Сергій Дацюк: До та після демократії

Форми правління в Древній Греції

Коли говорять про владу та способи владарювання, дуже часто згадують Аристотеля про існування трьох типів влад: монархії, аристократії та політії. Виродженими формами цих типів влад є відповідно: тиранія (деспотія), олігархія та демократія. Існує безліч дослідницьких і навіть теоретичних наукових робіт про тиранію та олігархію. Дивною обставиною є те, що коли ви спробуєте зрозуміти, що ж таке є політія, то ви не зможете знайти її чіткого визначення та опису.

Аристотель вважав цю форму правління найкращою, оскільки політія поєднує переваги олігархії та демократії, будучи при цьому позбавленою їхніх вад. Він вказував на сутнісне спрямування політії як середньої форми держави: за звичаями та мораллю — помірність, за майном — середні статки, при владі — середній шар суспільства. Аристотель вважав, що така форма правління існує «рідко та у небагатьох», і що за його часів перехід до політії є малоймовірним.

З точки зору Аристотеля, найбільш наближеною до політії є система влади в грецькому полісі, яка запанувала після реформ Клісфена, архонта Афін 525 р. до н.е. Грецький правитель Клісфен був афінянином, сином Мегакла та Агарісти, походив зі знатного роду Алкмеонідів, був внуком сікіонського тирана Клісфена Старшого.

Клісфен завершив реформи, розпочаті Тезеєм, 10-им царем Афін, який вважається таким, хто вперше створив на основі законів державний демократичний устрій у Греції в 1259/58 г. до н.е. Якщо Тезей створював міське (державне) правління на основі родової організації суспільства, то Клісфен вперше створив (міське) державне правління на основі вже чисто політичного устрою, який зафіксував перехід від родо-племінної до політико-територіальної організації влади в суспільстві. Тож давайте розглянемо реформи Клісфена більш детально.

Клісфен знищив поділ Афін на чотири філи, які являли собою територіально-родові округи. Клісфен поділив всю Аттіку на деми — найменші територіальні одиниці, які мали самоврядування на своїй території. Деми об’єднувалися в філи — по 10 у будь-якій філі. Декілька демів об’єднувалися в тритію, а три тритії об’єднувалися в філу. Філа являла собою кількісну форму об’єднання громадян. Окрім того були чіткі вимоги до компонування трьох тритій, які входили в філу: там обов’язково мали бути одна міська, одна побережна тритія і одна тритія по центру держави. Тритія являла собою територіальну форму об’єднання громадян, завдяки якій встановлювалася рівновага між трьома принципово різними групами населення — городянами, селянами і поморами.

Деми, що належали до одної філи, але до різних тритій були в різних районах Аттіки. Родова знать таким чином опинилася в різних філах. По населенню та території деми дуже відрізнялись один від одного. Це був скоріше мережевий спосіб організації влади, черезполосний, а не суцільно-територіальний. Дем використовувася для місцевого управління, а філи – для державного управління.

В такій системі управління більшість керівних позицій займалася шляхом жеребкування. Зокрема, винятково жеребкуванням обиралися 500 членів щоденних міських зборів (буле), архонти (жеребування серед уже обраних), магістратури правосуддя, фінансів, комунального господарства. Шляхом виборів обиралось дуже небагато посад — казначеї, стратеги, командири, дипломати та вихователі підлітків. Древні греки вважали, що жереб – це воля богів, в той же час вибори ґрунтуються на людській волі, яка помиляється.

Дем, з його управителем демархом та іншими місцевими правителями, загальні збори дему, культи та ритуали виховували громадянина для широкої загальноміської та загальнодержавної діяльності. В такій ситуації іноземці та вільновідпущені люди доволі швидко асимілювалися і підпорядковувалися волі громадян Греції.

Реформи Клісфена призвели до інтенсивного розвитку Древньої Греції. І саме цей розвиток зумовив перехід до демократії. Уже за часів Аристотеля (384–322 рр. до н.е.), про що свідчить його книга „Афінська політія”, можна зафіксувати відхід від політії, тобто фактично виродження політії в демократію. Критику цього періоду влади Древної Греції можна також знайти в памфлеті „Афінська політія” Псевдо-Ксенофонта. Коли населення Древньої Греції збільшується, зокрема завдяки завоюванням Олександра Македонського (356 — 323 р. до. н.е.), Афіни розростаються, громадяни стають менш компетентними для самоврядування, відбувається перехід від самоврядування та прямого управління державою в політії до представницької виборної демократії.

Влада та організація громадянського суспільства

Зрозуміло, що типологія Аристотеля нам найближча, оскільки вона показує альтернативи демократії (монархію та аристократію) та різні її ступені від політії до демократії — від самоврядування через пряму демократію до представницької виборної демократії. Інші способи управління є комбінацією цих основних аристотелівських форм влади. Наприклад, Ісламська Республіка з її Шаріатом як теократія є комбінацією монархії, елемантів аристократії (ісламське духовенство) та елементів виборної демократії. Китай з древності до сьогоднішніх днів віддавав перевагу монархії з нетривалим і невеликим впливом аристократіїї. Водночас помірність у діях влади та значна демократичність суспільних норм притаманні як конфуціанству, так і даосизму.

{advert=4}

Водночас давайте поглянемо на той підхід, який реалізує Аристотель, обґрунтовуючи ідеальну форму правління – політію. Аристотель виходить з принципу „золотої середини”, тобто за звичаями та мораллю — помірність, за майном — середні статки, при владі — середній шар суспільства. Цим самим Аристотель намагається вирішити дві принципово протилежні проблеми оптимальної влади: 1) досягти рівноваги інтересів через владу; 2) забезпечити найбільшу компетентність влади.

Але звідки беруться такі вимоги? Існують три підходи в теорії демократії: феноменологічний, пояснювальний та нормативний. В феноменологічному підході досліджується походження демократії, її інститутів та процедур, що дозволяє класифікувати демократичні системи за рівнем демократії. В пояснювальному підході пропонуються різні пояснення процедур та інструментів демократії. В нормативному – досліджується етико-моральні питання демократії.

Якщо подивитися на ті вимоги, які теоретично переслідує Аристотель, формулюючи якості ідеальної форми правління, то можна побачити їхній цивілізаційний характер. Тобто, на мій погляд, найкраще демократію можна пояснити з точки зору цивілізаційної антропології. Мета будь-якого правління і суть його ідеальної моделі полягає в тому, щоб при здійсненні мотиваційної діяльності громадян якнайповніше забезпечити порівняно однакову свободу в суспільстві, забезпечуючи при цьому прийняття колективних рішень на основі знань про загальне благо. І саме неможливість забезпечити свободу в суспільстві для всіх та невизначеність поняття загального блага створюють проблеми у реалізації цих цілей.

Зрозуміло, що чисто формально найвища компетентність влади досягається при монархії, яка використовує найбільші ресурси задля збереження всередині роду знань щодо управління. При цьому найвищий рівень рівноваги інтересів можна забезпечити лише завдяки політії. А тепер давайте спробуємо подивитись на проблему під іншим кутом. Зрозуміло, що досягти рівноваги інтересів через владу можна лише в політиці. Але забезпечити найбільшу компетентність влади в політиці можна лише незначним чином. Древні греки застосовували два способи політичної освіти громадян — спеціальне виховання підлітків та театр для дорослих. В Древній Греції саме театр стає важливим фактором суспільного розвитку, розповсюджуючи в народі релігійні та соціально-етнічні поняття, показуючи стандартні соцільно-політичні колізії та способи виходу з них, формуючи тим самим єдину політичну свідомість у населення сіл та міст.

З точки зору сьогоднішньої політико-правової теорії, грецький театр був формою політичної самоорганізації населення. Тобто древні греки здійснюють важливу для всього людства цивілізаційну інновацію. Якщо раніше єдиною формою політичної самоорганізації була родова, бо саме через рід відбувалася передача знань та вмінь, а отже політика була формою участі при владі найбільш компетентних в управлінському сенсі родів, то древні греки роблять політичну компетентність публічною, тим самим даючи можливість залучити широкі маси громадян до управління містом та державою. Наступною, настільки ж потужною, формою масової політичної освіти після театру у наш час стають засоби масової інформації, зокрема телебачення.

{advert=6}

Разом з тим, людська цивілізація має ще одну величезну традицію створення політичної компетенції — диференціація та спеціалізація родів за мотиваціями та типом діяльності. Мова йде про кастову систему древньої Індії. Кастова система цікава тим, що різні базові функції держави покладені на різні сукупності родів, які зафіксовані як варни, а потім всередині варни ще й поділені на касти для більш дрібної диференціації знань та вмінь. Тобто варно-кастова система древньої Індії може розглядатися подібно до древньогрецької політії з публічним політичним знанням не стільки як політична система влади, скільки як форма загально цивілізаційної суспільної самоорганізації.

Кастова система, яка виникла на основі Законів Ману („Ману-смріті”), формується протягом II ст. до н.є. —II ст. н.є. Варн всього чотири (брахмани, кшатрії, вайші та шудри), каст всередині кожної варни є досить багато, більшість каст входять у варни. Вони мають такий зміст: брахмани — духовні (концептуальні) властителі (жреці, вчені и т.п.), кшатрії — світські правителі та воїни, вайші — вільні професіонали (торгівці, землероби, ремісники), шудри — наймані професіонали (наймані робітники, слуги).

Така диференційована родова самоорганізація суспільства може бути доволі адекватним способом збереження та розвитку компетенцій управління. Саме ця система зумовила ту обставину, що Індія є найдревнішою за тривалістю та тяглістю своєї культури людською цивілізацією. Швидка зміна політичних форм влади як в Древній Греції, так і в древньому Римі не була на користь цим цивілізаціям. Але саме грецький досвід управління та римське право створюють демократичні засади Європи.

Водночас, варно-кастова система обмежує свободу окремої особи. Належність певної особи до касти від народження, що є перевагою для держави, стає проблемою для вільного вибору цією особою життєвого шляху та заняття. Саме ця обставина зумовила те, що Індія змушена була впроваджувати в себе досягнення західної демократії, хоча кастова система в Індії так і не подолана. Демократія не заважає сучасній Індії зберігати кастову систему як спосіб професійної орієнтації, соціальних зв’язків громадянського суспільства та збереження культурних традицій.

Надбання кастової системи можуть бути використані навіть у самих демократичних інститутах влади. Індійський філософ Бхагаван Шрі Раджніш (Ошо) в одній із свої книг пропонує проводити диференційовані за типом діяльності демократичні вибори — наприклад, міністра освіти мають обирати вчителі, міністра фінансів — банкіри та бізнесмени. Такий підхід, на думку Ошо, може дати нам компетентний вибір.

Обмеження демократії, які можна побачити історично

В Древній Греці вперше в людській історії виникає дворівнева організація влади, яка сьогодні нам знайома як поділ на центральне (державне) та місцеве управління. Геніальний підхід Клісфена полягав у тому, що він не зачепив родову організацію суспільства, а просто надбудував над нею мережеву владно-територіальну організацію з принципами рівноваги: 1) місто-село-море; 2) центральний рівень — місцевий рівень; 3) родовий принцип — територіальний принцип; 4) раціональна організація (виборна) — ірраціональна організація (жеребкування).

У наші часи створену Клісфеном систему правління можна сміливо називати мережевим місцевим самоврядуванням з огляду на ті принципи, які поклав у таке правління Клісфен. Але навіть сьогодні в найбільш демократичних країнах такого мережевого самоврядування з такими принципами рівноваги не існує.

{advert=8}

Як показала подальша історія, політія як форма влади, хоча і виглядає ідеальною, має обмеження. Вона ефективно працює, коли територія держави є компактною, клімат сприяє досить високій родючості ґрунтів, населення міст не перевищує декілька десятків тисяч людей (Афіни в IV–V ст. до н.е. налічували 40–60 тис. чол.), населення держави в цілому не перевищує декількох сотень тисяч людей (Древня Греція IV-V ст. до н.э. – це 350–500 тис. чол.), іноземці та вільновідпущені люди складають меншість і позбавлені громадянства, міське населення в державі домінує (в Древній Греції IV–V ст. до н.е. 160 тис. чол. населяли місто і порт) та має високу політичну свідомість, яка виховується та підтримується поза політикою через форми самоорганізації населення (виховання підлітків та театр).

Існують інші суттєві обмеження демократії, які проявляються в історії Євразійського континенту.

Заселення та освоєння Європи відбувалося протягом тривалого часу — з VI по IX століття. Саме тоді виникають основні європейські держави. Коли освоюються нові землі, демократія взагалі не є в жодній мірі ефективною формою територіальної організації влади. Найбільш ефективною формою територіальної організації в цій ситуації є феод — територіально-військова структурна одиниця, де формою влади є сюзеренітет-васалітет, за якого землевласник або феодал є водночас військовим начальником, якому підпорядковані його васали на основі передачі ним земель (рідше права на отримання фіксованого доходу) за обов’язок військової чи адміністративної служби.

Головний принцип феодальної організації — послідовність ієрархії („васал мого васала не мій васал”). Феодальна організація влади характеризується великою територіальною роздрібністю та військовими конфліктами (міжусобицями). Подолання територіальної роздрібності та обмеження міжусобиць стало можливим лише після виникненням центральної влади — абсолютної монархії.

Окрім того, наявність великої незаселеної території завжди зумовлює виникнення кочівників, які пересуваються по малозаселених землях, забезпечуючи собі життя набігами та грабунками. Найбільш масовими були війни кочівників: гуннів у V столітті по території Європи та монголо-татар в XIII столітті по території Європи та Азії. Найбільша за всю історію людства Монгольска імперія мала формою правління авторитарний аристократизм з примусом покорених народів, який щодо Росії дістав назву монголо-татарсьского іга, як особливою формою політичної та данинної залежності російських князівств від монголо-татарських ханів. Частково до кочівників також можна віднести українське козацтво XVII століття, яке за формою правління було аристократією з протоелементами демократії.

Саме ці обставини — наявність малозаселених земель, де важко прожити, і землеробство є не дуже ефективним — стають передумовами для розвитку прогресивних форм правління. Мало міського населення, міста не охоплюють всю територію, низька політична культура — все це суттєво обмежує можливості Росії до демократії. Україна є чимось середнім між Росією та Грецією за кліматом, міською структурою держави, політичною культурою. Демократія для України є ідеальним, бажаним станом, але досі важко досяжна в реальності.

{advert=9}

В першій половині XX століття в Європі існували аристократично-(олігархічно)-монархічні (деспотичні) держави з елементами демократії. Саме такі малодемократичні держави двічі призвели світ до світової війни. Протистояння між Німеччиною і СРСР хоча й мало ідеологічну форму, все ж було протистоянням між двома деспотіями. Прихід до влади нацистів у Німеччині було здійснено цілком демократичним шляхом. Отже, демократія виявилася неспроможною гарантувати перетворення німецької держави на деспотію. Так само демократичні процедури в СРСР (Конституція, Парламент, вибори) не змогли втримати країну від тоталітаризму.

Ізоляція США в першій половині двадцятого століття дозволила цій країні значно розвинути свої демократичні інститути. Перша половина XX століття в США пов’язана з расизмом та маккартизмом, які були подолані зокрема через розвиток теорії права та її застосування на практиці. В другій половині XX століття США стають світовим гегемоном, а зовнішня політика перетворюється на процес «експорту демократії», тобто примусової демократизації недемократичних, з точки зору США, країн. Цьому сприяє, зокрема, теорія демократичного миру, яку коротко можна виразити так: «демократії не воюють одна з одною».

Отже, сьогодні ми маємо вже результати політики демократизації, яка проводилася США та Європою протягом останніх двох десятків років по всьому світу, включаючи колишні країни СРСР. Давайте зробимо короткі підсумки цього процесу.

Демократизація колишніх радянських країн. Розпад СРСР у 1991 призвів до хвилі демократизації, яка охопила колишні радянські країни. Демократизація за умови відсутності політичної культури швидко дозволила вирости класам олігархії та перетворитися на олігополію. Росія, Україна, колишні радянські країни Середньої Азії сьогодні мають олігархічні (олігополістичні) режими з елементами демократії. Білорусія як недемократична деспотія, хоча і не зазнала перетворення на олігархію, але опинилася в сильній залежності від Росії та в міжнародній ізоляції. Якихось помітних успіхів демократизація досягла лише в країнах Прибалтики (за повного контролю з боку Європи) та в Грузії (за повного контролю США).Тобто без повного зовнішнього управління або без власної деспотичної влади, як показує сучасний досвід, демократизація призводить не до позитивних наслідків, а до виникнення олігархії. В більшості країн колишнього СРСР середній клас так і не було створено. Відтак класової умови для демократизації просто не існує.

Демократизація в країнах Східної Європи, що належать до ЄС. Колишні радянські країни та країни «соціалістичної демократії», які бажали позбавитись радянського минулого, провели масову приватизацію, створили демократичні інститути та вступили до Об’єднаної Європи (Латвія, Литва, Естонія, Болгарія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія). В 2009 році в авторитетному медичному журналі „Ланцет” були представлені результати дослідження рівня смертності в Європі, згідно з якими чотири з п’яти країн з найвищою смертністю проводили масову приватизацію та неоліберальні демократичні реформи, тобто маються на увазі саме східноєвропейські країни. Сьогодні країни Східної Європи потерпають від кризи і при цьому доволі слабко обговорюють проблеми перспектив демократії як такої.

Демократизація інших країн. Масоване бомбардування Косово з боку НАТО без мандату ООН в 1999 році, війна США в Іраку (20 березня 2000 — 1 вересня 2010), війна США в Афганістані (2001 — 2011), війна США та європейських країн проти недемократичного режиму Каддафі в Лівії (2011) повсякчас призводили до демократизації країн, але ціною людських жертв. Війни за демократію насправді були війнами за право великого бізнесу демократичних країн отримувати прибутки від продажу енергоносіїв у цих країнах. Якщо уважно подивитися, то можна побачити, що, за винятком Косово, демократизацію за допомогою військової сили проводили в тих країнах, де є нафта, і де політичний режим не дозволяв демократичним країнам отримувати прибуток від цієї нафти.

Стан демократії в демократичних країнах. Основою демократії за Аристотелем є середній клас. Середній клас можна визначити як людей середнього достатку (1), що становлять більшість суспільства (2), та мають свою справу (бізнес) і через це є політично активними (3). Ці умови є обов’язковими для ідентифікації середнього класу, бо дуже часто третю найважливішу умову відкидають, зосереджуючись лише на достатку та масовості. Зокрема, «офісний планктон» середнім класом не є.

В другій половині XX століття у США та Європі відбувалися структурні зміни середнього класу. По-перше, в середньому класі зменшилася кількість дрібних підприємців, збільшилася кількість кваліфікованих спеціалістів. По-друге, зникла чітка межа між високим та низьким рівнем заробітку середнього класу. По-третє, зменшився обсяг виробничої власності представників середнього класу, при цьому приватна невиробнича власність зросла. По-четверте, зросла паразитарна частина середнього класу (біржові спекулянти, фінансові клерки і т.п.). По-п’яте, споживчі кредити почали значно перевищувати доходи, що свідчить про фінансову кабалу представників класу. По-шосте, представники віртуальної економіки, кількість яких зростала протягом останніх років, отримали неприємний досвід зникнення можливостей для своєї діяльності в процесі світової кризи. По-сьоме, зменшилася політична активність частини середнього класу, орієнтованої на патерналізм держави.

Все це свідчить про доволі цікавий проблемний процес: на тлі вирівнювання фінансової структури середнього класу відбувається його структурування за принципово новими розрізненнями: 1) продуктивні та паразитарні; 2) кредитовані та вільні від кредитів; 3) актуальної та віртуальної економіки; 4) політичний конформізм щодо держави та нонконфірзм, що включає кібер-анархізм. Слід також зазначити, що світова криза, що почалася в 2008 році, найбільше вдарила саме по представниках середнього класу.

Демократія в Україні

Пік демократії в незалежній Україні прийшовся на 2005 рік, вона існувала тоді приблизно півроку – з весни по осінь. Решту часу ми маємо в країні олігархію, доведену до її найвищого стану – олігополії, з елементами демократичного правління (вибори, парламент, елементи самоврядування тощо).

Демократія як тип влади продовжує бути наслідком зовнішнього управління Україною, тобто демократія значним чином є нав’язаною ззовні через демократичні процедури, інститути, інструменти, які добровільно, але пасивно, підтримуються знизу, мляво і під тиском підтримуються українською політичними та бізнесовими елітами і дуже активно підтримуються недержавними структурами за гранти міжнародних інституцій демократизації.

{advert=2}

Криза, що почалася в 2008 році, поставила демократію в Україні перед серйозною загрозою. Вона показала: 1) політична еліта повністю залежна від олігархів і не готова захищати демократію; 2) олігархи в демократії не зацікавлені і всіляко сприяють її обмеженню; 3) фінансові проблеми кризи влада вирішує винятково за рахунок середнього класу, призводячи до його послаблення та зменшення; 4) при цьому олігархи продовжують багатіти, відтак прірва між бідними та багатими зростає інтенсивно та до великих розмірів; 5) зменшення фінансування з боку міжнародних інститутів зовнішньої демократизації країни призвело до послаблення їхньої активності, відтак громадський контроль за демократичними процедурами в країні послабшав.

Як це не дивно, але Україні більш притаманні традиції не демократії, а саме політії. На користь цієї тези є декілька аргументів: 1) традиційно високий рівень анархізму українців, що стимулює місцеву ініціативу; 2) наявність традицій громадянської місцевої самоорганізації та самоврядування, які протистоять як місцевій, так і центральній владі; 3) недовіра до будь-яких демократичних процедур та інститутів, які нав’язуються ззовні; 4) недовіра до демократії, яку українці ідентифікують як набір засобів до маніпуляції суспільною свідомістю та результатами виборів, набір можливостей для олігархів диктувати свою волю корумпованому державному апарату; 5) формальна критика та реальна терпимість українців до корупції в державних та муніципальних органах.

Саме тому можна зробити висновок про дуже ймовірну фрагментацію України і запровадження неополітії як мережі самоуправних громад, які мало залежатимуть від центральної влади.

Проблеми та перспектив демократії як такої

Змінилася роль багатьох інститутів демократії. Засоби масової інформації, пропагуючи демократичні війни та втручання у справи недемократичних країн на користь корпорацій демократичних країн, породили серйозну недовіру до демократії у всьому світі. Пропаганда споживчих цінностей у ЗМІ призвела до того, що демократію в світі почали ототожнювати зі споживанням, утилітарними мотиваціями, та з обраними країнами — так званим „золотим мільярдом”. Можна сказати так: якщо демократичної рівності досягнуто всередині країн «золотого мільярду», то весь оточуючий світ сьогодні є деспотичним, де позицію деспота займають країни «золотого мільярду».

Сьогодні спостерігається загальносвітова криза виборної демократії. Все менше людей в демократичних країнах ходять на вибори. Напередодні кризи 2008 року вибори в демократичних країнах привели до влади доволі слабких, низько інтелектуальних та не вольових людей. Також спостерігається явне небажання обговорювати проблеми виборчої системи та політичного лідерства в демократичних країнах. Наочним свідченням цього є міжнародні зустрічі політичних та бізнес- еліт (G-8, G-20 та Давос).

На мій погляд, найбільш принциповим викликом у кризовому світі є нездатність держави до підтримки своїх демократичних засад, неспроможність держави конкурувати з корпораціями, які перебирають на себе все більше політичних державних функцій. Сьогодні держава є всього лише посередником, який розподіляє зібрані від населення податки між корпораціями, які фактично і забезпечують надання послуг за ці податки. В процесі такого розподілу все частіше проявляє себе глобальна, регіональна та внутрідержавна корупція.

Справжньою радикальною критикою сучасних демократичних країн є проста обставина: населення саме найбільш демократичних країн здебільшого вимирає. Демографічний приріст по світу відбувається винятково в країнах недемократичних. Демократія породжує ту обставину, що коли до влади приходять представники народу, в суспільній свідомості починають переважати утилітарні цінності. Можна сказати прямо — демократія розбещує суспільство низькими мотиваціями та знищує людей.

Чи можливе в перспективі повернення світу до політії, як до ідеальної форми управління, але вже на новому рівні? На це питання відповідь можна отримати лише практично. Якщо держави будуть і далі неспроможні давати відповіді на виклики світової кризи, на проблемні зміни в структурі середнього класу, на проблему утилітаризації мотивацій, на негативну демографію демократій, то є велика ймовірність того, що відбудеться фрагментація держав на громади до декількох десятків тисяч, які будуть являти собою протодержавні утворення нового типу влади — поліархії. Можливо, поліархія і буде новою формою світової мережевої політії?

Источник: ДиалогUA