Два роки президентства Порошенка

25 травня виповниться рівно два роки з того часу, як Петра Порошенка було обрано на посаду Президента України і тепер, на фоні призначення прем’єр-міністром України В. Гройсмана, спроби централізації влади за умов парламентсько-президентської республіки, а також уникнення дострокових парламентських виборів у цьому році, можна підбивати підсумки діяльності Петра Олексійовича за два роки перебування при владі.

Протягом двох останніх років Президент Порошенко надавав дуже багато гучних обіцянок і маємо визнаним, що в деяких випадках, йому дійсно вдалося досягнути певних успіхів. В першу чергу, це стосується посилення української оборонної промисловості та початку переходу збройних сил на стандарти НАТО, зокрема оснащення армії новітньою розвідувальною технікою та збільшення зарплатні військовослужбовців.

Слід пам’ятати, що Порошенко прийшов до влади у найдраматичніший момент в історії Незалежної України. Будь-яке неправильне рішення Президента могло б дуже дорого коштувати нашій країні. Але тим не менш, за тих складних умов йому вдалося своєю дипломатичністю об’єднати навколо України провідні країни ЄС, донести їм, що йде не громадянська війна, а агресія Росії проти України, яка відбувається з порушенням всіх правових норм, і таким чином було введено санкції проти РФ, а МВФ – надав Україні кредитну допомогу. Також вдалося заручитися рішучою підтримкою президента Франції Ф. Олланда та канцлера Німеччини Ангели Меркель. Зокрема, через Україну Франція відмовила Росії у продажу кораблів типу «Містраль».

Про успішність зовнішньої політики П.Порошенка за ці два роки свідчить також те, що навіть, після невдалого для референдуму в Голландії, де 61% проголосував проти Угоди про асоціацію з нашою країною, парламент королівства все ж залишив угоду в силі. Крім, того Україна вже через декілька місяців має усі шанси отримати безвізовий режим. Звісно, на це керівництво ЄС погодилось не в останню чергу заради тих людей, які в 2013 р. вийшли на Майдан, відстоюючи європейський вибір. Проте, якщо це станеться, Україна отримає максимум, чого можна очікувати в сенсі зближення з ЄС у найближчі десять років.

Але попри успіхи на зовнішній арені Порошенко відразу зіштовхнувся із проблемами у внутрішній політиці. Рейтинг довіри до Президента почав падати вже з першого місяця його перебування при владі, що було пов’язано із паузою в проведенні АТО на початку червня, яку багато українців сприйняли, як зраду та нерозуміння ситуації з боку П. Порошенка. Насправді, Петро Олексійович наказав тримати «режим тиші», щоб підписуючи Угоду про асоціацію з ЄС, продемонструвати європейцям, що він – президент миру, що Україна не хоче війни і робитиме все для мирного врегулювання конфлікту, чого аж ніяк не хоче наш північний сусід. Ще одним ударом по рейтингу Порошенка стало підписання Мінських угод, які теж не сприйняла більшість населення. Але Петро Олексійович розумів, що війна не може тривати постійно і мир потрібен Україні для подальшої європейської та євроатлантичної інтеграції. Однак пришвидшення мирного процесу стало просто неможливим через небажання та незацікавленість Кремля.

Попри слабкий результат президентської партії на парламентських виборах, персональний рейтинг самого Порошенка залишався досить високим і він з великим відривом випереджав Ю. Тимошенко та інших конкурентів. А більшість українських політологів перший рік президентства Петра Олексійовича оцінювали як позитивний, цілком схвалюючи його діяльність і сумніваючись у тому, що хтось інший, на місці Порошенка міг би зробити більше в умовах війни.

2015 рік виявився для Президента Порошенка не менш складним, ніж попередній. Ближче до літа минулого року рейтинг Петра Олексійовича почав сильно падати, в той час, як рейтинги конкурентів — зростати. Якщо під час загострення війни українці не були особливо вимогливими до уряду в плані проведення реформ і більше прислуховувалися до гарних антиросійських, патріотичних гасел, то після затвердження перемир’я, хоча і не міцного, та переходу у більш пасивну фазу бойових дій, народ захотів побачити реальні зміні, а відсутність цих змін спричинила стрімке падіння рейтингу довіри до влади в цілому.

Очевидно, що Петро Порошенко, як і будь-який президент, мріє бути переобраним на другий термін. Водночас він, як ніхто інший розуміє, що реформи мають бути, навіть коли це не вплине на його рейтинг. До того ж проведення реформ від влади завжди вимагав ЄС та МВФ. Та й Порошенкові хочеться увійти в історію з добрим іменем.

Початок реформування у 2015 році був досить не поганим. Вже весною 2015 року було розпочато реформу МВС. Зрозуміло, що ця реформа стала можливою лише завдяки спеціалістам з Грузії, бо українські, часто корумповані чиновники, постійно робили б щось не так, як треба, а як їм вигідно. Вперше за 25 років незалежності, до українського уряду було запрошено іноземних спеціалістів – О.Квіташвілі, Е.Згуладзе, К.Бенукідзе, Д.Сакварелідзе, Х.Деканоідзе, а також литовського підприємця А.Абрамовичуса та ін. Іноземці відразу узялись до справи, хоча часто їм не давали працювати особи причетні до корупції, в тому числі наближені до Президента. Згадаємо конфлікт між Кононенком та Абрамовічусом, який стався взимку цього року.

Жодна реформа не може бути до кінця успішною, коли є корупція і саме боротьба із нею стала найбільш складним випробуванням для Петра Олексійовича, з якою він поки що не дуже впорався, а його законопроекти про скасування депутатської та суддівської недоторканості поки що зависли у стінах парламенту.

Також дуже важливим є те, що в Україні триває інший історичний процес – декомунізації. Зараз вона в найактивнішій фазі. Це те, чого не змогла зробити «помаранчева влада», а Президент Порошенко активно сприяє цьому процесу. Дуже важливими є чотири закони, які Петро Олексійович підписав 15 травня 2015 року, за якими комуністичний режим було порівняно з націонал-соціалістичним, заборонялася радянська символіка та відкривалися архіви радянських спецслужб. А через три місяці Міністерством юстиції, нарешті, було заборонено комуністичній партії приймати участь в усіх виборах та позбавлено її статусу політичної партії.

Розпочата децентралізація, яка була однією із вимог керівництва Євросоюзу, особливо Німеччини. Але голосування за цю реформу в першому читанні, яке відбулось 1 вересня фактично стало початком розпаду коаліції «Європейська Україна» та кроком до великої парламентської кризи. Адже, до того моменту БПП, НФ, Батьківщина, Самопоміч та Радикальна партія майже одноголосно ухвалювали важливі реформаторські законопроекти.

Зрозуміло, що лідери політичних партій, які мали більш низький рейтинг, використали голосування для власного піару перед місцевими виборами. Відразу три партії коаліції рішуче виступили проти децентралізації, не змігши навіть чітко пояснити свою позицію. Одні мали зауваження до повноважень префектів, інші звинувачували Президента у «державній зраді» і спробах протягнути автономію для Донбасу. Сам Порошенко чудово розумів і розуміє, що повернення частини Донбасу навіть з особливим статусом, так само, як і проведення виборів на цих територіях у найближчі роки все одно не буде, а всі його публічні заяви робляться для політичної мети – узгодження бачення з керівництвом ЄС та США. Хоча друге голосування за конституційну реформу так і не відбулось, процес децентралізації триває у вигляді збільшення виділення фінансових коштів на місця, а також проведення виборів старост по селах.

Однак після того голосування 31 серпня 2015 р. у ВР вже не було такої єдності, як раніше, а опоненти почали активно критикувати голову держави та весь уряд з метою підняти власну популярність. Особливо не шкодував слів для критики на адресу Петра Олексійовича «радикал» Олег Ляшко. Незабаром було заарештовано його однопартійця І. Мосійчука, який попався на хабарі. Потім, щоправда, у добрих традиціях українського судочинства його було відпущено під заставу. Наступним, після Мосійчука став арешт лідера «УКРОПУ» Г. Корбана за звинуваченням у рейдерстві та інших протиправних діях. Тут добре зрозуміло, що хоча усі ці протиправні дії і були вчинені Геннадієм Олеговичем, він потрапив під руку правосуддя через критику в адресу Президента з боку команди Коломойського. Цими арештами, Порошенко хотів продемонструвати силу, показати, що він може примусити мовчати навіть найближчих людей нелояльного до нього олігарха.

Якщо арешт Мосійчука особливих наслідків не мав, то арештом Корбана Порошенко досягнув абсолютно всього, що хотів. У лютому та березні між Президентом та І. Коломойським відбулися таємні зустрічі, на яких, за даними журналів, було досягнуто домовленість про звільнення Корбана під домашній арешт та недоторканість оточенню Ігоря Валерійовича в обмін на зменшення критики в адресу Порошенка з боку оточення олігарха та його телеканалів.

Але вирішивши одну проблему, Президент зіштовхнувся з іншою. Парламентська криза загострювалась. Невдоволення народу діяльністю уряду на чолі з А. Яценюком стала настільки великою, що рейтинг прем’єра впав нижче плінтуса і становив менше 5%. Додавала «жару» й критика на адресу влади з боку Тимошенко, яка у квітні 2016 року навіть поставила підпис під постановою про імпічмент Президента, але щоправда відкликала його.

Люди не задоволені рівнем життя, темпами проведення реформ сприйняли постійну публічну критику влади з боку Саакашвілі, Тимошенко та ін. політиків. Яценюк попри те продовжував триматися за своє крісло, називаючи себе реформатором-технократом. Щодо позиції Порошенка в цій ситуації, то маємо сказати, що він взагалі не хотів, щоб Яценюк був прем’єр-міністром. Петро Олексійович розраховував, що на парламентських виборах 2014 р. його партія набере абсолютну більшість голосів і відразу стане ключовим учасником коаліції, до якої приєднаються інші проєвропейські сили. Тому, хоча провладні партії і набрали абсолютну більшість голосів на виборах до ВР, Президент був явно незадоволений їхніми результатами і шокований сенсаційно високим результатом НФ. Як наслідок, А. Яценюк протримався на прем’єрській посаді протягом півтора року.

Вдруге після осені 2014 р., розмови про відставку Яценюка в АП почали ходити вже на початку минулої осені. Аби втриматися на своєму кріслі, Арсеній Петрович довгий час шантажував Президента виходом його партії із коаліції та достроковими парламентськими виборами у випадку його відставки, що явно не було потрібно Порошенкові, оскільки рейтинг його партії стрімко падав. Але довго тягнути з відставкою прем’єра Президент теж не міг. З грудня розпочалася тримісячна парламентська криза, під час якої сталася невдала спроба відставки А. Яценюка з посади прем’єр-міністра України. Ситуація була напруженою та надзвичайно інтригуючою. Було зрозуміло лише одне – Арсеній Петрович або сам має піти, або залишитись як мінімум до вересня. Якщо криза не буде врегульована, Україна не отримає допомогу від МВФ. Звісно, прем’єр, якому повністю довіряла лише одна фракція не міг довго триматись на своїй посаді і 14 квітня його таки було відправлено у відставку шляхом добровільної подачі ним відповідної заяви. На посаду прем’єра призначено голову ВР та «праву руку» Порошенка В. Гройсмана.

Ситуація начебто владналася кращим чином для П.Порошенка. Як далі розвиватимуться події тепер вже залежатиме лише від самого Петра Олексійовича, бо за парламентсько-президентської форми правління він зміг отримати досить великий контроль за владою. Тепер, він має усі шанси, щоб діями довести своє прагнення до змін та до реформ, від чого й залежить доля його другого президентського терміну. В іншому випадку він просто повторить долю своїх попередників, які, не запровадивши змін, очікуваних суспільством, не змогли протриматись при владі більше однієї каденції, а дехто не дотяг і до кінця першої.