Включусь і я в дискусію щодо Донбасу, а саме до питання: «Чи варто за нього боротися?». Останнім часом багато доводів наведено і за збереження Донбасу, і проти. Більшість з них доволі раціональні і мають право на життя. Але є два фактори, котрі я б хотів урахувати.
Перший, сьогоднішній виклик, котрим став конфлікт на Донбасі.
Другий, фактор майбутності, а саме тенденції, котру варто поважати.
Отже, щодо першого. В Донбасі насправді складна ситуація. Психоз заволодів більшістю його мешканцями. В цих складних умовах істеричне населення організовують фахові інструктори з сусідньої держави. І даний виклик є надзвичайно важким випробуванням. Використовуючи доводи у існуючих публікаціях у нас є два виходи: перший, як дотепно зазначив один з авторів: «Отцепить Донбасс и «нажать на газ», або другий зробити все, аби його відстояти. Автор переконаний, що в цих двох варіантах закріплена точка біфуркації, відліку нашої держави. І ще більше переконаний, що у разі втримання Донбасу у таких умовах Україна, нарешті, отримає потужну мотивацію до суб’єктності. Логіка така: не можуть м’язи отримати форму без постійного тренування, тобто точки опори яке їх напружує. Збройні сили, міліція та СБУ за роки незалежності свої основні функції вивели на периферію замінивши їх корупцією, кришуванням і тд. Офіцери та солдати з тактичним та стратегічним мисленням, високою військовою та професійною підготовкою були просто лишні на цьому святі кар’єризму та шапкозакидуванні.
А що сьогодні? Влада вимушена змінювати кадри на професійні. В штаб антитерористичної операції набираються військові з досвідом. СБУ нарешті починає займатися своєю справою і відзначенням кращих бійців є не виконання корупційного плану, а вміння знаходити та ліквідовувати ворожий елемент. По суті, йде ренесанс силових органів. Те саме коїться і з українською елітою та державним апаратом. На початку введення АТО в паніку вводило взагалі усвідомлення наявності російських спеців, вже не кажучи про стягування військ на кордон. Влада навіть боялася надавати письмові накази. На даний момент важко, повільно, але з’являється політична воля, суб’єктність українського політикуму. Не дивлячись на перший переляк та купу військ під кордоном, влада після довгих зволікань наважилась проводити АТО. Не дивлячись на «дорожні карти» та залякування з Росії, наші керівники заявляють про неможливість діалогу зі озброєними бойовиками. І європейцям і росіянам В Україні з’являється голос. На цьому фоні п’ята колона повністю маргіналізується та втрачає будь-яку підтримку. А спікер парламенту відкрито наїжджає на Симоненка, як на говорячу голову сепаратистів. Рейтинги КПУ та ПР вам в поміч.
Виходячи з цього автор стверджує, що намагання вирішити ситуацію на Донбасі створює суб’єктну владу в Україні. І це найголовніший довід потрібності цього регіону. Якщо ми будемо здавати ті частини країни, котрі можна втримати, то деморалізація і спокуса до наступних «зливань» тільки знищуватимуть державу. А щодо ротаційності Донбасу, то саме політична воля і суб’єктність еліти може перетворити будь який регіон на прибутковий. Тому це справа часу.
Другий фактор – майбутнє. Є одна важлива тенденція, котру ми маємо поважати і підтримувати. Покоління, що народилося в Україні, або живе в ній свідому частину свого життя в переважній більшості патріотичне. І кількість цих людей більшає, а значить має наростаючий вплив на суспільну думку. Якщо ми поглянемо на історію виборчого процесу, то партії проросійського характеру на початок незалежності мали підтримку на більшості території країни. Зі зростанням нового покоління ситуація змінювалась і вже в 2002-2004 році проукраїнські та проросійські політичні сили мали майже рівнозначну територію. На сьогодні вже можна констатувати, що проросійською політичною платформою залишився лише Донбас. А тепер уявімо, що в 2004 році сталося щось подібне і проросійський шабаш спалахнув би до прикладу у Дніпропетровську. Дивлячись з сьогоднішнього, часу чи було б логічно здавати його? Це саме і з Донецьком.
Я наведу два важливих приклади. Перший, з виборів 2010-12 рр. Будучи активним учасником виборчого процесу помітив, що на студентських дільницях частка голосуючих за опозиційні партії або лідерів на порядок більше за звичайні. Найкрасномоніший приклад дільниця військового ліцею у Ленінському районі м. Донецька, де одна з по позиційних сил взяла майже рівну кількість голосів з ПР.
Другий, нещодавній приклад. Вчителька історії одного з околичних районів Макіївки після проведення референдуму зайшла до директриси і спитала: «Ти знаєш що діти говорять?». Та відповіла, що ні. «А говорять вони, що вчителі школи є зрадниками котрі підтримують сепаратистів». І помітьте, я не кажу про центральний район Донецька, де школярі злими очима дивилися на ходу сепаратистів з російським прапором, голосно задаючи питання: «Навіщо ви тягнете прапор іншої держави?». Або про приїзд у центральний нічний клуб російської співачки, після слів якої про бажання швидкого приєднання Донбасу, після анексії Криму, молодь почала свистіти та кричати патріотичні вигукування. Звісно і серед молоді багато сепаратистського елементу, але далеко не такого як серед старшого населення і їх явна меншість.
Тому роблячи висновок хочу сказати, що ми маємо приймати виклики, аби стати сильнішими і повинні поважати майбутнє, аби його не втратити.
