Битва за «нафтовий півмісяць»: війна у Лівії для чайників

Нині про Лівію говорять мало. Навіть західні ЗМІ приділяють їй не багато уваги. Після того, як був повалений уряд Муаммара Каддафі у 2011 році, всі неначе забули про цю країну. А тим часом Лівія вже шостий рік без Каддафі. І всі ці роки в країні не вщухають бої. Іноді, вони прориваються в інформаційний простір, і кілька каналів ліниво напишуть якусь замітку на сайті або зроблять відео секунд на 30-40 максимум, щоб зайвий раз нагадати світу, що така держава як Лівія все ще існує, і там щось бухкає і стріляє. Минулий інформаційний бум, що вирував тут у 2011 році, розпався на тисячі маленьких шматочків, деякі з яких як плями залишилися на екрані телевізора – у вигляді повідомлень про затонулих лівійських мігрантів або ж про якісь окремі військові дії, що іноді вибухають між угрупованнями навколо нафтових терміналів на півночі. Навіть тема з «Ісламською державою» вже «не комільфо». Та навіть коли це й було актуальним – ЗМІ все одно не особливо реагували. А коли терористів розгромили у битві за Сірт – то й поготів.

Я слідкував за ситуацією в Лівії із самого початку. Хоча тоді я ще був студентом на перших курсах. Але це був мій перший серйозний аналітичний досвід. Перша серйозна наукова робота в моєму Інституті – була присвячена саме ситуації в Лівії. Перші статті та замітки – були написані саме про Лівію, її суспільство, політичну систему та причини конфлікту. Це був перший масштабний збройний конфлікт на тлі забутого сьогодні явища «Арабська весна», яке так багато змінило в арабському світі, і яке так помилково сприйняли майже всі світові медіа, особливо – українські. Саме з Лівії почалася сумнозвісна, на мою думку, «деградація» інформаційного новинного простору, коли журналісти надто захопилися головною функцією медіа – «спрощення» інформації для подачі глядачу. Так і народився інформаційний дискурс «диктатура» та «опозиція» — те «чорне» і «біле», яке переслідувало далі всі збройні конфлікти на Близькому Сході останніх років. І що найбільш цікаве – з того часу ніхто так і не спромігся виявити бажання та розібратися все-таки – що ж насправді відбувалося в тих країнах.

Власне, ця стаття, на відміну від попередніх моїх робіт, буде дуже простою. Моя головна ціль – пояснити «на пальцях», що відбувається зараз у Лівії, і чому країна, яка нібито «звільнилася від диктатури», поринула у вир громадянського протистояння та стала «чорною дірою» у Північній Африці. Сподіваюся, люди прочитають це і банально знатимуть більше. Адже, як відомо, чим більше читаєш, тим менш тупішим стаєш.

В чому суть конфлікту в Лівії?

Після повалення Муаммара Каддафі у 2011 році, у Лівії фактично спалахнула громадянська війна. Країна де-факто розпалася на кілька анклавів, в яких владу позахоплювали різні «шапкові отамани». Чому так? Все просто. Політична стабільність в Лівії трималася на режимі Муаммара Каддафі та на його особистості. Його харизма, почасти ідеологія та «сильна рука» утримували разом різноманітні народності та племена, які жили у Лівії.

Чимало людей забувають, що Лівія мала і досі має племінну структуру. У думках багатьох людей одразу виникає асоціація з якимись аборигенами на островах. Слово «племена» у нас часто пов’язується з якимось середньовічним варварством. Насправді, все не так. «Племінна структура» політичного ландшафту, окрім іншого, передбачає дуже просте правило – всі живуть на базі певного конкретного договору. «Договорняк» — це основа всього. Зібрати різні племена з власними політичними цілями можна лише завдяки «Великій угоді» та при наявності сильної особистості, бажано – автократичної, яка зможе втримати таку угоду і стане її гарантом. Цю роль виконував Муаммар Каддафі та його соратники. Власне, нічого дивного тут немає. Це нормальна ситуація у багатьох арабських та африканських країнах.

В принципі, трохи в іншому вигляді це існує й в Україні. У нас теж протягом останніх років політична стабільність забезпечується певним «договорняком» між різними фінансово-політичними групами (ФПГ). Сторони домовляються про розподілення потоків і так витримується баланс. Порушення його – автоматично означає крах системи та початок кризи. Звісно, порівнювати Лівію та Україну – це єресь, але в цьому аспекті є певна схожість. Так читачу буде краще зрозуміти, як різні племена жили разом в Лівії часів Каддафі.

Таким чином, племінна Лівія, в якій майже все тримається на одній людині та на створеній його командою системі взаємовідносин, в один прекрасний момент розпадається. А розпадається тому, що ця сама людина-гарант «великої угоди» зникає. У жовтні 2011 року Каддафі вбивають у Сірті антиурядові угруповання. Більшість його соратників – або загинули, або втекли закордон, або були схоплені та піддані суду. Коли система розпалася – виник вакуум влади. Так буває завжди, особливо в системах авторитарних, коли одна людина придушує своїх опонентів і таким чином, залишається єдиною альтернативою у владі.

З моменту смерті Каддафі та дезінтеграції його армії і падіння уряду та парламенту – Лівія перестала існувати. Різні угруповання почали тягнути ковдру на себе. Країни, які грубо втрутилися в ситуацію (США, Британія, Франція та інші), як завжди, не подумали про те, чим заповнити вакуум влади і як допомогти країні організувати перехідний період, і самоусунулися. Водночас, закачка регіону зброєю тривала. Все це призвело до нового вибуху – війни між колишніми союзниками, між різними кланами та племенами за вплив та владу.

Як виглядає Лівія сьогодні?

Мапа ситуації в Лівії. Червоним позначено території, підконтрольні Палаті представників Лівії, жовтим – території під контролем туарегів, синім – підконтрольні місцевим радам міста, білим – підконтрольні екстремістам «Аль-Каїди», а зеленим – райони під контролем Уряду національної єдності

Якщо поглянути на карту ситуації, то можна виділити сім основних анклавів, на які розпалася країна. У державі фактично три різні уряди, які не визнають один одного і представляють різні центри тяжіння та закордонних партнерів. Фактично, єдиної Лівії вже не існує. Її роздирають різні політичні та етно-релігійні сили.

Єдиним джерелом прибутків для Лівії залишається торгівля зброєю та нафтою. При чому за нафту постійно йде боротьба. Адже більшість нафтових терміналів зосереджені у регіоні, який називається «нафтовий півмісяць». Це назва для північного узбережжя Лівії у затоці Сірт, яке багате на нафтою. Там розташовані основні «нафтові» міста – Рас Лануф, Брега, Бен Джавад, Сідра, Зуейтіна. Хто контролює ці міста – той має доступ до нафтодоларів.

Які основні сторони конфлікту?

Палата представників Лівії. Це уряд, базований в місті Тобрук на сході. Він виглядає як однопалатний парламент, в якому засідають 200 депутатів. Його основні воєнізовані формування – це «Лівійська національна армія», зшита з решток Збройних сил Лівії та колишніх офіцерів армії Каддафі. Очолює «Лівійську Національну Армію» фельдмаршал Халіфа Хафтар – колишній генерал військ Каддафі.

Палата представників Лівії була створена у 2014 році. Власне, існує вона ще з 2012 року, просто називалася по-іншому – Загальний національний конгрес. Згодом, коли пройшли нові вибори, депутати вирішили, що вони тепер парламент під назвою «Палата представників Лівії». Із самого початку, самопроголошений уряд засідав у Тріполі. Але у 2015 році місто захопили озброєні формування ісламістів, і тому Палата переїхала на схід – до міста Тобрук, де й перебуває донині.

Голова Палати представників Лівії Агілла Салех Ісса

Очолює Палату представників лівійський юрист Агілла Салех Ісса. Він є затятим противником ісламістів та палким прихильником військової кампанії проти терористів «Ісламської держави». За це його намагалися вбити. У 2015 році бойовики заклали вибухівку в автомобілі біля його будинку в рідному містечку Аль-Кубба. Тоді загинули близько 40 людей. Сам політик не був удома під час теракту.

Палата представників Лівії має підтримку з боку Об`єднаних Арабських Еміратів та Єгипту. Останній у 2015 році навіть провів серію повітряних рейдів проти терористів «Ісламської держави», щоб допомогти силам, лояльним Палаті представників, відкинути джихадистів на захід та південь.

Уряд національної єдності. Це друга сторона конфлікту в країні. Її військовий вплив набагато менший, аніж Палати представників, але політичний та дипломатичний ресурс – величезний.

Голова уряду національної єдності, прем’єр-міністр Лівії Файєз Серадж

Уряд був створений як результат дворічного збройного протистояння між різними фракціями за право бути «справжнім урядом» у Тріполі. Це було схоже на «махновщину», якщо наблизитися до українських реалій. Хоча навіть правління Нестора Махна не було таким хаотичним, як те, що тоді відбувалося в Лівії. Коли єдина пост-каддафістська влада розпалася, міжнародна спільнота вдалася до спроби їх помирити. У грудні 2015 року, за посередництва ООН, різні фракції підписали великий договір про мир та формування єдиного уряду. Договір цей був підписаний у місті Схірат у Марокко 17 грудня 2015 року, і тому увійшов в історію як «Схіратський договір». Він передбачав формування Уряду національної єдності. Цей процес був прямо підтриманий Радою Безпеки ООН, що одразу ж забезпечило новому органу влади великий кредит довіри та політичної легітимності. Втім, єдине, що бракувало новому уряду – Збройні сили.

А тому, спрацював тупий принцип «у кого пушка – той і рулить». Збройні ісламістські угруповання, які були не згодні з угодою, захопили владу в Тріполі. Це змусило єдиний уряд перебратися на військово-морську базу біля берегів Тріполі, яка перебуває під охороною США та їх союзників. Цей уряд живе там і понині. Очолює уряд національної єдності Файєз Серадж – виходець з багатої триполійської родини, який мав зв’язки з багатьма представниками влади. Його підтримують ЄС, США, Італія та ООН. Це людина Заходу, і політик, який всім зобов’язаний США та їхнім союзникам. Саме тому, чимало лідерів у Лівії справедливо вважають Сераджа «маріонеткою в руках іноземних сил». А зважаючи на давню відразу арабів до колоніалізму та самої ідеї «бути іграшкою в чиїхось руках», імідж Сераджа у Лівії вкрай нестабільний. Чимало арабських країн (Єгипет, ОАЕ, Катар, Туреччина, Саудівська Аравія, Сирія, Ліван) його не підтримують.

Уряд національного порятунку. Це той самий третій уряд Лівії, який не визнає своїх двох інших «колег». Новий конгрес – об`єднання лівійських урядовців-папєрєдніков, які не визнали влади нового Уряду національної єдності або Палати представників Лівії. Сформований цей «уряд» був у жовтні 2016 року, коли колишній прем’єр-міністр Халіфа аль-Гвейля не визнав нової влади та вирішив, що він «легітимний». Щоб українському читачеві було зрозуміліше, Уряд національного порятунку – це те ж саме, що й «Уряд у вигнанні», оголошений екс-прем`єром України Миколою Азаровим у Москві.

Голова уряду національного порятунку, самопроголошений прем’єр-міністр Халіфа Аль-Гвейля

Аль-Гвейля у своїй владі опирається на власні воєнізовані формування – найманців, які допомогли йому захопити будівлю парламенту в Тріполі. Свою «інавгурацію» він провів на території електростанції «Аль-Хумс» під Тріполі через зіткнення між різними угрупованнями в місті. Раніше, він мав гарні зв’язки з Росією та США. Однак після свого демаршу, втратив підтримку Москви та отримав економічні санкції з боку США. Втім, він має підтримку з боку ісламістських альянсів у Тріполі, а також з боку Катару, Саудівської Аравії, Туреччини та Судану.

Ісламістські союзи. Це одна з основних військових сил на території Лівії. Хто контролює їх – той має величезний вплив на перебіг конфлікту. Чи контролює хтось ісламістські угруповання? Так. Основними донорами цих груп є Саудівська Аравія, Судан, Туреччина, Катар, Кувейт. Які ж угруповання присутні в Лівії?

По-перше, це легендарний альянс «Лівійський щит». Це ісламістське об’єднання воювало з силами Муаммара Каддафі, а зараз – воюють з усіма, хто проти насадження законів шаріату та проголошення ісламської республіки. Серед бойовиків цієї структури – чимало відвертих екстремістів, включаючи членів «Аль-Каїди». Сьогодні, вони все частіше стають символом ісламського фундаменталізму в Лівії.

По-друге, це ісламське «Оперативне об’єднання лівійських революціонерів». Це також колишні борці з режимом Каддафі. Після повалення уряду останнього, вони були першими, хто не погодився із розподіленням влади в нові пост-каддафські часи, і у 2013 році здійснили спробу перевороту. Вони викрали прем’єр-міністра Алі Зейдана та намагалися його вбити. Зараз це угруповання діє на території Тріполі та Бенгазі. Їх очолює амбітний лівійський політик-ісламіст Нурі Абусахмайн, який має широкі зв’язки з ісламістським рухом «Брати-мусульмани», який вважається у низці країн терористичною організацією. Також, його підтримує Катар як основний донор «Братів-мусульман». Щоправда, для повного шику Абусахмайну не вистачає лише поваги та довіри з боку широких кіл ісламістів та консерваторів. А все через його походження – він етнічний бербер, а не араб. А тому знайти порозуміння з арабськими мешканцями йому часом складно.

По-третє, це радикальний альянс «Бригади оборони Бенгазі». До складу цієї структури входять:

• Екстремістська організація «Ансар Аль-Шаріа»
• «Лівійський щит-1»
• «Бригади мучеників 17 лютого»
• «Бригади мучеників Бреги»
• «Армія моджахедів»
• «Аль-Каїда»

І знаєте що? Так, правильно – вони теж колишні «борці за свободу» проти диктатора Каддафі. Але, як відомо, колишніх не буває. Тому в 2014 році всі ці групи об’єдналися в один союз, щоб захопити місто Бенгазі, яке утримали їхні конкуренти з інших фракцій і терористичного угруповання «Ісламська держава». А у 2016 році вони присягнули на вірність Уряду національної єдності. Чому Уряд вирішив співпрацювати з ісламістами? Я гадаю, просто, тому що це єдина військова сила, яка їм запропонувала свої послуги. А в умовах, коли ваші конкуренти мають цілу армію колишніх каддафістів, то треба погоджуватися на армію найманців, хай навіть геть поїхавших розумом.

Штаб-квартира «Бригад оборони Бенгазі» — авіабаза «Аль-Джафра». Там розташовані й інші угруповання з пулу Уряду національної єдності. Очолює ці «Бригади» радикальний імам, великий муфтій Лівії Саддик Аль-Гарьяні.

Лівійська національна армія. Я виділив їх як окремих гравців на лівійській шахівниці. Хоча ця воєнізована структура і є підпорядкованою «Палаті представників Лівії», як я писав вище, але вона абсолютно автономна і навіть незалежна з цілої низки питань.

Командувач «Лівійської національної армії», генерал-фельдмаршал Халіфа Хафтар

Ця армія була зібрана з колишніх військовослужбовців. Її очолює фельдмаршал Халіфа Хафтар. Він є одним з найвпливовіших на сьогодні воєначальників Лівії. Він був колишнім генералом військ Каддафі. Хафтар має зв’язки з багатьма офіцерами та політиками. Але що найцінніше – він має пряму підтримку низки ключових держав. Це Йорданія, Китай та Росія. Всі три країни відкрито роблять ставку на Хафтара як на нового Каддафі. У ньому чимало бачать нового «сильного лідера», який об’єднає країну та винищить всіх ворогів. В європейському розумінні – нового авторитарного правителя, який знищить своїх політичних опонентів та насаджуватиме свою владу в регіонах. Крім того, Хафтар має непогані відносини з американським істеблішментом – він має громадянство США та довгий час у 1990-х роках жив у Вірджинії поблизу штаб-квартири ЦРУ. Власне, саме за це у 2011 році у Лівії його визнали «шпигуном» та заочно засудили до смерті. Він також повернув свої сили проти свого колишнього патрона та приклав руку до повалення режиму полковника Каддафі.

Однак після повернення до Лівії, він зрозумів, що колишні борці проти Каддафі – це в більшості своїй прихильники ісламістів. Тому, в 2014 році, він відмовився ділити з ними владу та здійснив спробу перевороту, змусивши Палату представників Лівії надати йому титул верховного головнокомандувача новосформованої «Лівійської національної армії». З того часу він провів низку успішних військових операцій – проти терористів «Ісламської держави» та екстремістів в Бенгазі у 2014-2016 роках, проти сил ісламістів поблизу міста Сірт та проти своїх ворогів у нафтових портах. Справжнім тріумфом для нього став контроль над «нафтовим півмісяцем». Так у Лівії називають регіон на півночі, багатий на нафту. Там розташовані нафтові термінали у містах Рас-Лануф, Зуейтіна, Сідра, Брега та Бен Джавад. А той, хто контролює нафтові потоки в Лівії – може шантажувати усіх навколо. Саме тому цей генерал та його армія є фактично окремими гравцями в країні.

Група туарегів у південних пустелях Лівії

Туареги. Це стародавнє плем`я, яке проживає на території Лівії, Малі, Нігеру, Алжиру та Чаду. При Каддафі вони жили непогано, хоча й особливих пільг чи преференцій не мали. Після подій 2011 року, туареги, не довго думаючи, об’єднали свої сили самооборони у військову організацію «Гатський союз» та проголосили свою владу на землях на заході та південному заході. Туареги вважаються однією з найсильніших сторін конфлікту, позаяк вони мають велику кількість бійців та території.

Терористи «Ісламської держави». Ці хлопці не одразу з`явилися у Лівії. Соціальна база для них була готова – розвалена країна з купою бідних людей,які не знають, що їм робити, та чисельними ісламістськими бандформуваннями. Процес розпочався у 2014 році, коли лівійці почали повертатися з війн в Сирії та Іраку, натхненні проголошенням у Мосулі «Всесвітнього халіфату» та закликом лідера терористів засновувати відділення в інших країнах. Так сталося й у Лівії. Перші угруповання терористів «ІД» виникли у містах Дерна, Бенгазі та Сірт – там, де базувалися бази ісламістів. Протягом 2015 року, терористам вдалося переконати багатьох радикалів приєднатися до них. Також їхніми зусиллями в Лівію були доправлені добровольці-джихадисти з Тунісу. Втім, разом із поразками в інших країнах, вже у 2016 році, терористи розсварилися з кількома ісламістськими групами та почали воювати на усіх фронтах. Такого вони не витримали, і втратили свої форпости в Лівії один за одним. Протягом 2016 року вони зазнали поразок у битвах за Нофалію, Бенгазі, Дерну, Гарабію і, врешті-решт, їхню столицю – місто Сірт. З того часу, вони відступили на південь в пустелі, де й живуть нині. Як єдина структура, вони більше не існують, а їхнє керівництво – знищене. Щоправда, кілька тренувальних таборів вони змогли зберегти у південних регіонах.

Місцеві сили. Чимало населених пунктів та регіонів у Лівії контролюються місцевими кланами. Це або племена, які живуть на цих землях, або Ради моджахедів, яких «обрали» прихильники побудови ісламської республіки. Таких міст багато – у центральних регіонах країни та на півдні і заході. Центральна влада тут майже не присутня.

Які наслідки мала війна у Лівії?

Жертвами бойових дій, за останніми даними, стали майже 5 тисяч людей. Це лише за період з 2014 року коли розпочалася так звана «Друга громадянська війна» — вже між колишніми союзниками по анти-каддафістській коаліції. Якщо рахувати з 2011 року – то кількість загиблих сягає 20 тисяч осіб + близько 4 тисяч зниклих безвісти. Понад 50 тисяч – поранені.

Економіка країни фактично зруйнована. 90% прибутків від нафти втрачені через параліч нафтових терміналів та постійні бойові дії довкола них. Бізнес не працює. Більшість районів були відрізані від світла. Тисячі людей почали збиратися, завантажуватися в надувні човни та відправлятися у вільне плавання у Середземне море, сподіваючись натрапити на якийсь патрульний корабель Італії чи Греції. Власне, війна в Лівії й була однією з причин міграційної кризи в Європі.

Чи були якісь спроби мирно розв`язати конфлікт?

Так, аж одна. Це підписання «Схіратської угоди» від 17 грудня 2015 року, яка мала об’єднати в єдиний уряд два ворогуючих блоки. Ця мирна ініціатива була повністю реалізована ООН через спеціального представника організації в Лівії Бернардіно Леона. Але після підписання, сторони знову посварилися і по-суті, угода розпалася. Після того, відчутних мирних ініціатив з боку ООН або інших держав не було.

Як інші країни залучені у конфлікт?

Я б навіть сказав не просто «залучені», а «втягнуті» по самі вуха. Основні іноземні гравці у лівійському конфлікті – це Єгипет, нафтові монархії, Алжир, Малі, Чад, Росія, США, Велика Британія, Франція, Туніс.

Кожна з цих держав підтримує певну сторону конфлікту та допомагає їй зброєю, продовольством та дипломатичним прикриттям. Найбільше ситуація в Лівії непокоїть Єгипет та Алжир. Офіційний Каїр відкрито підтримує Палату представників – уряд на сході країни у місті Тобрук та їхні війська – «Лівійську національну армію» на чолі з генералом Халіфою Хафтаром. Єгипетська влада надає їм зброю та підтримку з повітря, тримаючи цей уряд та їхні території як буфер між ними та радикальними ісламістами, які у разі успіху, можуть проникнути на територію Єгипту. Також президент країни Абдель Фаттах Аль-Сісі закликав міжнародну спільноту здійснити збройну інтервенцію в Лівію, щоб покласти край «тероризму». Звісно, у цьому заклику, він мав на увазі втручання на боці генерала Хафтара із можливістю утвердження його авторитарного правління та знищення всіх ісламістських угруповань, які можуть загрожувати Єгипту. У липні 2015 року, Єгипет, Лівія та Туніс домовилися про встановлення «повітряного мосту» між собою для доставлення продовольства та інших товарів східному лівійському уряду для посилення їхньої боротьби проти екстремістів.

Фактор безпеки кордонів був і залишається головним, який визначав політику сусідніх із Лівією держав. Туніс, Єгипет, Алжир та Малі – всі вони відмовилися підтримувати ісламістів, оскільки розуміли, до чого призведе захоплення ними країни, особливо на тлі розширення впливу терористів «Ісламської держави» у 2014-2015 роках. На додачу, всі ці країни й досі вважали, що саме втручання Заходу стало причиною розпаду Лівії та війни, яка там вирує вже 6 років.

США та їхні союзники останнім часом зменшили свою присутність в Лівії. Як завжди це буває з американцями, вони зробили помилку, і кинули країну напризволяще. У 2016 році президент США Барак Обама публічно визнав, що «непідготовленість до періоду після Каддафі в Лівії було найгіршою помилкою в моєму житті». США формально підтримують Уряд національної єдності Лівії, але фактично вже починають задумуватися над тим, що країні потрібна знову «сильна рука», бо інакше Лівія й надалі залишатиметься «failed state». Тому, негласно, але Вашингтон частково підтримує генерала Халіфу Хафтара – командувача «Лівійської національної армії», яка воює з ісламістами. Це погіршило відносини американців з ісламістами – колишніми борцями з режимом Каддафі. Вони вважають, що Обама «зрадив їх».

На противагу США, свій вплив у Лівії збільшила Росія. Користуючись «самоусуненням» західних держав після їхньої провальної «гуманітарної інтервенції» 2011 року, Москва заполонила вакуум собою. Російська влада відкрито підтримує генерала Халіфу Хафтара та його сили. Він той самий Каддафі, але більш договороспроможний та не такий одіозний. Крім того, саме на нього Москва робить ставку як на майбутнього лідера об’єднаної Лівії. Втім, Росія не підтримує ідею збройної інтервенції в країну для «наведення стабільності», як до цього закликають Єгипет, Мальта, Туніс, Алжир, Малі та сама Лівія в особі Уряду національної єдності.

Про нафтові монархії я вже писав вище. Додати немає чого. Вони підтримують сили ісламістів, як і в будь-якому конфлікті. Для них важливе – встановлення ісламської влади в Лівії, яка була б лояльна та ідеологічна близька їм. Єдина розбіжність між нафтовими королівствами – у ставленні до «Братів-мусульман». Катар їх підтримує, а Саудівська Аравія – ні. Все, по інших питаннях – Ер-Ріяд, Доха, Абу-Дабі та Ель-Кувейт прекрасно себе почувають як єдиний фронт.

Чи дійсно Обама винен у спалаху війни в Лівії?

У нас таку думку вважають «пропагандою Путіна», адже у нас не популярно критикувати США. Але доля правди у цьому твердженні є, як би нам цього не хотілося. І це не російська пропаганда. Чимало союзників США вказували на це ще під час конфлікту з Каддафі у 2011 році. Каменем спотикання була сумнозвісна «гуманітарна інтервенція», яку дозволила Рада Безпеки ООН.

Якщо поглянути на текст резолюції №1973 (2011), то така інтервенція мала на меті завдання превентивних обмежених повітряних ударів для захисту цивільного населення. На практиці ж, дії коаліції, яка почала бомбити Лівію у березні того ж року, вийшли далеко за межі резолюції. Авіація відкрито бомбила військові об’єкти, позиції урядових військ Каддафі, міста, селища, об’єкти цивільної інфраструктури, і це завершувалося жертвами серед цивільного населення. Сполучені штати взагалі запустили вірус, який відключив систему ППО країни. Ціла низка держав через це називали інтервенцію «політичним рішенням» та «зведенням рахунків». Свою критику висловлювали Індія, Італія, Єгипет, Алжир, Туніс, Малі, Судан, Сирія, Чад, Венесуела, Нікарагуа, Росія, Китай, Бразилія, Німеччина та Намібія. Пізніше, у 2016 році комітет закордонних справ парламенту Великої Британії також визнав інтервенцію провальною акцією та такою, що не відповідала положенням резолюції, а всю вину поклали на прем’єр-міністра Девіда Кемерона. Звісно, відкритим також залишається й інше питання: чому Росія та Китай, які були проти інтервенції, під час голосування в Раді Безпеки ООН, утрималися і не наклали вето? Таким чином, вони фактично «злили» Муаммара Каддафі. Але відповідь на це питання, я гадаю, ми отримаємо не скоро.

Ні, Обама сам не винен у війні в Лівії. Винні всі – і учасники інтервенції, і ті, хто просто спостерігав і «утримався» під час ключового голосування. Основна вина лежить на ініціаторах інтервенції – США, Великій Британії та Франції, а також на їхніх «донорах» — Саудівській Аравії, Катарі, ОАЕ та Туреччині. Вина за дві важливі речі. Перша – свідомий вихід за межі дії резолюції №1973 (а потім ми дивуємося, чому це Росія не виконує положення різних міжнародно-правових документів). Друга – відсутність чіткої стратегії щодо розбудови Лівії після Каддафі. Так було в Іраку, так сталося й у Лівії. США, вочевидь, вирішили, що конфлікт в Лівії завершиться, як тільки помре Каддафі. Вони вкотре не врахувало особливостей регіону, його традицій та структури відносин між політичними силами, і просто «втупу» здійснили операцію з ліквідації існуючого на той час політичного режиму. А в цей час Росія та Китай не зробили нічого, щоб цьому запобігти, але кричали більше всіх про «порушення».

Скільки ще триватиме війна в Лівії?

Достеменно невідомо. Скоріше за все, від 3 до 5 років за умови, що генерал Халіфа Хафтар та його «Лівійська національна армія» утримуватиме основні нафтові міста та просуватиметься далі на захід. Можливо, колись він зможе об’єднати дві частини Лівії. Щоправда, деякі регіони, як мені видається, вже втрачені. Туареги не віддадуть свою землю просто так. Те саме про місцеві ради на півдні та заході. До того ж, необхідно знищити терористів «Ісламської держави» на південному кордоні з Суданом. Питання в тому – хто стане тим, хто це зробить, якщо міжнародна спільнота не зможе консолідувати свої зусилля для розв’язання проблеми. Також все залежатиме від того, як регіональні гравці поводитимуть себе найближчими роками.