Крах суверенітету і формування поселень майбутнього

Сучасний нам світ вступає в фазу занепаду осьової цивілізаційної моделі. Таке з ним час від часу трапляється, тому нічого особливо нового, за винятком, можливо, ядерних технологій, айфонів і покемонів.

Дві тисячі років тому в якості «всіх цивілізованих країн» виступала Римська імперія. Історична фаза розвитку сучасних «цивілізованих» країн приблизно відповідає першому століттю нашої ери в житті цієї імперії.

В цей час в Римі домінуючою силою суспільного життя ставали вільні римські громадяни з числа плебеїв та натуралізовних інородців, для яких романтика боротьби за свободу та велич рідної імперії була більше словесного роду, й, у всякому випадку, вельми позаду простих людських прагнень до хліба та видовищ.

Корінні римляни змагалися в розпусті та надмірностях, вироджувалися й заміщалися емігрантами з Сирії та інших провінцій, що, отримавши за новими законами право вибирати «всенароднообраних», обмінювали свої голоси на подачки та субсидії.

Відповідно, щлях до влади ставав все більш присмерковим, й на чолі держави почали з′являтися темні постаті…

Римська імперія того періоду перебувала в зеніті слави й багатства, слугувала мірилом цивілізації й здійснювала все нові переможні походи, однак фундаментальна, основоположна течія подій повернула на спад.

Це означало, що всяке якісне вдосконалення стало неможливим, остаточний баланс будь-якої дії ставав негативним, будь-які реформи закінчувалися все нижчим рівнем деградації; тому кожному, хто шукав можливості реалізувати свої чесноти, слід було шукати нове місце для проживання.

Того, хто цього не розумів, усували.

Всяка творчість викликала підозру, бо всі проекти, спрямовані на вирішення проблем, завершувалися гіршою ситуацією, ніж була на початку їхнього втілення: навіть якщо вони були успішними, за час їхньої реалізації віддкривалися такі процеси, які зводили нанівець весь позитив.

Саме в цей час в Римі з′явилися перші євреї, й принесене ними християнство стало альтернативою тотальній деградації…

Україна – найслабша ланка сучасної європейської цивілізації, тому за темпами руху по кривій занепаду вона впевнено веде перед й випереджає Європу років на сто.

Відповідно, стан справ в суч. Україні сьогодні нагадує ту ж Римську імперію, але вже другого століття н.е.

Основним маркером деградації тоді стало субсидування бідноти, що складалася переважно з фізично здорового та агресивного, але малосвідомого люду, нездатного забезпечити собі прийнятний рівень життя власними силами.

Оскільки в Римі в той період проблем з газом не було, комунальні послуги існували в зародковому стані й далеко не всюди, то основним предметом субсидування були саме хліб («хлібний закон» від 123 р.) та видовища. Володарями умів стали гладіатори, деякі з них навіть суміщали це заняття з імператорським титулом…

Якщо в країнах сучасної Західної Європи все ще існує оманлива видимість свободи самореалізації та сподівання на перспективу, то в Україні в щось таке може вірити лише козак-гаврилюк… Бо саме для такого роду особистостей тут наразі відкриваються небачені можливості.

Деякі теоретики «великого майбутнього» України базують свої переконання на припущенні, що 200 років тому та ж Америка теж була не зовсім цивілізованим краєм, відповідно, «в нас все попереду».

США зразка ХІХ ст. були, в сучасному розумінні, диким полем. Як кажуть самі американці – «фронтіром», тобто – переднім краєм боротьби.

Але це дике поле динамічно заселяли найактивніші в світі люди. Також ці люди були найбільш ревними в питаннях релігії та моральних чеснот (звідси назва – «пуритани»).

Пуритани приходили в пустелі й ліси, що кишіли дикими звірами та індіанцями, і перетворювали цей «фронтір» на райські сади.

Їхні діти дулубали суху землю прерій чи мили посуд в салунах для того, щоб заробити на навчання. За все тоді доводилося платити, й усе мало свою ціну. Покладатися можна було лише на самого себе…

Але енергія творення долала всі перешкоди. Внаслідок чого за кількістю студентів на душу населення США вдвічі випередили тодішню Західну Європу й стали найбільш динамічною країною світу.

В США масово прибували емігранти. Але це були не шукачі європейських пенсій. Це були люди особливого гатунку. Вони їхали творити й боротися.

З тієї простої причини, що Америка ХІХ ст. не знала, що таке соціальна допомога.

Зате вона знала, що таке обов′язок громадянина перед державою.

Класичні взаємостосунки громадянина та держави складаються за доволі простою схемою.

Спочатку якась група людей знаходить якусь взаємну користь та приємність від спільного проживання. Згодом вони усвідомлюють, що взаємодія та поділ праці, спеціалізація та кооперація дозволяють їм різко підвищити рівень продуктивності їхніх зусиль.

Тоді в них з′являється зайвий продукт, який вони можуть використати на спільні потреби (наприклад – захист громадського порядку), й можливість прогодувати людей, які ці потреби будуть забезпечувати.

Забезпечення встановленого порядку на своїй території називається суверенітетом.

Таким чином виникає модель майбутньої держави…

Очевидно, що сила будь-якої спільноти залежить від кількості засобів, яку вона може виділити на спільні потреби. В цьому сенсі державний бюджет – це щось типу басейну, в який через одну трубу входить, через іншу – виходить.

Входить в державний «басейн» те, що громадяни платять у вигляді податків. Виходить з нього все, на що витрачається бюджет.

Тому основним типом громадянина будь-якої динамічної країни мусить бути сумлінний платник податків, іншими словами – нето-донор матеріальних благ.

Що здатен самостійно, без сторонньої допомоги прогодувати і себе, і свою державу.

Всі нові країни починалися зі спільнот самодостатніх, активних та сильних духом людей, готових платити за саму ідею жити за своїми правилами.

З розвитком країни, зростанням рівня життя, освіти, професійних навиків та, відповідно – суспільних вимог, а також в силу природнього процесу регресивної біологічної кореляції, іншими словами – того, що називають «виродження породи», в кожному суспільстві починає збільшуватися частка людей, генетично нездатних не те що сплачувати податки, але й вижити без сторонньої допомоги.

Спочатку ці люди опускаються на дно суспільного життя, потім починають перебиватися крадіжками та жебрацтвом, а в певний момент, коли їх стає достатньо багато, щоб впливати на результати виборів чи вуличних протистоянь – виборюють собі право на соціальну допомогу з боку держави.

В державному «басейні» з′являється дірка.

В силу об′єктивної природньості процесів, що привели до її утворення, ця дірка може лише збільшуватися…

Збільшення частки соціальних паразитів неминуче відображається на загальній динаміці країни (достатньо співставити темпи розвитку тих же США в ХІХ ст., середині ХХ ст., коли Рузвельт ввів перші більш-менш значні соціальні програми, та після 1960-х, коли соціальні програми призвели до появи цілого класу професійних безробітних).

Критичним моментом в соціально-економічній динаміці країни є завоювання станом соціальних паразитів конституюючої більшості в країні – більше 2/3 електорату.

З цього моменту латентні процеси загальної деградації стають не просто видимими, а фізично відчутними.

2/3 населення – це, як казали в СРСР, «подавляюча» більшість, що визначає мейнстрім суспільних процесів та конституює загальний стан речей і думок. В Україні вона сьогодні формується отримувачами соціальної допомоги. Тому, які б ідеї тут не з′являлися, які б проекти не реалізовувалися, скільки б грантів не вливалося – все це буде проїдатися і пропиватися зі ще більшими проблемами в остаточному результаті.

Які б розумні люди тут не виходили зі своїми мегапроектами – завжди віддаватимуть перевагу тому, хто наобіцяє і роздасть більше подачок.

Але чим більше соціальної допомоги – тим менше шансів на продуктивні інвестиції. Будь-який тверезий державний діяч скаже, що якщо країна хоче розвиватися, то її громадянам необхідно більше працювати й менше вимагати.

Однак, в країні жебраків такі аргументи не сприймаються за визначенням. Лідерів тут обирають не для того, щоб вони примушували народ працювати за ідею, а для того, щоб вони давали можливість жити іншим без проблем і турбот.

За це держдіячі отримують право влаштовувати своє життя з тих самих джерел, з яких годується більшість населення.

Будь-який чесний політик розуміє, що привчити людей до скромності можливо лише власним прикладом.

Але електорат в країні соціальних паразитів формується з людей, які вижити зі своєї чесної праці не можуть в принципі. Заклики жити на одну зарплату такими людьми сприймаються, як особиста образа. І цей «подавляючий» електорат формує владу за своїм образом та подобою. Тому корупція, яка з′являється разом з класом нето-реціпієнтів, по мірі розширення цього класу може лише поглиблюватися.

І, в усякому випадку, ідея життя за своїми правилами стає якщо не смішною, то, принаймні, неактуальною.

Тому, хто живе з подачок, не доводиться вибирати, на кого молитися.

І тенденція ця незворотня…

Незалежна Україна з самого початку свого існування була явищем енергодефіцитним, а тому – безперспективним на більш-менш тривалому проміжку часу.

Основні джерела покриття цього дефіциту автором неодноразово описувалися:

• спадок СРСР, від здорових кваліфіковних кадрів до запасів сировини та чорнозему;

• гроші заробітчан;

• допомога «цивілізованих країн».

Одні з цих джерел наразі грунтовно обміліли, інші – можуть припинитися в будь-який момент, тоді як ситуація з балансом енергії відчутно погіршилися. Населення України скоротилося на 20%, в першу чергу – за рахунок найбільш продуктивного елементу.

Станом на сьогодні конституююча більшість українців є нето-реціпієнтами матеріальних благ, тобто – соціальними паразитами.

Це стосується як отримувачів субсидій на комунальні послуги, соціальних допомог, виплат і т.ін., так і всякого роду корупціонерів.

Хтось знаходить собі господаря за кордоном і пропагує свідому громадянську позицію за грантівські кошти.

Особливе місце займають українські пенсіонери. Основний їхній аргумент: «Я пропрацював на цю державу 30-40-50 років, як же я можу бути соціальним паразитом?»

Але:

1. 30-40-50 років були віддані не цій державі, а переважно СРСР, який на сьогодні в Україні визнано ворожою «тоталітарною комуністичною імперією», і наслідки існування якого в суч. Україні успішно викорінюються.
2. Матеріалізований результат колишніх трудів – національне майно СРСР, залишене в спадок Україні, вже в більшості своїй розікрадене. І це розкрадання було санкціоноване, якщо не посильною участю, то мовчазною згодою, тими ж українськими пенсіонерами, що голосували за гречку.

3. Якщо ж праця була віддана незалежній Україні, то результати цієї праці – плачевні (в цьому місці пересічний український пенсіонер наводить цілий список «винних», окрім себе – повноправного громадянина своєї країни, що, за Конституцією, є джерелом влади у ній і, отже, фундаментально відповідальним за всі процеси).

4. Пенсії та всі інші соціальні виплати видаються з бюджету поточного року, з результату праці актуальних поколінь, й до минулих заслуг кого-небудь не мають ніякого стосунку.
5. Рівень пенсій до рівня ВВП в Україні – найвищий у світі. А сам ВВП в Україні хронічно знижується.
6. Соціальний паразитизм – це об′єктивна характеристика внеску громадянина в спільне благо, вимірюється його нето-балансом отриманого-відданого, й до того, чи є у нього на це моральне чи будь-яке інше право, чи ні, не має жодного відношення.

З наведеного вище можна зробити єдиний коректний висновок: всі найкращі часи та найвищі досягнення українців вже давно позаду.

«Як так?!! Ми ж ніколи не жили так, як в Америці!» – вигукне конституююча більшість.

А хто сказав, що українці будуть жити, як в Америці?

Коли прийде фінал – в них і спитайте.

Взагалі, думка про те, що майбутнє України виглядає так, як виглядає сучасне Америки, могла прийти в голову лише людям з дуже специфічною ментальністю.

Нікого не дивує, що бомж, який живе подачками і ночує під дверима Нью-Йоркської біржі, ніколи не жив і не житиме так, як живе директор цієї біржі, але при цьому, як і директор, постаріє, знемічніє й помре, коли прийде його час.

Так і не зайнявши місця цього директора…

Відповідно, з того, що якась країна живе сьогодні так бідно, як сучасна багата країна жила двісті років тому, зовсім не випливає, що ця бідна країна буде через двісті років багатою.

Більшість країн у світі віджили свого віку, так багатими ніколи й не побувши…

Тому загалом можна сказати, що суч. Україна, як і колишня Америка, знаходиться в стані дитинства; тільки українське дитинство – це не те, з якого виростають, а те, в яке впадають.

Для того, щоб країні стати багатою з бідної, потрібно знизити рівень соціальних паразитів в ній до фактичного нуля.

Динамічне зростання країн Західної Європи відбувалося, як правило, після глобальних катаклізмів, в результаті яких їхнє населення скорочувалося часом на дві третини, а то й більше, а ті найстійкіші, що залишилися, були готові невтомно трудитися за хліб та воду.

Інший варіант – це шлях Мойсея до «землі обітованої» чи пуританів в американські прерії, коли відбиралися лише найбільш живучі, сильні духом і ментально сумісні та створювали з нуля новий світ.

Основою цього нового світу була духовна візія ідеального суспільства, позбавленого суперечностей суспільств актуальних та здатного дати поштовх новому циклу цивілізації там, де сильні світу цього спроможні лише на деградацію.

Перший варіант, коли для побудови перспективної динамічної країни потрібно було б якось позбутися більше двох третин її населення, виглядає в існуючих реаліях сучасної України не тільки неприйнятним, але й неможливим до практичної реалізації.

Відтак, всілякі реформи тут можуть мати лише ефект карго-культу.

Життєдіяльність сучасних українців унеможливлює будь-який прогрес в межах їхньої країни, але відбирати в них право жити за своїми ідеалами, винищувати їхній «генофонд» чи будь-яким іншим чином до чогось примушувати – злочинно. Тому все повинне йти своїм природнім шляхом…

Тому, якщо не впадати в раж «кінця світу» й виходити з того, що всі люди мають право бути самими собою, то необхідно зробити загальний висновок, що сучасну Україну (йдеться саме про країну з цією назвою, а не, скажімо, народ чи населення даної території) чекає природня смерть через крах суверенітету.

Очікувати чогось іншого в країні, де, вимагаючи пільг та подачок, перекривають автостради й штурмують органи влади – марнувати свій час дурними надіями.

Крах суверенітету – це втрата спроможності забезпечувати конституційний порядок на своїй території.

Суверенітет – справа конкретна і фактична, тому його потрібно відрізняти від незалежності, що є формальним правом розпоряджатися своєю територією.

З чого випливає, що є країни незалежні, але не суверенні, як Сирія, а є країни не незалежні, але суверенні, як Чечня чи ІДІЛ.

Крах суверенітету – наслідок латентних процесів загальної деградації та розпаду державного апарату й суспільства в цілому, і найяскравіше дається у відчуття тоді, коли система стикається з якимись викликами, розвалюється й опускається на нижчий рівень існування.

Як стара трухлява хата, що стояла сто років, але раптом завалилася від вітру, так само й деградуюча держава може існувати століттями, зберігаючи патос колишніх часів, й раптово розпастися, стикнувшись з найменшими загрозами.

Прикладом такого краху був розпад СРСР, що виявив трухлявість геронтократичного держапарату, зогнилого в роки «застою». В Україні маленькою репетицією прийдешніх процесів стали Майдани.

Очевидно, що Україна втратила кілька відсотків своєї території через імперську істерику Росії, і кров українців на наших сусідах, однак, з точки зору політекономічної, тобто – об′єктивних соціально-економічних процесів в Україні та світі, необхідною умовою анексії Криму й створення Лугандону стала саме нездатність української держави забезпечити свій суверенітет на цій території.

Адже Путін, незважаючи на всю свою параною, не заїкнувся про приєднання «історичних російських земель» Карсу, наприклад, чи навіть Латгалії.

А румуни не претендували на Зміїний, коли він належав СРСР…

Конкуренція за життєвий простір є основою всякого розвитку та повсякденням геополітики, тому те, що хтось не може ефективно використати і належно захистити, неминуче попадає в руки більш вправного господаря.

В силу цього, кожна країна мусить бути готова захищати свій конституційний лад на своїй території, і жодна ворожа загроза сама по собі не є фатальною для країни, яка здатна їй протистояти.

Але в сучасній Україні стан справ в цій площині виявився гіршим, ніж ніяким, і з моменту російської агресії ще дещо погіршився, якщо судити з відносної чисельності отримувачів допомог та субсидій.

Свого часу СРСР виграв війну тому, що напівголодні діти, старики та жінки на морозі збирали танки й літаки, віддаючи свої останні цінні речі в фонд перемоги.

Сучасна Україна програє тому, що більшість її громадян фактично нездатна вижити без того, щоб оббирати державу.

І причина цього – генетична…

Звільнення творчого потенціалу людини зовсім не означає автоматичного її перетворення на продуктивного члена спільноти. Свобода, сама по собі, не є самодостатньою цінністю, а всього лише можливістю виявити себе.

Відповідно, вона жодним чином не може змінити суті людини.

В ХІХ ст. в південних штатах Америки багато негрів отримували свободу від своїх власників. Після чого… продавали себе іншим власникам.

Коли психологія паразитизму стає в суспільстві домінуючою, вона пронизує всі сфери його життя, від бомжів на вулицях, до можновладців у владних палатах. Вициганити черговий транш в МВФ стає не менш почесним, ніж «виробити» субсидію «на газ» чи «вибити» службову квартиру з правом приватизації.

Заручником панської ласки стає країна в цілому…

В таких умовах люди, які вважають паразитизм ознакою ницості, що генетично запрограмовані на будівництво чогось нового, скочуються на маргінес. Одні стають свідомими дисидентами, що фундаментально не сприймають пануючі правила гри. Благі наміри інших весь час приводять до фарсів, розчарувань та роздратувань. Ще якась частина перетворюється на свого роду спору й замикається в своєму світі на краю села.

Коли наверху – сміття, золото слід шукати на дні.

Загалом, в суспільстві, де всякий розвиток неможливий, активні, й при цьому ще й розумні, чесні та відповідальні люди неминуче стають ідіотами («ідіот» в первісному значенні – людина, що не бере участі в громадському житті). Їх просто не чують, а якщо чують – не розуміють.

Найгірше, проте, – коли розуміють. Тоді всіма силами намагаються нейтралізувати…

Дехто, не сприймаючи сучасну українську реальність, протиставляє їй Росію чи європейські країни.

Якщо ментальність цих країн близька до ментальності людини, яка мріє в них переселитися, то особливої проблеми в цьому немає. Це питання лише часу та грошей.

Однак, якщо на базі несприйняття домашньої деградації та власної нереалізованості створюється світлий образ «цивілізованих країн», де «все не так», тоді це загрожує новими розчаруваннями: в реальності і в Росії, і в «усіх цивілізованих країнах» все «так», лише з деяким відставанням від України.

І взагалі: в усі часи та в усіх випадках жити у своєму світі можна було лише тоді, коли сам його і створюєш. Неможливо стати кимось, паразитуючи на чужих досягненнях…

Тотальна деградація української держави відобразилася в ідеї «децентралізації», евфемізму, за допомогою якого процес втрати державного суверенітету намагаються зобразити як розширення демократії та самостійності громад.

Мало того: представити це як ініціативу влади.

Таке трактування є абсолютно безпідставним, оскільки влада в Україні – олігархічна, а фундаментальною мотивацією олігарха є придбання, нагромадження та набуття всього, що можна, особливо влади.

Тому, якщо центральний олігарх веде мову про «децентралізацію», то це виглядає приблизно, як проповідь Вовка на тему гуманного ставлення до ягнят.

У всякому випадку: причини, які примусили чинну владу віддавати свої повноваження, критичні.

Відповідно, реалізація ідеї, як це завжди буває в подібних випадках, є фатально запізнілою.

Too little, too late…

І головна проблема влади – нерозуміння цього…

В Україні наразі лише біля 20% громад здатні до самостійного виживання, і ще менше їх буде, коли ситуація погіршиться.

Тому крах державного суверенітету в конкретних умовах сучасної України неминуче призведе до появи більш-менш чисельних банд, рекрутованих з колишніх отримувачів соціальної допомоги, фізично здорових та агресивних, але нездатних, в силу генетичної примітивності, вписатися в нові реалії та самостійно забезпечити собі проживання.

Основним способом виживання цих банд буде грабунок багатих сіл, доки ці села не стануть бідними, а їхні жителі самі не створять подібні банди.

Ці процеси можуть відбуватися завуальовано, можуть загострюватися, однак важливими є не форми й тривалість їхнього прояву, а кінцевий результат: в «сухому осаді» всі можливості для життя по-старому будуть знищені, й виживе лише той, хто зуміє створити нову якість.

Більша частина громадян сучасної України природньо вимре, емігрує або знайде себе в ролі аборигенів з родоводами від створення світу, що населятимуть «родові помістя» та продаватимуть «цивілізованим» сувеніри примітивного мистецтва.

Однак природа не терпить порожнечі, й не дасть можливості плодючим українським чорноземам існувати в ХХІ ст. в стилі часів заснування Києва.

Тому визначальним для майбутнього України є не те, куди піде більшість її сучасного населення, а те, чи теперішні «ідіоти» будуть здатними реалізувати альтернативний проект.

Отже, неминучим стає розлом між старим та новим світом…

Суверенітет країни на територіях з вимираючим населенням будуть спроможними забезпечити лише нові потужні громади, сформовані сумлінними платниками податків.

Щоб вижити й розвиватися в даних історичних умовах, поселенння майбутнього, яке стане притулком для творчих і чесних людей, повинне задовольняти наступні критерії:

• бути екологічно самодостатнім в тому сенсі, що в кінці кожного періоду навколишнє середовище в межах поселення буде себе краще почувати, ніж на початку;

• бути спроможним адаптувати й ефективно використовувати за необхідності останні досягнення науки та техніки;

• забезпечити радикальне зростання продуктивності праці через якісно вищий рівень спеціалізації та кооперації;
• підтримувати високий рівень ефективної репродукції в сенсі народження та виховання численного та якісного потомства;
• бути відкритим для світу й спроможним інтегрувати всіх, хто поділятиме його фундаментальні цінності.

Очевидно, що створити щось подібне неможливо в межах старого світогляду, тому основою всього мусить бути нове бачення світу, нові фундаментальні цінності, нова філософія життя, здатність адаптувати яку слугуватиме перепусткою в поселення майбутнього.

Відтак, світла перспектива українських земель можлива лише на основі нової цивілізації, нової візії суспільного ладу, що відображатиме реалії майбутнього та об′єднуватиме найкращих.

Іншого шляху вижити для найкращих просто не існує.

Усвідомлення цієї простої істини дає відчуття спільної долі, історичної спорідненості всім, хто, з одного боку, не потребує подачок, а з іншого – не має змоги інтегруватися в суспільство, в якому жебрацтво є фундаментальною філософією.

Щоб вижити, розумні люди мусять зійтися й сформулювати нові, якісно досконаліші стереотипи суспільної поведінки та зробити їхнє безумовне виконання основною умовою свого суспільного життя.

І почати будувати свій світ.

Таким шляхом народжувалися всі перспективні цивілізації…