Після Мосула: Що чекає Ірак після падіння «халіфату»?

Пізно ввечері 8 липня 2017 року на західному березі річки Тигр у західному Мосулі, вперше за останні 3 роки, почала лунати музика. Старі, ностальгійні композиції неначе винирнули з давно забутого минулого, проникаючи у напівзруйновані покинуті будівлі в кварталах Аль-Майдан і Аш-Шагуан. Традиційна іракська пісня рознеслася над усім історичним центром Мосула, який іноді називають Старим Містом. Від мосульського узбережжя, через розстріляну гаубицями Церкву Св. Георгія, руїни Великої мечеті «Ан-Нурі», рештки Собору Св. Фоми та до стародавнього ринку «Баб Ас-Сарай» — знайомі кожному іракцю музичні рядки «Я Наабат Ар-Рехан» ніби оживили в пам’яті людей згадки 3-річної давності, коли в місті панував мир та злагода. Чимало тих, хто тоді лишився в місті у своїх розбомблених оселях, повиходили на вулиці та зі сльозами щастя на очах пускалися у танці та хвалили Господа за те, що «все скінчилося». Іракські військові танцювали під свою улюблену музику на березі Тигра, стріляючи у повітря та кидаючи свої шоломи прямо на пісок або у воду.

Мелодія заглушалася лише в одному місті. У кварталі Баб Аш-Шатт все ще де-не-де роздавалися постріли та вибухи. Останні групи бойовиків «Ісламської держави» підірвали себе, намагаючись вирватися з оточення. Вже за півгодини бій затих. А групи місцевих журналістів включилися в ефір, щоб проголосити довгоочікувану новину: Мосул повністю звільнений від терористів «Ісламської держави».

Трирічне правління адептів «халіфату» завершилося 9 липня 2017 року, коли останні вогнища спротиву джихадистів у кварталах Баб Аш-Шатт і Аль-Майдан були ліквідовані. Остання група терористів у складі 50-60 осіб на чолі з шістьома командирами бойовиків була похована під завалами багатоповерхівки, яку іракська армія підірвала після двох невдалих штурмів. Національний прапор Іраку замайорів над західним узбережжям Мосула вже рано-вранці. Одна з найбільших та найкривавіших битв у новітній історії Іраку тривала 265 днів. Безпрецедентним чином, вона зібрала разом і друзів, і ворогів: сунітів, шиїтів, курдів, єзидів, ассирійців, туркменів. Понад 10 країн світу брали участь у боях у складі коаліції. Силами понад 100 тисяч бійців, сотень літаків міжнародних партнерів, танків, артилерії, бронемашин та спецслужб десятків держав вдалося зломити спротив терористів «Ісламської держави» та завершити їхнє домінування на півночі Іраку.

А поки всі обговорюють завершення битви за Мосул, ключовим питанням, яке вже починає обережно підніматися на іракській політичній арені, є пост-воєнний стан міста та провінції. Що буде з Мосулом та провінцією Найнава після війни? Хто контролюватиме місто, та чи буде переформатована довоєнна політична регіональна структура управління, що існувала тут багато років? Та як і про що домовлятимуться союзники по коаліції?

Падіння халіфату

Останні тижні битви за Мосул були особливо складними для військових. Іракська влада планувала взяти місто набагато раніше – десь у квітні-травні. Коли цей дедлайн пройшов, дату звільнення Мосула хотіли «змістити» під 29 червня – день, коли в 2014 році терористи захопили місто. А коли і це зробити не вийшло – сподівалися на 4 липня. День так само символічний – третя річниця відомої промови лідера «Ісламської держави» Абу Бакра Аль-Багдаді у приміщенні Великої мечеті «Ан-Нурі» у Старому Мосулі, в якій він проголосив створення «халіфату». Досягли своєї мети лише частково. Іракська армія таки взяла під контроль Велику мечеть, хоча й у руїнах, та підняла над нею прапор. Втім, «великої перемоги», про яку марили у Багдаді, дочекатися не змогли: терористи чинили відчайдушний спротив в останніх прибережних кварталах історичного центру Мосула. Іракські генерали, які командували операцією, відмовлялися жертвувати купою солдатів лише заради швидкої зачистки рештки районів «під якусь дату». А політики у Багдаді тиснули на них з вимогою прив’язати завершення всіх бойових дій до певного дня, щоб надати «перемозі» якнайбільшого пафосу та символізму, який би затьмарив усі успіхи терористів на ідеологічному фронті, а також приніс би урядовцям значні політичні дивіденди серед електорату. Зрештою, генерали перемогли, та 5 липня тиск чиновників припинився, а операцію продовжили вже з нормальним ритмом та більш злагодженою координацією дій.

6 липня підрозділи Сил антитерористичних операцій – елітних загонів іракських сил безпеки, яких тренували виключно американці – без шуму та втрат зуміли відбити від бойовиків стародавню ассирійську церкву в кварталі Аш-Шагуан. За даними місцевих ЗМІ, терористи намагалися підірвати її. Втім, джихадистів ліквідували внаслідок вдалого нічного рейду, а вибухівку – знешкодили. Протягом наступного дня іракські війська зачистили від бойовиків центральні історичні вулиці Ан-Нуджайфі, Баб Ат-Туб та Сук Ас-Сага, де розташований ринок коштовностей. А 8 липня іракські війська зайняли квартали Рас Аль-Хур і Аш-Шагуан та вийшли до берега річки Тигр.

Останні терористи «Ісламської держави» або здалися, або підірвали себе, опинившись в оточенні. Шестеро командирів бойовиків «ІД», які лишилися з групою бійців в оточенні в кварталі Баб Аш-Шатт, так само наклали на себе руки. Лише один – саудівець Абу Хафса – зумів вирватися з оточення, але був застрелений на березі річки Тигр. Якщо вірити іракським солдатам, чимало джихадистів в екстреному порядку позбавлялися довгої бороди та намагалися покинути Мосул під виглядом біженців. Деякі діставали з напівзруйнованих будинків іракські прапори та зустрічали армійські підрозділи нібито як їхні прихильники.

Крапку у бойових операціях у Старому Мосулі поставив один з командувачів битви – генерал-лейтенант Абдель-Ваххаб Ас-Сааді. Він з групою солдатів з Федеральної поліції Іраку підняв прапор над західним узбережжям Старого Міста та оголосив про завершення боїв за західний Мосул. Прем`єр-міністр Іраку Хайдер Аль-Абаді терміново виїхав до міста, де виступив із промовою на національному телебаченні. Він привітав народ Іраку з «перемогою» та оголосив про кінець «правління псевдо-халіфату» на іракських землях. Хоча до повної ліквідації терористів військові ще не дійшли, але битва за Мосул – це остання велика операція з визволення цілого міста від рук екстремістів. Відтепер, у бойовиків не лишалося жодного великого населеного пункту під їхнім контролем – ані в Іраку, ані в Сирії, за виключенням Ракки, захоплення якої курдами – лише питання часу.

Ще доведеться багато говорити про те, чи є це перемогою, чи трагедією. Адже й досі достеменно невідома точна кількість втрат, яких зазнала іракська армія та її союзники, а також кількість цивільних, які стали жертвами боїв. Лише за приблизними обережними підрахунками понад 20 тисяч цивільних загинули під час боїв у Мосулі: хто від куль терористів, хто внаслідок авіаударів сил коаліції, хто від осколків мінометних снарядів. За деякими джерелами в іракських військах, лише одна так звана «Золота Дивізія» втратила у боях за місто понад 55% особового складу. А це елітна бригада іракських військ, тренована та фінансована виключно США та Британією. Якщо до цих страшних цифр додати ще факти застосування силами коаліції білого фосфору та інших смертоносних набоїв, постійні розстріли колон біженців під час їхніх спроб покинути місто через «гуманітарні коридори», які часто прострілювалися терористами, масові загибелі цивільних в результаті повітряних ударів, масштабні показові страти бойовиками «ІД» тих, хто намагався втекти та загибелі людей, про яких навіть не знали, коли підривали будівлі з терористами або розстрілювали вулиці з артилерії – цифра може подвоїтися, або навіть потроїтися. На момент битви за Мосул, у місті перебували майже 1,5 мільйона осіб. А враховуючи те, що терористи «Ісламської держави» абсолютно не зважали на життя цивільних та використовували їх як забажали, саме найбільш незахищені й ставали жертвами боїв.

З боку терористів, знову-таки за приблизними підрахунками, втрати сягнули від 7 до 10 тисяч бойовиків. Майже половина усього командного складу терористів була знищена. Решта – виїхали ще до початку боїв за західний Мосул – до кордону з Сирією, або в інші регіони країни. Але насамперед – вони передислокувалися до провінції Дейр-аз-Зор на сході Сирії.

Половина Мосула буда вщент зруйнована. Чимало історичних будівель були або підірвані терористами «Ісламської держави», або пошкоджені в результаті обстрілів з боку урядових військ. Тактика випаленої землі, яку активно застосовували бойовики з перших днів боїв ще на околицях Мосула, призвела до величезних втрат в інфраструктурі, торгівлі, сільському господарстві міста.

У будь-якому разі, Мосул сьогодні – це жива рана на тілі Іраку, яку зараз намагатимуться загоїти. «Халіфат» впав, але його ідеологія все ще у повітрі, і ще довго буде, неначе привид, літати посеред людей та пошепки передаватися між прихильниками цих фанатиків, чекаючи свого часу. А поки що – Мосул готується до ще більш складного періоду післявоєнної реставрації.

Що буде після Мосула: військовий аспект

Після розгрому терористів «Ісламської держави» у Мосулі, урядові сили зосередять увагу на кілька інших ключових регіонів, які все ще лишаються під контролем бойовиків. Терористи все ще контролюють близько 15% території країни.

«Карта ситуації в Іраку. Червоним – іракська армія. Коричневим – терористи «ІД»

По-перше, іракські війська ліквідують оплот терористів західніше Мосула в провінції Найнава з центром у місті Таль-Афар. Нині, сили бойовиків там перебувають у «котлі» вже кілька місяців поспіль. Таль-Афар – один з найбільших населених пунктів у провінції Найнава, в якому проживають приблизно 200 тисяч цивільних. Більшість населення цього міста – етнічні іракські туркмени. Саме ця демографія робить Таль-Афар унікальним. Втім, із приходом до влади в місті терористів «ІД», туркменів всіляко переслідували. Чимало з них або втекли, або були кинуті до в’язниць. Як і представників єзидів, туркменів нещадно вбивали цілими родинами, заселяючи місто сунітами. Терористи привозили сюди своїх родичів та привласнювали домівки туркменів. Лише кілька днів тому – 7 липня – терористи «Ісламської держави» стратили понад 200 жителів Таль-Афара, включаючи жінок та дітей. Близько 60 з них вони повісили на в`їзді до міста.

Нині, Таль-Афар перебуває у цілковитій облозі з боку урядових військ. Із заходу його оточують іракські регулярні війська. Зі сходу – про-іранські «Сили народної мобілізації». Це воєнізовані формування, які складаються з озброєних груп шиїтів, сунітів, єзидів, ассирійців і туркменів, насамперед – місцевих, які воюють за те, щоб повернутися до міста та помститися загарбникам.

«Карта ситуації довкола Мосула станом на весну 2017 року. Червоним – іракська армія. Жовтим – сили курдів. Без кольору – терористи «ІД».

Поки йшли бої у західному Мосулі, іракські війська не ризикували відводити зайві ресурси на Таль-Афар. Проте вже на останніх стадіях штурму Мосула, коли урядові війська розпочали наступ у Старому Місті, ті підрозділи, які не брали участі в штурмі, перекинули на захід до Таль-Афара. Операція зі звільнення цих територій розпочалася 10 червня. Вже 13 червня іракські підрозділи вибили терористів з шести населених пунктів у Таль-Афарському «котлі». Наступ триває й досі, але повільно та поступово. Зараз, із завершенням битви за Мосул, Об`єднаний штаб ЗС Іраку активізує наступальну кампанію на цьому напрямку. Саме місто терористи 8 липня проголосили «своєю тимчасовою схованкою» після битви за Мосул. Саме у ньому зараз перебуває частина керівництва «Ісламської держави».

По-друге, пріоритетним для іракських військ стане наступ на Хавіджу на півночі Іраку. Це переважно сунітське арабське місто розташоване у провінції Кіркук неподалік територій, заселених курдами. Хавіджа завжди була центром сунітського арабського спротиву шиїтському центральному уряду в Багдаді. Саме тому, починаючи з 2010 року, тут постійно відбувалися сутички між сунітськими племенами та силами безпеки. Відтак, захопити цей регіон терористам «Ісламської держави» у 2014 році було не складно. Чимало місцевих племен (насамперед, Аль-Джабурі та Ад-Дулаймі) вступили в союз з джихадистами. Саму Хавіджу населяють близько 100 тисяч людей.

Нині, місто повністю заблоковане іракськими військами. Терористи замінували всі підходи до нього та всі околиці і звели три лінії оборони. Хавіджу ізолювали від решти Іраку у липні 2016 року під час наступальної операції на місто Аш-Ширкат. До цього моменту, іракська армія поки що не намагалася штурмувати Хавіджу та околиці. Втім, тепер цей напрямок розроблятимуть у Генштабі.

По-третє, однією з основних битв в Іраку стануть бої за пустелю Анбар на заході країни. Терористи «Ісламської держави» все ще контролюють чимало населених пунктів вздовж річки Євфрат на заході Іраку. Зокрема, серед їх основних оплотів – міста Равах, Анах, Аль-Кайм та Акашат. Ці території є найбільш цінними для іракських військ. Адже вони прилягають до кордону з Сирією та є головними транзитними пунктами для терористів між двома державами. Аль-Кайм нині слугує для джихадистів схованкою. Воно розташоване прямо на сирійсько-іракському кордоні. Урядові війська давно планують відновити наступальну операцію вздовж річки Євфрат убік сирійського кордону, щоб раз і назавжди його закрити. Питання лише – хто братиме участь в операції. Із заходу на пустелю Анбар наступають іракські регулярні війська. Але з півночі вздовж кордону прямують «Сили народної мобілізації», які зацікавлені в тому, щоб самим захопити місто Аль-Кайм через свою близькість до сирійського уряду. В будь-якому разі, саме пустеля Анбар стане смертельним ударом для терористів, внаслідок якого вони втратять зв’язок з Сирією та зазнають остаточного розгрому в Іраку.

Що буде після Мосула: політичний та етно-релігійний аспекти

Хоча битва за Мосул зібрала разом і курдів, і сунітів, і шиїтів, не варто думати, що тепер вони стануть кращими друзями та забудуть образи, яких зазнали протягом попередніх років. Зрештою, для багатьох з цих груп війна з «ІД» — це спосіб заробити політичні бали та захопити якомога більше території, щоб потім встановити свій фактичний контроль над нею. А це все створює реальну загрозу міжетнічних сутичок вже у найближчому майбутньому, лише тільки спільний ворог зникне. Але страшніше те, що навіть всередині самих етно-релігійних груп існують серйозні протиріччя, що можуть ще більше «подробити» конфлікт на кілька маленьких та ускладнити ситуацію в регіонах. Спробую пояснити детально, лаконічно та просто:

1. Шиїти.

Головною політичною силою шиїтів є партія «Дава», яка з 2005 року керує країною та має більшість у парламенті. Втім, сама партія розколота на два ворогуючих табори: прихильників нинішнього прем’єр-міністра Хайдера Аль-Абаді та прихильників колишнього прем’єра Нурі Аль-Малікі, якого усунули з посади у 2014 році, коли всі зрозуміли, що саме його дискримінаційна відносно сунітів політика призвела до піднесення «Ісламської держави» у регіонах. Боротьба двох блоків у партії протягом 2014-2017 років дуже часто паралізувала парламент та гальмує необхідні країні в умовах війни соціально-економічні реформи.

Прем`єр-міністр Іраку Хайдер Аль-Абаді (праворуч) та колишній глава уряду Нурі Аль-Малікі (ліворуч)

У свою чергу, це викликало обурення в населення, яке звинувачувало депутатів у корупції, політичних чварах та бездіяльності. Це завершувалося масштабними антиурядовими демонстраціями у Багдаді, які очолював шиїтський проповідник-реформатор Муктада Ас-Садр. Він представляє третю сторону в між-шиїтському конфлікті в Іраку. Його персона набуває все більшої популярності на тлі протистояння Аль-Абаді та Аль-Малікі. Крім того, контроль Ас-Садра над масами дозволяє йому шантажувати уряд та парламент постійними страйками та бойкотами. Наприклад, 30 квітня-1 травня 2017 року Ас-Садр зумів мобілізувати десятки тисяч людей, щоб захопити контроль над так званою «Зеленою зоною» — центральним кварталом Багдада – та вдертися до парламенту. На сьогодні, Муктада Ас-Садр має неабияку кількість прихильників та може позмагатися з обома прем’єрами у популярності. Крім того, він має широкі зв’язки з лідерами про-іранських «Сил народної мобілізації» — воєнізованих формувань, які брали участь у війні проти «Ісламської держави».

Вся ця боротьба між шиїтами розгорнеться з новою силою на тлі піднесення про-іранських воєнізованих формувань «Сили народної мобілізації». Ці підрозділи зробили неабиякий внесок у боротьбу проти терористів «ІД». І питання полягатиме в тому, що вони отримають за це. І саме в цьому контексті яскраво прослідковуватиметься боротьба між різними шиїтськими політичними фракціями. 27 листопада 2016 року іракський парламент схвалив неоднозначне для багатьох рішення про інкорпорування до складу Збройних сил Іраку «Сил народної мобілізації» та зрівняння їх статусу з військовослужбовцями. У такий спосіб, уряд на чолі з Аль-Абаді здійснили потужну спробу підпорядкувати собі ці формування, чимало командирів яких мають тісні стосунки з колишнім прем’єром Нурі Аль-Малікі – головним конкурентом Аль-Абаді. Самі «Сили народної мобілізації» мають неоднозначну репутацію в Іраку. Дехто вважає, що вони є сателітами Ірану, дехто – що вони повністю контролюються Аль-Малікі, а хтось вважає їх дискримінаційною структурою відносно сунітів. Правда завжди десь посередині. На відміну від 2014 року, нині «Сили народної мобілізації» складаються на 40% з сунітів та християн, а решту складають шиїти. Також в їх лавах воюють єзиди і туркмени. За останні роки ці формування стали надзвичайно могутніми, а їхні командири – справжніми «варлордами», які мають свій вплив у регіонах, територію та власні збройні угруповання. Окрім того, командир «Сил народної мобілізації» Абу Магді Аль-Мугандес має прямий зв’язок з командуванням елітних підрозділів «Корпусу вартових ісламської революції» в Ірані. А вплив Аль-Малікі на них достатньо обмежений, хоча й присутній. Зрештою, ігнорувати цю військову силу в Іраку не варто, і це розуміють всі. Адже станом на 2016 рік бійців «Сил народної мобілізації» стало понад 150 тисяч, а це величезна сила, яку треба або контролювати, або знищити.

Приміщення іракського парламенту в Багдаді

Всі ці питання внутрішньополітичній боротьби поміж шиїтів загостряться по мірі того, як наближатимуться місцеві вибори 16 вересня 2017 року та парламентські вибори у квітні 2018 року. От тоді треба брати попкорн і чекати на гостросюжетний політичний серіал в стилі «Карткового будинку».

2. Курди.

На цьому напрямку все теж сумно. Курди, хоч і намагаються сьогодні створити собі образ «адекватної» політичної сили на тлі всіх цих чвар, але їхній медійний образ та реальна ситуація – зовсім різні речі.

Курдський рух сьогодні розколотий на дві фракції, які вже багато років є конкурентами. Це Патріотичний Союз Курдистану на чолі з екс-президентом Іраку Джалалем Талабані та Курдська Демократична Партія на чолі з нинішнім головою Іракського Курдистану Масудом Барзані. Останній є одноосібним правителем Курдського автономного регіону (це офіційна назва Іракського Курдистану). Його влада в цьому краї безмежна, і вже багато років тут зберігається щось подібне до диктатури Барзані та його клану. Курдський регіональний парламент, як і уряд – переважно паралізовані та не працюють. Саме тому, вочевидь, ніхто не помічає того факту, що повноваження Масуда Барзані як голови Курдистану завершилися ще у серпні 2015 року. Клан Барзані має міцні позиції у столиці Курдистану – місті Ербіль.

Президент Іракського Курдистану Масуд Барзані (праворуч) та колишній президент Іраку Джалаль Талабані (ліворуч)

У свою чергу, Джалаль Талабані та його блок базуються у місті Ас-Сулейманійя та протистоять клану Барзані. Хоча їх конфлікт поки що протікає у латентній формі, він може вирватися у публічну площину на тлі економічної кризи в Курдистані, яка спалахнула у 2015-2016 роках через падіння цін на нафту та скорочення прибутків від транзиту нафти через захоплення територій, на якій розташовані нафтопроводи, терористами «Ісламської держави». Через кризу у регіоні вже проходили масштабні демонстрації – у лютому 2017 року, які охопили Халабджу, Кою, Чемчемаль та Сулейманійю. Цю ситуацію активно «розкачує» Патріотичний союз Курдистану на чолі з Талабані.

До того ж, останнім часом, особливо у зв’язку з битвою за Мосул, виникнув конфлікт між курдами відносно ставлення до турецьких та сирійських курдів. Масуд Барзані та його «пешмерга» мають доволі непогані відносини з Туреччиною завдяки спільним нафтовим проектам та торгівлею цим ресурсом. Втім, частина курдів, особливо тих, які пов’язані з Робочою партією Курдистану в Туреччині – виступають проти «торгівлі на крові» та закликають Барзані об`єднатися з сирійськими курдами та створити цілий єдиний анклав біля кордону з Туреччиною у Сирії та Іраку. Через це виникають непорозуміння між різними курдськими фракціями, а сам Барзані ризикує втратити популярність через звинувачення у «зраді» та «боягузництві».

Така собі «ублюдочна», на думку окремих курдів, позиція Барзані щодо сирійських курдів (підтримуємо, але турецькі гроші важливіші) вже викликала серйозний конфлікт з єзидами. Ця етнічно-релігійна меншина історично проживає у місті Синджар та на його околицях, а також на заході провінції Найнава біля кордону з сирійською курдською провінцією Аль-Хасака. Відтак, коли терористи «Ісламської держави» прийшли на ці землі та почали винищувати єзидів, ті почали тікати до сирійських курдів та формувати власні сили самооборони. Фінансувалися вони, та тренували їх, сирійські та турецькі курдські підрозділи. А намагання курдів «пешмерга» зайти до Синджара або включити його до складу Курдистану сьогодні натикаються на відчайдушний спротив єзидів. Вони звинувачують Барзані у небажанні їм допомагати та союзі з Туреччиною. До того ж, у цю ситуацію намішаний ще й окремий курдсько-єзидський конфлікт. Справа в тому, що курдські загони «пешмерга» багато років охороняли місто Синджар. А у 2014 році вони дуже швидко його покинули. На думку єзидів, курди навмисно покинули їх напризволяще, бо не хотіли втратити людей у боях з терористами «Ісламської держави». Останні, коли захопили місто, почали масово страчувати єзидів цілими родинами, а жінок перетворили на секс-рабинь. Відтоді, єзиди звинувачують курдів у «зраді» та вважають, що цього не було би, якби ті не покинули їх три роки тому.

3. Суніти

Але якщо курди та шиїти, маючи низку розбіжностей у поглядах, все-таки зуміли адаптуватися до зміни обставин в Іраку, сунітська громада є 100%-м віддзеркаленням давньої арабської приказки: «Араби погоджуються не погоджуватися». Звісно, були моменти, коли суніти збиралися разом, наприклад у 2010 році вони об`єдналися в один блок для участі у виборах. Але таке бувало рідко. Частіше всього, ситуація така, як, приміром, на парламентських виборах 2014 року, коли на 15 місць від регіону Анбар претендували 25 сунітських партій.

Основними представниками сунітів в іракській політиці є Іракська Ісламська Партія (яка частково пов’язана з рухом «Брати-мусульмани» та отримує фінансування з Катару) та два парламентські блоки: «Ат-Тахалюф Аль-Куаа» («Альянс сили») та «Аль-Галь» («Вирішення»). Іракська політика не була би арабською, якби, звісно, не персоніфікація всіх процесів. Обидва блоки представлені сильними харизматичними фігурами – нинішнім спікером парламенту Салімом Аль-Джубурі та міністром енергетики Дафіром Аль-Ані. Обидва – мають непогані зв’язки з прем’єр-міністром Хайдером Аль-Абаді та його переважно шиїтським урядом.

Спікер іракського парламенту Салім Аль-Джубурі

За межами парламенту сунітів представляють брати Усама та Асіль Ан-Нуджайфі. Усама був віце-президентом Іраку, поки прем’єр-міністр Хайдер Аль-Абаді не усунув його від влади шляхом ліквідації його посади. А Асіль був губернатором провінції Найнава та міста Мосула до того, як його захопили терористи «Ісламської держави». До речі, й до сьогодні чимало людей звинувачують Асіля Ан-Нуджайфі у тому, що він «посприяв» бойовикам захопити місто у червні 2014 року. Обидва брати мають політичну вагу, і обидва представляють турецькі інтереси. У 2015 році вони зуміли зібрати конференцію в Аммані в Йорданії, де намагалися підпорядкувати собі сунітський політичний рух в Іраку, проголосивши створення так званого «Вищої координаційної ради», яка нібито представляла всіх сунітів Іраку. Втім, деякі племена та парламентські блоки виступили проти такої ініціативи, і все швидко розвалилося. Нині, брати Ан-Нуджайфі командують сунітським збройним формуванням «Найнавська гвардія», яка брала участь у битві за Мосул за сприяння Туреччини. Вони мають намір повернути собі владу та вплив у Мосулі та околицях. Втім, центральний уряд Багдада намагається цьому завадити. Наприклад, взимку 2017 року суд в Багдаді видав ордер на арешт Асіля Ан-Нуджайфі за звинуваченням у шпигунстві та державній зраді.

Колишній губернатор провінції Найнава та міста Мосул Асіль Ан-Нуджайфі

Колишній віце-президент Іраку Усама Ан-Нуджайфі

Загалом, відносини між шиїтським урядом Аль-Абаді та сунітами багато в чому залежать від його зв’язків з окремими сунітськими політиками. І, власне, від цього й залежить їхня міць. В цьому ж криється і головна слабкість. Якщо ці зв’язки розриваються, існує загроза конфлікту між сунітами та шиїтами. Яскравим прикладом є історія міністра оборони Іраку Халеда Аль-Обейді, якого в 2014 році призначили на посаду. Він був одним з архітекторів наступальних операцій ЗС Іраку проти терористів «Ісламської держави». Через це він став одним з найбільш популярних сунітів в уряді. Але в серпні 2016 року його усунули від посади через звинувачення в корупції. За вотум недовіри проголосували більшість депутатів. Це викликало обурення у частини сунітів, адже вони вбачають в цьому подальшу «маргіналізацію» їхнього політичного життя в Іраку.

Екс-міністр оборони Іраку Халед Аль-Обейді

Іншими представниками сунітів є колишні функціонери партії «Баас» Саддама Хусейна. Зараз вони розділені на дві фракції. Перша очолюється колишнім віце-президентом Іраку Іззатом Ібрагімом Ад-Дурі. Він є командиром сунітського збройного формування «Орден Накшбанді» — містичної суфійської групи, яка спершу була в союзі з «Ісламською державою», а пізніше розчарувалася в них. Друга фракція – рух «Аль-Ауда» на чолі з Мухаммедом Юнісом Аль-Ахмедом. Обидві групи вважаються в Іраку незаконними, а їхніх лідерів переслідують.

На тлі розбрату в стані сунітських племен, особливо враховуючи те, що чимало з них були в союзі з «Ісламською державою» в 2013-2014 роках, виникає реальна загроза спалаху нового конфлікту з шиїтською владою. Особливо це залежить від дій самого уряду Аль-Абаді. Якщо чвари між його фракціями триватимуть, а реформи не просуватимуться – суніти можуть знову вдатися до збройного повстання, яке прокладе шлях черговій умовній «Ісламській державі».

Що буде після Мосула: соціально-психологічний аспект

Для післявоєнного Іраку настає епоха двох криз: кризи довіри між людьми та кризи довіри до влади. Перша полягає в тому, що люди стали менше довіряти один одному. Вся справа у 2014 році. Тоді частина людей підтримала терористів «Ісламської держави». І тепер їх за це звинувачують і вимагають покарати. Враховуючи сильні почуття «кровної помсти» на арабському сході, Ірак може цілком поринути у море вбивств та міжплемінних зіткнень після ліквідації присутності «Ісламської держави».

Така проблема вже постала з єзидами. Вони відмовляються повертатися на свої землі, поки не дізнаються, ким вони будуть управлятися. А це означає, що вони натякають на самоуправління Синджаром та його околицями, проти чого виступають як курди, так і місцеві туркмени. Водночас, єзиди відкрито кажуть: вбиватимуть тих сусідів, які стали членами «ІД» та кривдили їх та їхніх родичів. Те саме чекає й решту регіонів, особливо провінції Анбар та Найнава. В останній тиждень тому в західному Мосулі знайшли список членів «ІД». Більшість людей в ньому – представники племені Аль-Джабурі. Тепер можна лише уявити, що буде з цим племенем, і яке буде до нього ставлення.

Друга проблема – криза довіри до влади. Після років війн, спричинених частково й бездіяльністю влади та політичними чварами в парламенті, люди більше не довіряють політикам. Окремі персоналії стали взагалі ворогами народу, як наприклад колишній прем’єр Нурі Аль-Малікі. І на тлі тотальної недовіри до владних інститутів, криза між людьми лише наростатиме, а випадки судів Лінча – зростатимуть. Втім, в уряду зараз є реальний шанс – на тлі перемог над тероризмом відновити потужний владний апарат на звільнених територіях та продемонструвати справедливість, покаравши винних у злочинах. Інакше – ідеологія «ІД», яка все ще житиме у головах людей, прокладе шлях до якихось нових екстремістських фанатичних угруповань.

Що буде після Мосула: фінансово-інфраструктурний аспект

Реалії на місцях, по мірі того, як звільнені від терористів території оговтуються, породжують ще один головний біль для іракського уряду. За які гроші відновлюватимуть Мосул та інші міста? У проекті бюджету, схваленого парламентом 14 квітня 2017 року, влада визнала, що має дефіцит у 18 млрд. доларів. Якщо подивитися на статистику Світового банку, то це приблизно 15% від ВВП Іраку. Це при тому, що чверть усього ВВП витрачається на війну та виплати різним угрупованням – шиїтським, сунітським, курдським. І між ними триває боротьба за ці потоки – кому більше грошей дістанеться. А відтак, ресурсів на потреби соціально-економічного та гуманітарного характеру – не вистачає. Навесні 2017 року у Багдаді підрахували, що для повного відновлення всіх населених пунктів після війни необхідно буде приблизно 25 млрд. доларів. Це не рахуючи Мосула, який на той момент ще не був звільнений.

Західний Мосул, квартал Аш-Шафаа в руїнах

Існує варіант залучити до відновлення інфраструктури інші країни, але тут знову постає питання: які саме? Катар та інші країни Затоки занадто суперечливі для багатьох іракців, особливо через їхнє фінансування терористів «ІД» у 2013-2015 роках. Туреччина залюбки б вклала гроші, щоб узалежнити території, але проти цього виступлять курди та шиїти. А в умовах, коли Ірак починають «кусати» реформи, проведення яких важливе для виживання держави, економічна криза починає ставати реальною проблемою.

Що буде після Мосула: територіальний аспект

Останнє. Що буде з територіями, які фактично контролюються певними угрупованнями, що відбили їх в терористів «ІД»? Чи підуть вони добровільно, чи їх треба буде «виводити»? Це питання на мільйон сьогодні в Іраку. Якщо поговорити з місцевими – вони обов’язково зададуть це риторичне запитання.

Про-іранські «Сили народної мобілізації» контролюють захід сунітської провінції Найнава. Про-турецька «Найнавська гвардія» контролює курдсько-християнську північ провінції Найнава та місто Хаммам Аль-Аліль на півдні. Сунітські регулярні війська стоять на підходах до курдських територій в провінції Кіркук. Сунітське арабське місто Хавіджа хочуть загарбати курдські загони «пешмерга». Єзидський Синджар контролюють курди та шиїти, які мають різні плани на нього. Все це – віддзеркалення майбутніх проблем.

Особливо гостро це стосується так званих «спірних» територій. Наприклад, міста Кіркук та його околиць. Курди давно прагнуть включити його до складу свого Курдистану. Багдад завжди виступав проти. Але тепер, коли саме курди звільнили його від бойовиків сил «ІД» у 2015 році, вони диктують умови. Місяць тому, вони призначили референдум про включення Кіркука до складу Курдистану на 25 вересня 2017 року – всупереч протестам офіційного Багдада та шиїтів на чолі з проповідником Муктадою Ас-Садром. Примітно, що ще у листопаді 2016 року прем’єр-міністр Іраку Хайдер Аль-Абаді оголосив, що досяг домовленостей з курдами про те, що вони підуть зі звільнених від терористів територій після завершення війни. Але ті відмовилися це зробити, і зараз, коли вони вже не пов’язані битвою за Мосул, наполягають на тому, що мають повне право претендувати на інші курдські території в Іраку, включаючи навіть єзидське місто Синджар.

Таким чином, Ірак матиме купу проблем після війни. Битва за Мосул завершена, і зараз почнеться битва за Ірак як такий.