В одному своєму давньому інтерв’ю я висловив тезу, що в нашій країні всі виживають. Дехто з коментаторів обурився « як можуть виживати олігархи?», «дехто жирує, а всі інші виживають». Насправді, виживання в нашому суспільстві є не просто явищем, це світоглядна конструкція.
Хто виживає?
Коли я кажу, що виживають всі, то дійсно маю на увазі всіх, і олігархів включно. Так, кожен виживає по своєму, але виживає. Людина мінімальної заробітної плати, пенсіонер, соціально незахищений виживають на межі першого рівня піраміди Маслоу: що поїсти, що вдягнутись, де взяти кошти для дітей. Бізнес та олігархи виживають на межі другого рівня піраміди: як все не втрати, тільки щоб не посадили, не вбили тощо. Всіх українців незалежно від статків об’єднує відсутність впевненості в завтрашньому дні і необхідність вирішувати базові питання свого життя. Олігарх Фірташ переживає за своє майбутнє не менше, ніж український пенсіонер, хоча робить це в інших умовах і з інших причин.
Зрештою, виживає той самий Порошенко. Сьогодні йому нагально треба вирішити питання другого строку або свого майбутнього. І чим більше він стає не впевненим, що з ним все буде гаразд, тим більше помилок і радикальних кроків буде приймати. Виживає Тимошенко, для якої це мабуть останній шанс виграти вибори.
Природа виживання
Виживання – це індивідуальна стратегія. Це, коли людина особисті цілі ставить вище всього. Виживання – це коли можна наплювати на інших, тому що своє життя головне. Тому, коли всі виживають, то мова йде про те, що ми суспільство, в якому переважно всім плювати на інших. І, на жаль, в нашому випадку виживання стало елементом світогляду.
Насправді, ми не засуджуємо виживання і турботу про себе. Якщо наш родич, сусід, однокласник «піднявся» швидко через корупцію, нелегальний бізнес тощо, ми кажемо – «ну, молодець, зміг». Дехто навіть це в приклад ставить. Але коли ми говоримо про ефемерних депутатів, олігархів, міністрів, то постійно засуджуємо їх за незаконне збагачення.
Антонімом до виживання в даному контексті буде соціальна відповідальність, яка є колективною стратегією. Тобто коли хтось вдається до соціальної відповідальності він хоче вирішити не просто особисті проблеми, а проблеми певного кола осіб. Наприклад, це люди, які реагують на проблеми в місті, в комунальних установах тощо. І тут теж має місце наш світогляд – ми називаємо цих людей «міські божевільні». Навіть якщо по-факту цим людям вдається щось змінити і для нас в тому числі, ми рідко починаємо їх підтримувати.
Криза суспільства
Виживання всіх проти всіх має своїм наслідком суспільну кризу. Коли більшість думає за себе, суспільство не може продемонструвати колективну дію. А наші проблеми потребують саме потужної колективної мобілізації. Військовий конфлікт, загроза дефолту, втрата підтримки на Заході – все це вимагає організованої відповіді, яку не можуть дати егоїстичні зациклені на власному виживанні люди.
Подписуйтесь на Facebook автора, на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook
