Білінгвізм або асиміляція. Чи можлива в Україні гра з ненульовою сумою?

Один з найулюбленіших у нас полемічних прийомів можна було б назвати коротко та ємко — «не на часі». І застосовувати його завжди, коли щось не подобається, не цікаво або немає під це часу чи ресурсів. Втім, зазвичай так і роблять.

Здавалося б, ну не цікаво щось вам особисто, чи не бачите ви у чомусь особливої проблеми — ну так і йдіть собі… мимо, нехай ті, кому цікаво, продовжують собі потихеньку. Ні. Потрібно неодмінно зупинитися, щоб розповісти всім про нікчемність їхніх зайнять. А раптом вдасться собі прихильників навербувати, так? А навіть якщо й ні — а нічого під час війни (чуми, епідемії кору, виборів, свят, фестивалів, марафонів — вибір завжди є) займатися невідомо чим.

Наприклад, люди пишуть: нащо писати про шкільну форму, невже це важливо. Наприклад, людина пише: невже в когось є проблеми з російською мовою, навіщо знову хтось підіймає ту тему. І ладно б, якщо б таке писали просто у коментарях — ні, ціла стаття: штучна проблема, нецікава нікому, та й аргументи якісь такі… можна на них і не реагувати, просто сказати — «маніпуляція». Але про що тоді висуваються тези, якщо загрози уявні?.. Саме про уявність?

Але коли для когось важливі проблеми та питання, які для вас лише уявні — то навряд чи ви переконаєте їх що то є саме так. Для них все залишиться реальним. І в якийсь момент може статися так, що вони зроблять те реальним і для вас.

Обговорювати окремі думки деяких, хоча й досить відомих, українських письменників? Навіщо? Це ж всього лише «ряд інтелектуально-іронічних дописів в інтернет-виданні». Нічого, що самі автори тих дописів вважають їх справжнім проривом відвертості та чесності — і вже потому заслуговують на увагу? Так, то є просто особиста думка кожного з них — але вона висловлена начебто від імені якнайменше певної кількості українців. І наговорили вони там дійсно багато.

Критична позиція Сергія Дацюка має, якнайменше, два виміри: критика позиції етнонаціоналістів — так, цей мем вже доконаний факт, і не потрібно розповідати тепер, що такого поняття не існує, адже всі ми розуміємо про що саме йде мова — і, окремо, критика їх мовчазної згоди з діями — та бездіяльністю — влади в обмін на потурання своїм баченням. І ті, хто її дещо роздратовано відкидають на тлі останніх діянь нашої влади накликають на себе загрозу виглядіти, вибачте, майже «порохоботами».

Так, більшість у країні чи не в останню чергу цікавиться мовними суперечками, для багатьох і проблеми, як такої, не існує. А є нормальне таке життя, де переважно лунає одна з двох найбільш поширених в Україні мов, в залежності від місця проживання. Або, в разі компактного проживання етнічної меншини — якась з не настільки поширених. Або — актуально і для Києва — обидві найпоширеніші мови вперемішку. І всі один одного розуміють, і не мають особливих проблем.

І можна було б радісно зголоситися — ну штучно ж питання підіймають, вороги якісь, мабуть. Про що, взагалі, розмовляти, якщо ось ми тут живемо, спілкуємось — і все гаразд. Припинити про це — і годі!

Так, найкраще, що можна зробити — це дійсно просто узяти і припинити. Але — всім, разом і назавжди. А для того доведеться таки шукати того самого консенсусу — і у тому числі і в питаннях мови, і в гуманітарній політиці вцілому. Бо інакше, якщо раз і назавжди консенсусу та національної згоди укладено не буде — то буде продовжуватися те саме, що й раніше: спочатку нашим політикам не потрібно було нічого робити, а тільки протиставляти табір умовних «нових» табору комуністів, потім, коли комуністів майже не залишилось — табір «націонал-патріотів» табору «захисників російськомовних». І все б нічого, якби для здобуття прихильності виборців цього не було раз за разом досить. За таких умов ніяких справжніх реформ (не можна ж вважати за такі чергові секвестри та оптимізації витрат) нам не побачити ніколи — досить щось весь час «посилювати», «захищати» та «гарантувати розвиток».

А ще ж є і війна, і зовнішня загроза, і виклики так загостреного зараз у світі сепаратизму. Але чи є вирішенням питання просто потурання одній зі сторін чи просто відкладання до кращих часів? Адже завжди є і внутрішні, і зовнішні сили, які радо користаються кожною нагодою розколупати все болюче та невирішене. А тим часом атомізація суспільства все кріпне — на противагу єднанню навколо реформ чи навколо оборони.

Попри скептичне ставлення і Сергій Дацюк, і галичани зі «Збручу» підняли тему, яку багато хто з нас і визнавати не хоче — ні за назвою, ні за правом на існування. «Російське питання». Так, воно є. Так, все складно.

Але ж воно є і неоднорідним, і таким, що його по-різному бачать сторони. Та й сторін точно більше ніж дві, це велике спрощення зводити все до простого дуалізму. Якби все було так просто, то загроза поділу країни навпіл була б найбільшим нашим головним болем.

Ми маємо більше ніж два приблизно рівних табори. І так, якщо подивитись на карту більш уживаних мов — а потім ще й на карту політичних симпатій — то все, начебто, просто. Але статистика (а нерідко і дотична до неї соціологія) — то є велика брехня. Як питають, які дані вказують, а які приховують, як саме рахують та оцінюють — забагато залежність від того, що бажано довести. Якби все було так просто — ми би вже або розділились, або мали двопартійну політичну систему і дві партії, представниці двох полярних точок зору, змагалися б за те, як найкраще догодити своїм виборцям.

А у нас тільки парламентських партій — скільки? І починається: коаліція, золота акція, незалежні, блокування… втім, ви й самі все те знаєте. Навіть колишні «помаранчеві» та колишні «біло-блакитні» розділені на кілька груп та змушені домовлятися ще з кимось.

Ось така сама картинка і на етнічно-мовному полі. І тим, хто продовжує плекати мрії про мононацію, суцільну українізацію чи — ще краще — прискорену асиміляцію можна задати одне просте питання: а як щодо однопартійної системи? Наскільки то є реальним?.. А якщо двопартійна? Теж ні? А чому?

Велике спрощення вважати, що в нас є дві групи — україномовні та російськомовні. Адже крім багатьох інших мов та народів є ще й ті, хто у повсякденному житті невимушено використовує обидві (і більше). І мова не тільки про тих, хто просто бере й говорить обома мовами по черзі в залежності від мови співрозмовника. Є ще й ті, хто для розмов використовує російську, але без усіляких проблем читає українською, дивиться україномовне ТБ, слухає та розуміє україномовних співрозмовників. І — дзеркально — повно таких саме й україномовних: вони читають, дивляться та розуміють на російській, і далеко не всіх при тому тіпає.

Для таких як вони навіть вигадана презирлива назва: «какаяразніца». При чому досить характерно, що з російськомовного, вибачте, боку ви таких звинувачень не почуєте: ну не має людині різниці на якій мові розмовляти та яку чути поруч — ну й молодець! Білінгв, якнайменше. А то й поліглот.

Презирство і навіть звинувачення у зраді своєї мови ви скоріше почуєте з табору мовних патріотів. Вони нутром відчувають, що ось саме вони, ті, кому байдуже, ті, у кого повно інших проблем — і є основна загроза та причина того, що не вдається. При чому не вдається нічого: ні створити мононацію, ні розділити країну на дві частини з допомогою сепаратизму чи, принаймні, на два електоральні поля під двопартійну систему.

Ті, кому байдуже чи просто є проблеми значно важливіші, теж неоднорідні. Частина з них, найбільша, — звичайні люди, обивателі, вони просто живуть, просто якось спілкуються один з одним, політикою переважно не цікавляться, зайняті виживанням.

А ще є ті, для кого бі— та полілінгвізм, мультикультурність, космополітизм — свідомий вибір світогляду. До речі, ще одні борці за одноманітність — комуністи — не дарма так недобре, м’яко кажучи, ставилися до космополітів. Тому що їх у свій табір не заженеш та не переконаєш — тільки винищення, тільки хардкор. Вони мало того, що не змінять своїх переконань, так ще й дуже добре розуміють до чого все ведеться і пручаються щосили і спробам переконати інших.

Інша річ — умовне болото, наразі його полюбляють називати електоральним резервом. Той резерв можна залучити до своїх лав за допомогою двох трюків: потрібно або чогось наобіцяти, або добряче струснути, нажахавши. Навіть в США є люди, яким байдуже до політики і які не ходять на вибори чи ситуаційно визначаються перед самим голосуванням. Впевнена, що й до війни Штатів таких було повно. І знадобилася ціла виснажлива громадянська війна, щоб настільки остаточно поляризувати країну, що утворилось дві рівновеликі за значенням партії. Так, та війна не тільки поляризувала — вона ще й виявила переможця — і країна не розділилася, залишилася цілою.

А ще — знекровила до такого ступеню, що все ж таки діло не дійшло просто до винищення, геноциду тих, хто програв — і довелося виносити протиріччя, нарешті, у політичну площину. І маємо те, що маємо — зрештою, досить непогано й вийшло.

Але чи можемо ми саме зараз дозволити собі такі експерименти — навіть заради кристалізації поглядів «болота» чи то змушеної здатності домовлятися?

Уявімо, що громадянська війна Півночі та Півдня розпочинається одночасно з війною за незалежність. Уявімо, що все це відбувається ще й в буремні часи світової кризи, з відчутною загрозою світової війни.

Який шанс вистояти, відбутися, не бути знищеними?

Чи незавеликий ризик, незавелика ціна? У тому числі і заради мрії про повну та остаточну перемогу — етнічну, мовну чи навіть ціннісну однородність — і заради тої самої виплеканої у стражданнях та втратах готовності до компромісу на випадок якщо суцільна перемога та досягнення однорідності виглядають недосяжним.

Так, факт існування частини суспільства, якої байдуже, є провокуючим фактором і для її підкупу, і для того щоб саме громадянська війна стала методом вирішення завдання їх примусового та прискореного самовизначення. До того ж фактом свого існування вони ще й роблять неможливим просто мирний поділ країни за приміром Чехословакії. Адже завжди буде якась частина мешканців, яким і так добре, у яких немає аж таких гострих протиріч чи є завдання важливіші — і вони будуть чинити спротив, або просто не будуть підтримувати ідеї сепаратизму, так само як зараз вони голосують за різноманітні партії, а не обирають між двома великими.

Але ж є й інший бік медалі, як завжди. Байдужа до мовно-етнічних суперечок частина суспільства, особливо якщо вона ще й така велика, як то є у нас, може усвідомити загрози розіграшу її страхів та інтересів «втемну». Та може просто нав’язати свою думку решті — годі, ми раз та назавжди відмовляємось брати участь у всьому тому, дайте нарешті можливість спокійно жити та розбудовувати своє життя у цій країні. Нам дійсно байдуже до мовно-культурних або етнічних питань — нумо говорити про економічні інтереси, справедливий розподіл суспільного багатства чи то зібраних податків, громадянські права, робочі місця та гідну платню. І ось вже «болото байдужих обивателів» (разом з людьми людства, так) перетворюється в могутню силу борців за громадянське суспільство, захист приватної власності та інтересів середнього класу. Той самий середній клас, що кристалізується та бореться за свої інтереси, а в наших реаліях — за саме своє існування. (І щоб не було війни — а як же!.. Громадянської, у першу чергу.)

І начебто вони так і роблять — коли говорять про свою відразу до мовної чи то «російської» теми, коли артикулюють розуміння того, що вона використовується ворогом або політиками заради прийому «розділяй та володарюй».

Але проблема полягає у тому, що їх претензії, так би мовити, спрямовані трішечки не туди.

Вони вже нажахані наявною війною з зовнішнім ворогом — тому їх стримуючі заклики частіше лунають в бік тих, хто подає голос проти розпалювання розбрату та радикальних закликів: таких зазвичай менше, вони вже упосліджені та воліють промовчати. А ось самих «патріотів» та радикалів скоріше намагаються не помічати. По-перше, що з них, мовляв, візьмеш? По-друге, вони ж патріоти — то за визначенням, начебто, більш корисні.

І те, що один дискурс відбувається в рамках гри з нульовою сумою — все або нічого, перемога або смерть, ми їх або вони нас — а інший направлено саме на те, щоб з тих рамок вийти, переважно залишається непоміченим. У кращому разі шельмованими опиняються обидві сторони — просто тому що розпочали суперечку, яку чимала частина суспільства вже здатна хоча б підсвідомо побачити як вкрай загрозливу для себе. У гіршому ж стримати намагаються ту сторону, яка виглядає більш слабкою чи менш «патріотичною».

А тим часом всі подібні зусилля включно зі роздратуванням доцільно було б направити на владу — тому що краще вона б взагалі була максимально віддалена від всього, що стосується теми, раз та назавжди, ніж раз по раз підтримувала ту чи іншу сторону в залежності від того, як прямо зараз складається політичний пазл.

Напруження пафосу у окремих представників націонал-патріотичного крила вже досягає таких меж, що може бути порівняно з майже релігіозним фанатизмом. Ми маємо ситуацію такого собі «руського миру» навиворіт, коли з одного боку — відвертий ворог, а з іншого — його повне дзеркало. Так, інфіковано, є така надія, не так вже й багато — все ж таки російська пропаганда до деякого періоду часу була більш потужна та й діяла довше. Але тим важливіше вчасно зупинити розвиток «хвороби» вже з нашого боку, не соромлячись різких визначень та надання оцінок вголос. Потрібно пам’ятати, що пул тих, хто не визначився, в кого дійсно немає особливого стрижня та прихильності — він завжди поруч. І їм страшно, сутужно і боляче. Ви не встигнете вирішити їх проблеми і навіть не встигнете пояснити їм що саме відбувається і що з цим робити, як вас випередять ті, хто нічого не буде пояснювати — а просто покаже ворога і запропонує найпростіше з вирішень.

І те, що вже є ціле видання, що планомірно рухається в руслі такого дискурсу, причому регіональне, причому таке, що його легітимізовано дописами знаних в Україні та за її межами письменників — дуже тривожний дзвіночок. Вони самі написали та погодилися, що «та незбагненна властивість, яка є найвищою функцією не розважальної літератури, — відчути, що відбувається у гігантській сфері невимовного і через кілька лапідарних образів промовити ці лячні почуття, знайти незворотну послідовність слів, яка відкриває крани до підземних вод. Назвати проблему, яку неможливо заперечити, перекричати, заговорити, розчарувати. Яку тільки можна або прийняти, або витісняти» (Тарас Прохасько).

Вибачте, то не Сергій Дацюк підняв «російське питання». Він лише мав сміливість не соромитись відреагувати на те, що донедавна вважалося геть маргінальним, і запропонувати своє бачення вирішення проблеми. Так, з цим баченням можна погоджуватись — або ні, можна вважати його вичерпним — а можна пропонувати своє. Єдине, чого не можна — то займати позицію страусів та робити вигляд що нічого не відбувається.

І так, все ще більше заплутується та ускладняється саме тому що держава, той самий неприродній корупційний консенсус внутрішніх окупантів та здирників з націоналістами, не стоїть осторонь. Заграє, дозволяє, підкупає поступками та обіцянками подальших поступок. Які такі інтереси усіх мешканців України, яке таке спокійне життя? Ні, що ви — є велична мета, є потреби збереження нації!.. (А ще — власна зацікавленість у збереженні влади, за будь-яку ціну.)

Нам терміново потрібна мовно-етнічна секуляризація. Щось подібне на те, до чого свого часу дійшла більшість європейських країн після століть з’ясування стосунків у міжконфесіональних суперечках. Наразі релігія відділена від держави у переважній більшості розвинених країн — і держава не дозволяє собі втручатися, надавати переваги чи підтримку жодній з церков. І при тому ні духовність, ні релігійна складова життя нікуди не поділась — і спробуйте розповісти комусь з вірян, що тепер їх релігійна самоідентифікація є чимось неважливим чи другорядним.

«Як може мова бути чимось неважливим, як це — мету її розвитку, збереження та підтримки можна посунути від головних пріоритетів української держави?»

А хіба можна говорити про те, що у тих країнах, де відбулась секуляризація… неважливим став Бог? Чи не став Він, навпроти, найважливішим для кожного, для кого це небайдуже — коли підтримка віри в Бога стала особистою справою кожного вірянини чи то справою кожної релігійної громади? Коли потрібно не розраховувати на те, що за тебе про твою віру (а у нашому випадку, мову) потурбується держава — а постійно робити щось самому, і не просто робити — прикладати всіх можливих зусиль, вкладати самому душу та час.

Так, таке ставлення, уявіть собі, дозволяє уникати конфліктів навіть з тими, хто ні в якого Бога не вірить. Адже воно дозволяє людям бути різними в рамках однієї держави. І навіть такими, яким неважливо те, що для інших є сенсом всього життя. Це й є відсутність фанатизму, до речі.

Невже, знову ж таки, щоб прийти до примирення, до ідеї виведення розбіжностей у політичну площину чи то винесення навіть дуже-дуже сакральних сутностей (як то «Бог» чи «мова») за дужки державної політики, потрібно роками чи століттями воювати та знищувати один одного? Невже тільки винищення найбільш пасіонарних представників і межа повного спустошення інших підводить народи до таких рішень?

Невже всієї нашої історії — замало?

…Чи не головною причиною неможливості, неприйнятності для багатьох націонал-патріотів є уявна загроза асиміляції — в той бік, який сприймається як ворожий та чужинський навіть попри поколіннями перемішані родини та століття співіснування поруч.

Та примарна загроза у тому числі виникає зі гранично спрощеної уяви що все російськомовне тотожне російському (чи навіть краще говорити «руському») та з не менш граничного спрощення себе самого до найпростіших ознак як то мова, костюм, сприйняття історичних постатей. «Щоб бути українцем, достатньо знати українську мову та дієво сприяти розвитку України. Не потрібно мати українську кров чи бачити сни українською. Мовний фетишизм нічим не ліпший будь-якого іншого фетишизму — вербальний рівень мислення не є фундаментальним. Натомість фундаментальним є рівень мислительних установок, мотиваційно-етичних настанов і естетичних орієнтацій, що більш простіше називається цінностями… Режим політичної нації породжує солідаризацію та поступову асиміляцію. Це передбачає визнання росіян рівними з українцями. Це означає визнання за росіянами права на захист честі та гідності» (Сергій Дацюк).

Цікаво, що саме крайні представники полярних в Україні груп угледіли в сценарії створення політичної нації шляхом поступової асиміляції різних народів в один новий, український, загрозу для себе. З боку етнічних росіян прозвучало питання чому це хтось є таким нахабою, що публічно озвучує наміри кудись їх асимільовувати — навіть не перепитавши чи входить таке до їх планів. А ось реакція «національно-орієнтованих» українців була схожа тільки на перший погляд: вони бачать загрозу того, що після асиміляції росіян той суп на ймення «політична нація» вже не буде цілковито відповідати їх власному баченню що таке є Україна та українське. Вони побоюються, що дозвіл на додавання інших інгредієнтів зіпсує кінцевий результат, і майже беззастережно вірять, що він виявиться занадто близький до радянського чи, навіть, російського зразку.

Тобто так, саме українські націоналісти напрочуд добре зрозуміли що саме має на увазі Сергій Дацюк — хоча й не оминули спокуси звинуватити його у відірваності від «українського контексту». Але у тому й річ, що вони дуже чітко та неоднозначно говорять: ні, нас таке не влаштовує, ми не згодні бачити створення політичної нації в Україні. Я мушу зізнатися що стаття-відповідь Ореста Друля стала для мене найбільш деморалізуючою звісткою за всі останні роки. Я просто не знаю на що тепер сподіватися.

Але ж люди, які проголошують таке — не вся Україна. І крім того самого, теж незгодного і не такого й великого відсотка етнічних росіян є ще й інші етноси і — так, знову! — ті, кому байдуже щодо етно-національних фетишів. І ось вони й складають ядро майбутньої політичної нації, попри відразу та місцями ненависть до них націонал-патріотів з будь-яких таборів. А саме ті, хто це чи то не розуміє, чи то вперто відкидає — і знаходяться поза українським контекстом. Адже українцями є всі ми. Фактично, вона — політична нація — вже є, вона народилася та бореться за життя та майбутнє. Все, що потрібно — усвідомити себе та свої інтереси та проголосити їх. У політичній площині.

На противагу максималістським мріям «все або нічого», коли «нічого» теж доволі вірогідний фінал, гра з ненульовою сумою передбачає що, може, виграш і не буде таким, як мріялося б — проте він гарантовано буде.

В якості прикладу героїчного пручання руху в бік гри з ненульовою сумою а також багатьох когнітивних пасток наведу як Павло Шевело, автор ще однієї критичної статті на «Збручі», подає своє розуміння нашої з ним дискусії:

«Надстислий опис того, до чого ми дійшли:

а) Суть, осердя зіткнення-конфлікту двох дискурсів, відомого як «мовне питання» — у взаємних фобіях мовно-культурної асиміляції російськомовними україномовних, чи навпаки російськомовних україномовними (в можливість фіксації «статус-кво» не вірить ніхто, хоча російськомовні пропагують саме це).

б) україномовні (себто українокультурні) в моїй особі застосували модель «гри з нульовою сумою» до динаміки демографічної бази (ресурсу) кожної із культур в умовах, коли народжуваність серед представників обох сторін не лише не росте, а навіть продовжує знижуватися (себто одна з культур може зберігатися, не те що зростати лише якщо інша буде донором демографічного ресурсу);

Мною було наведено такий приклад (дуже схематичний, але на то він і приклад): якщо умовний письменник Петренко припиняє писати книжки українською і натомість починає писати російською, то демографічний ресурс української культури негайно зменшується на -1, і прожогом аналогічний ресурс російської культури збільшується на +1 (відповідно читачі україномовної літератури недоотримають певну кількість книжок, а читачі російськомовних отримують ще більше книжок, ніж очікували — себто дисбаланс на користь російськомовної культури зросте);

в) російськокультурні в особі Наталі контр-аргументували тим, що взаємне (спричинене вищезгаданими фобіями україномовних) протистояння-поборювання шкодить обом культурам, а якби україномовні не чинили б спротиву (натомість зосередили б всі сили на створенні україномовних витворів мистецтва), то обидві культури мали б значно більший «сумарний» доробок (себто доволі стандартна аргументація проти застосування моделі «нульової суми»);

г) до того російськомовні (російськокультурні) додавали те, що україномовні не повинні боятися їх асиміляції, бо йдеться не про ту («запоребрикову») російську культуру, а про буцімто рідну українсько-російськомовну культуру. Себто книжки (й інші витвори мистецтва) будуть створюватися «україноросійською» (це як американська англійська) мовою і в них пропагуватимуться ті самі цінності, що пропагують і пропагували б в майбутньому україномовні мистці (а головне ж — не мова, а пропаговані цінності). При цьому і сама по собі україноросійська мова, і, тим більше, створені нею витвори мистецтва будуть такими самими творами українського народу (в сенсі «політичної нації»), як твори українською мовою (які вже ніколи не будуть створені, бо ж їх можливих авторів буде асимільовано)».

На мою думку тут забагато перекручувань та в багатьох випадках авторські припущення подані як аксіоми там, де все може бути навпаки. (Але ж ні: «зрозуміло що…» і все тут!) Проте, давайте рухатись за пунктами.

а) Якщо хтось особисто чи у складі якоїсь групи не вірить у можливість фіксації статус-кво — це не означає, що «ніхто не вірить». Так, це авторське припущення — яке втім накладає певні рамки на подальший розвиток думок такого автора. Це припущення варто зафіксувати для розуміння його логіки. Але воно залишається припущенням, а не чимось доведеним та застиглим.

Таким самим припущенням є думка, що російськомовні теж побоюються що їх буде асимільовано до лав україномовних.

Я не можу казати, звісно, за інших російськомовних українців і тим більше за етнічних росіян (припускаю, що вони можуть бути й іншої думки, і це цілком нормально) — тільки за себе. Дорогі мої україномовні! Та асимілюйте нас на здоров’я! Але ж робіть це лагідно і повільно, м’якою силою, без примусу. Зробіть так, щоб нам сподобалось у ваших лавах і ваші методи, щоб ми відчули себе одними з вас. Отой примус і викликає наш спротив. А ще те, що ви волієте витіснити нас звідусіль чи то в якості «справедливої» відповіді за роки русифікації, чи то заради вивільнення місця під сонцем для себе.

Зрозуміло, що все це відбувається у логіці гри з нульовою сумою, тому переходимо до неї.

б) Знову йде підміна понять та подача припущення як аксіоми.

В першу чергу це стосується знаку рівності між «російськомовний» та «російськокультурний». Такий знак рівності — це рух у логіці «руського миру» та знак згоди з його основними засадами. Ви просто берете і погоджуєтесь з тим твердженням, що де російська мова — там і російська культура, там і «руський мир», і кожен, хто використовує російську мову, переходить на неї, творить на ній, автоматично стає часткою «руського миру» та російської імперської культури.

Вибачте, але для мене це є логіка нашого ворога — Росії — і для мене вона неприйнятна. Це їх, російське, припущення і я не збираюся до нього приставати. Для мене навіть відмова від моєї власної російської — якщо мотивацією буде не любов до українського а саме нерозповсюдження російської культури і стиснення російського в менших межах — зрада саме українському, бо визнає російські імперські вигадки такими, що мають сенс.

Зрозуміло, що в такій — вже моїй — логіці письменник, який живе в Україні, є громадянином України, втім пише російською — є українським письменником. І ніяку російську культуру він цим фактом не посилює та не розповсюджує. Інакше треба визнавати нещодавнього нобелівського лауреата білоруську письменницю Світлану Алексієвич частиною культурного надбання Росії. Росія, до речі, так і заявила — але невже ви з цим згодні?

По-друге, тут можна розгледіти іншу дуже розповсюджену помилку. Чомусь у деяких людей є сумніви щодо приналежності до українського всесвіту російськомовних громадян України. І наведений приклад, де підсилення собою чи своїми творами тієї чи іншої культури підв’язується до теми непростої демографічної ситуації непогано так цю помилку ілюструє.

Тут знову потрібно визначитись в руслі якої логіки йде розмова. Або ми говоримо про політичну націю, яка окреслена спільною територією та кордоном держави і кожний громадянин тієї держави є українцем — і все, що він продукує автоматично стає українським. Так, це можуть бути не тільки якісь добрі та корисні речі. Українці не залежно від мови та місця мешкання можуть продукувати дурощі, зраду та злочини. Але вони від того не перестають бути українцями, навіть якщо це комусь не подобається. І в умовах складної демографічної ситуації тим більше недалекоглядно розкидатися громадянами чи вирішувати які вам подобаються, а які ні.

Або ми, навпроти, нічого такого про політичну націю і визначення «українець — кожен, в кого є паспорт» не сприймаємо і говоримо виключно про щось інше. І чомусь приймаємо саме мову як орієнтир. (І дуже добре, що хоча б саме мову! Було б значно складніше, якби мова йшла, наприклад, про церкву.) Ось перейшов на українську — і наш. Але нехай чиста. І щоб не суржик. І щоб без русизмів. І взагалі, білінгвізм це тільки тоді прийнятний білінгвізм, коли всі говорять українською — ви ж, мовляв, її вже вивчили. І якщо вивчили, але не використовуєте — то те є непова-а-ага!

Принаймні, це так виглядає.

Я не буду зараз критикувати таку позицію — лише зазначу, що то є два цілком різні підходи. Зрозуміло, що люди, які стоять на засадах тих підходів, дуже важко можуть не то що домовитись, а навіть зрозуміти один одного. Тому що понятійна база в них геть різна — і перш ніж вести дискусію потрібно визначитися в рамках якого дискурсу вона відбувається.

Так, деякі представники галичан (в особі Ореста Друля, а інші промовчали, не заперечили) вже неоднозначно дали зрозуміти, що утворення політичної нації їх не влаштовує. Нажаль. Але, знову ж таки, вони не є представниками всієї України.

Мої зауваження за пунктами (в) та (г) несуттєві та стосуються скоріше форми викладення (а саме оціночного забарвлення) — тому «розбір польотів» можна призупинити.

Повернемось до гри з нульовою/ненульовою сумою. Вона теж не є «об’єктивною реальністю, що надана нам у відчуттях». Це виключно вибір гравців.

Так, по-перше тими гравцями потрібно бути — і ми впритул підходимо до надскладного для нас виклику суб’єктності. Нам вважається, що в разі наявної можливості когось принизити чи упослідити — все, ми вже суб’єктні. Самооманою є вже сама наявність можливості — бо можемо переважно лише щось писати, комусь погрожувати, викладати свої страхи та сумніви та таке інше.

А ще можемо вимінювати свою політичну лояльність до тих, хто пообіцяє те все втілити… Де суб‘єктність?

Крім того, заради втілення потрібно мати ресурс примусу. Є реальність, і вона свідчить: російськомовних українців багато, вони живуть на чималих територіях, мають право голосу… і свій погляд як їм взагалі жити. Щастя, якщо вони вважають себе українцями, не збираються нікуди їхати і взагалі лояльні до своєї держави. Невже того замало?

Навіть якщо замало — нічого ви з тим зробити не можете. Але можете тихцем просувати українську мову, культуру, робити її конкурентоздатною та виховувати в її дусі наступні покоління. Діти виростуть білінгвами (вже), деякі з них виростять своїх дітей виключно україномовними. Не викликайте зайвого спротиву — і шанси на гарний результат гарантовані.

По-друге, навіть коли ви вже гравець, коли маєте можливість приймати рішення та на щось впливати — рішення може бути різним. І «все або нічого», «ми їх або вони нас» лежить на іншій половині терезів з «усі задоволенні», «трішки, але усім».

Що заважає обрати гру з ненульовою сумою та примушує бажати все і зараз. Я бачу два фактори: жадібність і страх. Не хочу трішки, не можу чекати, не згоден, що при своєму житті не побачу результат — на який ще й працювати доведеться, краще ж виграти за рахунок когось, так? Простіше кажучи, відібрати у когось можливості, змусити письменника з того прикладу змінити мову і таким чином підсилити його «демографічним» вкладом свою культуру.

І поряд йдуть страх, сумніви у майбутньому та власних силах, зневіра у здатності до конкуренції своєї культури (завжди дивувалася тієї впевненості, що своє, українське, апріорі слабше за російське та неодмінно схилиться, програє чи буде поглинуте). Я особисто вважаю що таке ставлення є неприроднім, воно створене спеціально і штучно — і на те пішло чимало зусиль на протязі десятиліть нашої колонізації з боку судніх імперій. Але ж якщо ми погоджуємося, то продовжуємо рухатися в руслі того самого колонізаційного дискурсу. Ми скорені, ми здалися — навіть не розуміючи того.

Звісно, великий вклад має і брак довіри. Для гри з ненульовою сумою потрібно припустити можливість компромісу, можливість діалогу і того, що візаві теж виявиться здатним до поступок. Але ще раз: то не є питання віри. То є питання вибору.

Коріння всіх тих острахів та жадібності виходять з забутої (чи заштовханої у підсвідомість як неприйнятної для сучасної спільноти) концепції обмеженого життєвого простору.

Вже не територія подається як затісна, чи то природніх ресурсів та їжі не вистачає — ні, це ж не про нас. Мало саме демографічного резерву. І замість того щоб створювати умови для власного відтворення (і робити свою територію привабливою для власних мешканців чи навіть мігрантів) ми воліємо йти древнім перевіреним шляхом — взяти полонених або заручників і примусово асимілювати їх за обраною ознакою. Нехай подякують, що наша культура така милосердна, що змінити доведеться лише мову, навіть нічого відтяти не змусять.

Як може виглядати в логіці гри з ненульовою сумою розв’язання «дилеми» письменника, який буцімто щось там віднімає-додає від культури та демографічного ресурсу?

Якщо його твори написані в Україні російською — він вже зробив внесок в нашу культуру, адже він наш письменник. Якщо вони видані та продані в Україні — добре, ще й внесок у економіку. Якщо видані в Україні і виявилися затребуваними за кордоном — все краще та й краще, адже ми щось експортуємо і то є, нарешті, не тільки сировина, але й сенси. Якщо в творах пропагуються та розповсюджуються наші українські цінності — вже є й ідеологічний внесок.

Ті, хто воліє бачити більше книжок українською — не ображаються і не вимагають «справедливості» та задоволення свого ресентименту, не заважають, не женуть письменника з його творами у шухляду чи до сусідів, а беруть і перекладають українською. І ось вже маємо не одну, а дві книжки, і обидві збагачують і культуру, і економіку, і в ідеологічному напрямку працюють.

Мені вже встигли сформувати на це питання, вигадавши зовсім граничний приклад. А якщо потомок шведів, наприклад, який живе в триста років існуючому в Україні компактному поселенні візьме… та й створить щось, нахаба такий, шведською?! Невже й тоді ми будемо вважати його твір надбанням української культури?

Дивне питання, якщо чесно. А чому це ні?! Навіщо відмовлятися від можливості вважати своїм надбанням, досягненням своєї культури будь-що нове?

А якщо взяти інші види мистецтв? Живопис, або музику? А якщо який-небудь автор взагалі, раптом, ніяк не говорить і ніякої мови для обраного виду мистецтва не потребує?.. Вас тоді не цікавить таке мистецтво? Ви не готові будете визнати його українським надбанням?.. Чи ви тоді вже змушені будете починати копирсатися, що ж робити, і в його етнічному походженні?

…А раптом шведи про це прознають і теж скажуть що воно, те творіння, їх, шведське?

І? Які взагалі проблеми? Невже щось зменшується від того, що стає визнаним десь у світі? А якщо якийсь витвір мистецтва, чи винахід, чи новий сенс стає визнаним взагалі всім людством — невже країна, де й було його створено, щось втрачає?

Культура, мистецтво, інформація тощо – не є, не можуть бути об‘єктом гри з нульовою сумою за визначенням. У них не може бути один єдиний власник або бенефіціар, якщо є спроба такого обмеження, це приводить до різкого зменшення їх значущості або вартості.

Я не бачу в такому разі програшу для когось. Напроти, всі отримують свою частку виграшу. Мова може йти лише про те, що він не буде максимальним для тих, хто бажає розвитку лише уявного канонічно правильного.

Але ж при дотриманні іншого сценарію і програш гарантовано, нехай іншій стороні, не вам, — невже то є неважливим? Гра ж буде не одна, вона й не закінчується ніколи, просто йде тур за туром. Ті, що сьогодні будуть ображені своїм програшом, назавтра можуть виграти — і теж зробити все для того, щоб той виграш став максимальним.

І тоді слова «горе переможеним» в повній мірі будуть стосуватися вже вас…

Асимілювати когось до своїх лав або бути згодними і самим змінюватись та асимілюватись до майбутньої спільноти «українці» — вибір між грою з нульовою та ненульовою сумою.

Вибір між спокійною побудовою нормального життя пліч о пліч з іншими, такими різними, але вартими і довіри, і співпраці — та станом «людина людині вовк», і так коло за колом. Щоб вам не казали про обставини чи історичний досвід приниження та програшів — вибір той стосується того, що є сьогодні і що бажаємо отримати завтра. Його кожен — людина, громада, країна — робить сам.

Так, крім нашого вибору є ще й ті, кому вигідно підштовхувати нас туди, де ми слабкі та нездатні домовлятися — на рівні окремої людини чи на рівні громади та країни. Але ми самі вирішуємо що для нас важливе і як ми бачимо наше майбутнє. І якщо якісь речі є несуттєвими для чималої кількості громадян або такими, що заважають рухатися далі — їх варто виносити за дужки не тільки публічного, а перш за все державного дискурсу.

Якщо ви думаєте, що то є неможливим, раджу подивитись на національну обітницю Сінгапуру — і пригадати його успіхи та стрімкий зріст, якими ми так звикли захоплюватися. Її було написано у 1966 році, як спосіб подолання розбіжностей, що розколюють країну. Текст можна перекласти так: «Ми, громадяни Сінгапуру, обіцяємо бути єдиним народом, незалежно від раси, мови та релігії, і побудувати демократичне суспільство». Дуже коротко та чітко. Ніяких особливих умов чи то екзаменів — тільки відмова від расової, мовної та релігійної ворожнечі. І все вдалося.