«Італія передусім»: чим завершаться парламентські вибори в Італії?

4 березня стане «червоним днем» календаря у 2018 році. У цей день по всій Італії відкриються виборчі дільниці, а понад 50 мільйонів італійців голосуватимуть за новий парламент – 630 членів Палати депутатів, 315 сенаторів, а також місцеві органи влади у регіонах Лаціо та Ломбардія. Ніколи раніше за виборами в Італії не спостерігали так ретельно, як цього разу. На одну добу 4-5 березня до Рима буде прикута увага як мінімум усього Євросоюзу. Особливо нервувати будуть чиновники в Брюсселі, Берліні та Парижі. Для них парламентські вибори в Італії – це виклик усій системі, який ставить під питання майбутнє європейської ідеї і самого ЄС. Вибори в Італії будуть лакмусовим папірцем, яким перевірять межі стійкості правих популістських настроїв у Європі. Як свого часу референдум про вихід Британії зі складу ЄС, так і цьогорічні загальні вибори в Італії стануть поворотним моментом у протистоянні традиційних європейських політичних сил і правих популістів і євроскептиків.

По-італійськи палка й агресивна передвиборча агітація представила італійському виборцю доволі різноманітну плеяду політичних сил, кожна з яких обіцяє загрузлій у кризі країні шлях до омріяного «спасіння». Вулиці Рима, Тоскани, Венеції й Флоренції наповнилися десятками нових і старих облич, з пащі яких вириваються різнокольорові яскраві й дещо похабні гасла. З екранів телевізора втомленому від перманентної «зради» глядачу показують нібито забуті, але все ще живі сакральні образи стародавнього Риму, який бореться з нашестям «варварів», або взагалі заборонені, але такі хтиві наляканому італійцю теми, які обережно починають повертатися у політичний дискурс країни, поки що – лише у формі іронії. Ось що каже нам одна італійська передвиборча реклама:

Дуче! (такий титул був у Беніто Муссоліні – ред.) Дуче, скажіть, як вам сьогоднішня Італія?

Вона перетворилася на Нігерію, Конго та Родезію!

(сміх)

Вам буде не до сміху, коли африканець прийде і забере вашу роботу!

Сильна рука, хазяїн, авторитет, стабільність, порядок – ці слова стали ключовими в асоціативному ряді звичайних італійців, коли їх спитати про те, чого вони очікують від виборів. Цей же набір слів й визначає сьогоднішні нові, але разом із тим моторошні, політичні вподобання італійського електорату, принаймні – його частини. Пониження рівня критичного мислення, повна дезорієнтація через надміру велику кількість інформації, політизація ключових тем і поляризація поглядів італійського суспільства на тлі загальнонаціональної деградації інформаційного простору підняли з політичного дна тих, хто на такому грунті може не просто посіяти врожай, а й успішно його зібрати. В умовах економічної й банківської кризи, напливу сотень тисяч мігрантів з Близького Сходу й Африки, протистояння з Францією навколо ключових питань розвитку ЄС на перший план італійської політики вийшли ті, кому давно діагностували «клінічну смерть». Власне, саме про них й піде мова. Які ж основні партії претендують на місця у багатостраждальному парламенті?

Демократична партія (Маттео Ренці)

Лівоцентристська Демократична партія Італії є одним з фаворитів парламентських виборів цього року. Ця політична сила керувала країною протягом останніх 5 років у складі «великої коаліції» разом із правоцентристською партією «Народ свободи» на чолі з Сільвіо Берлусконі, лібералами з партії «Громадянський вибір» і християнськими демократами з «Союзу центру». Під час складного турбулентного для італійської політики періоду з 2013 по 2016 роки, саме Демократична партія лишалася «острівцем стабільності» на тлі постійних внутрішньопартійних суперечок, розпадів численних коаліцій у парламенті та перманентних перетасовок у керівництві партнерів демократів по коаліції. На момент 2013 року демократи зберігали одні з найвищих рейтингів у країні, а їхні підтримка стабільно трималася на рівні 25-30%.

«Колишній прем’єр-міністр Італії, голова Демократичної партії Маттео Ренці»

Однак у нові парламентські вибори 2018 року Демократична партія входить у значно гіршій формі. Все через те, що з 2015 року рейтинг партії впав з 47% до майже 20%. На це вплинули дві події. Перша – міграційна криза, яка спалахнула у 2015 році. Погіршення ситуації у Лівії внаслідок міжусобних боїв, які тривають там вже 7 років поспіль, та розвал тамтешніх інститутів влади зробив з країни «прохідний двір» до Європи, насамперед – до її південних кордонів. Першою на шляху десятків тисяч мігрантів з Лівії та Африки була Італія. Наплив біженців спричинив політичну кризу. Опозиція одразу ж прийнялася критикувати уряд за відсутність чіткого плану врегулювання цієї проблеми, а пізніше – за те, що Рим дотримується політики ЄС щодо розподілення біженців по квотах. Іммігранти та їхня інтеграція в італійське суспільство стали темою №1 у 2015-2016 роках, а уряд Маттео Ренці став об`єктом критики практично усіх опозиційних сил. Крім того, навіть всередині партії почали ставити під сумнів спроможність прем’єра врегулювати проблему мігрантів. Оскільки Італія була першою країною для біженців з Північної Африки, то й прийняла найбільшу кількість людей з цих держав. Зокрема, за період з 2015 по 2017 роки до Італії прибули майже 700 тисяч осіб.

Другою подією був конституційний референдум навесні 2016 року. Він став особистою політичною поразкою Маттео Ренці. Він намагався змінити Конституцію і провести адміністративну реформу, але його ініціатива завершилася провалом, оскільки пакет реформ не підтримали на референдумі, який сам Ренці й організував, щоб отримати мандат довіри від населення і закріпити свої позиції як всередині Демократичної партії, так і в парламенті. Після провалу референдуму Ренці пішов у відставку з посади прем’єр-міністра Італії, визнавши свою поразку. А згодом у січні 2017 року під тиском групи радикалів усередині його партії на чолі з колишнім прем`єром Массімо Д`Алемою Ренці залишив й посаду лідера партії.

Маттео Ренці повернувся на посаду лише у березні 2017 року. Тріумфально розгромивши своїх опонентів на внутрішньопартійних виборах, Ренці знову повів свою партію на нові вибори вже у нових умовах 2017-2018 років.

Згідно з останніми опитуваннями, Демократична партія може посісти друге або третє місця на виборах. Вона поступається популістській партії «Рух 5 зірок». Демократи сильно ослабли після повернення Маттео Ренці. Адже коли він висунув свою кандидатуру на внутрішніх виборів, його найсильніші опоненти просто вийшли з партії і заснували свою політичну силу. Ренці переміг найслабкіших конкурентів, а його політична сила розкололася. У такий спосіб він втратив частину підтримки, а через дроблення його партії пішла й частина електорату.

На цих виборах демократи обрали курс на подолання наслідків економічної кризи та зниження податків. Це стало центральною темою для демократів на численних дебатах з їхніми опонентами.

Незвичайним, але очікуваним, кроком стала зміна їхньої риторики щодо мігрантів. Як і чимало інших традиційних європейських сил, Демократична партія теж почала грати за правилами правих сил у питаннях регулювання міграції. Зокрема, демократи вперше запропонували зменшити кількість біженців, яких вони можуть приймати, а також депортувати частину мігрантів за допомогою двосторонніх угод з країнами, звідки ці люди приїхали. Велику ставку Маттео Ренці робить на Лівію, зважаючи на історичні тісні стосунки з тамтешніми елітами. Також лідер демократів заявив, що не буде підтримувати рішень про виділення коштів на фінансування тимчасових притулків для біженців. А листопаді 2017 року Маттео Ренці та його соратник, міністр внутрішніх справ Марко Мінніті розробили нову міграційну політику Італії щодо Лівії. За їхнім задумом, Італія має укласти кілька (прямих чи непрямих – це питання дискусійне) угод з різними збройними формуваннями у Лівії, які контролюють населені пункти та порти для стримування біженців, допомогти офіційному Тріполі створити свої власні морські пошуково-рятувальні сили, щоб «розгрузити» італійські ВМС і берегову охорону, а також формування спеціального «гуманітарного коридору» в Європу для тих, хто тікає від війни. Додатковим пунктом є укладення угод з південними лівійськими племенами, насамперед – з туарегами, для стримування африканських біженців на кордонах з Нігером, Чадом і Малі. Цей план вже охрестили «планом Мінніті» і він став важливим аргументом демократів під час агітації на виборах.

Третім стовпом передвиборчої кампанії демократів стала підтримка євроінтеграційних проектів Брюсселя. Демократична партія традиційно виступила за посилення інтеграції усередині ЄС аж до ідеї створення так званих «Об`єднаних штатів Європи». Але останній пункт призначений передусім для єврооптимістів і фанатів Євросоюзу. Основна ставка робиться на плані інтеграції президента Єврокомісії Жана-Клода Юнкера, який передбачає посилення ролі ЄС і розширення Єврозони.

Головними опонентами демократів на цих виборах є партія Сільвіо Берлусконі «Вперед, Італія!» та право-популістський «Рух 5 зірок». Останній поки що успішно тримає удар проти Маттео Ренці, граючи на темі мігрантів і час від часу згадуючи Ренці його невдалий конституційний референдум 2016 року.

Вперед, Італія! (Сільвіо Берлусконі)

Повернення скандального прем’єр-міністра Сільвіо Берлусконі у велику політику стало справжнім фурором для італійської громадськості. Цей політик побив усі можливі рекорди політичного життя Італії. Він став рекордсменом серед усіх глав урядів за терміном перебування на посаді. Сумарно, Берлусконі очолював італійський уряд понад 10 років. Він також є рекордсменом за швидкістю перемоги на виборах. У січні 1994 року він вперше заснував свою партію «Вперед, Італія!», і вже за 60 днів привів її до перемоги. Мультимільярдер, медіамагнат, інвестор, олігарх, мафіозі та банкір – Сільвіо Берлусконі є важковаговиком італійської політики, і його участь в парламентських виборах дещо змістила баланс сил у країні.

«Колишній прем’єр-міністр Італії, лідер партії «Вперед, Італія!» Сільвіо Берлусконі»

Сільвіо Берлусконі пішов з італійської політики після низки скандалів і кримінального переслідування у 2013 році. Його засудили у справі про ухилення від сплати податків і заборонили займати будь-які посади до 2019 року. Відповідно, на цих парламентських виборах Берлусконі не претендує на посаду глави уряду, а лишиться «сірим кардиналом» партії. У тому ж 2013 році Берлусконі повернув з небуття свою партію «Вперед, Італія!», на хвилі якої сподівався зробити реванш у політиці. У 2018 році в нього з`явився реальний шанс.

Політична програма «Сільвіо Берлусконі 2.0» складається з трьох основних тематичних кластерів: фіскальна криза, міграція та зовнішня політика. Під час передвиборчої агітації Берлусконі обіцяв запровадити паралельну валюту для внутрішнього використання. Євро він планує зробити валютою для туристів і зовнішніх розрахунків. Також планується провести податкову реформу. За планом Берлусконі, це дозволить Італії вийти з фіскальної кризи вже до 2023 року.  У питаннях соціальної політики Берлусконі взагалі пішов доволі щедрі обіцянки, зокрема: мінімальна зарплатня у тисячу євро для усіх, збільшення пенсій вдвічі до тисячі євро, скасування податків на житло, спадок і автомобілі. Такі фантастичні заяви спрямовані на бідні та малоосвічені верстви населення, особливо південні регіони Італії. Крім того, Берлусконі зробив ставку на бюджетників і пенсіонерів. Цей клас населення часто називають «головною проблемою Італії», коли говорять про постійні нестабільні результати виборів. В принципі, українцям не звикати до цього.

У питанні міграційної політики партія Берлусконі пропонує стримувати потоки мігрантів через укладання двосторонніх угод з країнами Африки. Також цікавим пунктом є нормалізація відносин з Росією. Утім Сільвіо Берлусконі, виступаючи за посилення НАТО, ймовірно налагоджуватиме відносини з Володимиром Путіним, як у старі часи – без сильного фанатизму. Але санкційній політиці ЄС це точно загрожуватиме.

Зараз партія «Вперед, Італія!» має рейтинг у приблизно 36% і може зайняти перше місце на виборах. Утім більшості у парламенті все одно не отримає, тому шукатиме союзників для формування коаліції. Але з таким результатом така коаліція буде стабільною і сильною, особливо якщо партнерами будуть ідеологічні союзники типу «Ліги Півночі» або «Братів Італії».

Ліга Півночі (Маттео Сальвіні)

Одна з найбільш неоднозначних партій. «Ліга Півночі» завжди лишалася популярною, але скандальною політичною силою, яку старалися не допускати далі північних регіонів Італії. Власне, партія й сама по собі була регіональною структурою, орієнтованою на електорат багатих промислових північних районів. Магістральною лінією партії був федералізм, її керівники завжди виступали за розширення італійських автономій і послаблення ролі центральної влади у житті Півночі. Дуже часто ця партія протиставляла себе сільськогосподарським південним районам.

«Лідер партії «Ліга Півночі» Маттео Сальвіні»

Політичну історію «Ліги Півночі» можна умовно розділити на два періоди: епоха Умберто Боссі (до 2012 року) і епоха Маттео Сальвіні (після 2013 року).

До 2012 року партією керував її «хресний батько» і засновник – впливовий політик Умберто Боссі. Його родина є дуже відомою у Ломбардії – одному з ключових північних регіонів Італії і традиційному оплоті «Ліги Півночі», де вона й зародилася. За час правління Умберто Боссі, ця політична сила була рупором більшості федералістських й автономістських сил і головним лобістом прихильників якомога більшої децентралізації Італії. Риторика «Ліги Півночі» заходила так далеко, що часом вони закликали до відділення північних районів від Італії. Головним аргументом було те, що, мовляв, Північ «годує бідний і нерозвинений» Південь. Це обурювало жителів сільських регіонів, а також частину електорату в центральних районах Італії. Тому, через свою радикальну риторику «Ліга Півночі» ніколи не завойовувала достатньо голосів для того, щоб бути повноцінними гравцями у парламенті чи уряді. У 1990-х роках «Ліга» була в коаліційному союзі з урядом Сільвіо Берлусконі, але швидко втратила частину довіри електорату через роздмухування «Паданського сепаратизму» на півночі, коли партія ледь не проголосила незалежність «Паданьї» у 1996 році.

У 2012 році «Ліга Півночі» опинилася в центрі гучного корупційного скандалу, який призвів до відставки спершу секретаря Франческо Бельсіто, а згодом і самого Умберто Боссі. Поки політика тягали по судах у справі про шахрайство і ухиляння від сплати податків, до руля став заступник голови «Ліги» та його опонент Роберто Мароні. Але вже у 2013 році з`їзд партії, після низки внутрішньополітичних чвар, обрав нового голову. Ним став молодий міланський політик, активіст сепаратистського «Паданського руху» Маттео Сальвіні. З цього часу починається зовсім інша історія «Ліги Півночі».

Маттео Сальвіні кардинально змінив політичний курс партії. На відміну від своїх попередників, Сальвіні не збирався обмежуватися кордонами північних регіонів Італії. Йому був не цікавий регіональний сепаратизм чи автономія Ломбардії. Войовничий міланець почав розбудовувати партійну структуру під загальнонаціональний успіх. Для цього «Ліга Півночі» перейшла від регіонального автономізму до риторики націоналізму та євроскептицизму. Сальвіні сам був противником Євросоюзу, а запровадження валюти євро взагалі називав «злочином проти людства». Саме за часів Маттео Сальвіні «Ліга Півночі» увійшли до клубу провідних євроскептиків і проросійських сил у Європі. У 2014 році «Ліга» вступила в альянс з голландською «Партією Свободи» на чолі з Геертом Вілдерсом і французьким «Національним фронтом» на чолі з Марін ле Пен. Із початком війни на сході України та після анексії Криму Маттео Сальвіні публічно підтримав Росію і засудив запровадження санкцій ЄС проти Кремля. Зміна політики партії і «токсичність» особистості Сальвіні не влаштовувала внутрішню опозицію у «Лізі», яку очолював політичний ветеран і засновник партії Умберто Боссі. Саме він був головною перешкодою для Сальвіні, щоб завершити кардинальні реформи «Ліги Півночі», адже за Боссі був потужний ресурс, зв’язки і авторитет. Подарунок долі (або умисна «здача» поліції) стався у 2017 році, коли Умберто Боссі засудили за фінансове шахрайство до 2 років ув’язнення. Це призвело до мобілізації прихильників Сальвіні та консолідації його влади в партії.

«Ліга Півночі» займає третє та четверте місця у рейтингу виборів 4 березня. Ще наприкінці 2017 року Маттео Сальвіні спеціально прибрав з логотипу та назви партії слово «Північ», щоб не відлякувати електорат фантомами сепаратизму. Крім того, це важливий сигнал, який свідчить, що «Ліга» виходить на загальнонаціональний рівень. Утім слабким місцем партії лишається її законсервованість у північних регіонах. Змінити цю ситуацію буде надзвичайно складно, і ці вибори не стануть проривом. До того ж, південний електорат дуже активно поглинає інший фаворит виборів – «Рух 5 зірок», з яким «Ліга» поки не може конкурувати.

Основними пунктами політичної програми оновленої «Ліги Півночі» стали відмова від євро або запровадження паралельної валюти, можливий референдум про вихід зі складу ЄС, скасування Фіскального акту, заборона приймати біженців, затримування човнів з мігрантами та насильна відправка їх назад, звідки вони приїхали, депортація 100 тисяч біженців щороку та згортання реформ, ухвалених за часів уряду Маттео Ренці.

Рух п`яти зірок (Луїджі ді Майо)

Ще один фаворит цих перегонів і одна з найбільших «торпед» італійської політики останніх кількох років. Правий популістський «Рух 5 зірок» сформувався як анти-системна політична сила, яка виступає «противсіх» і розганяє «зраду» про усі сторони італійської політики. У витоків «Руху 5 зірок» стояв відомий комедійний актор Беппе Грілло, блог якого став офіційним сайтом партії. Вождизм, популізм, націоналізм і євроскептицизм стали фундаментом партійної ідеології, а головний електорат – бідні, неосвічені жителі південних і центральних регіонів, фермери, а також просто ті, які розчарувалися в усіх політиках. В Україні ця частина електорату свого часу голосувала «проти всіх», в Італії замість цієї графи з`явився «Рух 5 зірок».

«Колишній лідер і засновник «Руху 5 зірок», комедіант Беппе Грілло»

Ця партія є свого роду новим експериментом у Європі. Вона була заснована у 2009 році на базі цілої мережі «нетворкінг-сесій», які Беппе Грілло збирав по усій країні. На таких народних зустрічах учасники обговорювали актуальні проблеми в Італії, висловлювали свої думки, пропонували варіанти виходу з ситуації. Це сформувало навколо партії ореол «народної», а зустрічі перетворилися на повноцінні агітаційні майданчики. По суті, більшість інфраструктури «Руху 5 зірок» створювалася на базі того, що було «під рукою». А замість сайту був особистий блог Беппе Грілло, де він у неформальній як для політика формі висміював італійську владу. Другою «новинкою» для людей стала сама риторика Грілло, яка підкупала тисячі виборців. Неабияка сміливість, радикальність та різкість висловлювань комедіанта додавало йому певного шарму, а у народі він сприймався як «правдолюб». І варто віддати належне Беппе Грілло – він завжди намагався казати те, що хочуть чути люди, навіть якщо це було за межею реальності. Останнім штрихом став символізм партії. 5 зірок, які обрали для назви та логотипу, уособлювали в собі незвичайно новаторські та провокаційні образи: висадка американських союзників у Нормандії у 1944 році (натяк на «саме так ми будемо штурмувати погану владу»), назва зустрічей Грілло «V-Day», римська цифра «5», італійський жест «Fuck you» та символ з фільму «V означає Вендетта». До речі, філософія цього коміксу також стала частиною ідеології партії, щоб підтримувати її «позасистемний» імідж і репутацію божевільної радикальності й аутсайдерства. Крім того, це допомогло привернути увагу молоді до «Руху 5 зірок».

Вже у 2013 році партія стала найпопулярнішою політичною силою в Італії після Демократичної партії. А заступник лідера партії Луїджі ді Майо став наймолодшим в історії країни віце-спікером Палати депутатів. Наступного року «Рух 5 зірок» посів друге місце на виборах до Європарламенту від Італії. Пізніше, коли Беппе Грілло опинився в центрі расистського скандалу і проти нього відкрили кримінальну справу, партію очолив Луїджі ді Майо. Він же й поведе «Рух 5 зірок» на цьогорічні парламентські вибори.

Ідеологія «Руху 5 зірок» базується на ідеї прямої демократії. Вони виступають проти делегування громадянами свого представництва партіям і рухам, адже вважають їх усі корумпованими. «Рух» виступає за запровадження електронної демократії через Інтернет. Крім того, радикально вони підійшли й до самої суті політики. Члени партії поділяють ідею того, що політик, який вже обирався у державний орган влади, не може балотуватися знову. За задумом керівництва партії, політика перестає бути «політичною кар’єрою». Ще однією рисою «Руху 5 зірок» є їхня підтримка ЛГБТ і одностатевих шлюбів. Це додає партії додаткових голосів на цих виборах.

«Лідер «Руху 5 зірок», віце-спікер парламенту Італії Луїджі ді Майо»

Однак слабкою стороною партії є їхня ідеологічна позиція щодо політичних союзів. «Рух» виступає проти будь-яких альянсів з іншими політичними силами. І останні кілька років довели, що з цією партією складно домовитися. Усередині самої партії тривають дискусії з приводу того, чи є доцільним цей пункт, адже якщо «Рух» претендує на участь в коаліційному уряді, він має вести переговори з іншими партіями. У питанні міграції «Рух 5 зірок», хоча й не є таким радикальним, як «Ліга Півночі» чи «Вперед, Італія!», але закликає стримувати потоки мігрантів.

Ключовим для «Руху 5 зірок» є питання Євросоюзу. Ця партія є вкрай критичною до ідеї євроінтеграції. Але проблема в тому, що у самій партії чіткої позиції з цього питання немає. Наприклад, якщо у грудні 2017 року лідер «Руху» Луїджі ді Майо виступав за референдум про вихід Італії з Єврозони, то вже у січні 2018 року він відмовився від своїх слів. Так само, якщо колись Беппе Грілло виступав проти ЄС, то у лютому 2018 року Луїджі ді Майо називає Євросоюз «своїм домом». Загалом, саме невизначеність та двоякість політичної позиції «Руху 5 зірок» є головною перешкодою для самої партії та спроби її самоствердження. Адже довго тримати інтригу неможливо. До того ж, незрозумілість позицій лідерів партії погано сприймають ринки та інвестори.

Основними обіцянками «Руху 5 зірок», заснованими на їхній вищеописаній ідеології, є запровадження єдиної для всіх щомісячної допомоги у розмірі 780 євро, перегляд умов Фіскального акту з ЄС, референдум про вихід Італії з Єврозони, скасування привілегій для політиків, профспілок, згортання пенсійної реформи і реформи праці Маттео Ренці, збільшення податків для банків, нафтових і газових компаній, запровадження публічного фінансування ЗМІ, а також нормалізація відносин з Росією.

Свобода та рівність (П`єтро Грассо)

Це основна ліва політична сила, яка бере участь у виборах. «Свобода та рівність» — це альянс різноманітних партій і рухів лівого спрямування. Вони вирішили йти єдиним фронтом на виборах на тлі зростання популярності правих популістів. Керують партією група з колишніх демократів, які посварилися з Маттео Ренці у 2017 році. Очолює партію відомий борець з мафією, колишній суддя П`єтро Грассо.

«Голова альянсу лівих сил «Свобода та рівність» П`єтро Грассо»

Головними вимогами партії є скасування пенсійної реформи і реформи праці Маттео Ренці, збільшення пенсійного віку, збільшення витрат на освіту, охорону здоров`я і державну службу, нормалізація відносин з Росією.

Брати Італії (Джорджіа Мелоні)

«Голова націонал-консервативної партії «Брати-Італії» Джорджіа Мелоні»

Ця націонал-консервативна партія є можливим союзником партії «Вперед, Італія!» Сільвіо Берлусконі. Головою «Братів Італії» є Джорджіа Мелоні – палка прихильниця італійського націоналізму. Ця політична сила виступає за захист традиційних італійських цінностей, стримування мігрантів, перегляд умов фіскальних угод з ЄС, а також за запровадження власної валюти. «Брати Італії» мають потужний електорат на острові Сицилія. Саме ця перевага привертає інтерес до партії з боку Сільвіо Берлусконі.

«Брати Італії» ніколи не отримували більше 5-7% голосів, зараз їхній рейтинг тримається на рівні 5%.

Як завершаться вибори: можливі сценарії

Парламентські вибори в Італії 2018 року є доволі цікавими з погляду кількох характерних рис, яких до цього італійська політика не знала. Чим же особливі ці вибори і що за фактори на них впливатимуть? Ось мій список:

Вплив соціальних мереж. Пости у «Facebook» замінили собою постери, біл-борди, пьяцци та навіть агітаційні мітинги. Тотальне зміщення до соціальних медіа обумовлене шаленим успіхом «Руху 5 зірок», який першим почав використовувати не врегульований кіберпростір для агітацій.

Тісна зв’язка «політика-медіа». Італійські ЗМІ як ніколи політизують передвиборчу кампанію. А деякі медіа – відкрито агітують за своїх «хазяїв» з числа олігархів, особливо це стосується Сільвіо Берлусконі. Через це чимало людей ідуть у соціальні мережі, де їх чекає «Рух 5 зірок». Таким чином, політична боротьба в Італії стає протистоянням старого світу (традиційні медіа) і нового світу (соцмережі).

«Масові антифашистські демонстрації у Римі, 2 березня»

Бруд, бруд і ще раз бруд. Ця кампанія є однією з найбільш расистських з-поміж усіх. Гасла, рекламні ролики, виступи політиків – всі оберталися навколо теми міграції. І головними жертвами таких інформаційних повідомлень ставали біженці, яких ледь не визнали справжнім «злом» для Італії.

Наявність позасистемних гравців. Йдеться насамперед про «Рух 5 зірок» та його аутсайдерську риторику.

Домінування популістів і правих сил.

Анти-європейський дискурс більшості фаворитів.

Парламентські вибори в Італії однозначно призведуть до формування «підвішеного парламенту». Жодна з партій не набирає більшості і не зможе самостійно створити уряд. Відповідно, почнуться складні переговори про створення коаліції. Інтрига полягає в тому, якою буде ця коаліція. На мій погляд, варіантів декілька:

Сценарій №1. Сільвіо Берлусконі + «Ліга Півночі» (+ «Брати Італії»)

Найбільш вірогідна коаліція. По-перше, Берлусконі та «Ліга Півночі» — давні партнери по кільком коаліціям, починаючи з 1994 року. По-друге, чимало пунктів їхніх програм сходяться. По-третє, переговори між ними не будуть складними, оскільки між партіями небагато розбіжностей. Питання лише виникнуть щодо підходів до Євросоюзу та фіскальної кризи. Утім існує ризик того, що вождизм, радикальність і персональні амбіції лідера «Ліги» Маттео Сальвіні можуть зашкодити такому альянсу. Зрештою, Берлусконі завжди працював з Умберто Боссі – засновником «Ліги», якого Сальвіні усунув від посади, і якого Сільвіо особисто по-італійськи поважав. Якщо ж обом партіям не вистачить голосів для формування коаліції, вони можуть також звернутися до «Братів Італії» — союзників Берлусконі. За такого варіанту прем’єр-міністрами Італії можуть стати двоє: або Маттео Сальвіні, або ставленик Сільвіо Берлусконі – чинний голова Європарламенту Антоніо Таяні.

Сценарій №2. Сільвіо Берлусконі + Демократична партія

Цей варіант називають найбільш стабільним, особливо для ринків та інвесторів. Обидві політичні сили вже мали досвід роботи разом у 2013 році. Але домовитися лівоцентристам і правоцентристам буде вкрай складно. По-перше, в них різні ідеологічні платформи. Але навіть якщо врахувати, що Маттео Ренці та його демократи останнім часом схиляються до правого флангу, між ними і Берлусконі вже був конфлікт у 2013 році, який завершився розвалом коаліції. По-друге, обидві партії мають різні політичні програми. Вони можуть домовитися про політику щодо ЄС, але реформи Маттео Ренці, фіскальна криза та відносини з РФ – питання, до яких обом силам знайти компроміс дуже важко. По-третє, такий альянс є стабільним (якщо всі домовляться) лише у короткій перспективі. Адже вже у 2019 році Берлусконі матиме право обіймати керівні посади в уряді. А це означає, що він знову може запросити для себе високий пост, на який демократи не погодяться. У такому випадку повториться ситуація 2013 року

Сценарій №3. «Рух 5 зірок» + «Ліга Півночі».

Один з найбільш малоймовірних сценаріїв, як на мене. Але його не варто відкидати, позаяк обидві партії сформувалися від ці вибори як радикальні, ексцентричні та ефектні своєю риторикою. «Ліга Півночі» на чолі з Маттео Сальвіні може домовитися з «Рухом 5 зірок» по ключових питаннях: міграція, фіскальна криза, реформи Маттео Ренці, соціальна політика, відносини з РФ. Але ризикованим є ідеологічна яма між ними. Анти-системна позиція «Руху» та непомірні амбіції Маттео Сальвіні можуть зірвати процес переговорів.

    Сценарій №4. Переговори, глухий кут, перевибори.

Один з найбільш вірогідних сценаріїв, разом із першим. Між партіями почнуться довготривалі переговори про формування коаліції і торги за посади. Це цілком може завершитися безрезультатно, і президент Серджіо Матарелла буде змушений знову оголосити вибори, або ж призначити «технократичний уряд», але проти цього виступлять ключові партії. Найбільше вигоди від нових перевиборів отримає «Рух 5 зірок», який вкотре зможе довести свою правоту щодо «гнилої системи».

   Сценарій №5. «Сюрприз».

Це типу «чорного лебедя». На виборах завжди лишають шанс для якогось прориву. Наприклад, певна партія набере більшість і зможе сама формувати уряд. Або відбудеться тріумфальне повернення Демократичної партії. Або переможе взагалі «Ліга Півночі» і Маттео Сальвіні. У будь-якому разі, сюрприз відкидати не варто.

Що вибори в Італії означатимуть для ЄС, Росії та України?

Аналізуючи політичні розклади в Італії перед 4 березня, можна зробити кілька важливих висновків:

До влади в Італії як мінімум на рік прийде проросійська і євроскептична влада.

Політична ситуація в Італії лишатиметься нестабільною і хиткою.

В Італії почнеться «ренесанс» правих радикальних сил, надто – неофашистських рухів, які будуть розганяти ностальгію за «сильною рукою».

Фіскальна криза в Італії лише посилиться, а з «боргової ями» країна не вийде аж до наступних виборів.

«Рух 5 зірок» посилить свої позиції, а кульмінація його політичного циклу настане на наступних виборах (або перевиборах).

Вибори в Італії напряму впливають на перебіг подій усередині Євросоюзу. Цю країну занадто часто називали «Ахілесовою п`ятою» Європи, і це, здається, матеріалізувалося. В один день з вибори відбудеться ще одна епохальна для ЄС подія – будуть опубліковані результати голосування німецьких соціал-демократів щодо доцільності коаліційних переговорів з Ангелою Меркель. Вони визначать, чи будуть в Німеччині перевибори, чи Меркель піде на свій четвертий термін. Результат виборів в Італії, а скоріше – стійкість і характер коаліційного уряду, впливатимуть на подальші процеси реформування Євросоюзу. Рим може стати перешкодою для Європи під час спроб посилити євроінтеграційні процеси за планом Юнкера. А лояльне до Росії ставлення більшості фаворитів перегонів поставить під питання майбутнє політики ЄС щодо антиросійських санкцій.

Кілька тижнів тому у ЗМІ писали, що Росія намагатиметься вплинути на вибори в Італії на свою користь. Але, здається, Москві особливо напружуватися й не треба. Італія завжди була однією з дружніх Росії країн. Якби не принципова позиція уряду Маттео Ренці та його демократів у 2014 році, навряд чи б офіційний Рим приєднався до санкцій. Хоча не секрет, що в італійському сегменті соціальних мереж кілька років діють російські боти.  Результат парламентських виборів у цю неділю допоможе Кремлю вбити ще більший клин усередині ЄС. Головна мета – стравити між собою Італію і франко-німецький тандем. Але оскільки більшість фаворитів італійських партій і самі за це виступають, то Росії можна особливо й не втручатися безпосередньо у процес. Тут скоріше потрібне буде втручання з боку США, як це сталося у 1948 році, коли ЦРУ допомогли перемогти на виборах в Італії кандидату від християнських демократів, союзнику Вашингтона Альчіде де Гаспері.

Для України вибори в Італії будуть ударом. Але наші еліти не одразу це помітять. Лише з часом, стукаючись у ті самі двері, неначе нічого не сталося, Київ зрозуміє, що Євросоюз занурений у себе, а Італія створила для Брюсселя додаткові проблеми, які той буде вирішувати аж до наступних італійських виборів або перевиборів. Проросійська спрямованість більшості лідерів у рейтингах загрожує єдиній політиці Євросоюзу щодо санкцій. А враховуючи те, що Україна й досі не може нічого запропонувати Брюсселю, окрім пафосних слів і єдиних електронних квитків на транспорт, то навіть поміркованому уряду в Римі буде складно протистояти тиску з боку опозиції і партнерів по коаліції. Крім того, італійські популісти можуть почати розганяти тезу про «страх перед війною з Росією», як вони це робили у 2014 році. На тлі войовничої риторики Володимира Путіна у ході свого виступу перед Федеральним зібранням у Кремлі 1 березня Європа може почати «просідати» під цим тиском. І не тому, що Путін такий всесильний, а скоріше заради власного політичного виживання, особливо якщо пам’ятати про нинішню кризу відносин США-ЄС.

Але скаже й дещо позитивне. Італійська політична система переживала так багато криз і нестабільних часів, що адаптувалася до них. За останні кілька років ситуація в Італії вже була близька до «апокаліпсису». Відставка Маттео Ренці у 2017 році не завершилася розпадом коаліції, а передачею влади Паоло Джентілоні, який успішно довів до кінця реформи демократів. Відставка у 2011 році Сільвіо Берлусконі теж на обвалила політичний Олімп, а натомість привела до влади технократа Маріо Монті, який вивів країну з кризи. Але цього разу варто ретельно спостерігати за «Рухом 5 зірок». Крім того, битва за Італію – це битва за економіку. Якщо політична система ще зможе пережити Берлуконі, Сальвіні та когось ще, то переварити погіршення фінансової кризи буде неможливо. Зовнішній борг Італії вже складає 132% від їхнього ВВП, а банківський сектор все ще перебуває у поганому стані. Відтак, вибори в Італії будуть поганими новинами для України, не такими вже й поганими для Італії, неприємними для ЄС, але чудовими для Росії.

Якщо вам сподобався текст, то ви можете віддячити автора на картку Привата  5168 7456 0146 5609

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, на Fаcеbook автора