Яка суб’єктність потрібна Україні

В українському суспільстві обговорюється тема про необхідність набуття Україною суб’єктності.

Різні політичні сили почали активно використовувати цю тезу для отримання електоральних симпатій.

Яка ж саме суб’єктність потрібна Україні?

Геополітична суб’єктність (тобто, суб’єктність національної бюрократії) – це можливість нав’язувати свою волю іншим (часто, сусіднім) територіям. По суті, їх окупація.

Для цього використовуються інструменти: якась ідея (зазвичай її називають національною ідеєю) та значна армія (в ідеалі з ядерною зброєю) для нав’язування цієї ідеї. Процес нав’язування національної ідеї умовно називають історичною місією.

Чи потрібна Україні така суб’єктність?

Якщо будь-яка ідея не є остаточною істиною, не виражає всю повноту і різноманітність Світу, то чи доцільно обмежувати себе виключно рамками будь-якої одної ідеї? По суті, національна ідея – це кийок, яким держава (тобто, її бюрократія) б’є по індивідууму, суспільству чи іншим суспільствам у випадках, коли вони в своїх вчинках чи висловлюваннях виходять за рамки цієї ідеї.

Якщо утримання значної регулярної армії відтягує значну кількість ресурсів і при цьому нічого не продукує, то чи доцільно суспільству так неефективно витрачати свої ресурси? (Питання оборони суспільство може вирішити і без утримання значної регулярної армії). По суті, утримання значної регулярної армії – це утримання суспільством значної кількості дармоїдів, які не займаються продуктивною, суспільно-корисною працею.

Ядерну зброю в нинішніх протистояннях використати практично неможливо. По-перше, той, хто її застосує, одразу ж отримає у вороги весь світ. По-друге, як її застосовувати, коли твій ворог, можливо, сидить за сусіднім монітором, а твій союзник – в столиці, чи, навіть, в штабі супротивника? По суті, ядерна зброя – це лише дорога забавка, доцільність володіння якою все більше прямує до нуля.

І взагалі, якщо геополітична суб’єктність втратила свою актуальність ще років 50 тому, то чи потрібна Україні така суб’єктність?

Геоекономічна суб’єктність (суб’єктність національного капіталу) – це можливість висмоктувати ресурси з інших країн в інтересах національного капіталу. По суті, паразитування національного капіталу на інших суспільствах. Неможливість отримати ресурси на батьківщині і можливість отримати їх за кордоном, призвела до росту популярності такого документу як dichiarazione di valore, який дає право на навчання та офіційне працевлаштування в Італії.

В нинішніх умовах в світі — прозорість кордонів та значна швидкість переміщення капіталу — утримати будь-який капітал, в т.ч. умовно-національний, в межах національних кордонів не можливо. Капітал не має патріотичних сентиментів, він шукає, де йому комфортніше.

Якщо втримати умовно-національний капітал в межах національних кордонів практично неможливо, то навіщо суспільству витрачати ресурси для його зміцнення? Чи втрачати вигідні можливості, мотивуючи це необхідністю захисту умовно-національного капіталу? Доцільніше створити правила, які взаємовигідні і суспільству, і будь-якому капіталу, незалежно від його забарвлення.

І взагалі, навіщо суспільству перейматися проблемами чи забаганками капіталу, навіть, умовно-національного?

Геокультурна суб’єктність. Такої суб’єктності не існує, як і не існує геокультури. (Російський шансон чи американські бойовики… не мають ніякого відношення до культури, це елементи геополітичної чи геоекономічної пропаганди).

Яка ж суб’єктність потрібна Україні?

Кожна спільнота сильна настільки, наскільки сильним є кожен її учасник.

Тільки зростання сили і суб’єктності кожного громадянина України є запорукою зростання сили і суб’єктності України в цілому. Сильна суб’єктна Україна – це спільнота сильних суб’єктів-українців.

Це досягається просто. Кожне рішення, яке приймається в державі (суспільстві/громаді/спільноті…), повинно проходити один єдиний тест: чи робить прийняття цього рішення сильнішим і суб’єктнішим рядового українця. Якщо робить, рішення приймається.