Чи можна взагалі створити в Україні партію нового типу? За яких умов це може статися? Які технології тут можна використати?
Суть проблем з партіями в Україні
Стаття «Будущее политических партий» Віталія Кулика містить непогану аналітику буття партій у світі в контексті їх розвитку та змін на майбутнє. Але все-таки ця стаття не містить безліч моментів сучасної політики, які потрібно аналізувати в практичній площині.
Одним з найважливіших, узагальнених і доповнених мною висновків цієї статті про партії, є такий – партії не змогли втримати монополію на випрацювання ідей (її перехопили мізкові центри), монополію на масову політичну мобілізацію (її перехопили медіа) та монополію на представлення групових інтересів (її перехопили громадські організації та суспільні асоціації, з одного боку, та олігархічні групи, з іншого боку).
Водночас партії все ще є єдиним громадським інститутом, який безпосередньо здатен інтегруватися у владу і ставати владою.
Навіть якщо партія на етапі свого створення змогла напрацювати якісь нові ідеї, змогла зробити ставку на якісь суспільні групи та мобілізувати їх, то прихід до влади принципово змінює партію.
Владна партія відмовляється від випрацювання принципово нових соціальних інновацій – натомість вона більше зайнята випрацюванням нових піар-ініціатив, які мають завдання втримати рейтинг партії на високому рівні.
Владна партія відмовляється від масової політичної мобілізації, бо, з одного боку, влада традиційно віддалена від громади і владним партіям немає довіри, а, з іншого боку, політична партія настільки зайняти вирішенням поточних проблем влади, що не має ані часу, ані ресурсів на підтримку процесу політичної мобілізації якось інакше, ніж через меді.
Водночас медіа (а це все ще у вирішальній мірі телебачення) є доволі складним середовищем, де сучасні політичні партії програють олігархам і їх політичним групам, які у монополізуючому форматі телекомунікації встановлюють та підтримують антигромадський олігархічний дискурс.
Окрім того, орієнтовані на громадськість партії програють цим олігархічним групам поза будь-якою відкритою громадською конкуренцією у владі. Відтак партія, яка важко працює на своє реноме, свою підтримку і довіру, нічого не може зробити з олігархічними групами: громадські партії легально боряться за владу, а олігархи безпосередньо купують владу.
Олігархічні групи – навіть не завжди партії, бо олігархи навчилися створювати такі олігархічні групи в Парламенті у вигляді своїх фракцій. Навіщо олігарху довго платити за створення, розвиток і прихід до влади своєї партії, якщо потім з продажних політиків у Парламенті можна створити готову олігархічну групу-фракцію? – це дешевше і ефективніше.
Отже, бачачи таку ситуацію, деякі партії від самого початку ідуть на поклон до олігархів. Відтак олігархи отримали вкрай корисну для них і дуже небезпечну для суспільства ситуацію – нечесну конкуренцію партій за їх корупційні гроші.
Зеленський позбавив держнагород колишніх міністрів, депутатів, силовиків та артистів: список зрадників
В Україні можуть заборонити "небажані" дзвінки на мобільний: про що йдеться
В Україні посилили правила броні від мобілізації: зарплата 20000 гривень і не тільки
На Київщині добудують транспортну розв’язку на автотрасі Київ-Одеса
Партії, що мають олігархічні гроші, відразу переграють партії, які мають гроші широкої підтримки середнього класу. Економічна монополія олігархів дозволяє створити їм партійну політичну монополію.
Інструменти післяреволюційного повторного відновлення монополії олігархів, які до речі в згаданій статті зовсім не відображені: 1) корупційна легітимація олігархічного консенсусу –«стратегічна вісімка»; 2) продовження монополізації доступу до телебачення на рівніформатів комунікації, у які принципово не попадають нові ідеї та соціальні інновації (революція форматів у медіа не відбулася); 3) монопольне формування олігархічного антигромадського дискурсу в політиці; 4) блокування люстрації, саботаж реформ, фейкова деолігархізація.
Тобто «картельна партія», про яку йдеться в статті, – це політичне об’єднання олігархічних партій в Україні («БПП», «НФ», олігархічні групи), проти якого громадська парламентська опозиція («Самопоміч», «Батьківщина», РПЛ) нічого не важить і нічого не може зробити.
Отже ми отримали в Україні таку ситуацію:
1) «Картельна партія» визначає економічну політику і таким чином обмежує бізнес, що підтримує опозиційні партії;
2) «Картельна партія» має політичну монополію у владі у концентрованому вигляді;
3) «Картельна партія» продовжує утримувати монополізуючі формати комунікації на телебаченні;
4) «Картельна партія» продукує контрреволюційний дискурс стабільності і фейкових реформ, відтак дискурс осмисленого майбутнього та позитивних перспектив принципово не може з’явитися.
Партія нового типу
Не можу погодитися з позицією автора у згаданій статті, який відсторонено описує нові підходи та нові явища партійного життя. Такий відсторонений опис геть не узгоджується з темою. Партія це спосіб отримання суб’єктності суспільства в державі-країні. Партія не виникає як гриби після дощу. Партія походить з тривалого вольового інтелектуального зусилля, важкої організаційної роботи, рішучості конкурентної боротьби (в тому числі і перш за все силової).
Інакше кажучи, в статті зовсім не йдеться про боротьбу та силову складову нинішньої політики. Суть політики – боротьба. Чим вищий рефлексивний рівень цієї боротьби, тим вища політична успішність (1 – за економічні вигоди; 2 – за владу; 3 – за інтереси певної суспільної групи; 4 – за інтереси всієї громади; 5 – за перспективи власної цивілізації; 6 – за перспективи людства).
Але при цьому сама партія на межі може досягати лише 5-го рефлексивного рівня, а от клуб, мізковий центр та навколопартійні соціальні мережі можуть досягати навіть 6-го рефлексивного рівня.
Ніколи олігархи добровільно свою економічну та політичну монополію не віддадуть. Тому забрати владу у олігархів громадські політичні партії в кінці кінців можуть лише силою. Тобто нова громадська партія має пройти шлях боротьби за інтереси всієї громади і потім підвищувати рефлексивний рівень боротьби, а не знижувати його.
З точки зору технологій, нинішні громадські партії повинні повторити те, що свого часу зробили більшовики – побудувати альтернативну комунікацію (альтернативні медіа, альтернативний формат, альтернативний дискурс), побудувати альтернативну організацію, ліквідувати олігархічну монополію, спрямувавши частину економічного та політичного ресурсу олігархів на громадські політичні організації, а для цього потрібні силові структури громадських партій.
Кажу прямо і відкрито – щоб перемогти олігархічну політику потрібно громадськості силовим чином забрати ресурси у олігархів і під громадським контролем направити ці ресурси на громадську політику нового типу. Спокійна і тривала політична конкуренція громадськості з олігархами – це ілюзії. Самих олігархів не варто знищувати фізично – їх потенціал потрібно перенаправити за кордон: хай конкурують на зовнішньому ринку, а не створюють монополії на внутрішньому.
Отже, як використовуючи сучасні соціальні технології побудувати партію нового типу?
1. Створення клубу, де обговорюються нові ідеї та потрібні соціальні інновації. Фінансується з Фонду.
2. На основі клубу і членами самого клубу через аутсорсинг створення мізкового центру, якому замовляються інтелектуальні розробки та дослідження у випрацюваних на клубі напрямках. Фінансується з Фонду.
3. Робота у соціальних мережах для віднаходження однодумців-блогерів та кооптації майбутніх членів партії.
4. Створення публічної комунікації (брендового семінару чи круглого столу), де учасники клубу, експерти мізкового центру та віднайдені блогери зможуть комунікувати щодо ідей майбутнього та соціальних інновацій. Фінансується з Фонду.
5. На основі початкового реноме (клуб, мізковий центр, соціальні мережі, брендова публічна комунікація) – створення відкритого громадського фонду, який акумулює кошти на громадську партію. Такий фонд потребуватиме оформлення ідеології, під які збираються гроші. Фонд є відкритим і контрольованим громадськістю.
6. Лише після достатнього наповнення фонду створюється партія, дії якої контролюються громадськістю вкупі з контролем відкритого фінансування. Фінансується з Фонду.
7. Створюються альтернативні канали комунікації з альтернативним дискурсом – соціальні мережі, нові телеканали і т.д. Ведеться дискурсивна війна в Інтернет, яка стає засновком для дискурсивної війни на телебаченні. Окремий проект прихильників партії.
8. Разом з партією створюються силові структури партії. Завдання силових структур на першому етапі – руйнування монопольних медійних телеформатів (блокування політичних ток-шоу на всіх телеканалах до того часу, допоки телеканали не запропонують немонополізований формат комунікації, без людей першого, другого та третього сорту). На другому етапі силові структури займаються наступом на олігархічні активи в моменти громадського протистояння з олігархами та «картельною партією» (суди проти олігархічних активів, політичний тиск на Парламент і т.д). Фінансується з Фонду.
8. Партійні списки такої парті на вибори теж відкриті і є під контролем громадськості. В партію звуть здатних до політики – питання про входження в партію блогерів та експертів розглядається громадськістю, бо можна втратити хорошого блогера та експерта і отримати поганого політика.
10. Після приходу такої партії до влади вся ця структура зберігається, але завдання клубів, мізкового центру та блогерів не змінюються – вони продовжують виробляти соціальні інновації та нові ідеї. Фонд продовжує акумулювати кошти, щоб державні гроші не йшли на партію.
В принципі, можна сказати, що громадянські партії, які тримають руку на пульсі часу, вже почасти прийшли до цих технологій. Але ці технології потрібно побачити, виокремити і застосовувати рефлексивно і прямо.
Джерело: Блог Сергія Дацюка
