією від «Transparency International». В останній доповіді організації на 2017 рік Ліван займав 143 з 180 місць.
2. Посилення громадянського сектору. Якщо подивитися ліванські медіа, то можна помітити, що слово «громадянське суспільство» там вживається відносно тих кандидатів, які є позасистемними незалежними. Остання політична криза 2009-2016 років, а також криза, пов’язана з проблемою вивезення сміття у Бейруті, продемонструвала стрімке посилення громадянського сектору та появу активістів, які готові вести «вуличні бої» з владою на темах, які не стосуються ані релігії, ані кланів, ані армії. Іншими словами, ліванські еліти все частіше стикаються з позасистемними силами, які перебувають за межами традиційної політичної культури Лівану та ставлять під сумнів самі основи політичної системи країни, що існує з 1943 року. Традиційним елітам необхідно буде вирішити, як владнати цю проблему: знищити їх, інкорпорувати в систему або ж очолити. І часу мало, адже щойно ці сили стануть достатньо сильними та впливовими серед населення, іноземні гравці захочуть їх підтримати як альтернативу звичним елітам. А отримавши зовнішню легітимність, такі кандидати стануть реальною загрозою для існуючого політичного класу. Іронія полягає у тому, що сьогоднішні анти-істеблішмент активісти – це та сама молодь часів Кедрової революції 2005 року, яка принесла цей самий істеблішмент на своїх плечах у владу.

3. Боротьба за секуляризацію. Ще одне гостре питання, яке починає підніматися у Лівані на тлі глобальних трансформацій, зміни поколінь та піднесення позасистемних політичних гравців. Більшість представників так званого «незалежного крила» ліванської політики виступають за скасування принципу релігійного розподілення влади та взагалі – за те, щоб прибрати релігію з політики раз і назавжди. Проблема цих людей у тому, що вони не пропонують притомної альтернативи, яка б дозволяла так само «зшивати» країну разом, не ущемляючи жодну з груп і кланів. Ліванська влада має закласти основи нової адміністративної реформи і децентралізації для того, щоб підготувати державу під нові умови, коли це питання стане центральним на виборах. Адже стара політична система плутократичної олігархії, якою є насправді Ліван, не переживе новий конфлікт і постійно тримає країну на лезі бритви.
4. Пошук нового християнського лідера. Президенту Лівану Мішелю Ауну 84 роки. Не складно здогадатися, що його партії необхідно буде знайти йому заміну. Це має статися вже за цієї каденції нового складу парламенту до 2022 року. Хто буде наступником – той і буде, вірогідно, наступним президентом, якщо система в Лівані лишиться незмінною. Крім того, новий лідер християн потрібен і шиїтському руху «Хезболла». Після того, як Аун став президентом у 2016 році, він намагався віддалитися від своїх партнерів-шиїтів, і відносини між ними погіршилися. «Хезболла» зацікавлена зберігати добрі стосунки з християнами, щоб домінувати у ліванській політиці та стримувати про-саудівські та про-ізраїльські сили. За місце Ауна борються кілька християнських кандидатів – Самір Джаджаа з «Ліванських сил», Сулейман Франжьє-молодший з партії «Марада», Самі Жмайєль з партії «Катаїб» і Джебран Бассіль з «Вільного патріотичного руху». Тому внутрішньополітична боротьба між християнами стане новим трендом наступних 4 років ліванського політичного шоу.
5. Битва старої консервативної гвардії проти нових лібералів. Йдеться про політичних важковаговиків і економіку. Стара післявоєнна гвардія, яка, судячи з виборів, доживає останні роки (і не лише політичні). Нові політичні лідери, які вже стали примітними фігурами у Бейруті – прем’єр-міністр Саад Харірі та лідер християн Джебран Бассіль – обидва виступають за лібералізацію економіки, приватизацію і вирішення проблеми національного боргу. Проти них виступають старі політики консервативного штибу. Саме тому 2018 рік багато чого скаже нам про наступні вибори 2022 року, адже наступні 4 роки – це боротьба між старою популістською гвардією і новою ліберальною елітою, на яку тиснутиме суспільство з його новими позасистемними лідерами, які прагнуть зламати все. Власне, заради виживання Лівану у нових глобальних умовах та під час переформатування світового порядку, стара еліта має добровільно (або силоміць) піти на спочинок і не консервувати систему у колі клієнтсько-олігархічних стосунків. Ну, або принаймні дати можливість створити новий олігархат.
6. Реформа системи громадського транспорту. Хто був у Лівані – знає: пересуватися на громадському транспорті – це повний жах. Його як мінімум як якоїсь нормально-врегульованої структури не існує. Це купка маршруток, схожих на російські «Газелі», які рандомно зупиняються біля тротуару і підбирають пасажирів. У них немає графіку, немає зупинок, немає чіткого маршруту. Крім того, дорожня інфраструктура Бейрута перебуває у дуже поганому стані. Це місто – одне з найбільш перезавантажених у світі у контексті доріг. Завантаження транспортних шляхів коштує ліванському бюджету 5-10% ВВП щорічно. А про «пробки» на дорогах Бейрута вже багато років складають легенди. Прийняття Ліваном 1,5 мільйонів сирійських біженців лише ускладнило ситуацію на дорогах і підвищило завантаженість. Отож, для ліванської влади це питання залишатиметься актуальним, адже воно також піднімається населенням під час кожного протесту. Нещодавно, Світовий банк виділив 295 мільйонів доларів Лівану на реалізацію реформа у цій галузі. Вона передбачає розширення доріг, придбання нових автобусів, побудову автобусних зупинок, з`єднання районів з центром Бейрута тощо.
7. Піднесення ліванського салафізму. На тлі загострення регіональної війни між Саудівською Аравією та Іраном, а також провалів сунітського керівництва Лівану мобілізувати навколо себе прихильників на боротьбу з «Хезболлою», у країні спостерігається тривожна тенденція – піднесення ісламського салафістського войовничого руху. Війна у Сирії сильно вплинула на Ліван, а у 2013-2014 роках у цій країні ісламські екстремісти також намагалися захопити владу у містах Сідон і Тріполі. Сьогодні піднесення ліванського салафізму спостерігається серед основних сунітських мусульманських сил на противагу посиленню впливу «Хезболли» та християн. Але ключовим тут є саме розчарування сунітів у своїх лідерах. Це і стало драйвером для салафістського підйому в Лівані, який загрожує новим міжрелігійним конфліктом, особливо якщо їх підтримає Ер-Ріяд. Для Бейрута салафізм стане новим викликом у галузі безпеки, у купі з подоланням наслідків війни у Сирії.
8. Уникнення регіональної війни. Вибори у Лівані посилили антиамериканський та анти-ізраїльський блок політичних сил. Це підвищило загрозу спалаху нової війни на півдні Лівану, про яку багато хто говорить останнім часом. Посилення Ірану в Лівані може спровокувати ізраїльсько-саудівський альянс вдарити по базах «Хезболли» біля кордону з Сирією у випадку нового конфлікту. Нещодавній вихід США з іранської ядерної угоди лише посилив цю тенденцію і розв`язав руки американським союзникам щодо іранської активності у регіоні. Ліванська влада намагатиметься уникнути долі Сирії і не стати новим полем бою для глобальних і регіональних гравців.
9. Перегляд стосунків зі США. Перемога шиїтського блоку «Хезболла-Амаль» на виборах у Лівані може призвести до погіршення відносин Бейрута з Вашингтоном. Ліванська армія сьогодні залежить від фінансової підтримки з боку США. Однак у самих Штатах лунають заклики припинити цю програму через тісний зв’язок Збройних сил Лівану з рухом «Хезболла». Крім того, самі шиїти і частина християн закликають припинити співпрацю зі США та переорієнтуватися на Росію, Іран і Китай. Москва нині особливо активна на ліванському напрямку. У березні цього року Росія та Ліван мали підписати комплексний договір про військову співпрацю, який був скасований в останню мить під тиском Заходу. За цим контрактом росіяни мали постачати Лівану зброю на суму в понад 1 млрд. доларів протягом 15 років, а в обмін на це отримували б доступ до ліванських військових баз. Крім цього, росіяни активізувалися в енергетичному секторі. Після відкриття кількох великих газових родовищ у Східному Середземномор`ї у 2015 році, саме Росія запропонувала Лівану вкласти гроші у їхню розробку, попри конфлікт з Ізраїлем навколо делімітації морського кордону біля родовища. Москва вже сформувала консорціум з Францією та Італією і отримала від Бейрута ліцензію щодо двох блоків родовища. На тлі посилення ролі РФ і Китаю на Близькому Сході, ліванські еліти постануть перед необхідністю переглянути свої альянси з глобальними гравцями.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Илии Кусы в Facebook. Страница Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube