У чому полягає сутність політики Міністерства охорони здоров’я

Ще ніколи медична проблематика не досягала такого рівня гостроти і не привертала уваги такої кількості журналістів як в останні кілька років. Однак небачений інтерес до цієї теми з боку медіаспільноти та різного роду громадських організацій не лише не сприяє покращенню розуміння проблеми і не лише не пропонує правильних пропозицій для її розв’язання, а навпаки – дезорієнтує соціум. Це дає підстави стверджувати, що в Україні журналістика виконує негативну роль у вирішенні медичної проблеми. Так було і раніше, але маргіналізація медичного питання до 2014 року обумовлювала низьку журналістську активність і, відповідно, низький негативний вплив засобів масової інформації на процеси трансформації медичної сфери під ширмою реформ.

Для прикладу, проблема медичної журналістика виявилася настільки гострою, що не залишила байдужою голову комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я Ольгу Богомолець, яка у блозі на інтернет-ресурсі «Українська Правда» опублікувала пост під промовистою назвою «Ворогів не треба». У цьому дописі пані Богомолець висловлює своє здивування непрофесійністю журналістів провідних українських видань. Однак критичні зауваження на адресу тих, хто мав би роз’яснювати – це добре, але критика неякісної журналістики не роз’яснює ситуацію з медичною політикою влади. Це, в свою чергу, не формує у громадян визначеності до цієї політики та не сприяє формуванню зрілих пропозицій з медичного питання.

Цим текстом ми хочемо хоча б частково дати роз’яснення щодо політики МОЗ.

Для початку важливо розуміти, що МОЗ не є і ніколи не був центром вироблення політики. Такі самі слова можна сказати і про Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров’я. Сьогоднішній конфлікт між цими двома інститутами не варто розцінювати лише як спробу Комітету вийти з під впливу виконавчої гілки влади або спробу медичної номенклатури заблокувати активність аматорів медичного управління. Спротив Комітету народжений занадто безвідповідальними та примітивними діями «молодої команди», не реагування на які просто не можливі з боку людей, котрі себе поважають і розуміють наслідки таких дій.

Проте треба розуміти, що ні «25 кроків до щастя» від Ольги Богомолець  ні «системний та комплексний» підхід до реформування, сконцентрований у законопроектах від групи Олега Мусія, не вирішують реальних проблем медичної сфери. Поки що, ці люди їх просто не бачать, про витоки проблем, зрозуміло, не йдеться взагалі.

Центром вироблення медичної політики в Україні є Кабінет Міністрів України в особах Володимира Гройсмана, міністра фінансів Олександра Данилюка та його заступника Сергія Марченка. Можливо до цього причетні ще якісь люди, які стоять над вище означеними персоналіями чи навіть за їх спинами. Тому надалі ми будемо називати тих людей просто «Уряд».

У чому полягає медична політика Уряду?

Мінімізація витрат на сферу охорони здоров’я – основна мета медичної політики Уряду. Мінімізація немає нічого спільного з ощадливістю. Ощадливість починається із себе. А якщо для себе все, причім за рахунок інших, то це називається інакше. Для реалізації політики мінімізації витрат суспільству – при чому як реципієнтам суспільних благ, так і виконавцям, тим, хто їх безпосередньо надає – прищеплюється комплекс провини за нераціональне використання бюджетних коштів, повноправним власником яких себе вважає держава.

Треба сказати, що ця політика виявилася успішною. Про це свідчать покірне сприйняття низького фінансування медичним істеблішментом та його готовність перейти на самофінансування.

З метою роз’яснення цього важливого аспекту медичного питання коротко зупинимося на еволюції поглядів на медичне забезпечення.

Ставлення суспільства до допомоги при хворобах протягом останніх століть зазнало серйозних змін. Причиною цих змін стала гуманізація стосунків між владою і невладою. В рамках гуманізації була створена система, яка передбачала акумуляцію коштів для покриття критичного мінімуму медичної допомоги. Джерело цього мінімуму походило з відчуття сорому або з того, що мало б бути притаманне владі – совісті . Потім до цього відчуття додалося бажання політичної еліти максимально наблизити досягнення технічного прогресу в медичній сфері до громадян. Окремо варто зазначити, що системоутворюючим елементом у формуванні так званого гарантованого мінімуму, про який багато сказано, але нічого не зроблено, на сьогодні також є питання пов’язані з національною безпекою (інфекційні хвороби, епідемії тощо).

Тому сьогоднішній гарантований об’єм медичного забезпечення, до якого прагне Україна, у багатьох державах не можна однозначно назвати критичним чи мінімальним. У більшості європейських, а також арабських та латиноамериканських країн цей об’єм виходить за межі сорому політичної еліти. Значна частина цього гарантованого об’єму обумовлена благородними намірами, високими почуттями, опікунством тощо.

Тим більше, не можна говорити, що об’єм медичної допомоги, який надається державою абсолютно корелює з рівнем економічного розвитку. В таких країнах як Лівія, ОАЕ чи Туркменістан економічний розвиток не є високим, можна навіть сказати його майже не має, але рівень медичного обслуговування від держави є високим, що пояснюється перерозподілом національного продукту на користь громадян.

Важливо розуміти, що є джерелом гарантованого медичного мінімуму в Україні. В нашій країні таким джерелом є абсолютно не сором і не совість. Джерелом медичного мінімуму є страх і незручність. Страх перед соціальним вибухом та незручність перед зовнішнім світом.

Нашій еліті абсолютно не соромно, що її громадяни помирають від захворювань, лікування яких не вимагає ніяких високих технологій. Нашій еліті абсолютно не соромно, що фіскальний відсоток ВВП складає майже 50%, а на медичне забезпечення виділяється відсоток вдвічі менший ніж в США, де фіскальний процент ВВП складає 29%.

Нашій еліті абсолютно не соромно зібрати максимум податків з економічно активних громадян і примусити їх оплачувати своє лікування на 100% з власної кишені.

«Структурним» відображенням почуттів та турботи політичної еліти про медичне забезпечення співгромадян є відсоток ВВП, який виділяється державою із зібраних податків на систему охорони здоров’я.  

Ми пропонуємо наступну класифікацію державних витрат відображених у відсотку ВВП в залежності від мотивацій політичної еліти:

• Мінімально критичний об’єм медичної допомоги, який сформований відчуттям сорому та наявністю совісті. Це приблизно 5-6% від ВВП країни, який покривається коштами державного бюджету. Ця цифра дозволяє забезпечити будь-якого безпритульного апендектомією або ввести лікувальну протиботулінічну (або якусь іншу) сироватку. Прикладом є ті ж США. В країні 5,9% від ВВП з 16%, тобто більше як третя частина, забезпечується бюджетними коштами. Тому в США вагітній не погрожують пологами на вулиці, якщо вона не сплатить «благодійний» внесок.
• Об’єм медичної допомоги, який сформований бажанням максимально наблизити своїх громадян до досягнень медичної науки відбиратиме 7-8% і більше відсотків ВВП, який також забезпечуватиметься бюджетом.
• Об’єм медичної допомоги, який сформований відчуттям страху політичної еліти перед соціальним вибухом всередині країни, вимагає асигнувань на рівні 3% від ВВП. Це доведено емпірично і стосується виключно нашої країни.

Цікаво, що в умовах 3%-го фінансування влада примудряється провадити політику фінансової децентралізації з перекладанням фінансових зобов’язань на місцеві громади, переводячи фінансування у ризиковий режим. При цьому подає це як досягнення і турботу про громадян. Насправді органам місцевого самоврядування делегування фінансових повноважень допускається як додаткова опція до гарантованого мінімуму, котрий, нагадаємо, забезпечується 5-6% ВВП країни за рахунок бюджетних коштів централізовано. Яким чином поєднується фінансова децентралізація в умовах недостатнього фінансування в медицині з гарантованим державним мінімум – сказати важко.

Користуючись нагодою пояснимо, що немає ніякої різниці у який спосіб збираються кошти на медицину, а також не принципово, як вони і ким розподіляються. Нашим людям дуже важко зрозуміти, що спеціальні відрахування, які існують на Заході, є такими самими податками як і загальні податки не залежно від того чи входять вони в загальну систему податків країни чи ні. Інтегральними є фіскальний відсоток ВВП і вичерпаність фіскальних можливостей.

Чомусь прийнято вважати, що медичне забезпечення залежить від розвитку економіки країни. Навіть не так – ця думка вперто насаджується нашою владою. Але якщо вже і мислити такими категоріями, то треба розуміти, що економіка є похідною політики та соціальних інститутів, які, у свою чергу, залежать від нормативно ціннісних установок та орієнтирів соціуму. Низький рівень економічного розвитку України обумовлений такою «цінністю» як презирство до праці, що створило економіку з найвищим рівнем посередництва та тінізації. І вина тут у повній мірі лежить на політичній еліті.

Що стосується забезпечення медичної сфери, то треба розуміти, що рівень економічного розвитку може бути високим, але при цьому політика парламенту та уряду можуть бути антигуманними.

В Україні антигуманна політика поєднується з низькою економічною спроможністю еліти – низький ВВП (менше 100 млрд доларів на 42 млн країну) та низький (3%) відсоток ВВП, який виділяється на медичну сферу. Все разом це обумовлює жахливий стан системи охорони здоров’я.

Наступним напрямком політики Уряду є спроби перетворити медичну сферу на джерело наповнення бюджету.

Введення 7% ПДВ на ліки та постійні спроби збільшити ставку цього універсального акцизу до 20% є наслідками зусиль даного політичного курсу . Доречно було б нагадати, що ідеологічне забезпечення та «наукове» обґрунтування введення ПДВ було здійснено колишніми регіоналами (Тетяна Бахтєєва стверджувала, що запровадження ПДВ призведе до здешевлення ліків), а реалізацію цього антигуманного задуму було здійснено постреволюційними мародерами під керівництвом Олександра Турчинова та Арсенія Яценюка у березні 2014 року законом з промовистою назвою про «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні».

Сьогодні спроби зробити державну медицину джерелом наповнення бюджету реалізуються через намагання реорганізації лікарень в комунальні підприємства та переведення лікарів первинного рівня в «фізичні особи підприємці». Останнє є унікальною за своєю «геніальністю» дією з боку держави. МОЗ переводить в ринок людей, яких вона вчила виключно за державні кошти, і переводить у сегмент, де лікуються найбідніші і де ринок відсутній за означенням.

Ми звикли, що людина може закінчити за власні кошти юридичний факультет і стати прокурором, але що б навпаки?

Нагадаємо, що сімейних лікарів в Україні готують виключно за бюджетні кошти, а ті абітурієнти, котрі гарантовано намагаються уникнути державного розподілу і захистити себе від сімейної медицини, свідомо ідуть вчитися на контракт.

Будучи прихильниками ринку, ми тим не менш розуміємо, що в житті не все впорядковується його законами. Поліцейські та військові ринку не потрібні. Але нікому в голову поки не приходило зробити поліцейського або солдата підприємцем в адміністративний спосіб. До такого навіть не додумалася сама комерційна країна – США. Підприємцями лікарів на Заході зробила не держава, а ринок.

Кілька роз’яснень ми також вважаємо за доцільне дати щодо останньої ініціативи про створення госпітальних округів та про запровадження з першого липня реформи первинної ланки.

З метою роз’яснення ідеї госпітальних округів звернемося до вінницького досвіду. У 1996 році у зв’язку з катастрофічної нестачею коштів була розроблена політика концентрації бюджетних коштів в умовах недостатнього фінансування. В рамках цієї політики з метою недопущення розпорошення фінансів право на надання екстреної допомоги у Вінниці здобула лікарня №2 яка стала називатися лікарнею швидкої допомоги.

Якщо хтось хоче поцікавитися як на практиці виглядає політика концентрації бюджетних коштів, просимо відвідати Вінницьку лікарню швидкої допомоги, якою нині керує О.О. Фомін. В коридорі цієї лікарні висить оголошення наступного змісту: «Шановні громадяни! Відповідно до бюджетного фінансування для забезпечення перебування пацієнта в стаціонарі у 2016 виділено коштів на 1 ліжко-день: медикаменти – 5,8 грн,  на харчування – 5,6 грн.»

Саме так виглядає концентрована сума коштів в умовах державної «турботи» про громадян.

Політика концентрації бюджетних коштів нікуди не поділася, так само як нікуди не поділося недостатнє фінансування. У 2017 році ця політика отримала своє продовження у вигляді створення госпітальних округів.

Точно такі оголошення будуть висіти в багатопрофільних лікарнях, які плануються у цих округах. Якщо головні лікарі, переможці національного конкурсу «Госптільний округ країни» думають, що вони будуть займатися чимось інакшим, ніж вони займаються зараз, а саме залученням позабюджетних коштів або просто жебрацтвом, то вони дуже сильно помиляються. Наразі руками людей, яким намалювали перспективи великих керівників, реально гробиться сільська медицина.

Як реакція на соціальне невдоволення, влада вдалася до відпрацьованої схеми реалізації своїх дій в проблемних умовах – імітації діалогу з громадою.

З цієї метою до процесу залучені фахові грантоїди в особі Олега Рибачука та «сотоваришів», які планують їздити по країні і допомагати Уляні Супрун з’ясовувати, як люди уявляють собі прекрасне в медицині.

Ми наполегливо просимо сіл, міст та містечок не вступати у контакт з особами у строкатих хустинках та спідницях біля вокзалів та базарів, які цікавляться вашими життєвими проблемами, рівно як і рекомендуємо громадянам минати десятою дорогою команду Олега Рибачука, котра буде цікавитись вашими медичними негараздами. Нічого іншого як вивідати слабкі місця з метою вас обманути на меті у цих людей немає. Зібрані дані насправді будуть передані в аналітичні центри, які за вкрадені бюджетні чи грантівські кошти подумають, як так реалізувати свою антигуманну політику, щоб не виникали картинки для телебачення, котрі ми спостерігали у Шаргороді та Козятині Вінницької області при створенні госпітальних округів.

Важливо розуміти, що якби Гройсманів та Супрунів, насправді цікавила думка людей, то спілкування з громадами розпочиналося б не після перекриття автодоріг. Зауважень і пропозицій щодо реформи від громадян завжди надходило достатньо, однак їх завжди ігнорували.

Стосовно реформи первинної ланки. За даними МОЗ на первинному рівні в Україні обслуговується лише 20% пацієнтів, тоді як на Заході 80%. Головною завданням міністерство бачить навернути людей до сімейної медицини і досягнути цих 80%.

Однак МОЗ не пояснює громадянам причини саме таких відсотків в Україні. А вся справа у тому, що «міграція» пацієнтів на вторинний рівень пояснюється, по-перше, відсутністю медицини на первинному рівні, а по-друге, лікуванням за власний рахунок (якщо людина витрачає свої кошти, то обирає собі лікаря, якого вважає за потрібним).

Ну, й не менш важливою причиною низького відсотку звернень на первинний рівень є «міграція» незаможних пацієнтів на лікування до аптек, або взагалі незвернення за медичною допомогою.

Тобто, замість того, аби забезпечити фінансову спроможність бідних громадян, держава вперто, прагнучи досягнути європейських 80%, намагається платоспроможним та освіченим зробити адміністративні перешкоди лікуватися там, де вони вважають за потрібне.

Зрозуміло, що 210 грн на рік на одного пацієнта, отриманих діленням консолідованого бюджету первинної допомоги на кількість населення України, нічого окрім ущербності держави не показують і не є ніякою реформою.

Окрім всього було здійснено кілька принципових помилок або, швидше, свідомих кроків. Всі вони були зроблені в рамках зменшення бюджетних витрат. Йдеться, передусім, про роз’єднання первинного та вторинного рівнів та ліквідацію дільничної педіатрії.

Варто згадати й політику дискредитації українського лікаря як такого. Вже не виникає сумнівів, що то є окрема мета – і окремий злочин нашої влади, який ще потребує суспільного осмислення та висновків.

Дискредитації піддано не тільки національну медичну освіту, отримані в її рамках професійні знання та навички, але й людські якості та мотивації українських лікарів – при чому усіх, від керівників та науковців до лікарів «швидкої». Все це розбиває підвалини відносин лікар-пацієнт, а саме довіру хворого до свого лікаря – та з успіхом перекладає на медичну спільноту провину за існуючий стан медичної галузі. Що цікаво, що погані лікарі, на думку держави, працюють в стаціонарах та політклініках і є вузькими спеціалістами. Сімейні лікарі, на думку держави, це високоосвічені фахівці з високими моральними якостями.

Висновки

• Вся відповідальність за проведення псевдореформ в медичній сфері лежить на президентові країни Порошенку та прем’єр-міністрові Гройсмані.
• За 26 років всі «реформаторські» кроки, які здійснюються для модернізації медичної системи, були спрямовані на зменшення її фінансування та деградацію. Цілком очікувано такі дії постійно викликали і викликають невдоволення громадян, що спонукає поточних представників політичної влади критикувати своїх попередників. Проте реалізація політики розвалу і примітивізації медичної системи ніколи не припинялась. Вся різниця нинішньої політики Уряду полягає у тому, що Кабмін, більш гостро критикуючи своїх попередників, робить ще більш брутальні кроки з розвалу медичної системи.
• Нинішня команда МОЗ – це команда асенізаторів, які очищують медичну сферу після руйнівних дій своїх попередників – перепрофільовують, оптимізують, скорочують – прибирають уламки.
• Українська медична система приходить у відповідність до ціннісних орієнтирів суспільства та її політичної еліти.

 Безпорадність у сфері охорони здоров’я може бути відображенням того, що українці не мали ніякого відношення до створення радянської системи Семашка і є некомпетентними у питаннях організації профілактики та надання медичної допомоги, так. Поява на верхівці медичного олімпу таких персон як історик з Грузиї, випускник Києво-Могилянської академії та громадський діяч з США, з одного боку, може свідчити про національну неспроможність, з іншого – про невтомні пошуки нового Семашка або Беверіджа. Пошукачі тільки забувають, що системою Семашка управляли з Москви за допомогою російських людських ресурсів та російських інститутів насильства, які знаходились на території України. Чи будуть системою Беверіджа управляти за допомогою британських інститутів, поки не відомо.

Значну провину у ситуації, що склалася, ми покладаємо на українських громадян , яке дуже слабко орієнтується у медичному питанні. Але медицина – досить складна царина знань, і варто зазначити, що і в інших країнах ситуація є не набагато кращою.

Безперечно, провідну роль у медичній проблемі відіграє постколоніальна і постгеноцидна політична еліта, яка немає ніяких почуттів до проживаючих на даній території людей, як і, до речі, до самої території…