Українська Революція. Перемога

Повстання чи заколот тоді набувають гордого імені «революція», коли вони перемагають. Саме найменування певних подій «революцією», вживаність цього наративу для опису певних історичних подій є свідченням перемоги революції, чи принаймні близькості цієї перемоги.

Інші критерії перемоги революції, про яку б з них не йшлося, завжди виявляються надто конкретними, відповідними до уявлень дослідника про сутність досліджуваної ним революції. Ці уявлення, як правило, обумовлені кон’юнктурою моменту, особистими віруваннями та дискурсом, панівним у референтному колі дослідника.

Дискусії щодо виправданості того чи іншого концепту революції відбуваються в історичному науковому середовищі серед знавців певного періоду, визначеного як революційний. В цих дискусіях науковці сперечаються щодо назви революції, завдань, рушійних сил, учасників та датування. Але можливість розв’язати чи навіть зрозуміти ці суперечки лежить поза цим дослідницьким полем історії. Воно лежить у дослідницькому полі політології та політичної філософії.

Уявлень про Українську революцію це стосується повною мірою. Тому видається доцільним абстрагуватись від конкретно-історичних досліджень цієї революції, щоб відповісти на питання щодо виправданості самого цього наративу (адже визнають його далеко не всі). Тим самим буде отримана й відповідь на питання щодо її перемоги. Спробуємо показати і довести, що потреба у наративі революції постає тоді, коли революція має шанси перемогти, і, зрештою, цей наратив стає домінуючим, офіційним, коли революція перемагає.

Формування наративу революції

За суперечками вітчизняних істориків щодо розуміння революційних подій найчастіше стоїть уявлення, нібито революція являє собою процес, до чогось спрямований. Це уявлення плекалося за радянських часів. Зокрема, Французьку революцію описували як висхідний процес полівіння й радикалізації політичних гасел та перетворень від захоплення Бастилії у 1789 р. до 1794 р., падіння якобінської диктатури. Французька революція вже тоді набула статусу класичної для розуміння того, що таке революція в принципі, за її мірками міряли всі інші революційні процеси. Тому так багато уваги в СРСР було приділено інтерпретації подій цієї революції як прообразу більшовицької.

Такий спосіб опису був глибоко закорінений в історицизмі гегелівського зразку. Марксистська парадигма наклала деякі обмеження й уточнення на цей історицизм, конкретніше визначивши пріоритети – матеріалістичні, антропоцентричні, класові, прогресорські. Відтак революції правили за однозначно позитивні зразки політичної ініціативності, свідомості й солідарності, що наближали неуникненну перемогу комунізму.

Підваживши марксистські методологічні засади, українські історики відмовились від звичних конвенційних критеріїв аналізу революцій. Але пропоновані ними нові критерії часто видавали звичку апелювати до наперед визначених телеологічних засад, нехай вже не марксистських. Ця телеологія могла бути демократичною, національною, самостійницькою, ліберальною тощо, але це була телеологія прогресу і поціновування індивідуальних і колективних зусиль у здійсненні соціально-політичних трансформацій. Отже, вона передбачала установку щодо позитивного характеру революційних трансформацій, як би не оцінювались конкретні історичні події. Але завжди існувала й інша установка – консервативна, яку вирізняло скептичне ставлення до людських зусиль з покращення світу.

Революція полишає за собою не лише переможців, але й переможених. Вони відмовляються визнавати революцію, називаючи ці ж самі події бунтом, громадянським розбратом чи справою рук іноземних агентів. Ці сили проблематизують, разом з самим іменем революції, легітимність влади, сформованої внаслідок її перебігу. Тому суперечки про природу й перебіг революцій завжди політизовані.

Йдеться, власне, про зіткнення позицій тих, хто вважає уявлення про революцію адекватним інструментом розуміння й опису подій минулого (давнього чи нещодавнього), та тих, хто так не вважає. Ці дискусії мають тенденцію тривати вічно, бо нав’язати інтелектуалу певний наратив, в той час як він має свій власний, – вкрай складно.

Суперечки у сфері політичної історії та філософії, звісно, тривають в межах, дозволених політичною кон’юнктурою, вщухають чи загострюються відповідно до її вимог. Лише в країнах зі сталими демократичними традиціями такі дискусії є тривалими, розгорнутими і відносно незалежними, а відтак – результативними.

Так вже протягом двох століть точаться у Франції дискусії щодо результатів та спадку Французької революції. Французи навіть жартують, що революція триває – адже вона досі викликає інтерес. В цьому жарті є хіба крихта жарту. Достатньо подивитись, наскільки сильними досі лишаються позиції прихильників консервативного дискурсу, які довгий час взагалі відмовлялись обговорювати феномен Французькій революції, та й нині, за висловом французького історика Ж. Бернана, визначають її як «інтегральний лом».

Цей консервативний наратив у Франції був представлений до початку ХХ ст. не менш потужно, ніж наратив демократичний, в рамках якого революція розглядалась як, більшою чи меншою мірою, прогресивна подія. Предметом уваги консерваторів лишались «старий порядок» та королівська родина, чимало книжок про яку виходило протягом ХІХ ст. В бібліографічних довідниках видань, присвячених революції, в той час кількісно домінували саме такі книжки, що свідчить про вкоріненість консервативного наративу серед читаючої освіченої аудиторії. Викладання подій кінця ХVІІІ ст. у дусі християнського консерватизму і в XX ст. займало помітне місце в католицьких навчальних закладах Франції, які мали істотний вплив на формування світоглядних позицій правих кіл політичної еліти країни.

Що ж до такого дослідницького об’єкту, як, власне, революція – то він приваблював науковців, які стояли на демократичних, прогресистських позиціях (виключення складає хіба І. Тен, хоча його роботу «Походження сучасної Франції» маркують як радше пропагандистську, ніж історичну). Тема лишалась якщо не маргінальною, то доволі проблематичною, а через увагу до неї можна було отримати тавро радикала.

Хоча вважають, що розуміння події найкраще здобувається відразу, по гарячих слідах, з Французькою революцією все інакше. Перший музей, присвячений Французькій революції, відкрито було лише у 1880-х. Лише в 1885 р. історію Французької революції у Франції почали викладати як окремий курс, тільки в 1891 р. у Сорбонні було створено відповідну кафедру. Причому перший її завідувач, А. Олар, навіть не був істориком; він заглибився у дослідження революції через свої політичні переконання (був запеклим республіканцем). Отже, наратив революції творили її прихильники.

Відтак протягом другого століття вивчення Французької революції науковцями було досягнуто значно більших результатів, ніж протягом першого століття. Причини цього полягають значною мірою в стрімкому розвитку методології науки, але й на ідеологічні чинники не можна не зважати. Недарма сплески уваги до Революції корелювали з етапами «полівіння» інтелектуальної сфери. Це можна спостерігати по сплесках досліджень у 1880-х, 1920-х, 1960-х, 1970-х. Тим більшою є ця кореляція, коли йдеться про дослідження окремих, найбільш радикальних висуванців революції – таких як М.Робесп’єр, Л.-А.Сен-Жюст, Ж.-П.Марат, – які не видавались надто цікавими в більш консервативні часи.

Ці факти ілюструють надзвичайно цікаву механіку розгортання дослідницького інтересу до того, що перемагає політично, механіку тиску переможної політичної позиції на формування історичного наративу. Не завжди ця перемога є очевидною відразу, але про неї можна робити впевнений висновок, якщо серед умовних переможців є достатньо інтелектуалів, щоб згенерувати якісний історичний наратив ключової події, а надалі, з часом, за його посередництва переконати владу й обивателя.

Механіка формування історичного наративу революції виявилась доволі подібною, якщо порівняти дослідження Французької та Української революцій протягом століття після здійснення кожної з них. Переконання щодо революційної сутності поточних подій було наявним серед їхніх учасників та очевидців, але для закріплення цього переконання в історичному дискурсі знадобились зусилля і чимало часу.

Перші рефлексії Української революції з’явились вже на початку 1920-х у спогадах безпосередніх її учасників, а на той час вже емігрантів В. Петріва, М. Галагана, П. Христюка, В. Винниченка, Є. Коновальця, виданих у Львові, Празі чи Відні. В центрі оповіді, як організуючий наратив цієї мемуаристики, була Українська революція. Їхні свідчення є особливо цікавими: вони безпосередні й мінімально зумовлені дискурсивними практиками оточення, в якому уявлення про Революцію лише формувалось.

Наприкінці 1920-х і в радянській Україні виходять окремі роботи (В. Затонського, А. Річицького), в який фігурує наратив «Українська революція». З початку 1930-х цей термін в історичних дослідженнях зникає, натомість закріплюється стереотип контрреволюційності «українського буржуазного націоналізму», виразниками якого буцімто були Центральна Рада й Директорія, а також «маріонетковий режим Скоропадського».

Але серед науковців еміграції наратив Української революції розробляється надалі, зокрема, у роботах І. Лисяка-Рудницького. І доки ця розробка тривала, шанси на перемогу в Української революції лишалися, що інтуїтивно відчував І. Лисяк-Рудницький, коли писав у 1950-х: «було б помилково говорити про поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України, вона створила Україну як модерну політичну націю. На цьому фундаменті з того часу розвивається все дальше українське життя».

Певні шари історичного знання революційного періоду були відпрацьовані в УРСР доволі ретельно – з метою критики «українського буржуазного націоналізму» чи героїзації ролі більшовиків у перебігу «Громадянської війни на Україні». За перших ознак політичної демократизації в Україні у 1980-х почалася робота істориків з переінтерпретації цього знання. Ключову роль у цьому відіграло знайомство з історичним наративом Української революції, випрацюваним у діаспорі. Значимим чинником виявився і доступ до архівних джерел, надзвичайно ускладнений за СРСР і полегшений у Перебудову.

Зрештою, за 15-20 років роботи істориків уявлення про Українську революцію закріпилося і вже нині відтворюється на рівні студентських робіт та мас-медіа – тобто за межами академічного середовища, де вже відбулася непублічна, кропітка робота з легалізації цього наративу.

Перемога наративу Української революції

Слабким місцем досліджень Української революції лишається поширене серед істориків розуміння революції як процесу. Це розуміння змушує сперечатися щодо «істинної» сутності цього процесу в «найкращих» традиціях есенціалізму, коли ідею вважають за об’єктивну реальність, яку слід лише розпізнати в хаотичних формах історичних подій. Це бажання вилущити сутність революції породжує різноманіття інтерпретацій датування, зокрема закінчення Української революції пов’язують то із встановленням радянської влади в Україні в 1919 р. (на думку В. Солдатенка), то з визнанням підпорядкування Галичини Польщі міжнародною дипломатією (на думку Я. Грицака), то з добою індустріалізації (що доводив В. Верстюк).

Потреба дослідників Французької революції в оновленні методологічного інструментарію зумовила сумніви щодо монолітності революційного процесу кінця XVIII ст. Уявлення про Революцію як єдиний процес проблематизував, зокрема, Ф. Фюре, виокремивши три її складові, що перетікали в паралельних площинах – буржуазно-ліберальну, егалітарно-санкюлотську та селянську (по суті архаїчну та контрреволюційну). Іноді в дослідженнях Французької революції виокремлюють політичну, муніципальну, національну, селянську революції. В епоху відмови від метанаративів такі підходи видаються достатньо плідними.

З іншого боку, альтернатива уявленню про революцію як про процес є. Це уявлення про революцію як про акт рішучого розриву з попереднім станом. Критерій розривності, таким чином, може бути покладений як засадничий у виокремленні революції, у формуванні цього наративу. Але самого лише уявлення про акт розриву з минулим виявляється недостатньо, бо творення наративу переможної революції має спиратися і на інший акт – акт легалізації цього наративу. Ця легалізація відбувається в офіційному дискурсі і в обивательському вжитку.

Революції, як виявляється, можуть здобувати перемогу і через десятиліття після їх здійснення. Саме так сталося з Французькою революцією, чия перемога відбулась через століття від її початку. Що, до речі, дало підстави науковцям школи Анналів датувати кінець Французькою революції навіть другою половиною ХІХ ст.

Символ Французької революції – «Марсельєза» – стала національним гімном Франції лише у 1880-му. Перше офіційне святкування Революції відбулось у 1889 р., з нагоди 100-річчя штурму Бастилії. І це було пишне, урочисте святкування, яке вдалося зробити подією світового значення. Представники європейських монархій поставилися до нього як до виклику і бойкотували його. Отже, французам також добре відомо, що таке тиск у питаннях політики пам’яті – на їхню честь, вони цьому тиску не піддались.

Як зауважує Е.Гобсбаум, за рішенням французької влади святкувати 100-річчя своєї революції стояло визнання владою, в особі ІІІ Республіки, що своїм існуванням вона зобов’язана, власне, цій самій революції. За подібною логікою й українська влада, ініціюючи святкування 100-річчя Української революції 1917 – 1921 рр., тим самим визнає роль цієї революції у постанні сучасної незалежної України, якою вона нині є. Але передумови для такого визнання формувались поступово, вони не виникли одночасно з постанням Української незалежності – так само, як і у Франції з перемогою Республіки.

1880-ті рр. виявились для Європи в цьому сенсі переламним буремним часом, коли всезагальні вибори стали обов’язковим атрибутом розвинутих країн, а нижчі верстви все краще зорганізовувалися, щоб відстоювати свої права. Мірою того, як втілювались у політичному житті Франції і всієї Європи демократичні новації, зростала й суспільна увага до витоків цих новацій – а витоки були у Революції. Складовою цього процесу було поширення лівих політичних рухів, чиї прихильники намагались осмислити внесок Революції у становлення сповідуваних ними ідейних течій, врахувати негативний досвід діячів Революції, не припуститися їхніх помилок.

Чому ж мало би бути інакше з Українською революцією? Відзначимо лише особливості моменту, за якого намічено дійсно урочисте й масштабне святкування століття революції у 2017 р. Специфіка цього моменту може сказати дещо суттєве про те, який саме аспект революції перемагає. А наш нинішній момент – момент солідаризації політичної нації заради спротиву російській агресії, в тому числі агресії у гібридному форматі. Цей момент уможливила робота української гуманітарної еліти, яка протягом десятиліть працювала на емансипацію від російських впливів, зокрема через творення української історії.

Отже, передумовою повного визнання Української революції як визначного історичного феномену стало розгортання повномасштабного процесу емансипації України від Росії.

Але водночас передумовою цієї емансипації була сама Українська революція, так само як у Франції в засновку ІІІ-ї Республіки були революційні події 1789 – 1799 рр. В обох випадках для обертання цього кола знадобилась близько 100 років. І ще 100 років знадобилось французам, щоб уявлення про Революцію як значущий елемент національної ідентифікації поширилося на консервативну частину суспільства.

Важливою причиною такого відкладеного визнання революції в обох випадках стало неоднозначне ставлення різних політичних страт та прошарків до конкретних ватажків революції. Якщо одна частина суспільства визнавала когось лідером, інша заявляла про неприпустимість його героїзації. В Україні ці суперечки тривають останні 30 років. Зрештою, надзвичайно рідкісними є випадки тієї одностайності щодо ватажків революції, якою можуть похвалитися, скажімо, США, з їхнім культом батьків-засновників.

Але навіть і французи з плином часу підходили все сміливіше до «легалізації» своїх революціонерів, спочатку поміркованих, згодом радикальніших. У 1989 р. консервативна преса та інтелектуали піддали різкій критиці президента-соціаліста Ф. Міттерана за «передчасне» рішення щодо перенесення праху М. Робесп’єра до Пантеону. Чого ж дивуватись, що ідея зведення пам’ятника С. Петлюрі в Києві досі видається викличною? Але чи не здавався колись так само викличним пам’ятник М. Грушевському поруч з колишньою Центральною Радою в Києві?

Можна спробувати в сучасній Україні відтворити модель історичної пам’яті, яку століття провадили французи, уникаючи персонального виміру у згадуванні революції, акцентуючи на символах (таких як Маріанна). Інший спосіб – акцент на епізодах-подіях, значущість яких визнає все суспільство. В парадигмі революції як акту (а не процесу) таке вшанування значимої події доцільно. Певною мірою саме воно й практикувалось через відзначення Дня Соборності 22 січня, враховуючи, що це не лише день злуки УНР і ЗУНР, але також День першої незалежності – проголошення Четвертого Універсалу.

Саме столиця має давати сигнали щодо того, як відзначатиметься річниця Української революції, і це природно, бо перемога революції може бути закріплена лише у столиці, хоча б і через сто років після її початку. Це добре можна побачити по перебігу Французької революції, де роль Парижу у розвитку революційних подій виявилась ключовою, так само як і у відзначенні ювілейних дат Революції.

Це дозволяє зафіксувати нові обставини, що уможливили перемогу Української революції, нехай і зі значним зволіканням. Їх передрік ще в 1920-х М. Шаповал, екс-міністр УНР: «Велика Революція вже пережила десять років. Переживе очевидно ще більше… Вона має метою перемінити структуру міст, українізувати їх і загалом – диференціювати українську національність на основні суспільні ґрупи, що в своєму сполученні дають націю, як суспільну цілість, що сама своєю працею задовольняє всі свої потреби шляхом суспільного поділу праці. Українізація міст – такий голос сучасної історичної доби. Лише це поведе Україну до самостійности».

За десятиліття, що пройшли від початку ХХ ст., українство урбанізувалося, і нинішні міста більше не являють собою чужорідні вкраплення посеред української селянської стихії. Міста більше не байдужі до долі Української революції. Це довели обидва Майдани – 2004 р. та 2013-2014 рр. Через активну підтримку містян та особливо киян стали можливими нові кроки до емансипації України від імперської залежності. Досвід Української революції виявився особливо цінним, бо її провідники вже сто років тому постали перед загрозами гібридної війни, дуже подібної до тієї, що веде Росія проти України сьогодні. Відтак, отримавши свій досвід підступної гібридної війни, сучасні українці починають краще розуміти провідників Української революції, їхню розгубленість, їхні помилки.

Це розуміння потрібно, щоб не повторювати ці помилки, щоб перемога Української революції могла бути не лише урочисто відсвяткована, але й закріплена.