Роздуми після блокади на Донбасі: тактична перемога Порошенка, але що далі?

Мінський процес ймовірно стане одним з найбільш дивних політичних феноменів в історії міжнаціональних конфліктів, завдяки незрозумілому сценарію його практичного втілення. Міжнародна спільнота не бачить альтернативи Мінським домовленостям, але ніхто не знає як їх реалізувати. При цьому, в кожного учасника переговорного процесу своє бачення та розуміння конфлікту. Ще більше заплутала ситуацію торгівельна блокада з її непередбачуваними наслідками, які можуть стати «чорним лебедем» для української сторони.

Врешті-решт ми стали свідками традиційного для українського політичного процесу стану речей: громадяни не розуміють дійсне значення сьогоднішніх подій, політики не до кінця усвідомлюють кінцеву мету своїх рішень, народний депутат Парасюк, не замислюючись, розмахує ногами. Поки українські політики грають у свою традиційну рольову гру, основна ціль якої утримання чи отримання політичної влади, інші міжнародні актори, залучені до наших реалій, продовжують вирішувати свої геополітичні питання. Тому давайте обійдемо «парасюкізм» та спробуємо розібратися у дійсних намірах кожного з учасників цієї політичної гри, спрогнозувавши можливі сценарії розвитку подій.

«Опозиційні політичні кола». Більшість соціологічних опитувань підтверджує високі рейтинги двох політичних сил – «Батьківщини» та «Самопомочі». Блокада могла б стати інструментом матеріалізації електоральної підтримки в політичні дивіденди. За невеликий проміжок часу позитивне ставлення громади до дій, спрямованих на зупинку переміщення товарів з непідконтрольних території і у зворотному напрямку, зростало неймовірними темпами, паралельно покращуючи рейтинги «Самопомочі» і «Батьківщини». Більше того, блокада наносила значний урон діючій владі та могла б призвести до масового протесту, ставши тим каталізатором, якого сьогодні так не вистачає прихильникам ідеї перевиборів. Мабуть опозиційні кола розраховували, що перебуваючи під тиском суспільства, президент Порошенко зніматиме загрозливу напругу шляхом ініціювання дострокових виборів до Верховної Ради.

В таких обставинах, програшні позиції отримав би «Народний фронт», який з мінімальної підтримкою не зможе гарантувати прохід до парламенту та збереження важливих міністерських крісел. Важко визначити й майбутнє «БПП», політичний склад якого об’єднаний, у більшій мірі, ситуативними економічними інтересами.

З використанням популярної в українському дискурсі метафори «торгівля на крові», «Самопоміч» могла б успішно зіграти на електоральному полі патріотів і поміркованих націоналістів як основний ініціатор блокади й визнання непідконтрольних територій окупованими. Провал з неефективним застосування «м’якої сили» – львівського сміття, був би нівельований проукраїнською позицією відносно конфлікту з Росією та спробою назвати АТО війною, а непідконтрольні території – окупованими.

В свою чергу, перебуваючи у жорсткій опозицій до влади, інший впливовий гравець – «Батьківщина», традиційно б отримала помітний рівень громадської підтримки. Люди, які незадоволені погіршенням економічної ситуації та суперечливими рішенням команди Порошенка, проте не готові підтримати політичні проекти, що асоціюються з «Партією регіонів», певно б віддали свої голоси за Тимошенко.

Високий прохідний бал дозволяв б обом політичним силам брати активну участь у формуванні нової коаліції та розподілі міністерських портфелів. Окрім того, не варто забувати про цілеспрямованість Тимошенко, яка не знає слово «неможливо» та може добитись, у разі потреби, не тільки відставки Гройсмана, але й ініціювати імпічмент Трампу через Верховну Раду України. Можливий сценарій, за якого, після посилення своїх позицій у парламенті та кабміні, Тимошенко продовжить систематичну атаку на президента для обмеження потенціалу його дій (набутий досвід з Ющенком стане у нагоді) та закріпиться у якості його основного конкурента на наступних президентських виборах. В будь-якому випадку ми б побачили повне перезавантаження влади, чого і намагаються добитись опозиційні сили.

Адміністрація Президента. Звичайно, президента України не міг влаштовувати такий розвиток подій, а соціологічна ситуація підштовхувала його до активних дій. Саме тому, Порошенко прийняв суперечливе, на перший погляд, рішення, взяти контроль над тим, що його команда нещадно заперечувала. Уявіть, що у центрі Києва на дискотеці Ви у компанії критикували дівчину, яка ефектно відрізнялась він натовпу яскравими теплими в’язаними носками, які доповнювали її стрункі ноги взуті у босоніжки. Проте, ближче до кінця заходу, Ви раптом схопили її за руку та повезли зустрічати прекрасний світанок на станцію метро “Червоний хутір”, після чого повели її знайомити з батьками. Не менш одіозним здавалось рішення Порошенка.

Проте, якщо розібратись у всіх нюансах, Порошенко ризикнув, та у грі, у якій треба поставити на червоне або чорне, поставив на синє, сподіваючись, що круп’є дальтонік. Затвердивши через РНБО рішення про заборону товарообороту з непідконтрольними територіями, він взяв ініціативу з контролю блокади у власні руки. При цьому, мотивувавши своє рішення на хитрий дипломатичний манер:

• опозиційні сили розпочали несанкціоновану блокаду, яка критично впливає на українську економіку (тут президент залишає хід для відступу, якщо економіка дійсно відчує загрозливий вплив, вину можна буде перекинути на плечі «Самопомочі» та «Батьківщини»);

• блокада спричинила втрати українських підприємств на непідконтрольних територіях та їх перехід під «російське крило», що відобразиться на благополуччі кожного українського громадянина, спричинить підвищення тарифів та змусить відчути українців, проживаючих на тих територіях, що від них відмовились (тут президент зможе нанести удар рейтингам «Самопомочі» та її лідеру Садовому з «Батьківщиною» та її лідером Тимошенко. Створені передумови для обвинувачені їх у грі на користь Росії, а негативну реакцію українців, пов’язану з подальшим підняттям тарифів чи падінням рівня життя можна також направляти на їх адресу. Кінцева мета – падіння рейтингів популярних політсил);

• ситуація що склалась, змусила президента зупинити анархію та вступити у боротьбу за повернення українських підприємств. Єдиний шлях – вимушене встановлення контрольованої державою блокади з вимогою до сепаратистів віддати заводи Україні та їх власнику (тут президент зберігає авторитет влади, вірогідно показує Ахмєтову готовність підтримати його у протистоянні за його активи, щоб не порушити сприятливі міжособистісні відносин. У майбутньому, в залежності від реакції європейський партнерів, це може бути використано як негласний пункт дорожньої карти Мінського процесу, до якого українська влада зможе апелювати як і до питання безпеки, аргументуючи це у якості причин не можливості виконання політичної частини українською стороною).

Якщо проаналізувати усі обставини складається враження, що Порошенко здобув тактичну перемогу, а ціль, в традиціях Макіавеллі, виправдає засоби. Поки нейтралізована загроза втрати контролю над ситуацією в країні, створені передумови для стримування основних політичних опонентів, каналізована загроза громадських протестів. Тепер нехай «Самопоміч» чи «Батьківщина» шукає інші способи облити багном чинну владу. Рейтинги не пахнуть.

Проте, залишається відкритим питання стратегічного успіху президента. Настільки довго можна буде очолювати блокаду, критикуючи опозицію за її початок? Яка буде остаточна реакція європейських партнерів на інстинктивні дії української влади? Якщо підприємства на непідконтрольних територіях дійсно наповнювали бюджет у тих розмірах про які говорить Гройсман і вони були враховані при плануванні поточного бюджету, як влада лататиме дірку, пов’язану з недоотриманням податків і падінням експорту? Легалізацією азартних ігор, проституції та інших соціальних благ? Може варто оподаткувати корупцію? У гіршому випадку, тактична перемога може раптово обернутись стратегічною поразкою. Владі необхідно, нарешті, визначитись зі своєю внутрішньополітичною стратегією. Займатись реінтеграцією непідконтрольних територій? Відмежувати їх від української політико-економічної системи на невизначений період і оголосити їх окупованими? Завершити Мінський процес, дивлячись як Росія створює з ОРДЛО гібридні політичні утворення з самостійним статусом? А що робити з Кримом, з огляду на те, що Мінські домовленості взагалі не торкаються даного питання, а занепокоєнням західних партнерів його не повернеш? Невизначеність дедалі більше ускладнює ситуацію і обмежує нашу політику тісними рамками, змушуючи розмірковувати над сумнівними законами про відсоткове співвідношення мови на українському телебаченні чи у побуті.

Вирішення питань «україномовності» не зможе відволікти громадськість він більш нагальних питань, а може навпаки, дати декілька сюжетів для російських ЗМІ, які активно піднімуть тему захисту російськомовної меншості (чесно кажучи, багато російськомовних громадян вже і без того боїться спілкуватись російською мовою для того щоб їх не прийшли захищати росіяни). Патріотично налаштованим депутатам треба перестати шукати «український слід» у всіх глобальних починаннях минулого, фантазуючи, що коли Армстронг приземлився на Місяць, то перше, що він побачив козацький курінь або коли Ньютон осмислив силу тяжіння, яблуко яке йому допомогли було сорту Антоновка. Необхідно знаходити «український слід» у світових успіхах майбутнього та вміти розставляти пріоритети у складній політичній й економічній ситуації. Така ж ситуація з «російським слідом», який вже дещо витратив свій ресурс «виправдання всіх проблем».

Сподіваємось на те, що українська влада зробить необхідні висновки, шукаючи механізм покращення ситуації, а не інструмент її виправдання. Від цього й залежатиме чи управлінські кола зможуть централізувати політичні ресурси чи спровокувати подальшу фрагментацію з непередбачуваними наслідками.

Кремль. Експерт не той, хто випадково вгадав майбутнє, а той хто осмислено спрогнозував минуле. Може такий дивний підхід необхідно використати українському політичному істеблішменту для того щоб правильно інтерпретувати досвід Грузії і Молдови при прогнозуванні планів Кремля на українському напрямі. Переслідуючи власні інтереси, Кремль готує декілька сценаріїв розвитку подій, один з яких – створення з частин Донецької і Луганської областей своєрідних аналогів Південної Осетії і Абхазії. Паспорти місцевих жителів вже легалізовані, економіка поступово переходить на «російські рейки», залишилось щоб декілька африканських демократичних країн визнали незалежність ДНР і ЛНР, після чого, гібридна армія гібридних державних утворень увійде до складу регулярних російських військ. Такий сценарій дасть привід опозиційним силам розпочати масштабну інформаційну кампанію проти української влади з приводу втрати території. Проте, судячи із заяв Порошенка про суверенність українських земель, він точно не зацікавлений у такому розвитку подій.

Не варто виключати збереження зацікавленості Москви у реалізації сценарію з реінтеграції територій на свої умовах, що зараз все ж здається маловірогідним. Якщо Кремлю вигідніше повернути ОРДЛО Україні, нав’язавши нашій країні всі економічні витрати і політичні наслідки пов’язані з інтеграцією і відбудовою, ніж робити з них самостійні утворення, які потребуватимуть російської фінансової підтримки, Путін намагатиметься використати фанатичну переконаність європейського політичного істеблішменту у безальтернативності Мінську. Як це зробити? Можливо, новою ескалацією конфлікту. Активізація бойових дій на східних кордонах Європи, численні жертви та повний провал усіх німецьких планів напередодні осінніх виборів до Бундестагу, можуть спонукати ЄС йти на компроміс у двосторонніх перемовинах та розпочати на тиск на українську владу з боку європейських партнерів з приводу необхідності здійснення поступків. У разі відновлення Мінського процесу за таким сценарієм, ми знову повернемося до замкнутого кола: ЄС вимагає втілення політичної частини Мінська – у нас не має достатнього голосів у парламенті для цього – бойовики не створюють необхідних безпекових умов – ЄС закликає Росію повипливати на ОРДЛО – Росія повторює, що по документах Мінська вона офіційно не є стороною конфлікту й не несе зобов’язань.

В таких умовах, найкращий сценарії для Росії – успішне розхитування Європи й політичної ситуації в Україні. Вдасться перше, може скластись ситуація, за якої Росія досягне компромісів з Євросоюзом, в тому числі у питаннях санкцій, при «заморожені» конфлікту на Донбасі у сьогоднішніх рамках. Тоді Україна, нажаль, програє у грі на підвищення ставок. Вдасться друге, український політичний процес перейде у стадію критичної турбулентності, що вірогідно завершиться достроковим чи «плановим» приходом до влади більш лояльних до Росії політичних еліт, з якими буде легше вирішувати проблемні питання. Необхідність у посередництві Європи поступово почне відпадати.

Західні партнери. Остання зустріч Трампа з Меркель ставить під великий сумнів перспективи тісного партнерства США з Німеччиною, а значить і з ЄС. Маючи дипломатичний доступ до тіла німецького канцлера, американський президент не використав своє традиційне рукостискання від якого німіють кінцівки перших осіб провідних держав світу. «Дипломатична фригідність» американського лідера ніби символізує недостатнє розуміння між адміністрацією президента США, Брюсселем і керівництвом Німеччини. Небезпечно, якщо таке непорозуміння пошириться й на питання взаємодії з Росією і врегулювання ситуації на Донбасі. Швидше за все, апарат президента ще дотепер не сформував остаточного бачення політики на згаданих напрямах, будучи зорієнтованим на внутрішні проблеми й очищенням репутації від всюдисущого «російського сліду» (чи «посліду», з огляду на динаміку розвитку подій в США).

За таких обставин, Трасп сміливо перекине відповідальність за мінський процес у всіх його проявах на європейських друзів. Логічним залишається питання, чи взагалі США допомагатиме нам реально? Залишається розраховувати на лобістські позиції Байдена, який має сімейний економічний інтерес в українській ГТС, активність Маккейна, який успішно грає на електоральному полі «антиросійськи» налаштованих громадян США й асимільованих представників української діаспори. Складається враження, нібито США може дистанціюватися від українських проблем, поступово забуваючи про нас. Проте, скорочення фінансової підтримки України та створення спецкомісії щодо розслідування корупції в українському уряді засвідчує, що в Америці про нас, які мінімум, пам’ятають.

Які ж геополітичні цілі Євросоюзу та як вони можуть відобразитись на нас? Безсумнівно, Євросоюзу необхідно підтвердити збереження своєї міжнародний ваги, вирішити внутрішні структурні проблеми та нівелювати загрозу військових загроз поблизу власних територій. Затягується процедура виходу Британії з ЄС, яка скоро нагадуватиме розлучення сімейної пари, що судиться за те, хто власник купленої у кредит мультиварки. Утримання існуючих політичних конфігурацій залежить від виборів у Нідерландах (попередні результати сприятливі), Франції (є шанси на поразку друзів Путіна) і Німеччині (поки результат позитивно прогнозований). Конфлікт з Росією все більше набуває ознак токсичності для європейських еліт, надаючи додаткові приводи критики місцевим євроскептикам. Мігранти й надалі «радують» консервативних європейців своєю харизмою і палаючим темпераментом, а механізми їх безболісної асиміляції на користь зростання економіки ще не відпрацьовані. Не дає чітких орієнтирів для вирішення й українське питання.

Поки виглядає, що ЄС не зацікавлений у перевиборах в Україні, оскільки існує загроза втрати європейського впливу на український політичний процес і повернення нашої країни в політичну орбіту Кремля (у військовій ми знаходимось дотепер). Меркель зацікавлена у вирішенні конфлікту за її прямим посередництвом, щоб підкреслити образи «сильної леді», «останнього лідера ліберальної Європи» напередодні виборів та зберегти вплив на міжнародні політичні процеси з боку ЄС в цілому та Німеччини зокрема. Франція вірогідно вийде після виборів з української гри. Якщо переможе Фійон, Нормандський формат змінить своїх учасників при збережені складу. Перемога Ле Пен загрожує повним крахом. Тріумф Макрона (поки найбільш вірогідний, якщо до голосування не з’явиться «вибуховий» компромат) також поки не гарантує значних перспектив. Він не допомагав Оланду втручатись у Мінський процес, тому може спокійно займатись внутрішніми політичними і економічними справами, залишивши Меркель наодинці. Які ж можливі сценарії розвитку події з прицілом на інтереси європейських партнерів?

Бажання не допустити втрати контролю за ситуацією в Україні може допомогти ЄС «закрити очі» на блокаду, але самостійна гра української влади спонукає Брюссель шукати додаткових інструментів впливу на внутрішньополітичне життя країни. У разі балансування ситуації, Євросоюз не буде зацікавлений у падінні рейтингів діючої влади. Індикатором позиції ЄС слугуватиме голосування за надання безвізового режиму, чергова затримка якого може призвести до критичних наслідків.

В той же час, під час засідання ради регіонального розвитку Порошенко відзначив, що ЄС готове надати Україні 600 млн. євро макроекономічної допомоги, але після траншу МВФ. Причина ж затримки траншу МВФ остаточно не зрозуміла і знаходиться, чи то у площині необхідності вжиття заходів у боротьбі з корупцією, чи то у бажанні кредиторів переконатись у спроможності України безболісно пережити втрату підприємств. У будь-якому випадку, блокада послабила переговорні позиції України на треку співробітництва із західними партнерами, що ускладнюватиме відстоювання принципових для української сторони питань соціального характеру (в перчу чергу, підвищення пенсійного віку) у ході переговорного процесу про надання коштів. Можливий сценарій за якого європейські партнери спонукають Київ йти на поступки у двосторонніх перемовинах, але підтримуватимуть подальше посилення політичних позицій команди Порошенка на внутрішній арені.

Висновок. Радикальний підхід до вирішення ситуації з блокадою, шляхом перехоплення ініціативи та удару по електоральних позиціях головних опонентів, як би не сприймався критиками, здається проявом суб’єктивного рішення, що виходить за межі фарватеру політичної лінії диктованої європейськими партнерами. Такий крок вказує на готовність президента йти на посилення власних позиції у боротьбі з іншими політичними силами до самого кінця. В таких обставинах, опозиційні політичні кола, які часто асоціюються з «п’ятою колоною», готовою до розхитування політичної ситуації в країні шляхом обмеження президентської влади і спонукання до поглиблення компромісного діалогу з Москвою, у повній мірі відчують на собі нове політичне явище «євроінтеграційний авторитаризм». Коли в умовах військово-інформаційного протистояння з Росією будь-який дискурс, спрямований на критику внутрішньої політики чи євроатлантичного зовнішнього вектору держави, сприйматиметься як такий, що виходить за рамки загальноприйнятих норм та суперечить українським національним інтересам.

Важливим для Порошенка буде мобілізація депутатського корпусу, щоб показати функціональність Верховної Ради і підтвердити свої слова про неможливість перевиборів. Якщо влада піде на підйом пенсій для українських громадян, про що так активно говорить радикальний Ляшко, буде здійснений крок спрямований не тільки на підйом рейтингів (при сприятливих обставинах), але й створені передумови для приєднання Радикальної партії до коаліції під приводом виконання вимог партії, що може тимчасово зняти питання про відсутність коаліційної більшості та дещо спростить питання пошуку голосів (як сталось з голосуванням про аудитора НАБУ).

Не меншу роль й гратиме переконання європейських партнерів у доцільності втручання влади у процес блокади, який має сприйматися ними не як готовність Києва полишити Мінський процес вслід за Москвою, а лише намагання повернути українські підприємства під власний контроль і виправити помилки опозиційних політичних сил. Тільки така інтерпретація врятує управлінські кола від втрати зовнішньої легітимності.

Обвинувачення політичних опонентів у політичних бідах також не надасть тривалого ефекту, що змушує владу виправляти економічну ситуацію та шукати альтернативні джерела надходжень, які компенсують втрати пов’язані з націоналізацією підприємств бойовиками з непідконтрольних територій. Доведеться йти на болісні кроки – виведення грального бізнесу з тіні та податкового «освітлення» інших прихованих секторів економіки, таких як видобуток бурштину.

Від того, наскільки команді Порошенка вдасться досягти успіхів на цих напрямах залежатиме й період збереження ними політичної влади. Усім іншим залишається тільки будувати здогади, не знаючи, що очікує нас у цій політичні грі. Цитуючи автора бестселера «Чорний лебідь» Н.Талеба: «Якщо вранці Ви хоч з якоюсь степеню точності знаєте, як складеться ваш день, то ви трішки мертві, і чим точніше ви знаєте, ти ви мертвіші». Українська ж політика робить народ «найживішим» у світі, оскільки ми майже ніколи не знаємо, що відбудеться завтра…