На перетині кордонів: чим живуть прикордонні містечка Одеської області

Коли у провладних кабінетах і на шпальтах видань, ще з’являються роздуми та суперечки з приводу того, чи українське місто Одеса, у жителів області таких сумнівів не виникає. Бажання жити в єдиній країні озвучують як серед жителів містечок, так і сіл. Навіть мешканці прикордонних селищ не спокушаються життям у інших державах. Поспілкувавшись з жителями населених пунктів Одеської області можна з впевненістю сказати, що «захисту», ні «зелених чоловічків», ні миротворців будь-яких країн тут не потребують. Люди хочуть лише працювати на своїй землі та сподіваються, що війни не буде.

Найбезпечніше місце

Через невеличке село Кучурган проходить траса міжнародного значення, що сполучає Одесу з Тирасполем (Придністровська Молдавська республіка). Саме тут знаходиться пункт пропуску на молдавсько-українському кордоні Кучурган—Первомайськ. Люди без перешкод перетинають кордон на велосипедах і пішки. Одна з жіночок з величезною валізою підходить до мене й питає, чи бачила я танки, та, не дочекавшись моєї відповіді, починає нарікати на владу через інформацію про військових на кордоні. «Жодних танків немає, військових літаків – теж. Це все вигадки. У нас, у Придністровську, всі дуже хвилюються через ці чутки. Більшість родичів — в Україні. А як і справді війна? Не треба нам цього!», — обурюється вона. З її словами погоджуються й водії таксі, котрі стоять в один ряд з українськими міжміськими автобусами. Один з автомобілістів зізнається, що заробити жителі невизнаної республіки можуть лише в Україні. За його словами, придністровці втрачають багато роботи і через економічну кризу, і через політичну. Окрім цього, за його словами, більшість жителів Придністровську стурбовані через те, що в Україні правоохоронці співпрацюють з громадськістю. «Разом з сутінками у нас мало хто наважуються перетинати кордон. А як зупинять невідомі на блокпостах? Ніхто ж не знає, хто ті люди і звідки. Та й як з ним розмовляти – теж невідомо. От ми і намагаємося уникати зайвих подорожей», — каже таксист.

Його слова підтверджує Дарина. Жінка працює у магазині квітів та подарунків на самому кордоні. Вона запевняє, що клієнтів в неї не поменшало, але вже о сьомій вечора пункт пропуску пустий: «Раніше тут безперервний потік машин був, весь час галас – і на роботу їздили до нас, і все продуктами, товаром на базари. А зараз ж самі бачите – вихідний, а тихо. Усі бояться бандитизму, безвладдя. По телевізору весь час про це говорять». Проте, саму її не лякають провокації чи напади: «Мені здається, що тут – найбезпечніше місце. На кордоні біля пункту пропуску – є кому захистити».

Дарина народилася на Далекому Сході і все дитинство прожила серед українців, росіян, білорусів. Але вже більше 20 років живе в Україні. Тут народилися її діти – старший син вже встиг відслужити в українській армії. Саме доля дітей турбує квіткарку найбільше: «Йому лише 24 роки. Я не хочу аби була війна і його призвали. Ніхто не хоче аби воювали та гинули наші діти. Та й за кого воювати? За ту владу, що по кабінетах сидить?». За її словами, ніхто з місцевих не бажає конфліктів. Тим паче – появу іноземних військ в області. «Яка нам буде користь від американських військових? Америка далеко і їм байдуже, що тут коїться. Ми за єдину країну, хочемо жити разом, у мирі. Звичайно, що слов’янське нам ближче. Краще було б якби скоріш все налагодилося», — не полишає віри у мир Дарина.

Миролюбні люди

Віка живе в селі Випасне, що під Білгород-Дністровським. Зараз вона навчається за магістерською програмою у одному з вишів Львову. Дівчина переконана, що саме так здійснюються мрії — із захопленням показує фото західного міста, друзів. Каже, що рідні, звичайно, турбувалися через усі зимові події на Заході. Проте зараз про політику бажають не говорити. «Людей більше цікавить земля, курс гривні, закупівлі. Занадто багато клопоту й без політики, від котрої вже геть всі стомилися. Люди хочуть працювати на рідній землі, жити за гідних умов. У селах багато хто займається вирощуванням городини для продажу. Але зараз через нестабільний курс гривні весь час змінюються ціни і ніхто не знає на що розраховувати, але ж вже час садити, обробляти». Дівчина зізнається, що через конфлікт з Росією багато селян втрачають прибутки, адже багато хто вирощував овочі та фрукти для експорту до Росії – у Румунії чи Молдові приватникам доводиться шукати нові канали збуту. Тим не менш жити люди хочуть саме в Україні. «Ні в моєму селі, ні в сусідніх, ні у місті – ніхто не хоче війни, не хоче «захисту» Росії. У нас живуть дуже миролюбні люди – навіть на блокпостах біля Білгород-Дністровського не місцеві, а активісти з інших регіонів». Цю інформацію підтверджують на блокпосту біля Вигонянського перехрестя. «Переважна більшість активістів з Криму, Західної України та інших регіонів. Місцеві відвідують нас, годують, але не залишаються – більше у полі працюють», — розповідає мій співрозмовник. Сам він з Дорогобича.

Аби тільки не заважали

Підтримку місцевих відчувають і прикордонники. «Люди нам активно допомагають. Державні установи надають необхідні приміщенні, підприємці встановлюють блоки, укріплення, де необхідно, а місцеві жителі розповідають інформацію про стан за межами прикордонної зони. На пунктах пропуску часто зупиняються водії аби спростувати або підтвердити чутки про військових, настрої серед населення по інший бік кордону та інше. Це нам дуже допомагає. А взагалі, найкраща допомога – це коли не заважають виконувати професійні обов’язки. На щастя, у області таких випадків ще не було», — розповідає помічник начальника прикордонного загону підполковник Володимир Качановецький. За його словами, загалом ситуація у області спокійна. І хоч перетинають незаконно кордон близько 5-6 разів на тиждень, але основною причиною є відсутність особистих документів. «Такі випадки трапляються завжди і їх не можна пов’язувати з тою чи іншою ситуацією у країні», — каже він.

У тому, що іммігрувати до сусідніх держав ніхто не хоче кажуть і самі місцеві. «У нас взимку, як змерзне річка, люди часом ходять до Румунії. Колись давно ходили до родичів, а зараз просто розважаються так, як вип’ють зайвого. Але їх одразу ловлять на кордоні і відправляють додому», — розповідає Наталя з Кілії. Українське містечко розділяє з Румунією Дунай і з берега добре видно будівлі по інший бік кордону. Місцеві мешканці завжди усім приїжджим показують старі висотки по інший берег, проте завжди підкреслюють, що хоч там як, але на інший берег річки вони не хочуть.