Сучасні питання міграційного законодавства України

В сучасній міграційній ситуації в Україні стрімко назрівають майже революційні зміни, пов’язані із нелегальними мігрантами та застарілим законодавством про громадянство.

Питання необхідності прийняття міграційної амністії обумовлені одразу декількома факторами і першим, із них, є міграційна криза в Європі, внаслідок якої Україна, яка і до цього була своєрідним перевалочним пунктом, після реадмісії, остаточно, для деяких категорій мігрантів, стала країною постійного перебування та проживання через неможливість депортувати до країн, де особам загрожує смерть, внаслідок збройних конфліктів або фінансову неспроможність нашої держави забезпечити масову депортацію або видворення нелегальних мігрантів.

Проте головним фактором для реального обговорення питання про необхідність прийняття міграційної амністії, безумовно є російська агресія проти України.

Щодо короткої історії міграційної амністії в Україні та традиції прийняття – їх немає. За увесь час отримання незалежності, Україна не проводила такого заходу, на відміну від інших країн, і, далеко не треба заходити, це – Росія.

Якщо раніше вказане питання наштовхувалося на перепони з боку правоохоронних органів, які ведуть боротьбу із нелегальною міграцією та розбивалося через жорстку критику націоналістичних організацій, яким була не до вподоби подібна практика хоча би часткового вирішення проблеми із особами, які в силу різних підстав опинилися в Україні, то на даний час, як було вказано вище, військова агресія Російської Федерації поставила інші аспекти в узаконенні нелегальних мігрантів.

Мова йдеться про «вузьку» або «обмежену» міграційну амністію для певних категорій осіб, а саме – які у складі добровольчих батальйонів захищали або захищають Україну безпосередньо від військової агресії, волонтерам та активістам громадських рухів, що підтримують (вали) ЗСУ, добровольчі батальйони або події на Майдані і які, внаслідок перерахованих дій, вимушені залишитися в Україні через неможливість повернення або можливе переслідування на батьківщині, як від органів влади країни, так і негативного налаштованих співгромадян або угруповань, чиї дії влада не може або не хоче контролювати або навпаки – підтримує.

Вказаним особам, що вимушено стали нелегальними мігрантами, у більшості випадків було відмовлено у продовженні терміну перебування, у захисті (притулку) або внаслідок втрати (відсутності) документів (коли такі документи вони повинні отримати у країні походження або посольствах країни). І саме ці особи є головними суб’єктами міграційної амністії.

Незважаючи на велику кількість заплутаних юридичних норм, які регулюють міграційні процеси в України, у тому числі останні зміни про волонтерів та іноземців, які підписують контракт із Збройними силами України, питання про легалізацію інших осіб, які перестали брати участь у бойових діях або військовими волонтерами – залишилося відкритим і більш того, вказане питання має тенденцію до погіршення ситуації навколо перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні.

Фактично, така «акція» стає своєрідним «порятунком» для колізії міграційних норм та дієвим виходом із «незручного» становища держаних органів влади, які повинні щось робити на виконання обіцянки Президента про надання громадянства України захисникам, але ці захисники опинилися на межі депортації та видворення.

Що мається на увазі.

Законодавство про міграцію передбачає законне (легальне) знаходження особи в України, перш ніж вона подає документи на отримання громадянства або документи на імміграцію в Україну. Це є цілком природно і є базовим принципом, що особа у любій країні повинна перебувати, знаходитися, проживати – легально. Але також, природно і те, що особи, які рятували країну від загарбників, перебуваючи на передовій фронту, шпиталях та збираючи допомогу для захисників, не думали або не мали фізичної можливості пройти великі бюрократичні, а часом і принизливі процедури, продовження терміну перебування у державі або отримання захисту в Україні.

Таким чином, бюрократична, фізична, а часом, й емоційна складові, поставили іноземців у ситуацію, при якій вони вимушені «виправдовуватися». Ні для кого не є таємницею і відношення працівників міграційної служби до таких іноземців – зверхнє та презирливе. Отримавши штрафи за незаконне перебування в Україні, відмову у отриманні посвідки на постійне проживання або громадянстві чи захисті, такі люди більше не звертаються до державних органів влади і далі, вже свідомо, порушують часові рамки міграційного законодавства.

Ще раз необхідно уточнити, що міграційна амністія може бути застосована як для широкого, так і вузького кола осіб. Взагалі, законодавець не обмежений у своїй «фантазії» відносно того, кого саме і яким чином він може амністувати: це і часові рамки прибуття осіб без громадянства та іноземців в Україну, це і підстави отримання амністії (наприклад участь у подіях на Майдані), так саме для чого вона приймається – наприклад для отримання документів щодо постійного проживання або громадянства. Також законодавець може вказати часові рамки дії такої амністії – півроку або рік після звернення до міграційної служби (за підстав, коли у людини немає жодних документів і йому необхідно звертатися до суду, щоби встановити певний юридичний факт) тощо.

Вирішивши питання легалізації незаконних мігрантів певної категорії через міграційну амністію, держава лише виграє, адже особи, які будуть легально проживати в Україні, стають повноцінними суб’єктами не тільки як платники податків, а й створюють робочі місця, виходять із «тіні», а крім того, держава не буде, час від часу думати, що робити із такою категорією людей, а фінансова складова, бюрократичні навантаження та чергова втрата авторитету влади при спробі депортувати (екстрагувати/видворити) захисників України самі по собі будуть зникати.

Що стосується змін до громадянства України, то вони є не менш цікаві з усіх боків.

По перше – Президент пообіцяв громадянства України усім захисникам при інаугурації, що досить красиво виглядало із телеекранів. По друге – обіцянка гаранта Конституції у нашій країні, із досить слабкою демократією, але сильною корупцією, іноді «важча» за своїм правовим статусом, а ніж національне законодавство. І по третє – саме законодавство не було готовим до таких обіцянок та змін.

Закон України «Про громадянство України» начебто дозволяє особам, які мають визначені заслуги перед Україною отримати громадянство з меншим бюрократичним коловоротом, а ніж зазвичай, але це на першій погляд.

Таким шансом надається скористатися, через ту ж саму корупційну складову, тільки політикам та бізнесменам, наближеним до влади країни. Добровольці, волонтери та військові, фактично, його позбавлені (досить яскрава статистика, яка вказує, що із 2014 року на листопад 2016 року, лише чотирьом військовим (двом громадянам Росії та двом Білорусі) саме за військові заслуги було прийнято до громадянства України). Усі інші стали вирішувати нові проблеми самостійно – через територіальне походження, через отримання дозволу на імміграцію або виїзд до країни походження, де їх, у послідуючому, заарештували.

Проте і тут, навіть при кращих розкладах, претендентів на громадянство, спостерігає «підводний камінь» вигляді маленької норми підзаконного акту, адже диявол криється у деталях.

«Дрібницею» став пункт 49-1 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затверджених Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 (в редакції Указу Президента України від 27 червня 2006 року № 588/2006).

Знову необхідно вказати, що досить природною є вимога законодавства України, яка передбачена у статті 9 Закону України «Про громадянство України», а саме – не приймати до громадянства осіб, які вчинили злочин проти людства чи здійснювали геноцид, засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення судимості) з урахуванням рівня загрози для національної безпеки) або вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або особливо тяжким злочином.

Тобто такі обмеження є майже в усіх країнах. Питання в іншому.

Будь-яку особу, яка подає документи на громадянство України, іноді по декілька разів, перевіряє Служба безпеки України, Держприкордонслужба, Укрбюро Інтерполу, сама міграційна служба, а також усі можливі територіальні підрозділи цих організацій. У процесі подачі документів, відповіді на обов’язкові запити від міграційної служби, перебувають в особовій справі заявника. І за таких обставин, незрозумілою та алогічною виглядає вимога саме тієї маленької норми, про необхідність заявнику самостійно подати фактично дублюючу інформацію про те, що він не вчиняв геноцид. Статус цієї довідки з правової точки зору – мінімальний.

З іншого боку, яким чином особа, яка захищала Україну від іноземної агресії, має звертатися до країни громадянської належності у випадку, якщо там проти неї порушено кримінальну справу саме за участь у захисті України? А якщо це Російська Федерація, від якої громадянин вказаної країни захищав Україну? Яким чином він повинен отримати цю довідку?

Наступне – вимога до довідки, яка розписана таким чином, що усі документи, які підготовлені претендентом на громадянство, можуть не прийнятися до розгляду або повернуті на будь-якій стадії, якщо чиновнику не сподобається чи то форма документу, чи то особа, яка видала довідку у країні походження, форма печатки або її відсутність; також не вказано критерії до «уповноваженого органу держави»: дільничний інспектор району у федеральному окрузі або міністр внутрішніх справ країни, чи достатньо керівника міністерства або секретаря посольства про відмову у видачі такої довідки. На жаль, «внутрішнє переконання» чиновника щодо форми довідки є синонімом корупційної складової прийняття рішення.

У той же час особи, яким надано статус біженця чи притулок, не мають такої необхідності надавати довідку про вчинення ними злочинів проти людяності і постає нове питання – чому до цього часу ця абсурдна норма не була скорегована, адже це є досить простим завданням – через Указ Президента, яким ведений у дію вказаний Порядок через кому додати певну категорію осіб.

(Цікаве спостереження – вказана норма статті 49-1 Порядку була прийнята 30 травня 2012 року, тобто із 1991до середини 2012 року, «паспортні столи» прекрасно обходилися без неї, але любов вітчизняних бюрократів до різного роду довідок завжди перемогає здоровий глузд. Навіть коли увесь світ зменшує паперову волокніту, у нашій країні навпаки – збільшується його коловорот).

Виходячи із короткого огляду проблем сучасної міграції, необхідно для себе визнати, що міграційна ситуація в Україні є досить вибухонебезпечною. Кращим варіантом її вирішення стане прийняття нового «паралельного» закону, що регулює питання отримання громадянства для осіб, які захищали або захищають територіальну цілісність України.

На мою особисту думку, новий закон може спокійно співіснувати із діючим, адже у новому необхідно буде розписати або розширити норми вже існуючого закону у розрізі «отримання громадянства за заслуги». Вказаний новий закон не буде регулювати питання «загального кола», а обмеженість у суб’єктах прискорить отримання ними громадянства України. Крім того, у випадку прийняття «паралельного» закону для спеціальних суб’єктів виключить проблему змін у діючому законі «Про громадянство України», адже в останньому необхідно корегувати зміст при додаванні нових норм із численними нормативними актами, що регулюють питання іншого кола суб’єктів – набуття, оформлення громадянства особами за територіальним походженням чи в силу народження або перебування на опіці та піклування, неповнолітніми тощо. Немало важливим буде і той факт, що чиновники, які займаються веденням справ на громадянство, будуть одразу бачити за яким законодавчим актом йде претендент, тобто справа захисника не буде знаходитися у величезній документальній базі усіх громадян, що хочуть отримати громадянство за загальними правилами. Тобто суспільний або громадський вплив також не можна не враховувати при прийнятті рішень, адже статистика буде яскраво підтверджувати, за яким законом і скільки осіб отримали громадянство України.

У будь-якому разі, необхідно чітко для себе зрозуміти, що питання у міграційній сфері необхідно вирішувати і вирішувати кардинально.