Сергій Дацюк: Що відбувається з точки зору стратегії?

Саме зараз, коли конфлікт між владою та громадою знову загострився, потрібно бачити ситуацію стратегічно. А з точки зору стратегії ми можемо бачити фундаментальні стратегічні розриви між владою та громадою.

Давайте подивимось на ці стратегічні розриви.

Перший розрив. Мінський процес зайшов у глухий кут. Ні українська влада, ні російська влада, ні представники Заходу не бачать в ньому ані перспективи, ані альтернативи. Єдина функція мінського процесу – час від часу домовлятися про зменшення інтенсивності обстрілів та обмінюватися заручниками та арештованими. Але обстріли будуть продовжуватися Росією та керованими нею ОРДЛО з єдиною метою – постійно демонструвати українській владі та українській громаді те, що вони не контролюють цю територію і рано чи пізно змушені будуть домовляти з Росією на умовах Росії.

Український правлячий клас не здатен до жодних стратегічних інновацій в процесі війни. Український правлячий клас постійно намагається перекласти зусилля досягнення своїх стратегічних інтересів на західних партнерів. Це не подобається на Заході і тому не матиме успіху.

В Україні виокремилися і вступили в протиріччя дві взаємовиключні стратегії – 1) інтеграція мілітаризованого та антиукраїнського Донбасу в Україну та 2) сепарація мілітаризованого та антиукраїнського Донбасу з України.

Тому громада вирішила взяти інноваційний процес в свої руки. Незалежно від того, що публічно заявляли учасники блокади (номінально то було питання про українських заручників), в стратегічній дійсності блокада торгівлі з Донбасом мала стратегічну мету продавити стратегію сепарації.

Оскільки подальший конфлікт влади та громади веде до політичного хаосу, є єдиний вихід – винести це питання на референдум, як власне це раніше і пропонувалося.

Другий розрив. Олігархічний консенсус вступив в масштабне протиріччя з інтересами української громади і загрожує економіці України набагато більше, ніж навіть млява війна в так званій АТО.

Владно-олігархічна контрабанда з ОРДЛО та з Росією, завищені та абсолютно несправедливі тарифи на електроенергію та опалення, які дозволяють олігархам наживатися та вочевидь давати владі відкати є прямим результатом олігархічного консенсусу.

Єдиний вихід, який бачиться, доволі складний і дуже болючий для правлячого класу – націоналізація СКМ та всіх інфраструктурних олігархічних підприємств, які є стратегічно важливі під час війни та наступне встановлення прозорих та справедливих тарифів для населення. Пан Ахметов має бути затриманий та проти нього має бути почато відкрите судове розслідування. Далі потрібно розпочати публічну комунікацію на громадянському (неолігархічному) телебаченні щодо питань, які порушені в статті «Три круга дотаций Рината Ахметова». Тобто має початися публічний демонтаж олігархічного консенсусу в монополізованій українській економіці.

Отже в стратегічній дійсності блокада торгівлі з Донбасом мала на меті зруйнувати олігархічний консенсус.

Третій розрив. Конституційний процес в Україні заблоковано через прямі спроби українського правлячого класу торгувати конституційним суверенітетом в рамках Мінського процесу. Водночас подальший політичний розвиток без фундаментальної конституційної реформи неможливий.

Відтак єдиний вихід, який бачиться, це прийняття закону про громадянську Конституанту, яку будуть проводити не народні депутат і взагалі не політики, а ті компетентні представники Конституанти, яким український народ висловить довіру.

Отже в стратегічній дійсності блокада торгівлі з Донбасом не мала на меті вийти на питання Конституції. Але реакція на цю блокаду влади і де-факто введення поліцейського режиму в країні одразу ж ставлять це питання – ця влада за такого політичного режиму і за умов олігархічного консенсусу не здатна завершити війну у якому-завгодно вигляді.

Для поліцейського режиму в країні є всі об’єктивні підстави. Можливо хтось думав, що поліцейський режим виникає завдяки персональному бажанню когось посилити свою владу через надання виняткових повноважень силовим органам. Хоча таке персональне бажання завжди буває, але саме по собі це не спрацює. Лише наявність об’єктивних підстав породжує поліцейський режим в країні.

Конкретні провокації з боку поліції, окремих депутатів, окремих громадян завжди бувають в такі часи. В даному разі влада розробила і провела спецоперацію по блокаді блокувальників, яка призвела до прямого конфлікту. Але не ці конкретні провокації є причиною поліцейського режиму.

Головною причиною поліцейського режиму є розрив стратегічного бачення перспективи країни між владою та громадою.

Саме тому поліцейський режим, який де-факто ввела влада, має протилежні до інтересів громади цілі влади:

1) Відстояти російську стратегію інтеграції Донбасу в Україну на російських умовах, бо Росія на інші не погодиться.

2) Відстояти збереження олігархічного консенсусу, бо він нібито працює, правда за рахунок зубожіння українських громадян.

3) Продовжити блокаду конституційного процесу і зберегти корумповану українську державу.

Тобто мова йде не просто про те, що рішення РНБО про визнання блокади на державному рівні, яке влада прийняла під тиском громадськості, можна було прийняти набагато раніше. Це рішення лише пом’якшує гостроту конфлікту, але воно не вирішує ситуацію в принципі.

Мова йде про наступне – УКРАЇНСЬКА ВЛАДА В ПРИНЦИПІ ВТРАТИЛА КОНТРОЛЬ НАД СИТУАЦІЄЮ, ВОНА ПРИЙМАЄ РІШЕННЯ ЛИШЕ ПІД ТИСКОМ РОСІЇ, ЗАХОДУ ТА ВЛАСНОЇ ГРОМАДИ.

Українська активна громада не повинна вважати рішення РНБО стратегічною перемогою. Це тактична перемога. Стратегічна перемога не досягнута.

Тому проблема не вирішена. Головна стратегічна небезпека – нездатність нинішньої української влади до вчасного (на випередження) прийняття стратегічних рішень – не подолана.

Поліцейський режим політиками не усвідомлюється, стратегічно не долається.

Тому олігархічно-кримінальна диктатура все ще лишається неминучою.

Джерело: блог Сергія Дацюка на УП