Сергій Дацюк: Проблема консолідації України

Проблема консолідації України виникає в кожній кризовій ситуації, якщо про неї спеціально не думати та не вирішувати її окремими зусиллями. Надто вже різноманітна є Україна. І якщо її не мислити як імперію в державному вимірі, то її потрібно мислити як соборність, тобто як громадську спільність, відповідальність усіх за всіх, єдність індивідуального і загального, взаємне духовне збагачення і спільний розвиток в контексті спільної інтерпретації минулого, консолідації зусиль в теперішньому у спрямуванні на єдність в досягненні кращого майбутнього.

Тобто соборність це неперервна робота по стимулюванню суспільного діалогу «навіщо нам бути разом» вкупі зі спеціальними діями комунікаційного та інституційно-організаційного об’єднання суспільства в контексті найближчого та більш далекого майбутнього.

Зараз Україна переживає вкотре за післяреволюційні роки ситуацію, коли ця проблема знову актуалізується.

Два потужних фактори консолідації України зведено нанівець.

Перший потужний фактор консолідації – Революція Гідності – діяв навіть після контрреволюції квітня 2016-го року в Парламенті. Цей фактор діяв до того, моменту, поки надія на революцію жила у сподіваннях більшості. Спроба відродити революцію в жовтні-листопаді 2017 показала, що ця ідея не може консолідувати суспільство, бо надто великі ризики в ситуації війни і надто мала робота над стратегуванням та організацією цієї революції.

Другий потужний фактор консолідації – російсько-українська війна – діяв до часу, поки не стало ясно, що Мінські домовленості не є суб’єктними для української громади і призначені не стільки для того, щоб об’єднати Україну без окупованих територій, скільки для того, щоб зафіксувати розкол України.

Керована консолідація України довгий час трималася на двох процесах – на слабореформістській діяльності влади, яку найголовніше виражав Президент України, та на пропагандистській діяльності у ЗМІ, яку найповніше виражав УІНП та «Мінстець».

Останні недосконалі реформи – пенсійна, медична та земельна – показали неспроможність правлячого класу до справжніх інновацій, відтак слабореформістська діяльність втратила консолідуючий потенціал.

Президент як інститут та персона втратив на сьогодні потенціал консолідації. Принаймні його низький рейтинг, стратегічні помилки та відверте політиканське святотатство не дозволяють більше розглядати його як позицію консолідації країни.

Пропагандистська діяльність добре працює тоді, коли вона побудована на просуванні майбутнього, а не минулого. Декомунізація України та героїзація її минулого могла б добре працювати, якщо би вона була побудована на потужній філософії майбутнього та на вирішуваній спеціально та неперервно проблемі консолідації суспільства.

Реконструкції деяких спроб консолідації

Чи може продовження революції консолідувати українське суспільство?

Це дуже непросто запитання. Зазвичай консолідація революційною силою суспільства можлива лише після перемоги революції. А до її перемоги революціонери скоріше розколюють суспільство, аніж консолідують його.

Навіть просування ідеї справедливості як покарання винних за злочини розстрілу Майдану та військову зраду у російсько-українській війні, за олігархічне здирництво та за системну корупцію – не може консолідувати все суспільство, бо так зрозумілій справедливості опиратиметься значна кількість правлячого класу, яка підкуповуватиме та заохочуватиме певну частину суспільства на опір цьому.

Реформістська діяльність як зміни за чужими зразками взагалі не здатні надовго консолідувати українське суспільство. Справжня консолідація можлива лише за умови власної інноваційної діяльності, яка по-справжньому включає творчу енергію громади і залучає її до солідарних реформ. Реформи ж за чужими зразками завжди несолідарні, бо правлячому класу не потрібна в цьому процесі творча енергія громади. Відтак у реформах правлячого класу за чужими зразками громада є лише спостерігач.

Чи може будь-яке продовження російсько-української війни консолідувати українське суспільство?

Вже точно, ні. У українців була можливість розгорнути цю війну як національно-визвольний процес в ситуації її початку. Це б дійсно могло надовго консолідувати суспільство. Але правлячий клас з його примітивними мотиваціями до збагачення та влади виявився неспроможним до такої солідарної дії.

Мінський процес як кероване ззовні закріплення розколу України не залишає жодної можливості на консолідацію України. Більше того, Мінські домовленості створюють бар’єр для поновлення такої солідарності на майбутнє.

Найбільше зло Мінських домовленостей навіть не в розколі України як такому, а в довгостроковій забороні Україні бути суб’єктною в подоланні цього розколу. Українцям постійно будуть нагадувати, що вони не можуть приймати рішення щодо об’єднання власної території, бо рішення про її розкол було прийняте не всередині України, а далеко за її межами, на міжнародному рівні. Мінські угоди це довгострокова втрата суб’єктності та солідарності Україною без надії на її відновлення у майбутньому.

Чи може українське суспільство консолідувати пропаганда?

Взагалі-то пропаганда добре працює всередині пануючої державної ідеології, якщо вона має яку-небудь перспективу – хоча б декілька десятків років, тобто хоча б цикл 3-4 активних поколінь, які би бачили своє майбутнє впевнено, як це було за радянської пропаганди.

Пропаганда погано працює в ситуації революції, якщо пропагандисти не розуміють, що це була за революція, і якщо пропаганди побудована винятково на інтерпретації минулого.

Офіційне розуміння Революції Гідності 2013-2016 років неймовірно примітивне. Воно складається з двох контекстів: антиколоніального (антиросійського та проєвропейського, не усвідомлюючи, що європейський культурний колоніалізм просто більш досконалий, ніж російський) та національного з домінуванням націоналістичного контексту (декомунізація, героїзація минулого, мовно-культурна українізація).

Офіційне розуміння революції свідомо уникає таких контекстів як геополітичний, антиолігархічний, соціально-економічний та громадянський.

Причому антиколоніальна та національна складові Революції Гідності просуваються через пропаганду не шляхом стратегування майбутнього, а шляхом інтерпретації минулого. Про майбутнє в ЗМІ практично не говорять – лише про минуле і про скандали теперішнього. Це в принципі не може консолідувати суспільство.

Нинішня пропаганда вичерпала свій ціннісний потенціал, заснований на критиці імперської політики Росії та переінтерпретації радянського минулого. Потрібна нова пропаганда, яка проблематизує теперішнє та просуває нові візії майбутнього.

Чи може націоналізм, побудований зокрема на інтерпретації минулого, консолідувати українське суспільство?

В принципі, може, але якщо принципи консолідації спеціально досліджуються, оновлюються відповідно до політичних реалій та солідарно впроваджуються, а не коли ситуація віддається на відкуп лише одній націоналістичній традиції.

Давайте візьмемо останню виставку «100 років боротьби: Українська революція 1917-1921», яку здійснив в центрі Києва Український інститут національної пам’яті до 100-річчя української революції 1917-1921 років.

В цій виставці є 10 героїв революції – Пантеон Української Революції, який би мав її консолідувати: Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Володимир Винниченко, Павло Скоропадський, Євген Петрушевич, Номан Челебіджіхан, В’ячеслав Липинський, Софія Русова, Євген Чикаленко. У розширеному списку діячів на сайті УІНП – додано Миколу Міхновського.

В своїй статті «Українська революція 1914-2021» я запропонував бачення цієї революції в контексті 6 (7) традицій – демократична, націоналістична, капіталістична, соціалістична, анархістська, козацька (гетьманська та отаманська).

Якщо реконструювати цей список героїв щодо запропонованого концепту, то можна побачити, що тут є такі традиції: демократична (Грушевський, Петрушевич, Липинський, Скоропадський), націоналістична (Петлюра, Коновалець, Петрушевич, Чикаленко), козацько-гетьманська (Скоропадський, Липинський), козацько-отаманська (Петлюра, Коновалець), соціалістична (Грушевський, Винниченко, Петлюра), капіталістична (Чикаленко, Скоропадський). Окрім того, тут є також кримськотатарська політкоректність (Челебіджіхан) та феміністична політкоректність (Русова).

Крім великих героїв є визнані особистості, які зображені на інформаційних дошках виставки, де показовий в цьому сенсі є Юрій Тютюнник. Але навіть там немає анархістської традиції – Нестора Махно.

Чому Махна немає в цьому Пантеоні? Навіть у дрібнішому масштабі Отаман Юрій Тютюнник є, а Махна немає. Адже це неспівмірні постаті. Кого знають у світі – Тютюнника чи Махна? Стаття Вікіпедії про Нестора Махна є 50-ма мовами світу, а стаття про Юрія Тютюнника лише 5-ма. Не кажучи вже про те, що це найвідоміший у світі діяч Української революції, бо всі решта героїв Української революції мають набагато меншу знаність у світі з точки зору кількості статей Вікіпедії різними мовами: Петлюра (37), Грушевський (24), Скоропадський (20).

Зрозуміло, що Президент України не толерує махновщину. Але навряд чи УІНП не включив Махна до Пантеону Української революції через лояльність до Президента. Причина цього – відсутність в Україні багатовимірної концепції історичної пам’яті, спрямованої на консолідацію суспільства. В Україні відсутня не національна пам’ять, а суспільна соборна історична пам’ять. Українська пам’ять викривлена націоналізмом – домінуванням однієї з традицій. Це стратегічна помилка.

У Махна одразу три «гріха», що заважають внесенню його в цей Пантеон Української Революції 1917-1921: 1) він мав зв’язки з більшовиками; 2) він був проти державницької традиції; 3) але найголовніше, він був проти націоналістичної традиції.

Оце є найчіткіший і найочевідніший прояв націоналістичного тоталітаризму, який заважає консолідації України з позиції націоналізму та національної пам’яті.

Консолідація як всегромадська солідарність має проявлятися не лише тоді, коли її толерування варте мінімальних зусиль (як це є у випадку з кримськотатарською політкоректністю та феміністичною політкоректністю). Консолідація як всегромадська солідарність має проявлятися саме в той момент, коли потрібно зробити зусилля, щоб толерувати анархізм Нестора Махно, тобто чужу для націоналізму традицію.

Сучасний український історик Михайло Гаухман в свої статті «Питання Симона Петлюри. Ч. 1: Сучасний резонанс і національні позиції» пише: «Як тут не згадати вираз В’ячеслава Липинського, про трьох синів-матері України: соціяліста-демократа, гетьманця і більшовика. Насправді, «синів» було більше: не забуваймо про «білих» і «махновців». До того ж, Нестор Махно доволі популярна постать серед наших сучасників, хоч я і не поділяю захоплення степовим «батьком»…»

Саме так. І білих також маємо включати до революційної традиції, хоча і в другу чергу. І мова тут іде не тільки про Михайла Булгакова, який толерував Білий рух і є українським російськомовним письменником, але також і про Олександра Сливинського, полковника Генерального штабу Армії УНР, а потім діяча Білого руху.

Чому відсутність Махна у Пантеоні Української Революції є ідеологічна диверсія, а не просто помилка, недопрацювання чи «хотілося, щоб було 10 героїв»?

Ідеологічна диверсія тут у тому, що відсутній саме той герой революції, якого Південно-Східна Україна вважає своїм. І це в ситуації російсько-української війни, в якій консолідація Західної та Центрально України з Південно-Східною є критично важливою. Це в ситуації, коли анархістська традиція ледве не єдина в сучасній Україні опирається олігархічному свавіллю, хоча насправді це не меншою мірою мала би робити сильно упосліджена нині соціалістична традиція. Це в ситуації, коли самоврядування є магістральною політикою української центральної влади, де досвід анархістської традиції прямо та безпосередньо може пригодитися для творення самодостатніх (самоорганізованих, самофінансованих та самозахисних) осередків громад.

Це ідеологічна диверсія проти пам’яті обох Майданів (2004 і 2013-2014 років), які виникали і досягали своїх результатів значним чином всередині анархічної традиції. Це ідеологічна диверсія проти добробатів та волонтерів у перші часи російсько-української війни 2014 року, бо опір російській агресії українці чинили не тільки всередині козацько-отаманської, але і всередині анархічної традиції, тобто коли державна регулярна армія була неспроможна вести війну.

Ну і нарешті, це ідеологічна диверсія міжнародного рівня, бо світова політика пам’яті про Українську революцію базується повсюдно саме не постаті Махна, а не навіть на постатях Грушевського, Петлюри чи Скоропадського.

Допустимо, можна сперечатися про правомірність принципу сепарації української історичної пам’яті від міжнародного контексту історичної пам’яті щодо української революції. Але не можна будувати Україну винятково на баченні української історії жителями Західної України. Так само не можна будувати Україну винятково на баченні української історії жителями Південно-Східної України. Нам потрібна соборна історія. Але соборна історія не виникає з національної пам’яті.

Пантеон Української Революції не є проблемою винятково історії. Це проблема філософії єдності, конструктивістської політології та футурології.

Чи може консолідувати Україну стратегічна футурологія?

Найбільший потенціал консолідації має дослідження майбутнього та реальні соціальні та технологічні інновації від громади.

Ще недавно вважалося, що Конституанта як громадський процес перезаснування країни сама по собі може бути процесом, який консолідує суспільство через розробку нових правил спільного життя. Але ця ідея не знаходить підтримки громади через її елітарність та блокується правлячим класом через її радикалізм як небезпеку втрати цим класом влади та власності.

Офіційні футурологічні дослідження в Україні заблоковано. Державні інституції, які би мали цим займатися, насправді займаються зрідка – організаційно-політичним, а найчастіше – піар-забезпеченням поточної політики влади. Навіть приватні інститути, у назві яких присутнє майбутнє, найчастіше займаються теперішнім.

Тому футурологія взагалі відсутня в Україні як напрямок інституційної роботи. Існують лише поодинокі футурознавці та футурологи-маргінали, яким не під силу завдання консолідації України.

Футурологія відсутня в політичних програмах більшості українських партій. Стратегування як процес не було створене в післяреволюційній Україні і досі перебуває в зародковому стані.

Отже без великих зусиль та без повної перебудови державного та муніципального управління, стратегічна футурологія не може бути інституціоналізована та використана для консолідації суспільства.

Перспективи консолідації України

Україна знову знаходиться в кризовій ситуації, перш за все, з точки зору її консолідації.

Наявні масштабні процеси – революція та війна – більше не консолідують Україну.

Влада вичерпала реформістський потенціал, не змогла відповісти на виклики деолігархізації та корупції, а тому перестала консолідувати країну.

Пропаганда та націоналістичне відродження не мають достатньо інтелектуального та організаційного потенціалу, щоб консолідувати Україну.

Футорологія та стратегування знаходяться в маргінальному стані.

Ніхто не знає відповідь на питання – який лідер може консолідувати Україну. Сама дискусія на цю тему призводить до конфліктів.

У консолідації через масштабні процеси звичайно є своя інерція. Але якщо не вирішити ситуацію впродовж найближчого часу, розкол України неминучий. Цей розкол не буде політичним, цей розкол буде ментальним, духовним, стратегічним.

Основні принципи консолідації України можна сформулювати так:

1) Толерування всіх революційних традиції, відмова від тоталітарного дискурсу на користь будь-якої традиції.

2) Інновації, які включають солідарний потенціал всієї громади, а не реформи за чужими зразками. Тримати Конституанту в полі обговорення на той випадок, коли все стане погано.

3) Відповідь на виклики, які найбільше розколюють суспільство: справедливість покарання за злочини, деолігархізація та антикорупційні перетворення;

4) Футурологічні дослідження та стратегування хоча б на маргінальному рівні – раптом прийдуть якісь нові представники правлячого класу, яким це буде потрібно.

5) Перевибори всіх гілок влади. Чим далі українці зволікатимуть з цим, тим більше проблем буде з’являтися.

І зрештою – продовження революції і закінчення війни перетворюється в Україні на серйозну філософську проблему. Якщо революцію та війну неможливо завершити в політиці, то потрібно вирішувати проблеми на більш складному рівні.

Джерело: Блог Сергія Дацюка на УП