Знать не од Бога, і голос той, і ті слова, не йдуть між люди

Відома у вузьких колах Група «Першого грудня», яка складається з десяти найвідоміших представників інтелігенції старшого покоління — правозахисників, дисидентів, вчених — опублікувала Українську Хартію вільної людини.

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!

Тарас Шевченко

Група створена у 20-ту річницю референдуму за незалежність наприкінці 2011 року. За цей час її учасники висловлювались з тих чи інших подій суспільного життя, провівши  кілька круглих столів. Опублікована Хартія вільної людини не є кінцевим продуктом діяльності ініціативи. І взагалі, плани найвідоміших представників інтелігенції  ніяк не обмежені часом. Проте деякі громадські діячі та аналітики, наприклад, Костянтин Матвієнко, дозволили собі підвести підсумки її діяльності, сприйнявши появу Хартії як змістовну капітуляцію. Публікація Хартії, на думку пана Матвієнка, не стала значущою суспільною подією, незважаючи на те, що на неї покладали надії багато громадських діячів та професійних активістів, сподіваючись отримати, нарешті, «план будівельних робіт». Документ став черговим набором банальних констатацій і благих намірів. 

Незважаючи на те що з дати опублікування Хартії (01.12.12) минуло не так багато часу, стверджувати, що вона є документом, який несе нові смисли до громадянина мабуть, не наважиться ніхто. Треба віддати належне Семену Глузману, який за 4 дні після публікації Костянтина Матвієнка 18 грудня висловився з цього приводу наступним чином: «Так, це правда: Група Першого грудня не зуміла виконати свою роль, не стала ферментом. І, на жаль, вже не стане. З різних причин, в основному суб’єктивних. Зараз розумію: наша неефективність була детермінована.

Трагедія? Анітрохи. У країни власна доля. Нормальна, європейська доля. Ми, Група Першого грудня, могли стати орієнтиром і ферментом. Не більше того. Не стали, не змогли. Дуже хотіли, не вийшло. Досвід і знання кожного не стали сумою, не склалися. Така, на жаль, і наша Хартія. Сьогодні я це розумію. Текст епохи шістдесятих минулого століття сьогодні виявився нудним. Непотрібним, нецікавим. Повірте, ми хотіли іншого. Сьогодні я знаю: це був мій останній загальний текст в Групі (http://izvestia.com.ua/ru/article/46604) ».

Відповідь пана Глузмана до певної міри проливає світло на рівень завдань та масштаби амбіцій, які ставили перед собою моральні авторитети. Однак слід враховувати, що стримане бажання виконати роль «ферменту»  швидше за все виникло після того, як стало зрозуміло, що Хартія вільної людини нікого не зачепила. Цілком можливо, що завданням Групи було створити орієнтири для співгромадян, запропонувавши їм візію або іншими словами образ майбутнього.  Принаймні, якась частина людей саме на це очікувала. Ці очікування пов’язані із тим, що далеко не кожний суб’єкт суспільства здатний самостійно надати сенсу своєму життю, визначити у ньому орієнтири і створити образ майбутнього. І  українці у даному випадку нічим не відрізняються від інших націй, у яких цю функцію бере на себе верхівка соціальної піраміди. Проблеми починається тоді, коли ніхто в суспільстві не може виконати цієї важливої місії. Для українського суспільства такий стан речей є передбачуваний, адже протягом століть воно були споживачами чужих смислів і не витворювали свої, тому політична еліта не тільки не може допомогти тим хто не може дати собі ради, вона і сама не розуміє що з нею робиться і що робити з країною.

Ні для кого не є секретом, що розчарування виникають у тому випадку, коли отриманий результат не співпав з рівнем очікувань. Драматизму додає усвідомлення того, що в Україні була здійснена остання спроба від найбільш авторитетних людей врятувати ситуацію надавши смисли і орієнтири. І хоча Семен Фішелевич не вважає це трагедію ані трохи, усе значно серйозніше.  На сьогодні стало ясно, що одній частині України в принципі не дано творити смисли і вона готова до споживання інших, а іншій частині це заважає зробити незрілість. І тут важливо розуміти, що значна частина південно-східної України готова також спожити українські смисли, у тому числі й Галичини.   Тільки де вони? Усе це може легко закінчитись фрагментацією.

Але усе по-порядку.

Наскільки можна було зрозуміти моральних авторитетів, Українською Хартією вільної людини учасники ініціативи намагалися повторити прописні істини суспільству (Євген Сверстюк, програма «Позиція» з Олексієм Гаранем від 15 грудня).

Однак важливо розуміти, що цінності є сталою величиною протягом всього існування людства. Мінливими є, принаймні, дві речі: розуміння цінностей і чутливість до них.

Джон Стюарт Мілль — британський філософ і політичний економіст підкреслював важливість свідомого наслідування традицій та вважав, що свідоме відхилення від ціннісних орієнтирів набагато корисніше, аніж їх сліпе та механічне дотримання. Продовжуючи думку Мілля можна стверджувати, що несвідоме дотримання ціннісних орієнтирів на практиці неможливо в принципі, а наше розуміння цінностей має належати саме нам, а не комусь.

Тому завданням групи було не провести їх модне аранжування чи просто про них нагадати, як зазначив пан Сверстюк, а продемонструвати сучасне розуміння цінностей, а також поновити чутливість людей до них.  Треба визнати, що така спроба відбулася, але те розуміння, яке сформульоване у Хартії мало що прояснює і перетворює цінності на «черговий набір банальних констатацій». Окрім того, аби серце забилося і слова пішли між люди необхідно горіти, а це можливо лише у процесі творчої і жертовної діяльності. Для прикладу стаття Ігоря Луценка «Так, смерть»  викликала куди більший резонанс в суспільстві, аніж колективний продукт найбільш шанованих авторитетів.

Далі. В силу певних обставин повз увагу Групи та учасників круглих столів пройшли ключові категорії, які вимагали не просто обговорення, а чіткого публічного представлення їх розуміння: духовність, свобода, воля, любов, жертовність.

Відсутність або хитке уявлення про такі категорії, а також свідоме ухилення від обговорення проблемних моментів свідчить про незрілість українського суспільства і відсутність пошуків ним сенсу життя. Віддзеркаленням цих процесів є проблеми з фундаментальною філософією і абсолютний брак філософів (філософів не плутати із докторами філософських наук – із ними все гаразд).

У цьому контексті варто пригадати, що створення об’єднання найвідоміших представників інтелігенції відбулося за ініціативою трьох церков: Української православної церкви, Української православної церкви Київського Патріархату та Української греко-католицької Церкви. Наразі загрози отримати звинувачення у богохульстві і антихристиянській діяльності не можуть стримати від невтішних висновків. Все показує на те, що сучасна версія християнства та її нинішні носії не можуть дати розуміння духовності, природи людини та розуміння таких категорій як воля, свобода, любов, жертовність, зв’язавши усе в цілісність.

Попри  наголошення з боку Блаженнішого Любомира (Гузара) 5 квітня 2012 року під час проведення Національного круглого столу, щодо цілісності і глибинного розуміння природи людини, стає зрозумілим, що такого розуміння немає.

Про важливість такого розуміння свідчить відкритий лист до Групи одного із учасників круглого столу Марка Зобова: «Яке все ж-таки суспільство ви бажаєте сформувати в Україні, з якими ціннісними пріоритетами? – Тими, які позначили в своїм Зверненні представники Церков – «любові, справедливості й взаємодопомоги», або – свободи, як це позначили ви в своєї Декларації?

Якщо пріоритетом є свобода, то це суспільство західного зразка – «суспільство масового споживання», де перше місце у житті належить матеріальним речам. А саме проти цього і виступили представники Церков, стверджуючи, що «людина – насамперед духовна істота» і висловлюючи стурбованість тим, що серед «багатьох українців укорінилася думка, що перше місце у житті належить матеріальним речам. Для таких людей багатство і можливості, які воно дає, стали ідеалом і сенсом життя. Але матеріальне багатство при духовній убогості завжди породжує в людині гедонізм (гонитву за насолодами) та егоїзм (самолюбство), які призводять до корупції, тобто руйнування, у всіх сферах життя — державній, політичній, суспільній та особистій».

Якщо, все ж-таки, пріоритетом є духовні цінності – любов, справедливість, взаємодопомога, то це наша ріднесенька слов’яноправославна ціннісна модель, яка, до речи, сторіччями формувалася насамперед православ’ям, а зараз знищується, щоби у нас запанувало те саме «суспільство масового споживання». Пріоритет духовних цінностей означає, що матеріальне розглядається як засіб, а не мета існування як індивідуума, так і людства в цілому.

Так ви все ж таки визначиться, будь ласка, – чого ви бажаєте! Ви – за духовність, або за масове, як кажуть, потреблятство? Бо роздвоєння – це шизофренія. До речи, саме від цього і потерпає зараз наш народ, душу якого витоптують прихильники масового споживання та євроінтеграції. Невже ж це незрозуміло, що більша частина України була століттями православна і завдяки цьому і сформувалася наша унікальна в світі слов’яноправославна цивілізація, для якої як раз і характерне пріоритет духовного. – Не європейці ми! Ми – східні слов’яни! І цим потрібно пишатися, а не зраджувати собі!»

Попри те, що такий допис вводить автора цього тексту у легкий шок, треба віддати належне Марку Зобову. Щиро! Дуже щиро! Саме цього бракує іншим. Але одкровення пана Зобова, активного громадського діяча та харківського інтелектуала, знімає з порядку денного запитання щодо розуміння цінностей та впорядкованості думок пересічного громадянина, байдуже, християнина чи атеїста. Якщо у освіченої людини такі думки, то не складно уявити, що робиться у головах реалізатора ринку Барабашова. Окрім того, це одкровення народжує непереборну цікавість щодо впорядкованості думок українських інтелектуалів.

Однак, насправді, не усе так погано. Українська Хартія вільної людини відкриває можливості усім бажаючим, небайдужим людям викласти власні смисли та сучасне розуміння основних ціннісних категорій і зв’язок між ними, і навіть спробувати сформувати образ майбутнього.

Не теологічні знання і ревне дотримання християнських постулатів, а людська діяльність, зусилля волі, потреба у волі, відчуття досконалості, творча енергія, любов дозволяють стверджувати, що духовність, це не віра у Бога. Духовність – це відчуття Бога. А бездуховність, це життя без відчуття Бога. Жити з Богом – це не вірити у його існування, а відчувати його. Віра у Ісуса Христа, у його воскресіння та дива, які творив  не мають відношення до духовності. Це не означає, що віра у Бога не потрібна. Вона потрібна. Для тих, хто поки не може відчувати.

Духовність – це багатовимірна категорія. Однією з ознак духовності, що, до речі, забезпечить змістовний і смисловий перехід цінностей від покоління до покоління, — це здатність відчувати біль предків і здатність жити їхніми мріями.

Холод і голод, потреба у безпеці, любові і волі спонукають людину до діяльності у наслідок якої, через вияв вольових зусиль людина пізнає себе (Бога), що дозволяє їй перейти до творчості. Творчість дозволяє відчувати. Вольові зусилля і жертовність – обов’язкові протягом усього життя. Безперервна еволюція духу (волі) – є обов’язковою умовою духовності. Жертовність не передбачає отримання будь-якого зиску. Вона є похідної душі людини, яка є завжди ірраціональна, і спрямована на досягнення душевної рівноваги. Розум (раціо) дається людині для рефлексії. Рефлексує душа людини.

Природа людини не є гріховною. Або як сказав Григорій Сковорода: природа є першопочаткова всьому причина і саморухома пружина. Усе духовне живиться енергією природи. Більше того, відхід від природи це дуже потужний і впевнений крок до бездуховності. Усе той же Джон Стюарт Мілль влучно відзначає: «Не існує природного зв’язку між сильними пристрастями та поганими вчинками. Сильні пориви – це лише інша назва енергії. Енергію можна вжити для лихої справи; але енергійна натура завжди може зробити й більше добра, ніж натура млява і байдужа. Люди, найбільше наділені  природними почуттями, — це завжди ті самі люди, культивовані почуття яких теж можуть стати найсильнішими. Та ж сильна чуттєвість, що робить живими й потужними особисті пориви, є так само витоком, з якого народжується найпристрасніша любов до доброчинства й найжорстокіший самоконтроль.  І суспільство виконує свої обов’язки, а також захищає свої інтереси  саме культивуючи цю чуттєвість, а не відкидаючи матеріал, з якого робляться герої , лише тому, що воно не знає як саме їх робити».

Військовий керівник громадянської війни в Англії, прибічник парламентаризму християнин Олівер Кромвель, нехай і під тиском союзників (також, до речі, християн), але відрубав голову королю.  У часи, коли влада була від Бога цей вчинок був неабиякою зухвалістю, який не просто десакралізував владу, він сакралізував волю. Якщо користуватися радянськими штампами, то Кромвеля і його колег по парламенту, мало хвилювали інтереси трудового народу. Кромвель дав таку реакцію на ігнорування волі людини і обмеження її зовнішньої свободи (утиски економічних свобод королем).

Цілком можливо, що усвідомлення важливості розуміння людської природи допоможе нам змінити підхід до інтерпретації історичних подій. Донині така інтерпретація відбувається не з позиції природи людини, а з позиції геополітичних інтересів Росії. Можливо тоді ми зможемо впевнено і чітко відповісти своїм опонентам, що колабораціоністами, слід вважати, не тих хто шукав союзників для помсти за приниження людської гідності (до гідності людини належить її свобода), а тих хто добровільно(!) після  1933 року пішов до лав Червоної армії. Можливо після цього воїн який бився за свободу буде не головорізом, а духовною людиною?

Християнство багато зробило для внутрішньої свободи людини. І це дуже потрібно, адже людина може не мати будь-яких зовнішніх обмежень і примусів, але вдаватися до рабських вчинків з причини внутрішньої несвободи. Проте свобода це цілісне поняття, яке складається як із внутрішньої так і зовнішньої свободи або волі. Чомусь у християнській теорії, зовсім не приділяється уваги саме волі. Це є особливо дивним, адже усі знають про те як Мойсей не лише вивів свій народ із єгипетської неволі, він ще й 40 років водив його пустелею, аби вмер останній, хто знав рабство. Якщо духовність у християнстві це вправляння у внутрішній свободі, любові і жертовності, то залишається не зрозумілим вчинок Мойсея. Адже з такими ціннісними орієнтирами треба було залишатися у рабстві і вправлятися у внутрішній свободі, любити ближнього та жертвувати. Але чи може невільник любити? І якщо може, то кого? Хіба себе.

В українській мові слово «воля» має два значення: воля як зусилля і воля як зовнішня свобода. Для того аби пізнати себе (Бога) людині потрібна свобода. Більше того, виникає наступне природне запитання: а чи можна пізнати себе (Бога) виконуючи чужу волю, і чи можна стати на шлях духовного розвитку, виконуючи чужу волю?

І справа тут не лише у тому, що Борис Гудзяк освячував теплиці пану Фірташу. Відсутність реакції з боку моральних авторитетів на штурм беркутом ОВК за відчайдушний спротив людей проти ігнорування їхньої волі походить саме із того, що воля в усіх її розуміннях не є священною для українського духовенства. Більше того, все показує на те, що на сьогодні духовенство демонструючи нову культуру жертовності, де-факто, є співучасником глобального процесу з пошуку нових, безжертовних, варіантів цивілізації.

Й нарешті, образ майбутнього або візія.

Не можна стверджувати, що ніхто в Україні не працював над цим питанням. Одним з прикладів візії є Україна як держава комфортного проживання. Спростування цього хибного орієнтиру, який виражений чи не у кожному слові не є завданням цього тексту. Свідомо чи не свідомо над образом майбутнього працювали і найвідоміші представники інтелігенції. Проте «вільна людина у вільній країні» очевидно так і залишиться слоганом, не здатним когось зачепити. На сучасному етапі, для переважної більшості людей, візією будуть чіткі і зрозумілі відповіді на виклики, які накопичились в усіх сферах життя: судова система, правоохоронні органи, пенсійне і медичне забезпечення, економіка і банківська діяльність, освіта. Цей список можна продовжити. Але головне зрозуміти, що через візію люди прагнуть побачити як розуміються, принаймні, дві важливі речі – справедливість і досконалість. Мабуть, над цим нам усім треба працювати. Думаю, Група «Першого грудня» уже себе вичерпала.