Уроки трагедії під Іловайськом

Річниця трагедії під Іловайськом, відомої як «Іловайський котел» 10 серпня — 3 вересня 2014-го року, дає привід зробити деякі узагальнення та висновки для влади та суспільства.

Сьогодні ми маємо щодо трагедії під Іловайськом: висновки ТСК Парламенту, громадське розслідування, продовжуваний процес розслідування військової прокуратури.

Пропоновані тут узагальнення зроблені в контексті загальної громадської дискусії щодо причин трагедії під Іловайськом. Вони покликані відповісти на деякі запитання, відповідей на які політики чи посадові особи традиційно уникають.

Ці відповіді дані тут з позиції усвідомлення простої істини — узагальнення щодо трагедій не можуть бути результатом будь-якого розслідування, бо узагальнення не є результатом фіксації порушення норм, правил, законів чи посадових інструкцій. Узагальнення щодо трагедій завжди є результатом здогадки, інсайту, інтуїтивного синтезу щодо мотивів, цілей та стратегічних намірів головних діючих осіб трагедії.

Ми не можемо зрозуміти трагедію, допоки ми не вдаємося до узагальнень, якими контраверсійними і прикрими для суспільства вони не були б.

Уроки для влади

Аналіз ситуації протягом часу, що минув, говорить про ігнорування різними представниками влади висновків з опублікованого звіту ТСК Верховної Ради з розслідування трагічних подій під Іловайськом.

Висновки ТСК Верховної Ради з цього приводу слабко враховані в ситуації ведення війни. Увагу суспільної свідомості переключено на виконання «Мінських угод», які були ініційовані саме після Іловайської трагедії.

Переговори Мінськ-1 та Мінськ-2 зробили ще більш складним, ніж це було до того, введення військового стану, який рекомендувався в першому висновку звіту ТСК як найнеобхідніший крок. Відсутність Ставки Верховного Головнокомандувача, не введення в дію Стратегічного плану застосування Збройних сил та інших збройних формувань — все це досі продовжується. В звіті зосереджено увагу також і про неможливість ефективного економічного забезпечення війни поза військовим станом: «Кабінет Міністрів України продовжував і продовжує працювати в режимі розподілу фінансових ресурсів, причому не завжди адекватно обставинам». Таке ручне управління Урядом фінансування війни продовжується і досі.

Другий висновок полягає у тому, що «Формально центром координації військових дій є штаб АТО, що має багато в чому віртуальний характер. Все управління, замість необхідної в умовах війни єдиноначальності, побудовано на штучному незаконному сумісництві посад і неформальних взаємозв’язках між представниками різних відомств». Така структура управління існує і досі. Нинішній радник Президента та Міністра оборони говорить про те, що досі не можна зрозуміти, хто віддавав наказ заходити в Іловайськ. Якщо це так, то це означає, що рівень дезорганізації військового керівництва є злочинним. І відповідати за це мають всі військові керівники, починаючи з Президента.

В третьому висновку вказується на те, що Міністр оборони та Начальник Генерального штабу є прямими винуватцями трагедії. Міністр оборони Гелетей звільнений зі своєї посади за результатом розслідування ТСК та тиску Парламенту на Президента. Можна сподіватися, що військова прокуратура дасть відповідь щодо конкретних посадових осіб, що винуваті у трагедії під Іловайськом. Але незалежно від цього потрібна корекція самої кадрової політики Президента. Начальник Генштабу продовжує перебувати на своїй посаді, що свідчить вже про довгострокові кадрові помилки Президента України.

Четвертий висновок. «Стала падати довіра народу до керівництва країни й армії. Власну слабкість і нездатність керувати обороною країни керівники міністерства оборони і Генерального штабу стали пояснювати силою і непереможністю агресора». Це зрештою призвело до масового ухилення від шостої хвилі мобілізації. Коли війна нелегальна і неофіційна, вона втрачає і легітимність.

Якщо в країні мир згідно з Мінськими угодами 1-ою та 2-ою, тоді чому продовжуються мобілізації? Ось на яке питання досі не дав відповідь Президент. Якщо в країні немає військового стану, то навіщо іти у військо — ось як ставлять питання ті, хто ухиляється від мобілізації.

Головний висновок, який напрошується при аналізі звіту ТСК, — неефективно вести війну між миром та війною. В ситуації так званого миру неможливо забезпечити військову структуру влади, єдиноначальність, підпорядкування добровольчих батальйонів ЗСУ.

Під час розслідування ТСК Міністерство оборони та Генеральний штаб при потуранні Президента протидіяли її роботі. Тобто свідчення та матеріали добувалися ТСК всупереч органам влади, які безпосередньо займаються війною. Ця протидія була системна, вона також продовжилася і після опублікування звіту.

Президент безпосередньо не реагував на висновки ТСК, потрібен був тиск Парламенту, що було звільнено Гелетея з посади Міністра оборони та згодом призначено Турчинова на посаду Секретаря РНБОУ. Але цього за великим рахунком недостатньо. Бо не досягнуто головної мети — ефективності структури державного управління в ситуації війни.

Головний недолік самого розслідування ТСК — небажання створювати конфлікт між Парламентом та Президентом. І з такої позиції виходить непослідовна критика в згадуваному звіті головних умов діяльності влади в умовах війни. Сам Парламент не сприйняв у своїй всеохопності висновки ТСК.

Якщо ж відволіктися від небажання створювати конфлікт між Парламентом та Президентом, то можна задати провокаційне питання: Мінські угоди сталися після випадкової трагедії під Іловайськом чи якась трагедія, подібна до тієї, що сталася під Іловайськом, свідомо передбачалася під Мінські угоди?

Після читання звіту ТСК напрошується саме другий висновок. А це означає, що трагедія під Іловайськом не була несподіваною ані для Президента, ані для більшості Парламенту.

Це означає, що розрив між новою владою та суспільством після революції 2013-2015 років все ще лишається, і трагедія під Іловайськом лише поглибила розрив, який нетривалий час після революції гідності скорочувався. Єдність влади та суспільства задля збереження України як ефективної держави, цілісної території та цілісного суспільства досі не здобута.

Уроки для суспільства

Сайт «Петр и Мазепа» зробив велике дослідження цієї драми з точки зору подій, які лишилися за рамками звіту ТСК Парламенту.

Зроблене дослідження має стосунок до військової картини цієї трагедії з позиції суспільства, зокрема з позиції добровольчих структур. Це дослідження також говорить про роль бізнесменів в трагедії під Іловайськом.

Виявляється, що військова операція під Іловайськом планувалася як бізнес-проект: було фінансування для добровольчих батальйонів, була можливість вирішувати — брати гроші і воювати чи не брати і не воювати. Потім звичайно бізнесмени стали заперечувати факт наявності такого підходу — нічого не знаємо, була лише консультативна зустріч, ніяких грошей і ніяких бізнес-пропозицій повоювати.

Трагедія під Іловайськом говорить прямо — так воювати не можна. Коли проводити військові операції як бізнес-оборудки, війна перетворюється на бізнес. А якщо війна це бізнес, то ворог завжди зможе використати такий підхід і заплатити більше, ніж держава чи суспільство, чи знайти більш дорогих найманців.

Коли добровольчі батальйони починають вести війни як бізнес-проекти з підходом «хочу воюю і беру гроші, не хочу, не воюю і гроші не беру», тоді власне і виникають трагедії. Нічого ліпшого за єдиноначальність та жорстку військову дисципліну людство досі не придумало.

Добровольчі батальйони добре працюють в ситуації: 1) коли армія власної країни зруйнована; 2) коли ворог представлений такими ж добровольчими батальйонами, хай навіть вони керуються авторитарною владою на віддалі. Коли ж ворог представлений регулярною армією, воювати з ним може лише регулярна армія.

Друга обставина, на яку вказує дослідження, — хаотичне поєднання добровольчих батальйонів та ЗСУ та хаотичне управління добровольчими батальйонами відносно стратегічних цілей ЗСУ на фоні сваволі добровольчих батальйонів. Саме зі сваволею пов’язані ті образливі слова в дослідженні про зрадництво і зрадників серед військових командирів, зокрема серед командирів добровольчих батальйонів.

Складається враження, що добровольчі батальйони прагнули героїки набагато більше, ніж комбатанти ВСУ. Саме з цією обставиною пов’язані ті багато фактів, що добровольчими батальйонами українське військове керівництво намагалося «затуляти дірки» та вирішувати проблеми в тих місцях, де цього не могли зробити ЗСУ.

Трагедія під Іловайськом говорить, що саме при такому підході крайніми завжди будуть добровольчі батальйони. Ними «затуляють діри» і на них намагаються повісити всю провину. Адже, щоб наступати та відступати комбатантам ЗСУ потрібен наказ. А добровольчі батальйони самі вирішують, коли їм наступати чи відступати.

І звинувачення у зраді особливо образливі для командирів добровольчих батальйонів. Тобто ситуація відступу будь-якого військового підрозділу завжди має двоїсту оцінку — «ми відступили, щоб зберегти людей» і «ми втекли, бо злякалися і зрадили». Для військового підрозділу регулярної армії є наказ Головного командування. Якщо наказ Головного командування на відступ був, то це збереження людей. Якщо наказу Головного командування на відступ не було, то це зрада. Коли добровольчі батальйони діють поза наказом Головного командування, у них немає можливості виправдатися наказом.

В такому разі добровольчі батальйони опиняються під осудом громадськості. І тоді скільки завгодно можна говорити про зраду у самому Головному командуванні. Якщо для добровольчих батальйонів не існувало Головного командування, то і зради його не було. А значить була зрада лише в добровольчому батальйоні. Така жорстка логіка добровольчої війни, яку дуже важко здолати.

Третя важлива обставина — підстава чи кидок з боку противника. Головне командування домовилося з противником, що оточені комбатанти будуть організовано виведені з місця оточення. А противник взяв і розстріляв українських комбатантів під час виходу з оточення. Саме ця обставина говорить всьому українському суспільству просту річ — ми воюємо не з противником, ми воюємо з ворогом. Мета ворога за будь-яку ціну знищити українських комбатантів.

Ворогу вірити не можна. З ворогом не можна ні про що домовлятися. Якщо попадають в оточення до ворога, то прориваються з боєм. Особливо, якщо Головне командування з ворогом домовилося про вихід без зброї, а значна частина комбатантів не згодні з цими домовленостями і продовжують воювати зі зброєю в руках. Особливо, якщо ворог веде себе підозріло і змінює домовленості.

Війна це шлях обману, як говорив Сунь-Цзи. В критичній ситуації на війні взагалі нікому вірити не можна — ні своїм політикам, ні ворожим командирам.

Водночас залишаються питання, що поставлені в дослідженні сайту «Петр и Мазепа»:

«Чому в «військовій операції по розгрому основних сил незаконних збройних формувань в м. Іловайськ і взяттю його під контроль» підрозділами Військових Сил брали участь в блокуванні міста, а розгром основних сил незаконних формувань був доручений добровольчим батальйонам, які були покликані виконувати міліцейські функції у другому ешелоні і мають відповідно до цих функцій озброєння? Хто конкретно і чому затверджував це рішення?

Чому при плануванні операції по взяттю крупного транспортного вузла, що має стратегічне значення, не викликала сумнів інформація про незначні сили супротивника, чому не була проведена дорозвідка ситуації в місті і чому не була врахована можливість посилення угрупування терористів з використанням залізниці? Чому якщо були сумніви в розвідданих, першим ешелоном не були підрозділи Збройних сил з важким озброєнням?»

Вочевидь, що такі рішення приймались або Президентом України безпосередньо, або разом з Начальником Генерального штабу — головнокомандуючим Збройних сил.

З військової точки зору, ці рішення свідчать про повний непрофесіоналізм. Саме тому з військової точки зору вони не зрозумілі.

Вони можуть бути зрозумілі лише з політичної точки зору. Складається враження, що Президент разом з Начальником Генерального штабу послали добровольчі батальйони в небезпечну військову ситуацію, де в них не було ні можливості, ні засобів протистояти ворогу настільки ж ефективно, як це могли зробити ЗСУ.

Добровольчі батальйоні вже тоді складали для Президента і всієї нової влади велику небезпеку — самостійні, критично налаштовані до влади, їх важко стримати від бажання іти і захищати свою Батьківщину. Більше того, існувала та існує загроза, що добровольці з досвідом війни завжди можуть прийти і запитати у влади — як ви тут робили реформи, поки ми воювали.

Друга причина таких дій влади, яка вже викладена вище, — складається враження, що Президент бажав домовитися з Росією про мир. Йому заважали активно налаштовані комбатанти добровольчих батальйонів, які хотіли вести війну до переможного кінця. Отже на питання, що задані в дослідженні сайту, виникає дуже неприємна для української громади відповідь: добровольчі батальйони послали на знищення.

Легалізація добровольчих батальйонів почалася саме після трагедії під Іловайськом. Саме ця трагедія і розголос про неї змусила Президента шукати інших шляхів порозумітися з комбатантами добровольчих батальйонів.

Отже ціною трагедії під Іловайськом українці отримали важливі висновки.

Українська влада не Росію переконала шляхом перемоги над нею у тому, що потрібен мир на наших умовах. Українська влада шляхом трагедії під Іловайськом переконала власне суспільство, що потрібно піти на мир з Росією на її умовах.

Українська влада шляхом жорстокої розправи зі свавільними добровольчими батальйонами змусила їх до легалізації, чим знизила їх революційний потенціал і знищила при цьому довіру до себе всього суспільства.

Суспільству з боку українського військового керівництва було наочно продемонстровано, що реформи можна саботувати і продовження революції можна подолати керованою війною в невизначеному стані «ні миру, ні війни». «Мінські угоди» як мир з Росією це український варіант контрреволюції.

Український Термідор як перемога олігархів на чолі з Президентом над українською громадою це не кінець революції. Це просто підготовка до нового етапу революції.

І цей новий етап революції вже буде пов’язаний не тільки зі змінами в Україні, але і зі змінами в Росії.