Поведінка людини, яка зухвало вбиває своїх батьків і вимагає на суді поблажливості на тій підставі, що вона стала сиротою отримала назву «хуцпа» — супернахабство. Мудрий єврейський народ виокремив таку практику поведінки певних представників своєї національної спільноти і дав їй визначення. Вірю в український народ і сподіваюся, що він також колись зможе дати назву поведінці людини, яка на вищій державній посаді займалася бізнесом через офшорні фінансові центри, а коли її на цьому зловили, то вона оголосила…про тотальну деофшоризацію економіки країни і перевірку «на офшори» всіх українців, далекоглядно влаштувавши перед цим показове шоу про «чесне» обговорення проблеми офшоризації на власному каналі.
Здатність виокремлювати і давати назву соціальним явищам, зразкам поведінки, рисам характеру тощо дасть можливість не вестися на «розводняки» спритників та уникати при владі негідників.
Але поки ми не навчилися описувати важливі явища суспільного життя та якось їх назвати, то продовжуємо спостерігати як головні корупціонери створюють в країні чергові Національні антикорупційні бюро.
Одним із перших продуктів соціального явища, яке поки не отримала своєї назви, безперечно, є не Національне антикорупційне бюро. Ним є децентралізація. Фішка децентралізації полягає у тому, що вона впроваджується на тлі постійних спроб узурпації влади і побудови жорсткої центральної вертикалі, які в Україні не припинялася ні на секунду з часів приходу до влади Леоніда Кучми. Це стало головними причинами обох революцій. Хоча сама здатність істеблішменту більше 20 років вести політику брутальної централізації влади і при цьому розвивати місцеве самоврядування, безперечно, викликає захоплення.
І тут важливо розуміти одну річ: якщо пересуватися по компасу у південному напрямку, то шанси потрапити на узбережжя Чорного моря дорівнюються нулю, якщо в цей час ви перебуваєте у поїзді, який рухається з Одеси до Києва. І немає значення з якою швидкістю ви йтимете, у тому числі, не матиме значення усвідомлення (а воно рано чи пізно настане) того факту, що насправді ви не йдете, а вас везуть. Ваша доля є визначеною – станція метро «Вокзальна», бомжі і ніякого моря. У ситуації з децентралізацією доля також вирішена – централізоване свавілля, бідність і ніякої свободи.
Децентралізатори та оптимізатори
Якщо кількість написаного, сказаного та продемонстрованого на всіх круглих столах, конференціях та семінарах з питань децентралізації, місцевого самоврядування та розвитку самодостатніх громад надрукувати на туалетному папері, то цим папером можна було б обмотати земну кулю по екватору кілька разів. А ось що насправді ми маємо під ширмою децентралізації дуже наочно демонструє ситуація з так званою оптимізацією ліжкового фонду в рамках так званої медичної реформи.
24 березня в місті Миколаєві відбулася нарада з головами райдержадміністрацій Миколаївської області на якій останнім пунктом порядку денного розглядалося питання «Про скорочення ліжкового фонду у лікарнях». Ця історія бере свій початок з 25 листопада 2015, коли КМУ прийняв постанову № 1024 «Про затвердження нормативу забезпечення стаціонарними лікарняними ліжками у розрахунку на 10 тис населення». Нагадаю, що ця постанова стала логічним продовженням параноїдно-психопатичної реакції з утворенням надцінної ідеї неправильного фінансування медичної сфери, яку цілий рік поширював чоловік з Грузії запрошений в Україну людиною з «четвертої республіки». Представник країни гір приїхав в Україну з уявою про те, що у нас фінансується ліжко-місце, а не медична послуга. Ось прийшли гроші на лікарню, а їх взяли і витратили на оздоблення металевого ліжка на якому нікого немає: помалювали золотистою фарбою, обвішали гірляндами, обігріли паяльними лампами, помили підлогу під ліжком дорогим шампунем. Звичайно, що при такій уяві про процеси лікування ліжка, на яких ніхто не лікується, треба порізати на металобрухт. Але навіть якщо ви людина з гір і у вас така уява про функціонування системи ОЗ країни до якої ви приїхали, то ідея скорочення ліжко-місць насправді мала б якийсь ефект, якби кошти від скорочення пішли б, скажімо, не на обслуговування зовнішнього боргу країни, а на медикаменти для хворих.
Про всяк випадок (може хто не читав) навожу цитату з інтерв’ю заступника міністра охорони здоровя Ігоря Перегінця «Українській правді» від 19.01.2016:
«Порівняно з 2015-тим, бюджет на 2016 рік зменшили у частині регіональних субвенцій приблизно на 2,5 млрд гривень. Нестачу ми компенсуємо зменшенням пропорції ліжок з 80 до 60 на 10 тисяч населення. Вже прийнято відповідну постанову Кабміну. Зменшуючи інфраструктуру, ми вирівнюємо дефіцит… Фактично, це приведення у відповідність до місцевих потреб у ліжко-місцях, адже медична допомога це не ліжка, а нові підходи до лікування захворювань. Вивільнені фінансові ресурси якраз використовуватимуться для надання більш ефективної медичної допомоги».
Просто феєрично: те чого немає (2,5 млрд грн) використовуватиметься для надання більш ефективної допомоги.
Ось давайте уявимо собі ситуацію. Вам на роботі вдвічі скоротили зарплату тому…, що ви не правильно фінансуєте опалення своєї квартири, адже тепло в квартирах це ж не батареї, а нові підходи в енергозберігаючих технологіях, до того ж треба фінансувати послугу з надання тепла, а не ребра в батареях. І коли ви кажете, що після урізання зарплати вам не буде не лише чим платити за тепло і запровадити енергозберігаючі технології, а й не буде чим годувати сім’ю, то вам пропонують зрізати 25% батарей у своїй квартирі, але зарплату вам все одно залишають на попередньому рівні.
Скажіть, будь ласка, який треба закінчувати вищий навчальний заклад, щоб нарешті це почати розуміти? Це не риторичне запитання, воно адресовано до керівників Миколаївської області, товариша Мерікова та товаришки Капусти.
Белый дом: Россия предупредила США о запуске ракеты по Украине по ядерным каналам связи
Аудит выявил массовые манипуляции с зарплатами для бронирования работников
Россия ударила по Кривому Рогу: есть пострадавшие и разрушения
Украинцам обнародовали тариф на газ с 1 декабря: во сколько обойдется один кубометр
Що стосується МОЗ, то якраз до нього питань немає давно. Коли власник бізнесу не хоче платити зарплату працівникам, то він вигадає безліч причин, аби цього не робити. А для більшого ефекту на підлеглих буде демонструвати щирість. Люди, які працюють в МОЗ «щиро» вважають, що ця «геніальна» дія якимось чином має збалансувати брак фінансування у кілька мільярдів гривень. Хоча всі нормальні люди розуміють, що 2,5 млрд забрали з забезпечення пацієнтів. Медичні реформатори роблять вигляд, що ніяк не можуть зрозуміти, що 80% коштів медичної субвенції витрачається на заробітну плату, а це захищена стаття витрат, яка має бути виконана. І навіть якщо всі ліжка по країні порізати на металобрухт, зарплату треба все одно сплатити. Саме тому недостача у 2,5 млрд позначилась на забезпечені хворих медикаментами. Першими своє невдоволення на початку року продемонстрували працівники івано-франківської дитячої обласної лікарні, які висловили своє обурення з приводу зменшення більше як у 2 рази й без того ганебно-жебрацьке забезпечення на лікування – з 26 грн до 9грн на пацієнта.
Тобто з МОЗ все ясно, воно відображає інтереси тих, хто не хоче платити, але для чого це роблять наші герої в Миколаєві? Замість того, щоб поставити перед міністерством питання про брак фінансів, вони взялися жваво виконувати рознарядку зверху по скороченню ліжок. Ще раз. Завзятість місцевої влади можна було б якось зрозуміти, якби медична сфера від так званої оптимізації ліжкового фонду щось отримувала. Але оптимізація не лише не дає ніяких дивідендів, вона навіть не зберігає фінансовий статус-кво.
Але саме головне. Все це відбувається в рамках децентралізації – самостійного прийняття рішень на місцях, про яку, до речі, не забувся згадати на засіданні голова Миколаївської облдержадміністрації Вадим Іванович Меріков. Цитата з протоколу: «В.І. Меріков констатував, що медична реформа є однією з реформ децентралізації і є дуже важливою» Як на мене, то вчергове просто феєрично. Хоча, що можна очікувати від представника президентської вертикалі в питаннях децентралізації як не захисту інтересів Центру. Але якщо згадати, що Національне антикорупційне бюро створюють національні корупціонери, то все сходиться.
І це ще не все. Далі – цікавіше. На виконання Постанови КМУ 01.02. 2016 року МОЗ видає Наказ №51 «Про затвердження методики щодо забезпечення стаціонарними лікарняними ліжками у розрахунку на 10 тис населення», у якому встановлює норматив для області 60 ліжок на 10 тис. та наводить формули для розрахунків. Начальник обласного управління ОЗ товариш Капуста при цьому зазначає, що розрахунок ліжко-місць проводиться окремо для кожної адміністративної територіальної одиниці і тут же говорить про те, що готується проект розпорядження голови ОДА, згідно якого буде доручено головам райдержадміністрацій та рекомендовано міським головам привести ліжковий фонд у відповідність до розрахункового показника …32 ліжка на 10 тис. населення до кінця року.
Отже, виникає просте питання: яким чином показник у 60 ліжок намальований у Києві, в Миколаєві, перетворився на 32 ліжка. А все насправді дуже просто. Для того щоб вийти на загальний показник по області у 60 ліжок районні лікарні мають забезпечити удвічі менший показник. Ну, не скорочувати ж ліжка в обласній лікарні, які «підпирають» штатну одиницю, котру можна продати за кілька тисяч доларів на ринку праці, або на якій працює хтось з шанованих людей. Ну, ми ж не діти, маємо розуміти без пояснень.
Відповідно протоколу наради загальна кількість ліжок яка має бути оптимізована (цікава смислова конструкція, чи не так) становить 1571 ліжко, з них за рахунок ліжкового фонду обласного центру – 498 (300 міських та 198 обласних), а за рахунок районних лікарень та міст обласного значення – 1073 ліжко: 772 ліжка та 301 ліжко відповідно.
Населення Миколаївської області складає 1 170 000 чоловік, з яких 500 000 проживає в м. Миколаєві. Відповідно до нового нормативного показника у 60 ліжок на 10 тис населення обласному центру «полагається» 3 000 ліжок.
Для того щоб розібратися в ситуації довелося потривожити певних людей і отримати додаткову інформацію. Лише міські лікарні Миколаєва на сьогодні (до оптимізації) мають 2000 ліжок. Обласні лікарні Миколаєва – 3678. Якщо від цієї цифри відняти 590 туберкульозних ліжок (вони не підпадають під норматив), то вийде цифра 3 088. Тобто всього в Миколаєві знаходиться не 3 000, а 5 088 ліжок: обласна лікарня – 510, обласна дитяча – 510, онкодиспансер – 275, інфекційна – 110 і так далі. Що цікаво, що обласний центр має 825 психіатричних ліжко-місць (495 належить психіатричні лікарні №1, а 330 – лікарні №2). Непоганий ресурс для оптимізації, до речі. Але схоже, що така кількість психіатричних ліжок виходить з стратегічної програми соціально-економічного розвитку регіону, наслідки якої супроводжуватимуться великою кількістю психічних розладів.
Отже, в області, де населення обласного центру складає 42%, «внесок» у скорочення складає 31%. Причім очевидно, що найменше оптимізація торкається третинного рівня медичної допомоги. Весь тягар ліжкових скорочень лягає на сільське населення та мешканців міст обласного значення, міст та містечок. Не можна не відзначити, той факт, що з 905 кількості ліжок міст обласного підпорядкування, куди входить і близькій мені Первомайськ, мають скоротити 301 ліжко, тоді як з 2000 ліжок міських ліжок Миколаєва – 300, а з 3088 ліжок третинного рівня лише 198. Таким чином, показник ліжкового фонду після оптимізації в обласному центрі буде 92 ліжка (якщо 500 тис – 4590, то 10 тис – 91,8)
Так що все сходиться – для того щоб вийти на загальний показник по області у 60 ліжок на 10 тис населення, при умові, що в обласному центрі він є 92 ліжко-місця, в районах більше як 32 не виходить.
Для наочності представимо ситуацію в образі. Держава з метою економії бюджетних коштів, які витрачаються на лікування хворих при кардіоваскулярної подіях, приймає програму по боротьбі з ожирінням (головна причина серцево-судинної патології) і встановлює рекомендований показник ваги тіла у 60 кг для жителя області та зобов’язує місцеві органи влади забезпечити середній показник ваги на даному рівні. Ну а що такого, в нашій країні ще не такого можна очікувати. Місцева влада для виконання цього доручення зобов’язує всіх жителів районів та сіл схуднути до 32 кг, оскільки прийнято рішення, що комфортна вага для жителів міста — 92 кг. Природно, щоб забезпечити схуднення до 32 кг жителям сіл треба зменшити заробітну плату процентів так на 50. А ми дивуємося як у нас виник 1932 рік.
Загалом, після озвучення, здається, на парламентських слуханнях (16.01.2015) міністром Квіташвілі початку практичної реалізації боротьби з ліжко-місцями жодних сумнів, що оптимізація буде проведена за рахунок районних лікарень і від неї постраждають жителі сіл і невеликих містечок, ні у кого не виникала, оскільки в країні з чужою елітою все вирішується за рахунок чужих, а чужими для московських мажорів завжди були українські селяни.
Проте все описане є очікуваним та прогнозованим. Набагато цікавіше спробувати розібратися чому все так відбувається – погано і нескінченно довго.
Частина ІІ
Традиційні національні проблеми
Прихильність українців до підпорядкування іноземцям і не бажання підкорюватися братам по крові була описана одним з українських вояк, який вважав це однією з причин хаосу та військової поразки у московсько-українській війні 1918-1922 років.
Події 1932 року виявили, що серед українців завжди знайдеться критична маса покидьків, які не лише прийдуть виконувати наказ по хлібозаготівлі, а ще й відберуть все їстівне, щоб отримати грамоту від іноземного начальника.
Ситуація в країні загалом та нарада в Миколаївській ОДА зокрема, підверджують, що станом на 2016 рік у нас все без змін. Проте це не зовсім так. Щось таки змінюється –армію примітивних моральних уродів та ущербних самодурів-анархістів поповнили корисні ідіоти – національні інтелектуали, неймовірна кількість яких вивільнилася в процесі деіндустріалізації. Нині вони є головними дійовими особами в реформуванні та трансформації українського суспільства.
Квести
Вперше слово «квест» мені довелося почути кілька років тому від представників київського офісного планктону. Квест – це таке інтелектуальне змагання, основою якого є послідовне виконання заздалегідь підготовлених завдань командами або окремими гравцями. Кажуть, що на сьогодні квест входить до індустрії розваг та є поширеним бізнесом в мегаполісах. В основі цього бізнесу лежить експлуатація людської потреби в інтелектуальній діяльності. Ну, ось хоче людина зайнятися справами інтелектуальними, а не може знайти собі щось таке, щоб мозок почав працювати. І тоді на допомогу приходять такі спеціальні люди, які за гроші готують якісь завдання і пропонують їх до вирішення.
Для тих, хто підзабувся або загубився в часі варто нагадати, що ми живемо в постіндустріальну епоху. Епоху, яку розглядають як етап переходу до інформаційної цивілізації та у якій все менше і менше залишається місця важкій фізичній, а головне, виснажливій розумовій праці, спрямованій на випуск капронових кришок, тазиків, залізобетонних блоків, велосипедів, бензопил, метало-пластикових вікон та пральних машин.
І тут також головне зрозуміти одну важливу річ. Якщо мешканці мегаполісів прагнуть квестів, то треба розуміти, що робота в офісах, осередках інформаційної цивілізації, немає нічого спільного з інтелектуальною діяльністю. А мозку ж хочеться не лише думати, а й мислити! Ось і доводиться зачинятися в кімнаті та занурюватися у віртуальну реальність, у світ вигаданих проблем, помилково вважаючи, що уже не думаєш, а мислиш. Ось така вона, інформаційна цивілізація.
Неорганічна модернізація та наслідки національної деіндустріалізації
Зародження індустріальної епохи стартувало з низки буржуазних революцій, які відбулися на Заході: у Нідерландах (1566—1609), Англії (1640—1660), Північній Америці (1775—1783), Франції (1789—1794), а її закінчення, на думку теоретиків постіндустріалізму, почалося в другій половині ХХ століття і оформилося в завершену концепцію в 70-х роках.
Уява про деіндустріалізацію як глобальний процес є зручним образом для тих, хто пояснює трансформацію радянських заводів з виробництва радіоелектроніки у численні торговельно-розважальні центри. Мовляв, що вже казати про нас, коли в Америці таке саме. Але природа деіндустріалізації країн Заходу принципово інша, аніж в Україні, і це не єдиний глобальний процес.
Їх деіндустріалізація – це свідома дія, яку необхідно розглядати в рамках загального континууму людського розвитку. І те що капітал перетворився в електронний сигнал, а Детройт на вольєр для дезорієнтованих чорношкірих (і не лише) бродяг, то це є побічними продуктами смислових пошуків тих, хто створив Західну цивілізацію та капіталізм. В глобальному сенсі дезорієнтовані бродяги є величиною якою можна нехтувати. А ось на кого слід було б звернути увагу, так це на тих, хто прийняв рішення про деіндустріалізацію і вивільнив свій мозок для інноваційної діяльності. Так, у пошуках нових сенсів життя діти творців цивілізації помиляються і навіть кажуть, що всі, хто порушив закони класичного капіталізму будуть покарані, і це печально, але, при цьому, важливо розуміти, що усі їх дії є свідомими. А раз так, то з великою ймовірністю ми можемо стверджувати, що і помилки будуть помічені та виправлені.
Натомість українська деіндустріалізація – це принципово інше явище. Це несвідомий і хаотичний процес безвольної здачі позицій внаслідок декласування конкурентами. Українська деіндустріалізація – це структурне відображення гнилої сутності та безсенсовості людського існування. І навіть, якщо все працездатне населення України стане повноправними членами інформаційного суспільства та інтегрується в світову економіку під виглядом ІТ-спеціалістів, ми припинимо своє існування і як нація, і як держава. І нашими могильщиками стане не Росія і не Володимир Путін, ними стануть наші «інтелектуали» — інфантильні особи, які не знайшли кращого застосовування своїм розумовим здібностям, як використати їх для розв’язанні задач сформованих організаторами різного роду квестів. Тільки квестів не в ігрових кімнатах, а в системі організації суспільного життя цілої країни. Мабуть потяг до інтелектуальної роботи у цих людей є настільки великим, що мозок не може розібрати, що вони вирішують завдання сформоване місцевими олігархами за підтримки іноземних партнерів-донорів.
Все показує на те, що нам не пощастило формуватися як нація і держава в епоху становлення інформаційної цивілізації. Не пощастило з двох причин:
- в цю епоху чомусь люди не бачать справжніх проблем, а саме вони, справжні виклики, є початком мислення та інтелектуальної діяльності людини;
- в цю епоху вивільнилися армія західних «інтелектуалів», яка у пошуках інтелектуальної діяльності пропонує себе у якості організаторів квестів для тих, хто удає з себе інтелектуалів, пропонуючи порядок денний з неіснуючих проблем.
І факт протилежних принципів оплати цієї глобальної гри (організатори завдань платять учасникам) нікого не повинен дезорієнтовувати. Платить той, хто заплатить останнє. Щось підказує, що останнє заплатять українці.
Що стосується України загалом, то пострадянський варіант деіндустріалізації став для нас національною катастрофою, оскільки ми маємо справу з фрагментацією неорганічної індустріалізації, яка вивільнила не лише натовп дезорієнтованих слюсарів та радіомонтажників, а армію освічених ідіотів, не здатних бачити власних реальних проблем, а лише готових виконувати будь-які завдання, аби отримати сатисфакцію від розумової діяльності за будь-які гроші. Нині вони називаються експертами.
Замість висновків
В заключні хочеться звернутися до сьогоднішніх інтелектуалів, які займаються реформаторством. Велике прохання враховувати наслідки своїх дій. Пам’ятайте, що ми разом знаходимося у поїзді, який везе нас зовсім не у тому напрямку, куди ви рухаєтесь по компасу своїх західних консультантів.
Ніякої децентралізації в країні не існує в принципі. Можна вести мову про децентралізацію централізації – передачу певних, часто незручних та ризикових функцій на місця для забезпечення зручного централізованого управління, що робиться з метою уникнення політичної та кримінальної відповідальності.
Не треба намагатися допомагати владі реформовувати медицину. Треба розуміти, що всі перетворення в цій сфері є антигуманним і є спрямовано проти людини. Ми маємо справу із заключним етапом реформаторства у якому вирішується доля лікарів – неформальні платежі мають бути експропрійовані і залучені до фінансування охорони здоров’я, тоді як асигнування з консолідованого бюджету країни з року в рік будуть зменшуватися. За планами держави пацієнти мають стати донорами бюджету: створення так званих некомерційних комунальних підприємств, яким відтермінована сплата податку на прибуток до 2020 року та дотиснення питання з ставкою ПДВ на ліки (підняття до 20%).
Не треба забувати, що медична сфера функціонує в умовах ринку, нехай і нелегального. В ринку є конкуренція. В ринок не можна влазити з адміністративними ініціативами, тому що всі вони будь використані сильною стороною для монополізації. Обласні лікарні повністю зацікавлені в деградації районних лікарень для того щоб відібрати до себе платоспроможних пацієнтів.
Не переоцінюйте інтелектуальні здібності іноземців. Пам’ятайте, що на периферії працює армія ущербних посіпак і просто моральних уродів, яка дісталась нашій країні у спадок і яка пройшла «удосконалення» за часи становлення олігархічно-люмпенівської моделі побудови держави. Вони повністю спотворять всі ваші ідеї.
Якщо ви страждаєте на інтелектуальний свербіж, то краще відвідуйте квести. Пам’ятайте, реформування країни передбачає вирішення реальних, а не комфортних проблем. Критерієм реальності проблеми є миттєве формування групи спротиву, яка вам погрожуватиме. Якщо ви вирішуєте проблеми і вам при цьому ніхто не заважає і не погрожує, то ви займаєтеся дурницями.