Депутат від народу – міф чи реальність?

Як півтори тисячі років тому давньогрецький філософ Діоген Синопський, на міській площі із запаленим ліхтарем у ясний день, шукав «справжню людину», так впору вмикати сучасний ліхтарик і під час сесії у Верховній Раді України, шукати — «справжнього депутата». Тобто, людство досягло чималого технічного прогресу , але людина за своєю природою, не змінилася.

З сумом, але впевнено можна констатувати: і цей склад депутатського корпусу ВР не набув позитивних якостей у ставленні до своїх виборців. Як і у попередників, така ж самозакоханість, впевненість у своїй винятковості і небажання жити спільним життям з народом, який його утримує. Однак, злодіями та героями не народжуються. Ними стають. Спокуса великих грошей, пільг, високого соціального статусу дійсно висока, і не всі її витримують.

Результат ми спостерігаємо. Жодного обіцяного народу Закону не прийнято. Є млява імітація бажання відмови від привілей і недоторканості та значно активніші публічні шоу для підвищення рейтингів.  Думаю, це стосується депутатів всіх фракцій. Кожна з партій переконувала виборців у тому, що саме з її приходом до Верховної Ради:  «Страна вернется народу», «Від стабільності, впевнено покрокує до успіху», настане процвітання «титульної нації», а Президент України перед неминучим імпічментом почне у Межигір’ї пакувати валізи.

Що ж вибори позаду, можна й придивитись – що отримало суспільство. А отримало воно чергову партію самовдоволених осіб з білозубими посмішками, з годинниками та аксесуарами, що вартують сотні заробітних плат їх виборця, одягнених у костюми відомих світових брендів, не працюючих особисто і до того ж нехтуючих ініціативами суспільства, представники якого, без будь якої винагороди, розробляють і вносять свої пропозиції щодо змін законодавчих документів. Мені відомі непоодинокі випадки ігнорування таких ініціатив, але цього разу хочу донести до громадськості конкретну подію.

Всі ми с жахом спостерігаємо за численними судовими процесами, на котрих виправдовують очевидних кримінальних злодіїв, проте засуджують невинних. І ніхто з нас не застрахований від свавілля силових структур, котрі на сьогодні не народу України служать, а фактично є інструментом в руках олігархічних кланів. Чого вартує, наприклад, залучення державного правоохоронного органу  ДАЇ до арешту автомашин боржників комерційних банків. І робиться це на кошти тих самих платників податків — власників автомашин, про яких йдеться. І таких парадоксів у житті сучасної України безліч. Існування такої ситуації можливо тільки у країнах з низьким рівнем контролю з боку суспільства державних органів виконавчої влади.

Виходячи з цього, я особисто підготував зміни до одного з законів України. З прийняттям поправок до цього закону в Україні були б створені умови для ефективного громадського  контролю роботи силових  структур та доведення моделі правоохоронних органів до загальноєвропейських зразків. Одночасно, суспільство могло б отримати можливість брати активну участь у боротьбі зі злочинністю. Крім того, було б сформовано резерв Міністерства оборони України на випадок надзвичайних або військових подій, що особливо актуально при безперервному скороченні діючої армії України. Не думаю, що хоча б один парламентар наважився заявити, що це українському народові не потрібно. Проте, на мою пропозицію розглянути варіант змін до законопроекту не відгукнулися більш ніж десять депутатів ВР України саме опозиційних партій, котрі мали б бути зацікавлені у першу чергу в проведенні такого закону. Та й ті, хто зараз почуває себе «на коні», мали б подумати про те, що немає нічого вічного у житті. І може так статися, що ті ж самі судді, з такою ж байдужістю і готовністю почнуть відправляти за грати вже їх.

Пропоную увазі суспільства прізвища депутатів ВР України, яким були спрямовані пропозиції, зі стислою хронологією подій:

—                Роман Забзалюк. Листи електронною поштою 31 січня 2013 р., 06 лютого 2013р., 28 лютого 2013 р. Розмови по телефону з помічником. Від депутата — тільки підтвердження отримання листів. Депутат на пропозицію про зустріч не відгукнувся.

—                Віктор Чумак. Листи електронною поштою 06 та 07 лютого 2013, 25 березня 2013 р. Розмови по телефону з помічником. Депутат на пропозицію про зустріч не відгукнувся.

—                Олександр Дубовой, Анатолій Дирів, Мустафа Джемилєв. Листи електронною поштою 24 березня 2013 р. Не отримав відповіді взагалі.

—                Юрій Дерев’янко, Роман Чернега, Валерій Черняков, Юрій Сиротюк, Іван Стойко, Віталій Кличко, Віктор Пинзеник, Петро Порошенко. Листи електронною поштою 25 березня 2013 р. Не отримав відповіді взагалі.

—                Геннадій Москаль. Двократне звернення у Фейсбуці у лютому і березні 2013 р. та крім того —  електронною поштою 26 березня 2013 р. Жодної відповіді від депутата не отримав.

—                Володимир Ар’єв. Лист електронною поштою 10 квітня 2013 р. Не отримав відповіді взагалі.

Це факти, які доводяться документально. І це стандартна ситуація.  Якби мої пропозиції були спрямовані не до 15, а до 115 депутатів ВР, результат був би такий самий. А якщо ігноруються вже розроблені законодавчі документи, то що вже говорити про надії громадян на вирішення депутатами ВР якихось особистих чи державних  проблем та прийняття правильних законів. До речі, не всі знають, що виходячи зі штатної чисельності народних депутатів ВР України, кількість їх помічників може сягати 13950 осіб, утримання котрих, за найскромнішими підрахунками, обходиться платникам податків не менше 100 мільйонів грн.. на рік. І у них  не вистачає часу і сил на відповідь людям, які намагаються бути корисними своїй країні, не вимагаючи нічого для себе особисто?!

Цілком очевидно, що депутати Верховної Ради перетворилися на касту – відокремлену від народу і недоторкану, не бажаючу відмовлення від пільг і фактично паразитуючу.  До того ж, на «закорки» народу додається олігархічна сім’я Президента України, його апарат та інші олігархічні сім’ї, всіх кольорів райдуги. Додамо ще страшенну корупцію, котра роз’їдає економіку і нівелює результати роботи мільйонів людей, та подивимося – що набули… У центрі європейського континенту створено феодальну державу з кримінальними правилами життя, непрацюючими законами, жахливим довкіллям і вимираючою нацією, що не цінить богом даної багатої землі та завалює її отруйним сміттям. Якби не історичні факти, ніколи б не повірив, що на цей землі живуть потомки славетного народу Київської Русі, під час  якої Київ був осередком європейської культури.

На завершення хотілося б звернутися до всіх депутатів ВР України. Якщо ви не відчуваєте «точки кипіння», межі якої перетинати небезпечно, все може закінчитися дуже погано і швидко. Народ не живе. Він – виживає, на грані жебрацтва. Достатньо лише випадку, який всерйоз зачепить суспільство, і почнеться хаос. Краще б ви добровільно відмовилися від пільг, передали для лікування українських дітей всю інфраструктуру «Феофанії» та почали нарешті приймати ( та й самі їх дотримуватися ) закони, спрямовані на усунення соціальної несправедливості, замість тих законів, що служать для полегшення приватизації та розподілу між «сім’ями»  залишків державного майна і бюджету.

І досить уже «шоу», зі звинувачуваннями та викриваннями один одного. Прийміть закон «Про відкликання народного депутата України», і народ сам відрегулює питання відповідності кожного депутата своїй посаді. А для висвітлення подій існують журналісти, які чудово з цим завданням справляються. Депутати будь-якого парламенту існують для розробки і прийняття законів, які забезпечують розвиток економіки держави, її безпеку і соціальну справедливість. Думаю, суспільству було б цікаво дізнатися, чи відгукнеться хоча б один депутат ВР на цю статтю.  Сподіваюся, не всі традиційно зроблять вигляд, ніби її не помітили. Про те я повідомлю на своєї сторінці Фейсбука.