Мій допис був не про мову. Він був про феномен українських російськомовних патріотів. На прикладі англомовних ірландських патріотів (які навіть примудрились зробити англійською кельтське культурне відродження) я намагався продемонструвати, що українська мова і український патріотизм не перебувають у прямопропорційній залежності. Врешті-решт розділяючи українських громадян (і не громадян) на своїх та чужих за мовною ознакою, ми мимоволі підтримуємо путінський наратив, за яким «русский мир» — це всі, «кто считает себя носителем русского языка». Якщо б це було правдою, Новоросія стала б реальністю. Та дякувати Богові, російськомовні українці пішли захищати нашу спільну батьківщину (і досі боронять її) пліч-о-пліч з україномовними. Це стало сюрпризом для Путіна і врятувало Україну.
А тепер про мову. Мені здається, я маю моральне право на свою позицію з цієї делікатної проблеми. Бо для мене українська СТАЛА рідною. Приблизно до двадцяти я нею не те що не розмовляв – я її фактично не чув, хіба що у прабабці (нехай царствує!) в Трипіллі. Батьки говорили російською. В обох київських школах – і звичайній 29-й і фізико-математичній 145-й – українська була на маргінесі. Телевізор говорив російською. У дворі спального масиву, де я виріс, говорили російською. Мої шкільні друзі говорили російською. Моїм улюбленим педагогом, яку я досі згадую з відчуттям глибокої вдячності, була вчителька російської мови. Російською мовою я почав писати поезії і навіть публікуватись в престижних московських журналах. Російською я міг годинами читати на пам’ять вірші…
Можливо, я міг залишитись після розпаду Союзу в Москві і зробити там блискучу кар’єру. Чи не зробити 🙂. Але 1991 року я повернувся до Києва, де доля звела мене з людьми, які круто змінили мою долю. Це були українські стастнотерпці — багаторічні політв’язні: уродженець Донбасу Анатоль Лупиніс та галичанин Володимир (Василь) Романюк. Люди, які заплатили за свою українськість найкращими роками, ба десятиліттями свого страдницького життя. Заплатили свободою, здоров’ям, кар’єрою, простим людським щастям… Відтоді українство стало для мене моральним вибором. Тому в університеті я був чи не єдиним студентом на курсі, який вперто розмовляв українською. Я заповзято став писати тільки українською, хоча володів на той час російською набагато краще. Врешті-решт уся моя сім’я СТАЛА україномовною попри те, що і бабусі-дідусі, і школа, і вулиця говорили з дітьми здебільшого російською. Я заплатив за своє українство сповна. Тому я знаю, як довго і важко триває процес перекодування, коли твій mother tongue і native language – це дві різні мови.
Коли ми говоримо про лінгвістичну українізацію чи в історичній перспективі – ре-українізацію України, ми маємо пам’ятати просту істину: українська завжди була мовою свободи. Попри кар’єрні та інші життєві перспективи, які відкривала перед українцями російська, моральна правда завжди залишалась по українському боці. Саме тому вживання української зростало, коли вона асоціювалась з моральною правдою Майдана чи війни за незалежність. Коли вона ставала символом боротьби за свободу. Мовою свободи. Щойно вона втрачала цей статус і ставала мовою примусу, її шанси у глобальній конкуренції з російською радикально зменшувались. Бо росіяни багатші. Бо російською легше заробляти. Бо російською в світі спілкується на порядок більше людей, аніж українською. Бо російською на порядок більше пишуть і перекладають. Бо гонорари російськомовних письменників значно більші за україномовних. Бо в західних університетах ви зазвичай знайдете департамент російських та східноєвропейських студій, а осередки україністики можна перерахувати на пальцях однієї руки. І головне – українцям НЕ ПОТРІБНО спеціально ВЧИТИ російську. Майже всі українці її добре розуміють, абсолютна більшість – вільно нею спілкується.
Якщо виходити з ринкової логіки, то відмовлятись від російської якщо і варто, то на користь англійської, а не української. Головний інструмент навернення на українську – моральний вибір. Бо як мені вже доводилось писати, само українство в силу історичних причин з етнічної належності все більше перетворюється на етичне самовизначення. Бо бути українцем загалом невигідно. Тому українцями все більше не народжуються, а СТАЮТЬ. Чи припиняють бути. Бо на відміну від більшості європейських націй, нас не тримає мовний кордон. На відміну від угорців чи греків, пересічний українець легко переймає мову сусідів: що російську, що польську. Двері до асиміляції відчинені з обох боків…
Чи може держава відігравати позитивну роль в українізації українців? Я в це вірю. І квоти на українське мовлення в ефірі і державне фінансування українського кіно, і державна підтримка української книжки чудово ілюструють, як це може і має працювати. Допоки Україна роздає пряники якісному україномовному продукту, все добре. Але щойно українська держава чи українська громада спробує перетворити російськомовних на «українців другого сорту», спокуситься принижувати чи стигматизувати їх (тобто робити все те, що Російська імперія, а пізніше СРСР робили з україномовними), російська й українська поміняються місцями: перша стане символом свободи вибору, а друга – мовою примусу. А українці люблять свободу.
Єдина можливість радикально позбутись української де-факто двомовності – це репресії, депортації та етнічні чистки. В Нагорному Карабасі наразі ніхто не говорить азербайджанською. В Абхазії – грузинською. В Криму вже зовсім скоро зовсім не звучатиме українська. Чи хочемо ми повторити їхній досвід?
Насправді ми маємо позбутись не російської в Україні – ми маємо позбутись дискримінації україномовних на підставі їхньої україномовності. Для цього не потрібно винаходити велосипед. Каталонський приклад нам в поміч. Зрозуміло, що в Каталонії всі говорять іспанською і далеко не всі каталанською. Хоча справи з останньою значно кращі, аніж з ірландською в Ірландії. Так от загальне правило використання каталанської полягає в тому, що будь-яка публічна послуга чи товар мають бути надані на вимогу споживача чи отримувача послуги каталанською. Барселонський ресторан можете мати меню іспанською, французькою, англійською, німецькою і навіть китайською чи російською. Але серед мов має обов’язково бути каталанська. За недотримання – серйозний штраф.
Українська заслуговує на державну та суспільну підтримку. Як заслуговує на підтримку інвалід, якого тривалий час свідомо нівечили та маргіналізували. Не даремно інвалідів наразі називають людьми з особливими потребами. Українська мова має особливі потреби. Але це точно не потреба у маргіналізації, дискримінації чи забороні російської мови в Україні. Бо ставши мовою гноблення, українська втратить свою основну перевагу – моральну правоту.
Я вірю, що між свободою та примусовою ідентичністю українці оберуть свободу.
