Ще не вмерла України… її друга республіка! Нехай живе Третя!

Загальновідомо, що держава є системою взаємодії між офіційною владою та суспільством на основі легітимного примусу. Це єдність загально соціальних і вузько класових інтересів громадян, причому загально соціальний інтерес у високо розвинутих державах є переважаючим.

Перед тим як запропонувати бачення, якою повинна бути країна завтра, потрібно відповісти на запитання: а чим насправді є держава Україна сьогодні?

Досвід останніх років показує, що системи взаємодії між владою та суспільством немає, є лише механізми примусу.  Та й легітимність цих механізмів також під глибоким питанням, бо практика творення загальнодержавної законодавчої бази в інтересах окремих груп громадян, вибіркове правосуддя, відверта сумнівність результатів всенародних волевиявлень є не природніми та не схвалюються (не легітимізуються) суспільством.

Далі, чи можна говорити про перевагу загально соціального інтересу над вузько приватним, коли понад 80 відсотків державних надр, ресурсів і майна зосереджено в руках кількох десятків громадян і використовуються ними виключно на власний розсуд, не покриваючи на сьогодні навіть базові соціальні потреби решти суспільства (пенсії, бюджетні зарплати, соціальна допомога)

Таким чином де юре держава Україна є сьогодні суто формальним утворенням. Утворенням, яке, хоча й носить зовнішні атрибути держави (та й то не всі, бо до сьогодні ми не маємо великого герба України), проте не консолідує суспільні процеси всередині країни  і відлякує своєю безконечною багатовекторністю усіх ззовні.

 

Проте розчарую тих, хто читаючи цей текст, зараз зловтішно потирає руки в очікуванні мого висновку про те, що такої держави як Україна немає і де факто.

Насправді Україна є, якщо не завдяки, то скоріше всупереч, але є.

Всупереч здоровому глуздові Україна поєднує в собі елементи республіки і особливої форми олігархії – тимократії, державного устрою, при якому, згідно з Арістотелем, громадянам їх політичні права визначаються в залежності від розмірів їх майна. Тут корисно звернути читача до матеріалів Юрія Романенка та Дмитра Громакова, нещодавно опублікованих «Хвилею».

Сучасній Україні притаманні елементи тиранії, яка виникла внаслідок конфлікту між широкими верствами населення та олігархами (за Арістотелем «виродженими аристократами, а в нашій реальності несформованими аристократами) і купленої царської влади (бо як з грязі та в князі, то ще краще у царі)

Життєздатність такого конгломерату є сумнівною, наповнення форми антагоністичним змістом, створює таке внутрішнє напруження всієї моделі державного устрою, з яким не впорається жодна політична персоналія. Це напруження обов`язково матиме вихід, про що я також недавно згадував. Визначальним для майбутнього буде те, хто й куди спрямує цей вибух.

Отже якою могла б стати модель суспільного консенсусу майбутньої України?

Як на мене, то відповідь лежить на гора і дивно, що ніхто з сучасної еліти цього ще не бачить.

Наступним проектом в Україні повинна стати не політична партія, існуюча, чи нашвидкуруч розкручувана кимось з олігархів, а … народ!

На підтвердження наведу тільки два аргументи:

1. У суспільстві давно визрів запит на справедливість! Найкращим свідченням цього є нещодавні події на шахті «Красный партизан» у Свердловську. Адже це спалах нової зорі, саме у Свердловську у січні зародилась Третя республіка. Згадаймо про роль оновлених тред юніонів у Великобританії, які не тільки примусили владу слухати народ, але й підписали із владою у 1974р. так званий соціальний договір.
2. У суспільстві давно визрів запит на солідарність! Як би не мусували питання про дві країни по різні боки Дніпра – це не більше, ніж свідома маніпуляція. Трагічний випадок з Оксаною Макар тільки підтвердив, що країна готова солідаризуватись незалежно від політичних уподобань, мовних, майнових чи будь-яких інших ознак.

 

Об`єднує наведені аргументи також новітній досвід сусідньої Польщі, у якій саме профспілковий рух «Солідарність» завдав вирішального удару старій патерністично-комуністичній системі Ярузельского.

І зрештою у суспільстві визрів українець, громадянин! Громадянин, який, незалежно, від своєї мовної, релігійної чи етнічної приналежності, ідентифікує себе з цією країною, нехай хворою, часто недолугою, але своєю.

А власне громадяни і творять народ.

Яка ж роль у цьому потенційно новому проекті влади і олігархічної еліти?

Відповідь на це запитання ще тяжко сформулювати однозначно.

Коли відбувались події на шахті у Свердловську, дії влади були мені зрозумілі і передбачувані. Включення репресивного механізму та обмеження інформації у суспільстві були тактично правильними і стратегічно програшними. Що теж не дивно, бо правлячій «Сім`ї» не властиво мислити стратегічно. Проте це тема іншого дослідження.

Але мені категорично Незрозумілими були дії, вірніше бездіяльність опонентів та кишенькових васалів влади – опозиції та комуністів.

Перші в Україні історично і традиційно чекають, що народ сам принесе їм шапку Мономаха, бо так їм належиться.

Другі, тобто комуністи, які ще кілька місяців тому так запекло на всіх сіті лайтах країни запевняли, що повернуть країну народу, не опинились поряд з робітниками, які вимагали справедливості. Чим також в черговий раз підтвердили, що підбирають з дозволу крихти з панського столу влади.

Отже залишається олігархічна еліта. Чи знайдеться серед українських олігархів той, чи ті, хто не побоїться народу і досягли того рівня Державця за Мак`явеллі, який за допомогою народу, трансформує державну модель управління з корпоративно-антисоціальної у корпоративно- народну?

Питання залишається відкритим.

Якщо комусь буде цікавим механізм реалізації такої моделі, охоче поділюсь.