Про мову в сенсі слабкості національного імунітету

Це важливо розуміти тим людям, які говорять про необхідність прориву, ривка, прискорення, модернізації, тощо. Країна, яку розриває із середини, не здатна просто рухатись, а не те що робити якісь ривки так само, як не здатна на ривок людина, що не може відійти від унітазу по причині дисбактеріозу кишківника.

Цей громадянський конфлікт періодично загострюється і наближає нас до громадянської війни. І проблема, власне, не стільки у війні, скільки у нездатності вирішення конфлікту у той чи інший бік, адже війна не завжди призводить до розв’язання протиріч.

Ідея подивитись на подію з медичною точки зору видається корисною, адже навряд чи хтось буде сперечатися із тим фактом, щоб будь-яка людина має імунітет. Цей імунітет дозволяє їй відторгати чужорідне, інакше вона загине. В медицині є таке поняття як груповий та колективний імунітет. З політологічної точки зору важливо розуміти про наявність національного імунітету. Саме тому початок статті починається із визначення щодо цієї дефініції.

Брак імунітету в українському суспільстві, образно висловлюючись, не дає можливість вирішити питання громадянського протистояння ані «м’яко» — за допомогою антитіл гуморального імунітету шляхом свідомої перебудови частини суспільства під впливом аргументів, ані «конкретно»– за допомогою Т-кіллерів клітинного імунітету шляхом ламання через коліно без будь-яких пояснень.

Абсолютно природно на цьому тлі є алергічні реакції, які в українському політикумі представлені у вигляді діяльності ВО «Свобода» і засвідчують про нездатність боротися із чужорідним належним чином. Ці алергічні реакції є розбалансованою імунною відповіддю сильних, але озлоблених, громадян, які змушені працювати «і за себе, і за того хлопця».  Така діяльність є недиференційованою і виключно руйнівною, що може призвести до загибелі організму, у нашому випадку, нації. Це важливо розуміти тим, хто розраховує на перемогу, спираючись на блискавичність і рішучість ВО «Свобода».

Крім того, імунна неспроможність завжди призводить до хронізації процесу – стану, коли макроорганізм вступає у специфічно-компромісні стосунки взаємного хворобливого співіснування із своїм ворогом антигеном. Як правило, антиген не розмножується, але і не елімінується із організму. Усі ніби якось живуть, але життя немає ні у кого. В медицині у таких випадках часто вдаються до загострення процесу різними провокуючими засобами. Мета цієї провокації полягає у штучному підвищенні імунітету. Однак цього підвищення  вистачає лише для «оголення» та візуалізації чужорідного, що дає можливість розпочати відкритий двобій. Який, між іншим, ще потрібно виграти. 

Так ось, «успішне» голосування тримачів депутатських карток за командою Чечетова мало би стати провокацією, котра бодай «оголила» проблемні позиції сторін. Провокацією закон України № 9073 став, але справжніх суспільних «антигенів» так і не видно. Виникає унікальна ситуація – сторони б’ються між собою і вороже один на одного дивляться (фронтмени звичайно грають роль), однак що «націоналісти», що «інтернаціоналісти» говорять один одному, не то що би приємні, але за своєю суттю порожні слова. «Націоналісти» вимагають щоби бля…і вчили нашу мову, хоча вони не проти російської, а «інтернацаціоналісти» стверджують, що вони не проти української, але хтять не те щоб не знати, і навіть не те щоб не розуміти української, а не чути її і не бачити всіх хто нею розмовляє. Єдине, що об’єднує усіх цих людей, так це турбота про угорців-румунів-поляків-греків-євреїв, і шоб усі вони почували себе в Україні краще, аніж у відповідних країнах.

Ми можемо скільки завгодно апелювати до розуму та даних соціологічних досліджень, які говорять про те, що людей більше хвилюють зарплати, а вас мовляв шановні знову розводять, але технології працюють і до розуму тут закликати марно. Розум – раціо, тут ні до чого. Тут вирішальною є душа, яка є ірраціональною і саме до неї апелюють. Всі розуміють, що їх обікрали, обманули, «розвели», а їм знову доведеться голосувати за тих, що дурять. І не треба думати, що якщо одна із сторін крастиме менше, то це якось впливатиме – душа вимагає свого. Тобто, можна тисячі раз повторювати, що  питання мови надумане, другорядне, а всі люди дурні, але воно працює безвідмовно за наступною схемою – плюнути в душу «націоналістам», отримати від них агресію у вигляді плювка в обличчя і мобілізувати своїх «інтернаціоналістів».  Є ситуації, коли не відповісти не можливо.

Але мова не про це. Політолог Вадим Карасьов зазначив, що у мовній дискусії багато усього, але взагалі немає філософії, без якої не можна розв’язати протиріччя. Тому я спробую пофілософствувати.

Давайте уявимо ситуацію, що 50% в Україні розмовляли б білоруською мовою. Чи можна було б у такому разі спровокувати якийсь конфлікт і розіграти цю «тєму»? Звичайно б ні.

Тому що насправді проблема не у мові, а у її носіях, а якщо бути більш точним то у  справжніх намірах цих носіїв.  Ми маємо розуміти, що українцям з росіянами не вдасться побудувати в Україні Швейцарію чи Канаду. На цій території це могли б зробити поляки з росіянами. У нас із Росією найважча історія взаємин та діаметрально протилежна інтерпретація одних і тих же подій. Ми по різному розуміємо, що таке дух, духовність, жертовність, мораль, честь. Справа тут також у правді, яка завжди одна.

Повертаючись до філософії, хочу пояснити, що таке незалежність. Незалежність – це свобода не виконувати чужу волю, тим більше волю ворога. Сам факт незалежності засвідчує попереднє існування залежності від ворога. Нинішній чиновник не зобов’язаний виконувати чужу волю інакше це нівелює суть незалежності. Якщо ми на щось в житті претендуємо то маємо розуміти хто наш друг, а хто наш ворог. Ми маємо розуміти з ким і з чим ми маємо справу і чим це закінчується. Вадік Колесниченко дозволяє собі публічно озвучувати думку про те, що його ніхто не може примусити розмовляти українською мовою в Україні. Натомість його політичне лібідо бадьорять фантазії, у яких правнук чернігівського петлюрівця, що працює начальником ЖЕКа у Бахмачі люб’язно відповідатиме на російську російською. Я хочу нагадати гаспадіну Колєсніченку, що у 1918 найкращою відповіддю на російське слово у Києві вважався постріл. Цей сенс  народився внаслідок діяльності у Києві попередника Колесниченка товариша Муравйова. Якщо в нас і надалі будуть діяти такі як Вадік, то не сумніваюсь, що в Україні знайдеться людина, яка саме так відповість. На це українці здатні.

Все вище сказане не є закликом до громадянської війни, а є спроба пояснити свою позицію опонентам.

Продовжуючи філософський напрямок я хотів би пояснити цінність волі (зовнішньої свободи) у житті людини, яка у нас дуже недооцінена. Якщо духовність у християнському вчені є вправляння у внутрішній свободі та любові до ближнього, то для чого Мойсей вивів свій народ з рабства – перше питання, і для чого він його водив по пустелі 40 років – друге питання? Якщо користуватись вище викладеним розумінням свободи, то можна було залишатися у Єгипті прикутим ланцюгами і вправлятися у внутрішній свободі і любити ближнього. Я також задаю наступні питання. Чи можна пізнати себе (Бога), виконуючи чужу волю, і чи можна виконуючи чужу волю стати на шлях духовного життя?

Думаю, для початку чесної дискусії абсолютно достатньо.

Для довідки: завдання імунної системи полягає у знищенні генетично чужорідного (все, що генетично не запрограмоване в даному організмі; до чужорідного відносяться клітини іншого організму, пошкоджені клітини власного організму, мікробні клітини, молекули, до яких утворюються антитіла), і «генетично свого», яке стає старим і непотрібним.