Якби я був провідним українським націоналістом

Якби я був провідним українським націоналістом, я б скликав прес-конференцію, до якої б звернувся якось так:

Шановне панство, любі друзі та закляті вороги! Дозвольте мені поговорити з вами про еволюцію. Еволюция — це факт життя, визнанний не тільки вченими, та навіть католицькою церквою. Це те, що рухає самим Всесвітом. Все еволюціонує: зірки, планети, флора, фауна, людина тощо. І також еволюцірують її думки та організаціі. Вони також мають пристосовуватися до існуючих умов, щоб вижити та й продовжитись. І українській націоналізм не є виключенням з цього правила.

Як ми знаємо, після монгольскої навали, люди, що жили в руських князівствах, були позбавлені можливісті підтримувати прямі стосунки, необхідні для підтримування етнічної єдності. Отож, наприкінці 16 сторіччя ми вже маємо окремий етнос, який ще міг ідентифікувати себя як руський, маючи на увазі перш за все православну, так звану, «руську» віру, але культурно та лінгвістично це вже були попередники сучасних українців. Такою була еволюція племін Київської Русі.

Цю свою унікальну ідентичність вони підтвердили під час відомого селянсько-козацького повстання, яке увійшло в історію як Хмельниччина. Протягом тієї історичної доби, проливши море своєї то чужої крові, бо той жахливий вік не знав жалості, українці нарешті стали тим, що у сучасній термінологіі зветься нацією. Надалі еволюція України стає еволюцією націі.

Але якщо під гнітом різних польских держав та австро-угорьскої монархії українцям ніколи не давали забути хто вони є, відносячись до них, як до громадян другого сорту, то російский імперіалізм, самодержавний або комуністичний, часто відмовлям українцям в самій їх українськости. Мовляв, що за 800 років і безліч історичних подій, нічого у світі не змінилося, і народи Київської Русі не еволюціонували, як їнщі народи. Це як сказати, що сучасні англійці те ж самі германськи племена англов та саксів, як прийшли до Брітаніі з сучасних Даніі та Нидерландів. Але, як відомо, любов российского имперіалізму може бути гірша за його ненависть. Бо він перш за все закріпачує свій народ, тож українців спіткала доля кріпосних рабів.

Еволюція українсього націоналізму відображала умови, в яких знаходилась українська нація. Хмельниччина відстоювала права народу на волю, націонализм 19 сторіччя прагнув до національного самовизначення. Бо, не зважаючи на усі старання царського режиму, українці зберегли свою самоідентифікацію, навіть живучі у розділених століттями частин країни.

Достатньо вказати, що такий інтернаціоналіст, як всесвітньо відомий анархіст Нестор Махно, який зовсім не був зацікавлений у національній українській державі, або державі взагалі, очолював в роки громадяньскої війни рух, який у своїй назві підкреслював свої корені — Революційно-повстанська армія України. Тобто, навіть для інтернаціоналістів окремістъ українців була наявною і безперечною.

Нажаль, ми мусимо визнати, что провідні українські націоналісти того часу з’явилися нездатними подолати виклики історії. Замість консолідації усіх прогрессивних сил, замість терпіння і пошуку компромісу між українцями різних поглядів, вони поклалися на добру волю іноземних сил — сперш російських, потім німецких та австро-угорських. Не дивно, що після Брест-Литовського договору українські соціалісти були зраджени так званими союзниками заради монархії гетьмана Скоропадського. Який був українським патріотом, що, прикро, сидів на німецьких штиках. Тому повернення УНР, у лиці Українскої Директорії, було триумфальним.

Але, що сталося? Симону Петлюрі забракувало таланта і терпіння, і вже через пару місяців від нього відступилися природні народні ватажки, атамани Махно, Григорьев, Ангел та Зелений. Чому? Тому ще провідники Директорії дбали більше за українську державу, ніж за український народ. Не маючи практичного досвіду розбудови держави та арміі, ватажки Директорії втратили довіру мас і контроль над військом. Вони і між собою ворогували, як показує конфлікт між Петлюрою и західноукраїнським діячем Петрушевським, що призвів до поразки українських націоналістичних сил.

У міжвоєнний період еволюціі українського націоналізму притаманні дві риси. У Радянському Союзі це насамперед був соціальний конфлікт, коли незалежне українське селянство Голодомором було перетворене на сільський безправний пролетаріат. Більшовики не думали про етнічну приналежність селян, бо страждали рівно і росіяни, і німці, і греки, але значну частину селянства все ж становили українці, і по ним пройшовся каток сталінізму.

А на українських землях польскої держави конфлікт був національним. Там і тоді сформувася сучасний націоналістичний рух. Після розпаду имперій національне видроження та відбудова була домінантною в Європі. Українські націоналисти слідували в тому ж напрямку. На жаль, головним націналістом того часу виявився Адольф Гитлер та його націонал-соціалісти. Гітлер, як до нього Ленін та Сталін, давав приклад, як рішуче насильство може привести до політичного успіху. Німеччина та СРСР здавалися країнами на підйомі, у той час, як демократії США, Франції та Британії проходили скрізь жорстокий економічний кризис. Тоталітаризм здавався відповіддю на усі питання, тож не дивно, що українский націоналізм посунувся вправо.

І знов ті, кого націоналісти вважали своїми союзниками, їх зрадили. Спроба виголосити незалежну українську державу була придушена гітлеровцями. Українськи націоналісти були вимушені почати відчайдушню боротьбу проти усіх. Ця проходило в умовах, коли сама ОУН була розколота, її керівництво репресовано, збройнї групи націоналистів часом бороли один одного, і ми мусимо визнати, что до кінця 1943 року у націоналістичному русі панував майже хаос, що, як це не прикро, призвело до того, що деякі націоналисти стали причетними до трагедій Голокосту і Волинської різанини.

Тут нам доведеться відволіктися. Людям, яки зросли в авторитарному суспільстві, важко собі уявити, що навіть в одному осередку можуть існувати різні позиціі. Тому я маю зараз підкреслити, що не кожний українець є націоналістом, не кожний націоналіст є членом ОУН, не кожний член ОУН — бандерівець. Тому видавати всіх українців, яки так, чи інше, співпрацювали або ретельно служили німцям, за бандерівців несерйозно. Українці — не організація, тому дії одного ніяк не відображують поведінку цілої нації або однієї організації.

Так, українці брали участь у єврейских погромах та у тому, що отримало назву «Волинської різанини». Ми маємо визнавати помилки минулого, щоб не повторюватиїх у майбутьому. Не так важливо, чи то були акції ОУН(б), чи УПА(б), чи інших націоналістичних організацій, чи просто дії божевільної юрби, сьогодні нам важливіше те, що загинули та постраждали прості люди, діти. жінки. Це був жахливий час колективної відповідальності, коли хороших хлопців було тяжко відрізнити від поганих. Злочини нацистів та комуністів добре відомі. Але бомбардування союзниками Токіо і Гамбурга, в яких протягом годин гинули десятки тисяч людей, важко назвати нічим іншим, як злочином проти людства. Це не виправдання тим злочинам, це те, що ми маємо знати, щоб ніколи не повторювати.

З часом український націонализм еволюціновав. Зараз українська нація не визначається етносом, релігією або соціальним класом. Останній Майдан показав, що нащі націоналъні герої не суто етнічні українці, а усі ті, хто вважають себе українцями, на кшталт, як громадяни США вважають себе американцями, звідки б вони туди не прибули.

Сьогодні українська нація— це нація винахідників, незалежних і вільних людей різних етносів, які бажають жити вільно та щасливо. І це теж є еволюція українського націоналізму. І ця еволюція триває і буде тривати, бо так влаштоване життя, і поки ми живі — ми будемо мінятися самі і змінювати життя навколо нас, не дивлячись на зусилля тих, хто хоче відвести нас назад, в похмуре минуле.

А зараз, прошу задавати мені ваші питання.

Так я б сказал, якщо я був провідним українським націоналістом. А потім пішов би вечеряти.