Сергій Дацюк: Стратегічний аналіз замість істерики

Під час соціальної депресії суспільству властиво час від часу впадати в стан масової істерії, коли провокатори та кликуші розбурхують його. Але коли ця істерія проходить, суспільство знову занурюється в депресію.

Приклад останньої масової істерії – реакція експертів та політиків на статтю Пінчука в «The Wall Street Journal» від 29-го грудня 2016-го року «Ukraine Must Make Painful Compromises for Peace With Russia».

Насправді ніякої зради там не було, а було звичайне нехтування правлячим класом своєї громади. Бо якби спочатку цю позицію Пінчук просував би в Україні і переконував громаду, то і сприйняття такої статті за кордоном не було б настільки істеричним в Україні.

Але де там – не їм, небожителям, якими вони себе вважають, спочатку радитися зі своїм народом, а потім вже виходити хоча б з частково солідарною позицією за межі країни.

Отже це не зрада, це звичайна зверхність і принизлива поблажливість українського правлячого класу до української громади.

Водночас зміст поставлених Пінчуком проблем якось в цій масовій істерії дуже рідко розглядався з точки зору стратегії.

Здебільшого звучали політичні оцінки (як от тут). Звичайно аналітика була – народна, здебільшого конфліктологічна (тут, тут, тут) і навіть сценарна аналітика від Юрія Романенка.

А робити що? Яка державна стратегія в кожному з тих проблемних питань, які поставив Пінчук, можлива?

…

Нагадаю.

1. Розірвати питання окупації Криму та питання окупації Донбасу і вирішувати їх окремо, зосередившись, перш за все на проблемі окупації Донбасу.

2. Вибори на окупованому Донбасі можуть бути результатом компромісу задля збереження життів тисяч людей.

3. Тимчасово відмовитися від інтеграції до ЄС.

4. Відмовитися від намагання вступити в НАТО і повернутися до нейтралітету (часів Кучми).

5. В найближчій перспективі бути готовими до зняття санкцій з Росії.

Чи є у українського правлячого класу довгострокова стратегія по кожному з цих питань?

Почнемо з першого питання – Крим та Донбас.

«Мінський процес» саме і виходив з того, що питання Донбасу і питання Криму розглядаються окремо. І творець цієї квазі-стратегії зовсім не Пінчук, а Президент Порошенко.

І український правлячий клас не готовий згенерувати жодну іншу ініціативу, окрім продовження «Мінського процесу», якому, як відомо, «альтернатив немає». Влітку 2016-го року Юлія Тимошенко публічно закликала змінити «Мінський формат» на «Будапештський формат». Яка була реакція політикуму? Ніякої.

Отже «Мінський процес» фореве… І перше питання в його рамках саме так і розглядається.

Більше того, навіть на Заході, зокрема в Європі, немає єдності в розумінні причини санкцій щодо Росії – іноді кажуть, що санкції знімуть після виконання Мінських домовленостей, а іноді – що після деокупації Криму.

Поєднати питання окупації Криму та Донбасу можливо лише поза «Мінським процесом».

Є готовність влади підтримати інший формат мирних перемовин щодо російсько-української війни, а громади – тиснути на владу і підтримати її після оголошення нового формату таких перемовин?

Нема.

Отже тут закладено принциповий стратегічний програш України. І допоки формат мирних перемовин не буде змінено, ця проблема не буде вирішена.

Захід стомився чекати, допоки Україна визначиться.

Отже по першому питанню Україну будуть примушувати до компромісу в рамках «Мінського процесу».

Друге питання – вибори на окупованому Донбасі.

Нагадаю вам статтю 73-тю Конституції України: «Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України». До змін території України відноситься також і зміна будь-яких статусів частин територій (це вам нехай Конституційний суд пояснить).

Отже без всенародного референдуму питання виборів на Донбасі вирішити неможливо. Цю проблему я озвучив вже давно.

Чи готовий правлячий клас дотримуватися Конституції у цьому питанні?

Ні, не готовий.

І цим закладається стратегічний програш, бо політики дозволяють собі торгувати конституційним державним суверенітетом на міжнародному рівні.

Саме тому Україну будуть примушувати провести вибори у неконституційний спосіб за прямої підтримки українського правлячого класу та при пасивності громади.

Третє питання – інтеграція України у Європу.

Це найскладніше запитання, тому що воно, по-перше, вимагає наявності довгострокової стратегії, по-друге, це головна вимога Євромайдану і головний піар влади в останні 3 роки.

Як надовго означає оце «тимчасово», коли ми в Україні не можем навіть знати, хто буде при владі через рік? В Україні неможливе нічого тимчасове, бо немає нічого довгострокового. Це стратегічний парадокс – тільки за наявності довгострокової стратегії, можливий тимчасовий відхід від неї. Тобто, тимчасове випливає з довгострокового, а в Україні все навпаки.

Як же можна відмовитися від ідеалів Євромайдану, за які покладено людські життя українців?

Український правлячий клас не має такої довіри, щоб міг гарантувати тимчасову відмову від якоїсь геополітичної орієнтації.

Тобто вимога тимчасово від чогось відмовитись у геополітичних питаннях для України це нонсенс.

З іншого боку, кризова Європа Україні не потрібна, і в такій кризовій Європі Україна не потрібна.

Україна могла б поставити питання за підтримки Польщі про реформу Європейського Союзу. Але де ж нам взяти правлячий клас, який так мислить і який це зможе зробити?

Тому єврофетишисти чи навіть безвізові фетишисти фореве…

Стратегічно це помилка. Я це неодноразово аналізував, доводив.

Марно.

Тому Україну будуть постійно принижувати в процесі просування до ЄС, допоки ЄС бездарними діями його керівництва, стратегічною роботою Росії та навалою емігрантів не буде зруйновано.

Більшість українців в принципі неспроможні критично дивитися на Європу, надто ненависть до Росії застить їм очі та затьмарює розум.

Четверте питання – вступ України до НАТО.

Вступ до НАТО дуже схожий на інтеграцію у Європу, але ще складніше. Якщо інтеграцію в Європу можна вести роками, бо вирішувати безпекове питання довго неможливо, бо у нас війна вже і ризик її ескалації постійно зберігається.

Україна може відмовитися від НАТО, але за однієї умови – якщо Росія, США, Європа та Китай погодяться на поновлення Україною свого ядерного потенціалу.

На менше ми не згодні.

Тому не тільки Пінчук, але і безліч наших політиків говорять в цьому плані нестратегічні речі.

Головна проблема – хто буде захищати Україну від ядерної зброї, щонайперше російської. Є відповідь – пропонуйте. Немає – навіть не починайте розмову про безпеку України.

Є таємниця, яку соромляться визнавати наші політики, – питання відмови України від захисту Криму під час його окупації вирішувалося в ситуації ядерного шантажу з боку Росії. Це публічно визнав Путін. Але це чомусь не хочуть публічно визнавати українські політики.

Тобто саме ядерний шантаж Росії призвів до втрати Україною Криму. Тому саме в цьому питанні Пінчук і інші олігархи та політики, що мислять так, як він, виглядають зрадниками національних інтересів України.

П’яте питання – про санкції щодо Росії.

Санкції з Росії обов’язково спробують зняти на Заході. Хоч на Заході самі за це поплатяться, але на те нема ради.

Відтак Україні на продовження санкцій щодо Росії розраховувати не потрібно.

За ці два роки Україна не змогла стати достатньо сильною, щоб протистояти прямій агресії Росії.

Нехай вас пропаганда від влади про збройну готовність України до війни не заспокоює.

Ми не маємо повітряного щита. Ми не маємо морського щита. Ми не маємо достатньо зброї та боєприпасів, щоб захиститися від Росії.

Ми так і не дочекалися експертної оцінки наших новостворених ракет, нашого оборонного потенціалу загалом. Це військова таємниця нашої держави від власної громади, бо Росія та США мають доволі адекватне уявлення про нашу погану обороноздатність.

Лише внутрішньополітичний хаос в Росії може спасти Україну.

Тому проблема не в знятті санкцій, а у нашій військовій неготовності до наслідків для України від дій Росії після зняття з неї санкцій.

…

Скоріше за все, Росія з США вийдуть на Велику Угоду, де предметом торгу буде зокрема і Україна.

Але товар не питають про те, чи подобається йому його ціна. Отже Україну на цей торг скоріше за все не позвуть.

І не тому, що Україна така вже дрібна, а тому що вона не має продуманої і різноваріантної геополітичної стратегії.

Якщо не інтеграція в ЄС, тоді що? Якщо не вступ до НАТО, тоді як? Якщо не «мінський процес», то який?

Відповіді на ці питання є, але український правлячий клас вперто і тупо не хоче їх чути і сприймати. Він продовжує бубніти, що альтернативи ЄС, НАТО і «мінському процесу» нема.

Безальтернативна політика, якої Україна дотримувалася в останні роки, це шлях, що веде до принизливої поразки.

Отже не в позиції Пінчука справа. Це не його персональна зрада. Це зрада правлячого класу України загалом.

Але за пасивності громади можна сказати і інакше. Коли українці своєю пасивністю зраджують Україну, то позитивного майбутнього у них немає.

За великим рахунком, не так зрада правлячого класу, як соціальна депресія громади робить принизливу поразку України невідворотною.

Якщо ми не хочемо, щоб нас в світі принижували, потрібні зусилля громади по протидії нікчемній політиці українського правлячого класу.