Сергій Дацюк: Кому потрібна стратегія в Україні?

Такого розчарування і відчаю, як після читання статті Володимира Горбуліна «2017-й: далі буде…», я не відчував уже давно. Особливо ще й тому, що багатьом моїм колегам стаття сподобалася. Та й мені в частині констатацій вона теж припала до душі. Але от коли справа дійшла до реальних пропозицій — тут наступило розчарування. Оскільки ж текст пана Горбуліна виражає бачення значної частини представників правлячого класу, то текст вартий критики.

Проблематизація стратегування в Україні?

Дві констатації статті Горбуліна дуже знакові — «буде велика війна» та «давайте визнаємо окуповані території окупованими». Правда ці констатації в Україні раніше зробили вже багато експертів, але добре те, що це вже визнає впливовий консультант влади.

А от щодо бачення стратегування як одного з напрямків протистояння Росії — в статті повний провал.

Давайте почнемо з самого початку.

Стратегія це мислительно-мотиваційна настанова на ідентичністне нормування реальності з позиції безпосереднього та адекватного доступу до цієї реальності у ситуації зіткнення з іншими реальностями та їх стратегіями.

Отже стратегія є творення цілісної реальності, а не окремих її частин через плани, проекти чи програми. Стратегія є довга воля ідентичності, яка теж має бути цілісною, а не розірваною чи суперечливою. Для стратегії має бути стратег, тобто суб’єктна позиція зі стратегічними компетенціями та благородними мотиваціями. Стратегія можлива лише у особливій стратегічній надпозиції безпосереднього доступу до ареалу ідентичності — доступ до частин ареалу ідентичності чи доступ з підпорядкованої позиції не є власне стратегічними. Стратегія є адекватною, коли адекватними є інструменти її розробки та втілення — неадекватність (архаїчність, неінноваційність, рутинність) має бути подолана. Стратегія ефективна лише в ситуації конфлікту з іншими стратегіями і комунікації з власними стратегічними партнерами. Стратегія має рамки масштабу — не всякий ареал ідентичності заслуговує на стратегію: лише той, який ставить перші і останні запитання, має справу з цілим світом, тобто так чи інакше претендує на окрему оригінальну реальність (цивілізацію).

Стратегія країни-держави-території-суспільства є особливою, бо має всі можливості для творення своєї реальності серед інших подібних реальностей.

Свого часу в процесі написання циклу статей про ідентичність України я запропонував структуру стратегічного бачення ідентичності: 1) генералізація (ідентичністна єдність); 2) сакралізація (спільні сакральні змісти); 3) хронотопія (єдність у просторі та часі); 4) сенсуалізація (смисли спільного життя); 5) проспектуалізація (перспективи спільного життя); 6) сек’юритизація (безпека спільного життя).

Перше питання, на яке має відповідати стратегія України, це — навіщо нам бути разом, тобто основне питання генералізації і основне питання будь-якої ідентичності. Не відповівши на нього, неможливо говорити про стратегію. Щось стратегувати можна лише тоді, коли воно всередині цілісне, осмислене і може мати спільну перспективу.

Нинішній розрив ідентичності в Україні призводить до принципової неможливості зайняти стратегічну позицію, оскільки кожен шматок ідентичності шукає не внутрішньої єдності, а зовнішнього підпорядкування.

Україна підпорядкована тричі: в історико-культурному плані — Росії (як її колонія), в мікроекономічному та внутрішньополітичному плані — олігархам, в макроекономічному та зовнішньополітичному плані — Заходу (ЄС та США).

Це не якісь умовні підпорядкування, це безпосередні структурні належності в суб’єктивному плані — тобто це реальне структурування суспільства, парламенту, Уряду, Адміністрації Президента, Судів, муніципальних влад і т.д.

Стратегувати в ситуації унітарного підпорядкування в принципі можливо. Навіть в ситуації подвійного підпорядкування можна ще грати на протиріччях. Але в ситуації потрійного підпорядкування стратегувати практично неможливо. Тобто мова може йти лише про субстратегування — несамостійне, принизливе і безперспективне.

Відтак саме в неможливості створити цілісну ідентичність лежить головна причина хронотопічного розриву в Україні. Тому у України зараз немає цілісної хронотопії (єдиної території та єдиного часу), держава втратила два роки на спроби фейкової децентралізації, на спроби фіктивної символічної роботи (відсутнє творення антиколоніальної історії, інформаційна війна ведеться лише засобами пропаганди, не відбулася гуманітарна революція і т.д.). Замість того, щоб творити новітню футурологію, соціальні інновації та гуманітарну революцію, суспільство зосереджене на боротьбі з корупцією та олігархами, бо без цього ніякі інновації неможливі.

А чому не може бути створена цілісна ідентичність України вже після Революції Гідності, яка власне намагалася солідаризувати суспільство навколо стратегічних питань?

Відповідь одна і дуже проста — через низьку якість правлячого класу. Інакше кажучи, революція дала шанс на солідарне творення цілісного ареалу ідентичності в суспільстві, але жадібний до грошей та влади правлячий клас зруйнував цю солідарність.

Розрив солідарності правлячого класу з суспільством відбувся декілька разів: 1) правлячий клас вибрав не національно-визвольну війну в солідарності з суспільством, а мир і здачу територій країни в обмін на можливість найменших втрат бізнес-активів; 2) правлячий клас обрав контрабанду з ОРДЛО, а не розмежування з окупованими територіями; 3) правлячий клас, вустами Президента заявивши, що Крим оптом не продається (тобто держава Україна не буде продавати Крим Росії), діями українських олігархів через суди намагається повернути бізнес-активи в роздріб; 4) витрати на реформи правлячий клас звично переклав на середній клас та малозабезпечених громадян, продовжуючи уникати плати олігархів не просто за реформи, а взагалі дозволяючи олігархам продовжити тримати свої гроші в офшорах; 5) в умовах війни правлячий клас продовжував дерибан та корупцію, представники влади продовжували збагачуватися, а «повітряний щит» та «морський щит» досі в Україні не створені.

Стратегічно некомпетентний та неблагородний правлячий клас неспроможний стратегувати в кризі, в революції та у війні — ніяк і жодним чином. В плані сенсуалізації та проспектуалізації держава виявилася повністю неспроможною і некомпетентною.

Складовою частиною стратегії неодмінно є нові смисли та нові перспективи. І де тут держава? Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України з питань майбутнього припинила своє існування, як сказано в Вікіпедії, «без вагомих наслідків роботи». Виступи представників Національного інституту стратегічних досліджень відсутні на Першій експозиції Futuro.Vision «Майбутнє України в глобальному контексті». Тобто смисли та перспективи від держави навіть за формальними ознаками відсутні в сенсуалістській та проспектуалістській суспільно-корпоративній комунікації.

В Україні створено «зрадницький олігархічний прецедент»: коли кримські олігархічні активи можна повертати шляхом тіньових домовленостей з російським режимом чи через міжнародні суди, коли олігархи під дахом української влади можуть вести контрабандний бізнес на окупованих територіях, коли на війні можна заробляти шляхом корупції — держави вже нема. Якщо доля бізнесу олігарха не залежить від долі держави, то він ніколи не буде захищати таку державу.

Сек’юритизація України безпосередньо пов’язана з проблемами зовнішнього управління країною в ситуації війни. Позиція субстратегування України зараз зафіксована на багато років вперед — країна з такими боргами і таким макроекономічним та політичним міжнародним диктатом не має можливості на стратегування.

Війна принципово змінює цивілізаційний процес в країні. В цьому сенсі у України була дилема — або радикально відвоювати всю територію, а потім, маючи єдність на тлі перемоги, провести поступові реформи, або не дивлячись на втрату територій, робити радикальні реформи, а вже потім повертати території. Україна не робить ні те, ні інше — ні відвойовує, ні проводить радикальні реформи.

І саме це є найбільшою загрозою. Ригідність власного правлячого класу, а не путінський режим нищить Україну. Тобто головна проблема сек’юритизації полягає у тому, що найбільшою загрозою державній безпеці є не стільки Росія, скільки українські олігархи і зокрема олігарх-Президент, який зрештою є найбільшим прибічником «мінської змови» — антистратегічного явища в українській історії, коли під тиском міжнародної спільноти Україна втрачає не тільки територію, але і важливі складові свого суверенітету, зокрема конституційний суверенітет.

Тому ніяких спільних смислів та перспектив у українського суспільства з олігархами та нинішньою корумпованою олігархами державною владою немає. Українська держава не збирається стратегувати разом з неолігархічними корпораціями та суспільством. Горбулін помиляється у своїх пропозиціях або лукавить.

Ніяка спільна стратегія такого роз’єднаного суспільства неможлива. Тобто у стратегії для України відсутні головні передумови — цілісний ареал ідентичності, єдність суспільства та правлячого класу, компетентні та благородні стратеги, можливість зайняти стратегічну надпозицію.

Україна як держава поки що не заслуговує на стратегію — її не прагне і не замовляє правлячий клас, її розробку фейками та архаїзацією саботують державні інститути, державне субстратегування ніяк не взаємодіє з суспільними спробами стратегування та зі стратегуванням неолігархічних корпорацій.

Україна як суспільство та територія зараз не потрібна Україні як олігархам та державі. Тому ми маємо діаметрально протилежні уявлення у державних, корпоративних та громадських експертів про стратегію країни.

Років 10 назад розмови про стратегію, які зараз використовує автор критикованої статті, могли виглядати дуже круто. Зараз, без означення цих проблем та без пропозицій відповідей на них, розмови про стратегію виглядають як безсилі заклинання.

Як можливе адекватне стратегування України?

Отже давайте зафіксуємо базову ситуацію стратегування в Україні.

Ми маємо тричі підпорядковану країну зовнішньому управлінню (Росія та Захід) і внутрішньому контролю (олігархи та корумпована влада), де відбувається: кризове управління Росії Україною через російсько-українську війну, макроекономічне та зовнішньополітичне управління Україною з боку Заходу через борговий тягар і правовий примус українського бізнесу та української влади, а також — загальнодержавний олігархічний консенсус як політичний контроль олігархів над державою. Ми маємо три основних можливих суб’єкти стратегування: мікроскопічна здорова частина держави (?), неолігархічний бізнес та активна громада.

Ця ситуація робить стратегування в класичній парадигмі неможливим. В такій ситуації з точки зору класичної парадигми можливе лише субстратегування.

В цьому контексті Горбулін знаходиться поза контекстом цих дискусій всередині України чи з незрозумілої причини уникає постановки питання про ці проблеми та інноваційні підходи, які запропоновані всередині вирішення проблеми багаторівневого підпорядкування України. Мається на увазі проблематизація стратегії в Україні як контрстратегії та можливість в Україні стратегії амбівалентних дій як переходу від позиції субстратегування до позиції стратегування.

Адекватне державне стратегування можливе, коли ситуація субстратегічного підпорядкування (Росія, Захід та олігархічна держава) подолана, а між новою державою, неолігархічним бізнесом та активною громадою налагоджений простір стратегічної комунікації. Лише за цієї умови стратегія амбівалентних дій може спрацювати на рівні держави.

Інакше сьогоднішня ситуація триватиме недовго — коли суспільство бореться за збереження території та військової потужності країни, а держава продовжує займатися олігархічним дерибаном, відновленням радянської оборонної системи та перекладати відповідальність за війну на міжнародну спільноту. Такий абсурд скінчиться повним розпадом України.

Проте навіть поверховій стратегії амбівалентних дій заважає ще одна шкідлива мислительна установка, яку автор критикованої статті транслює в своїй статті: «Безумовно, Національний інститут стратегічних досліджень у рамках своїх можливостей робить усе, щоб надати військово-політичному керівництву потрібні розробки, але цього мало. Критично мало. Виконання такого завдання потребує об’єднання зусиль учених, представників держструктур і органів сектора безпеки та оборони, громадянського суспільства. А для об’єднання зусиль нам потрібен своєрідний «науковий хаб», певна точка докладання зусиль і знань».

Таке розуміння означає, що автор криткованої статті знаходиться поза ще одним контекстом стратегічних проблем — наука десь з середини ХХ століття в принципі не спроможна стратегувати на рівні держави. Замість наукових інститутів Захід давно вже використовує для цих цілей «мізкові центри». Детально цей процес описаний в статті «Від RAND до Stratfor і далі на майбутнє».

В цій статті був невтішний висновок: «Майбутнє держави України вже визначатиме не українська держава — в кращому разі українська громада і ті небагато патріотичних українських корпорацій, які зможуть їй допомогти. В гіршому разі її майбутнє визначатимуть російські та американські стратегічні інститути.» Стаття Горбуліна показує, що за наявності його уявлень скоріш за все так воно і буде.

Ще в 2014-ому році одразу після Революції Гідності я описав «Як створити ефективну систему стратегування в Україні?». Одна з головних тез — Національний інститут стратегічних досліджень в принципі не може стратегувати, бо він не для цього створювався: «Наукова позиція в реальній діяльності влади не може дати ефективних рішень проблем, оскільки є відображенням лише поняттєвої суті явища. Для прийняття владних рішень нам потрібні в першу чергу не дослідження стратегій, а стратегії власне – оперативні стратегічні ігри, короткотермінові, середньострокові та довгострокові сценарії, стратегічні програми та проекти, стратегії в усіх напрямках дії. Отже стратегічні дослідження та стратегування — дві сфери інтелектуальної роботи, що однаково потрібні, але стратегування безпосередньо працює на владні рішення.»

В цій статті було детально описано, як можна реформувати Національний інститут стратегічних досліджень. Але ці пропозиції жодного разу на державному рівні серйозно не обговорювалися. За два роки після революції нічого в державному стратегуванні не змінилося. Державні стратегічні інституції і зокрема НІСД принципово ігнорували теоретико-стратегічні розробки недержавних структур та окремих авторів, експертні та громадські дискусії з цього приводу, ненаукові публікації щодо стратегії.

В тому числі завдяки статті Горбуліна можна зробити дуже невтішний висновок — НІСД реформі не підлягає і сучасні стратегії в ситуації війни продукувати не здатен. Держава прямо і безпосередньо розписалася у стратегічній неспроможності.

Великої війни з Росією олігархи та нинішні олігархічні політики не бояться — вони повтікають або домовляться з Росією. Стратегія протистояння та виживання України потрібна лише неолігархічним корпораціям та громаді. Відтак щодо стратегії України як країни-суспільства-території-держави залишається сподіватися лише на неолігархічний український бізнес та активну громаду.

Як Україні перемогти у великій війні з Росією?

Залишається питання — як можна виграти стратегічний двобій України з Росією?

Автор критикованої статті пропонує — асиметрія, проактивність і стратегічна діяльність. Це взагалі-то звичні і стандартні з післярадянських часів заклинання.

Уявлення про асиметричну відповідь було ще у Горбачова. Проактивність це такий собі варіант домінантного підходу — нерефлексивний і закорінений у психологізм. А стратегічність це не дуже нове заклинання, але за яким у української держави нічого не стоїть — ні власних теорій, ні власних компетенцій, ні потужних мотиваційних настанов.

Але чи дійсно це дозволить перемогти у війні з Росією, яка вже є не тільки проактивною, але і агресивно проактивною і яка останні роки постійно застосовує асиметричні підходи? Чи дійсно Україна може в плані довгострокової стратегії перегібридити Росію?

Україні що потрібно бути просто більше асиметричною, більше проактивною і більше стратегічною, ніж Росія? А в чому тоді стратегічна перевага, якщо Україна повторюватиме те, що вже робить Росія? Україна що, має більше ресурсів на асиметрію, проактивність і стратегічність, ніж Росія? Та ні, це не так.

Кожен з пропонованих Горбуліним концептів проблемний.

Що таке асиметрія? Це концепт з середини радянського уявлення. Цей концепт означає, що є дві цивілізації (СРСР і США), вони ресурсно порівнювані. І от одна з них (СРСР) може дозволити собі не відміну від другої (США) принципово інший соціальний та/чи технологічний тренд як відповідь на ту чи іншу конкурентну перевагу. Тобто «асиметрія» — це поняття з дискурсу цивілізаційної конкуренції.

Про яку асиметрію може йти мова між Україною і Росією? Росія з останніх сил, по-бандитські і з жахливим збоченням суспільної свідомості намагається втримати цивілізаційну позицію. А Україна в самій основі не має цивілізаційних домагань, тобто вона фундаментально несиметрична Росії. Україна не може собі дозволити цивілізаційну асиметрію, бо Україна не мислить цивілізаційно.

Україна може дозволити собі точкові інновації — так само як це робив В’єтнам у війні з США, який використовував радянські технології і власні інновації у військових діях поза цими технологіями.

Що таке проактивність? Це означення незалежної політичної волі країни в психологічному розумінні. Але тут одразу ж з’являється проблема — масштаб проактивності. Інтеграція України в Європу це проактивність? Та ні, це субпроактивність. Інакше кажучи, коли ми хочемо фундаментально зрозуміти проактивну Україну, ми маємо говорити про створення Інтермаріуму, а не про інтеграцію України в Європу. Отже справжня проактивність України це знову ж таки цивілізаційна проактивність.

Сила України не в асиметрії, не в проактивності і не в стратегічності самій по собі. І представник етатистського дрібно-функціонального стратегування Горбулін помиляється у своїх пропозиціях. Потрібно формулювати принципово інші концепти переваги України — інноваційність, цивілізаційна рефлексія і амбівалентна стратегія.

В плані стратегічного масштабу, до якого не добирається автор критикованої статті, — стратегія України може бути лише цивілізаційного рівня. Україна є цивілізацією Фронтиру, а цивілізаційна стратегія Фронтиру принципово інша, ніж країн об’єднаної Європи чи Росії як країни північно-східної євразійської континентальної інтеграції. Фундаментальна теорія фронтирної стратегії в Україні не те що не побудована чи завдання її побудувати не поставлене — її необхідність паном Горбуліним та правлячим класом, який він консультує, навіть не усвідомлена. Саме це є повний провал пропозицій Горбуліна. Його підхід дрібно-функціональний, вторинний і запропонований з відчаю.

В функціональному ж плані сильні пропозиції для України теж полягають в іншому.

Участь у війні з Росією української громади та неолігархічних корпорацій веде до перемоги, а не участь держави, тобто потрібна основна стратегічна комунікація з опорою на громадсько-корпоративну ініціативу, а не на державну. Участь у війні з Росією індивідуального таланту в корпоративних та мережевих способах організації, а не колективістських «шарашок», навіть з державним дахом, як НІСД.

Застосування у війні з Росією мислительної установки на соціальні інновації, а не на архаїзацію. Радикальне застосування цих інновацій корпораціями та громадою — наперекір українському правлячому класу та з корпоративно-громадським примусом держави до підтримки таких інновацій. Застосування у війні з Росією нових квазінаукових концептів, експертного знання та мистецьких підходів, а не однієї лише науки та професійної діяльності. Застосування у війні з Росією нових філософських установок на конструктивізм, моделювання і творення нових реальностей з новими смислами і новими перспективами.

Для перемоги у війні з Росією потрібна гуманітарна революція та технологічна революція. В гуманітарному просторі тут все просто — з наявним станом науки та мистецтва Україні не вижити у великій війні. Для перемоги у війні з Росією потрібні принципово нові технології, які створюються, не оглядаючись ні на Росію, ні на решту світу. Україні потрібна для великої війни не просто «вундервафля», а декілька десятків «вундервафлів». В Україні розробки таких «вундевафлів» є, але саме держава їх не шукає, не підтримує, не замовляє, не використовує, бо на те немає політичної волі — ми ж миримося в Мінську, а не воюємо на Донбасі чи в Криму.

І найголовніше, чого не говорить Горбулін, — з сьогоднішнім українським правлячим класом Україні війни з Росією не виграти. Мотивації українського правлячого класу — заробляти на війні та продовжувати бізнес з Росією — в принципі не дозволяють воювати: з ким торгуєш, з тим не воюєш. Мотивації українського правлячого класу постійно призводять до дерибану держбюджету, що не дає можливості фінансувати перемогу, навіть коли почнеться велика війна. Мотивації українського правлячого класу в принципі не передбачають стратегування — вони дрібні, глитайські і безперспективні.

Лише тотальне заміщення вертикально немобільного і нестратегічного українського правлячого класу на молоду українську еліту з розблокуванням вертикальної мобільності та з розблокуванням інноваційної спроможності дасть Україні шанс на перемогу. Лише молода еліта матиме шанс на стратегування, якщо звичайно ним скористається.

Еволюційно стратегія в Україні не з’явиться. Для цього потрібна своєрідна стратегічна революція як частина гуманітарної революції в Україні.